Так не написано на небесах.
Не піде Гордий на таку облуду.
Та неосяжний жах, пиха дрібненька
Людини ладні кинути на духів
Своє низьке падіння. Змій був змій (…)
Ти думаєш, я міг би обернутись
В істоту смертну? [5;304]
Ця позиція і героя, і автора – принципова, в передмові Байрон наголошує на цьому: «Книга Буття твердить, що Єву спокусив не демон, а «Змій»; і спокусив її він лише тому, що був «хитріше всіх тварей польових». Як не тлумачили б це рабини й святі отці, а я беру слова такими, якими знаходжу їх… Коли він (Люцифер) відмовляється від того, ніби спокусив Єву, прибравши вигляду Змія, – то це тому лише, що в Книзі Буття нема й найменшого натяку на щось подібне, а говориться тільки про Змія в його зміїній суті [5;291-292].
Таким чином, Байронівський Люцифер на момент подій у творі людям нічого поганого не зробив. При знайомстві він каже Каїну:
Знаю я, що мислить
Прах. І йому я співчуваю. [5;299]
І це цілком зрозуміло, тому що деяким чином перші люди і Люцифер є товаришами за нещастям. Вони всі були суворо покарані Богом за непокору. Люди втратили Едем, Люцифер – небо. Але Адам і Єва змирилися зі своїм покаранням, вони прагнуть заслужити на пробачення Творця покірністю і слухняністю, Авель також не ремствує, і тільки Каїн затаїв образу на Творця, тому не дивно, що Люцифер, який переживає схожі почуття, знайшов співрозмовника саме в ньому.
Люцифер – носій не зла, а знання. Він відкриває Каїну, що той, як і всі люди, має безсмертну душу і надію на вічне життя.
Живеш і мусиш вічно жити. Бо
Земля – твоє вкриття, а не буття.
Їм прийде край, але лишишся ти
Не меншим, ніж тепер [5;299-300].
Але ні знання, ні вічне життя не є щастям, і Люцифер зізнається в тому, що нещасний. Він повстав проти Бога і програв, але не скорився і продовжує боротьбу, яку Каїн тільки має розпочати.
«Вустами Люцифера Байрон починає суд над богом, тобто над релігією», – стверджує дослідник [45].
На питання Каїна «Що ж ми таке?» Люцифер відповідає:
Ми – душі, сміливі своїм безсмертям,
Ми – душі, що всесильному тирану
В одвічні очі кажемо відважно,
Що зло його – не благо. Він створив
Нас – він це твердить, я цьому не вірю –
Але, створивши, знищити не може:
Бо ми безсмертні! Й він того хотів,
Щоб мучить нас. Нехай! Великий він,
Та в величі своїй не щасливіший,
Ніж ми в борні! Добро не робить зла, –
А що він ще робив? [5;301]
Ця дискусія готує Каїна до бунту і заперечення влади Бога. Каїн стане богоборцем, але носієм самої ідеї богоборства в творі є Люцифер. За словами М. Нольман, цей образ є «майже логічною формулою заперечення» [21].
РОЗДІЛ ІІІ Інтерпретація Івана Франко
3.1. Біографічні відомості
Іван Франко (1856 р. –1916 р.) за 60 років свого життя встиг залишити вагомий слід не тільки як письменник – поет, прозаїк, драматург, як журналіст – організатор випуску ряду періодичних видань, але також як політичний діяч і науковець.
Він походив з заможного селянського роду. Його батько був ковалем. Франко завжди говорив про себе як про «сина селянина, мужика». Мати –Марія Кульчицька походила із зубожілого польського роду.
Ще в гімназії Франко брався перекладати твори Гомера, Софокла, Горація, «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис». А його власні вірші були вперше опубліковані, коли Франку було 18 років – у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик».
Скінчивши гімназію, Іван Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Там його активна громадсько-політична і видавнича діяльність та листування з М. Драгомановим привернули увагу поліції, та після двох арештів і ув’язнень він був виключений з університету.
Закінчити навчання йому вдалося тільки одинадцять років опісля – в Чернівецькому університеті. А дещо після в Відні він захистив докторську дисертацію на тему «Варлаам і Йоасаф» — старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Отримавши науковий ступінь доктора філософії, Франко пробував посісти кафедру української літератури у Львівському університеті але через опір своїх політичних опонентів не був допущений до викладання на Галичині. Проте письменник знайшов підтримку у громадських колах Наддніпрянської України і Росії. Харківський університет присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності, а представники Російської Академії наук підносили питання про обрання письменника членом цієї академії.
Праці Франка з історії і теорії літератури, фольклористики, етнографії, мовознавства, орієнталістики, історії та економіки, суспільних галузей є могутнім внеском у розвиток української та світової науки[див.1].
Але найбільшої слави, на думку багатьох дослідників, Франко нажив як поет. Він вважається найвизначнішим поетом постшевченківської доби.
Сам він писав про поезію в присвяті Миколі Вороному:
Але огонь в одежі слова —
Безсмертна, чудотворна фея,
Правдива іскра Прометея.
Симон Петлюра писав: «Франкова поезія, крім своїх художніх вартостей, правда, не завжди однакових, цінна ще тому, що в ній надзвичайно правдиво і глибоко відбивається психологія діяльного українця, що зрозумів те лихе становище, в якому опинився рідний народ, що щільно підійшов до хиб свого національного характеру, до червоточин
національної волі»[34;3].
За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Як зазначають дослідники-байроністи, Франко був одним із перших українських письменників, що зацікавились особистістю Джорджа Гордона Байрона У творчій спадщині Франка є переклади творів Байрона і літературно-критичні статті про його творчість. «Одним із найбільш відомих та досконалих перекладів творів Байрона українською мовою є його (Франка) переклад «Каїна» (поема-містерія «Каїн»,1821 р.)», – вважає Оксана Мельник[24,221].
Помер Франко внаслідок запалення легенів у Львові.
3.2 Біблійні образи в поемі «Смерть Каїна»
За словами О. Мельник, «містерію Байрона «Каїн» і легенду Франка «Смерть Каїна» можна було бвважати поетичною цілістю, хоча між ними понад 50-літня часова відстань»[24,222].Франко продовжує, чи, скоріше, закінчує твір Байрона.Такий висновок можна було б зробити і з назви, яка за виразом Умберто Еко, «вже є ключем до інтерпретації»[цит. за 30;54].
Байрон, хоч і значно розширює біблійну фабулу, все ж таки тримається в її межах. Біблійна легенда закінчується розв’язкою, де Господь «вміщує знака на Каїні, щоб не вбив його кожнен, хто стріне його». Після чого говориться:
«І вийшов Каїн з-перед лиця Господнього, й осів у країні Нод, на схід від Едему»[див. 3;Бут. 4:1-17].
Байронівський фінал більш відкритий. У ньому Каїн після вбивства брата, отримавши тавро від ангела Божого, разом зі своєю жінкою-сестрою Адою і дітьми йде блукати по світу в пошуках нового притулку.
Франко починає з того, що:
Убивши брата, Каїн много літ
Блукав по світі [49;328].
Як ми дізнаємося з тексту, після братовбивства пройшло вже стільки років, що Каїн і його жінка постаріли, а їх діти давним-давно залишили їх, щоб дати початок людському роду. Весь цей час Каїн дійсно йшов на схід, але замість того, щоб «осісти у країні Нод», Каїн після смерті дружини повертає назад до Раю.
Як пише проф. Нямцу, продовження це форма переосмислення легендарно-міфологічних і літературних сюжетів, яка створюється за принципом «А що, коли?», що не лише звільняє авторів від строгого дотримання сталих традицій сприйнять і тлумачення класичних зразків, але і передбачає подальшу розробку подієвого плану, оригінальних сюжетних ходів і мотивувань, які зважають на духовно-ідеологічну специфіку епохи-реципієнта. «Причиною створення продовжень, як правило, є прагнення авторів довести популярний сюжет до логічного завершення з точки зору сучасності, яка прямо або опосередковано завжди присутня в новому варіанті традиційної структури. Іншими словами, письменників цікавить, що сталося б, якби, наприклад, Фауст і Дон Кіхот не померли, а продовжили свої шукання і мандри, Гуллівер зробив ще декілька подорожей і т. п.»[30;56].
Цю думку відносно Франко та його поеми підтверджує Оксана Мельник:
«Франко не залишає свого героя з тавром прокляття у вічній мандрівці, у стражданнях, так як це зробив англійський поет, але веде Каїна, крізь труди й терпіння, до пізнання найвищого людського ідеалу, щоб після цього дати йому вінець смерті»[24,222 ].
Отже, Франко фактично створює новий сюжет, в центрі якого –образ Каїна. В цілому, Франко в інтерпретації цього образу йде вслід за Байроном. Але його Каїн – старий і самотній. Він залишається наодинці протягом практично всього розвитку дій у творі. Цей образ розвивається більшою частиною не через дію, яка обмежена мандрами по пустелі і намаганнями заглянути за огорожу раю, а через внутрішні монологи. У першому з них, коли Каїн бачить міраж Раю у пустелі, ненависть змінюється на сум. Спочатку Каїн вибухає прокляттям до Бога:
Проклятий будь ти, привиде зрадливий…
В ім’я усіх мук людських, усієї туги,
Усіх безпільних змагань будь проклятий![49;331]
Але одразу ж після цього Каїна знесилює розпука, жаль і «глибокий безмірний сум».
В наступному монолозі Каїн намагається молитися, що показує значну трансформацію образу. Каїн у Байрона навідріз відмовляється зробити навіть спробу поговорити з Богом, а Каїн Франка таку спробу робить неодноразово протягом твору, хоч і не отримує відповіді.
В його словах звучить мотив самопокарання:
Голос мій проклятий
До бога не доходить. Сам я винен,
Що небо не відповіда мені![49;336]
Потім він ставить перед собою мету – повернутися до Раю.