“Модернізм в українській літературі починався з дискурсу про модернізм, з постановки завдання, з інтимних записів і цілком відкритих маніфестів, закликів, критики. Однак сам цей дискурс часто виявлявся кволим, неясним[86]” – робить висновок С. Павличко.
Костянтин Москалець у статті “Роман з дискурсом” наголошує на тому, що легкість письма С. Павличко зумовлена загальною феміністичною спрямованістю дослідниці. Це її перевага над здебільшого понурими і зацикленими, часто нечитабельними макабресками представників маскулінного табору[87].
У монографії “Міфологічний горизонт українського модернізму”, виданій 2002 року, Ярослав Поліщук, послуговуючись методологією міфологічної (архетипної) критики, робить міфологічну інтерпретацію раннього українського модернізму, акцентуючи на творчості Лесі Українки. Дослідник означив присутність міфологічного чинника в літературі системно, осмисливши його на різних рівнях: архетипно-ініціаційному (кшталтування героя), аналогічному (вироблення символічного культурного коду) та дискретному (творення візійних світів із переосмисленим, естетично самодостатнім міфом, який нерідко називають авторським)[88]. Власне, цей останній рівень і вимагає розгляду авторського міфу, яскравим прикладом якого є творчість Лесі Українки. Автор досліджує лише три візійних світи драматурга: античний, середньовічний та поганський.
Я. Поліщук підходить до модернізму як до незавершеного, незреалізованого проекту, проте такого, що склався, і його існування не ставиться під сумнів. Це філософська концепція, світоглядна модель, і дослідник аналізує її, дотримуючись міфологічної методології.
У першій частині дослідження автор з’ясовує загальні засади модерної культури, її філософське підґрунтя і місце міфу в системі модерністської естетики. У другій частині Я. Поліщук робить огляд архетипних моделей, виявляє характер модерного героя. Варто зазначити, що автор оперує терміном “модерний” на окреслення понять, що належать до модернізму, а не послуговується терміном “модерністський”. У третій частині дослідник звертається до творчості Лесі Українки, аналізуючи її драми “Кассандра”, “Дон Жуан”, “Лісова пісня”. Отже, зводячи український модернізм лише до драматургії Лесі Українки, Я. Поліщук застосовує дедуктивний метод аналізу, ведучи своє дослідження від загальних засад модернізму до творчості окремого автора. Дослідник доходить висновку, що “народження нового естетичного коду відбувається коштом ревізії уже вироблених культурних кодів минулих епох”[89].
У монографії “Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща”, виданій 2002 року, Володимир Моренець робить спробу приблизного окреслення власних національних шляхів розвитку двох поезій у просторі останнього сторіччя через зіставлення конвенцій, іманентних спонук і властивих філософсько-стильових здобутків кожної з національних літератур[90]. Дослідник, застосовуючи метод компаративістики, в аналізі конкретних явищ виходить з української перспективи, при цьому жодну з порівнюваних сторін не трактуючи компліментарно. Як і водиться в сучасному українському літературознавстві, автор насамперед подає своє тлумачення модернізму. З’ясувавши це поняття, дослідник у другому розділі проводить порівняльний аналіз “Молодої Польщі” та раннього українського модернізму, зараховуючи до нього, крім “Молодої Музи”, поетів Наддніпрянської України – О. Олеся, Г. Чупринку, С. Черкасенка, М. Вороного. Він звертається до маніфестів українського модернізму початку ХХ століття. Також проводить аналіз текстів польських поетів, говорячи про модерністський іронічний дискурс. У третьому розділі В. Моренець реабілітовує Тичину перед літературою, доводячи, що той – модерніст, не зважаючи на те, що дослідники модернізму оминають цю постать. Автор твердить, що Тичина – модерніст, а відтак – естет. Погоджуючись із твердженням С. Тельнюка, В. Моренець додає, що Тичина – символіст. Для чіткішого відтінення постаті Тичини в українській і світовій літературі, автор монографії звертається до подібних зразків у польській поезії. Розглядаючи поняття “формізм – футуризм – авангард – модернізм” (четвертий розділ), автор простежує відмінність і подібність у трактуванні цих течій і напрямів польськими й українськими поетами і дослідниками. В. Моренець вважає, що модерний епізод, який у польській літературі прибрав назву “Краківського Авангарду”, а в українській – в силу вельми слабкої своєї презентативності – назви не має, у систематиці монографії повністю відповідає явищу європейського конструктивізму[91]. У п’ятому розділі автор детальніше підходить до аналізу конструктивізму на українському ґрунті, звертаючи увагу на те, що він був “трагічно редукованим до перших обережних, а проте цілком упізнаваних своїх конфігурацій”[92]. Порівнюючи з “Краківським Авангардом”, В. Моренець з’ясовує засадничі принципи поетики конструктивізму. Він виокремлює принцип образного “розквітання твору”, а також еквівалентизацію почуттів. До українських поетів, завдяки яким конструктивізм почав набирати характеру напряму, автор відносить М. Бажана, В. Поліщука, почасти Б.-І. Антонича. Як вияв протесту проти соцреалізму В. Моренець ідентифікує неокласиків у шостому розділі монографії. Він називає їх “охоронцями літературної культури й духовного аристократизму”[93]. Останнім розділом дослідник завершує “розгляд головних модерних пропозицій у поезії першої половини ХХ століття”[94]. Автор звертається саме до польської перспективи, оскільки 30 – 40 роки в Україні не були монолітними щодо ідейно-естетичних явищ, українську поезію просто неможливо “підвести під якийсь один, достатньо переконливий еволюційний знаменник, виведений із її власної художньої практики”[95]. Отже, українська і польська поезії ХХ століття, твердить автор дослідження, підлягають компаративному аналізу не лише через особистісні контакти авторів, але й через подібність філософських і світоглядних позицій. Зрештою, розглядаючи обидва модернізми, можемо скласти більш-менш повну картину цього літературного напряму, оскільки на сто відсотків він не виявився ані в польській, ані в українській поезії, тому модель модернізму автор створює, об’єднуючи риси, що їх виявляє в обидвох літературах.
Отже, зробивши огляд монографій про український модернізм, можемо сказати, що відповідно до хронології, часу написання і виходу у світ праць літературознавців спостерігаємо переакцентацію у дослідженні українського модернізму. Якщо перші дослідження вдавались до описів української літератури модерністського періоду, почасти оминаючи термін “модернізм”, пізніші дослідження шукали аргументів на користь українського модернізму, то тепер маємо ґрунтовні аналітичні праці, які приймають як аксіому існування українського модернізму і створюють свої методологічні концепції цього напряму в українській літературі. Застосовуючи різноманітні підходи до аналізу модернізму (міфологічна критика, компаративістика), літературознавці відшуковують нові знаки в цьому ще дуже суперечливому дискурсі.
ВИСНОВКИ
У своєму дослідженні ми зробили спробу прослідкувати розвиток модернізму на українському ґрунті, з’ясувати, які явища зараховують до модернізму, встановити хронологічні межі модернізму, окреслити методологію кожного з авторів для аналізу модерної літератури.
У першому розділі ми з’ясували поняття “модернізм” у трактуванні різних дослідників, адже єдиного чіткого визначення цього поняття у літературознавстві ще немає.
Вважаємо, що модернізм в українській літературі таки існував, навіть якщо він не був тотожний світовому. Деякі дослідники схидьні до думки, що модернізм в українській літературі існує й дотепер. Український модернізм не був монолітним явищем, він складався з кількох модернізмів, розмежованих хронологічно та ідейно. Модернізм в Україні протистояв народницькій, хутірській літературі, заперечував її традиційність і канонічність, згідно з кращими зразками світового модернізму. Український модернізм має певні свої риси, які хоч і відрізняються від інших літератур, проте не суперечать їм. Тож з упевненістю можемо твердити, що модернізм – це світоглядна, філософська концепція, певна естетика, з якої вже випливає літературний напрям.
У другому розділі ми встановили хронологічні рамки українського модернізму і з’ясували його фактографію, визначили явища, що також відносять до модернізму. Початком модернізму в українській літературі вважаємо 1896 рік (це найраніша дата із запропонованих дослідниками). Т. Гундорова як модерністів називає Ю. Андруховича і “Нову дегенерацію”, отже модернізм триває донині. Проте зараховувати вище названих представників сучасної української літератури до модерністів не вважаємо за потрібне, оскільки їхня творчість радше відповідає філософській концепції постмодернізму. До явищ, що так чи інакше належать до модернізму, відносимо декаданс, імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм, символізм, футуризм, кубізм, дадаїзм, імажизм, авангардизм, неокласицизм тощо. Усі ці трансформації модернізму полягають в абсолютному запереченні попередників, неприйнятті жодної естетики, запровадженої раніше. Кожен із цих напрямів робить акцент на якійсь одній деталі художньої форми, на певній системі вираження власного світосприйняття, що, зрештою, не заперечує попередні знахідки. Проте кожен із цих напрямів є впертою дитиною попереднього, яка продовжує війну між батьками й дітьми, задекларовану багато сотень років тому.