Справді, в багатьох відношеннях ранній український модернізм розвивався як нетиповий (із погляду західноєвропейських уявлень) варіант нової естетики, зазнаючи впливу соціокультурних обставин провінційної України (суттєво відмінних, одначе, в австро-угорській Галичині та підросійській Східній Україні). Є підстави говорити про його часову спізненість і певну розволокість у часі (знову-таки щодо західного еталона!), адже європейський findesiècle в умовах України перетворився на commentdesiècle, тобто став реально розвиватися як дискурс уже на початку ХХ століття, і цей розвиток (із перервами) продовжувався в 1910-х та 1920-х роках. Головне ж – український модернізм трансформував популярні настрої схилку віку (утома, безсилля, відчай), які не вельми прищепилися на наших теренах, у бадьоро-оптимістичні мотиви, співзвучні початку нового століття і станові культурної емансипації українства, романтики культурної інституалізації нації[32].
Друга вразлива ознака раннього українського модернізму – непослідовна його конфронтація з народницько-громадівською філософією творчості, а то й інтеграція з останньою. Тут треба зважити на специфічні умови українського національного життя, що ставило на порядок денний як одну із першочергових вимогу визнання національних цінностей, вимогу патріотичного змагання до Ukrainairredenta. Цей чинник пояснює поєднання модерного індивідуалізму та естетизму з народницькими симпатіями й патріотизмом в українському дискурсі. Тим не менше згадане поєднання, яке було б неможливим у французькому, німецькому чи англійському мистецтві перелому віків, не виглядає на цілковиту єресь, а вказує на своєрідні національні обставини розвитку модерної філософії культури. Уже згадано, що подібне спостерігалося не лише в Україні, але й у Польщі, Болгарії, Ірландії, Чехії тощо[33].
Звідси очевидні перверсії раннього українського модернізму. Звичайно, він програв у тому відношенні, що був позбавлений різкого збурення й конфронтації позицій у вигляді “бунту молодих”. Нерідко нова естетика знаходила собі адекватні форми у, сказати б, розчиненій, латентній модерністичності, заміняючи принципові декларації та критичні маніфести вартісними мистецькими досягненнями, як-от драматичні поеми Лесі Українки, новели Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського й Василя Стефаника, поезії у прозі Михайла Яцкова та Гната Хоткевича[34].
Модернізм уніс кардинальні зміни у світовідчування та естетичні орієнтації нового часу. І хоч як би скромно ми не оцінювали значення його українського інваріанта, вказуючи на “недокрівність” (М. Неврлий) чи риторичність (С. Павличко), слід визнати за ним ту величезну заслугу, що її можна було б кваліфікувати як естетичну революцію. Це утвердження символізму художнього мислення, символічної образності, індивідуально-неповторної візії світу як надзавдання мистецтва. Йшлося про радикальне оновлення моделі національної культури в цілому, починаючи від її підвалин. Про перспективи модерної української літератури один із найглибших критиків цієї доби Микита Сріблянський (Шаповал) писав так: “…Перед нами яскраво стоїть глибока проблема культури: чи йти старим шляхом українофільщини, чи залишити традиції хутірського світогляду і варварства та шукати культурного самоозначення? Так, шукати культурного самоозначення, бо це значить визволятись від залежності од чужої культури, маючи підставу і поживу у власній сфері мишлення і світовідчування… Так нова література рішає основну проблему українства – культурну емансипацію його, і трагедію залежності, історично конечну до цього часу трагедію рабства”. Звичайно, програма такої революції була скерована в перспективу, на бурхливий і тривалий ефект, українське ж суспільство (а ще більшою мірою тут причетні обставини, в яких воно на ті часи опинилося) не спромоглося ні на те, ні на інше[35].
Отже, узагальнюючи міркування літературознавців, можемо твердити, що модернізм в українській літературі таки існував, навіть якщо він не був тотожний світовому. Українській модернізм не був монолітним явищем, він складався з кількох модернізмів, розмежованих хронологічно та ідейно. Модернізм в Україні протистояв народницькій, хутірській літературі, заперечував її традиційність і канонічність, згідно з кращими зразками світового модернізму. Український модернізм має певні свої риси, які хоч і відрізняються від інших літератур, проте не суперечать їм. Тож з упевненістю можемо твердити, що модернізм – це світоглядна, філософська концепція, певна естетика, з якої вже випливає літературний напрям.
РОЗДІЛ ІІ. Визначення хронологічних рамок та фактографія модернізму
Згідно з твердженням літературознавчого словника-довідника, “модернізм як конкретно-історичне явище виник у Франції, невдовзі поширився у європейських літературах, найяскравіше реалізувався у творчості письменників межі ХІХ-ХХ століть, передовсім символістів і неоромантиків”[36].
Українська літературна енциклопедія твердить, що модернізм – “філософсько-естетична й художня система, що склалася в перші десятиліття ХХ століття й об’єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії, для яких притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини (із домінуванням дезінтеграційного начала) та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним формам мистецтва ХІХ століття”[37].
Отже, хронологічним початком модернізму є кінець ХІХ століття. М. Ільницький вважає початком українського модернізму 1896 рік. Саме тоді з’явилися знакові для української літератури твори: “Блакитна троянда” Лесі Українки, “Зів’яле листя” Івана Франка, “Царівна” Ольги Кобилянської.
С. Павличко у монографії “Дискурс модернізму в українській літературі” починає огляд літературного процесу від 1898 року. “Того року у Львові була заснована Видавнича Спілка й почав виходити “Літературно-науковий вісник”. Того року українська інтелігенція відсвяткувала століття “Енеїди””[38].
Як попередньо було зазначено, Я. Поліщук вважає, що “естетика модернізму протягом кількох історичних періодів защеплювалася на українському ґрунті. Проте чи не найбільш яскраво й послідовно вона була реалізована наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття”[39]. Дослідник також зазначає, що “у літературознавчих працях останніх літ український модернізм – визначне явище нашого культурного життя наприкінці ХІХ та перших десятиліть ХХ сторіччя – нарешті здобувається на реабілітацію та серйозні, неупереджені оцінки”[40].
Отже, початковий відлік українського модернізму більш-менш здається зрозумілим. С. Павличко в “Дискурсі модернізму в українській літературі” закінчує огляд українського модернізму нью-йоркською групою, тобто 60 – 70 роками ХХ століття. На її думку, діаспорні українські поети продовжували розвиток модернізму, на відміну від шістдесятників, яким заважала “патріотична заангажованість”[41]. Зрештою, дати кінця українського модернізму ще не встановлено. Проте С. Павличко твердить, що “українська література ХХ століття зазнала кількох спроб модерністичного оновлення. Хронологічно їх можна позначити роками findesiècle, десятиліттям напередодні першої світової війни, десятиліттям по ній, кінцем 40-х, нарешті, 60-ми і 80-ми роками. Кожного разу оновлення виявлялося частковим і не охоплювало художньої культури в цілому. Жодного разу модернізмові не вдалося повністю здолати стереотипи й мову традиційної культури, відтак невдоволена іманентна потреба модернізації успадковувалася наступними поколіннями”[42].
У монографії “Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща” В. Моренець пропонує відмовитись від діахронного вивчення модернізму, оскільки із самого поняття “modernis” “проминулі віки вивітрили увесь першородний сенс, лишаючи звукову оболонку вільною для нових наповнень”[43]. Дослідник вважає, що є підстави для “перенесення центру уваги з діахронного плану (який, до речі, аж ніяк не скасовується), на синхронні площини, динамічна множина яких… складає діахронічний вимір історико-літературного процесу”[44]. Серед таких підстав автор убачає те, “що саме привласнення терміну “модернізм” літературно-критичною практикою кінця ХІХ – перших десятиліть ХХ століття (обмежуємося цим моментом як безсумнівно “модерністським” в очах європейської критики, таким, що сам термін “модернізм” став його власною назвою) було актом арбітральним. Упродовж чи не всього першого десятиліття ХХ століття фактично синонімічними йому були присутні в критичному обігові терміни “декадентизм”, “символізм”, “імпресіонізм”, “неоромантизм” та інші”[45]. Дослідник пропонує ““увільнити” це поняття від виключної приналежності до першої половини ХХ століття і спробувати поглянути на нього з тривалішої часової перспективи, себто побачити в ньому щось більше й воднораз простіше за структурно-смислові злами виключно нашого часу”[46].