«…в усіх своїх рефлексіях Каїн врешті стрічається з фактом безцільності його подальшої мандрівки і його страждання. Коли ж являється перед ним мета, навіть на першийпогляд недосяжна, Каїн без вагання прямує до неї, прямує до авторитету, допізнання «Царства Божого», – пише дослідниця [24;224].
Побачивши Рай, Каїн робить два головних висновки: не треба бажати ні знання, ні безсмертя (найголовніші прагнення Каїна байронівського), тому що знання не дає щастя, а безсмертя взагалі не буває; справжне джерело життя – почуття любові.
Чуття, любов! Так ми ж їх маємо в собі!
Могучий зарід їх в кождім серці
Живе, лиш виплекать, зростить його –
І розів’єсь! Значить, і джерело
Життя ми маєм в собі, і не треба
Нам в рай тиснутись, щоб його дістати! [49;344]
Після цього Каїн повертається до людей, щоб прийняти смерть від руки сліпого Лемеха – свого правнука. Помирає він щасливим – з любов’ю до людей у серці.
Думка, що людина не може бути щасливою, коли ізольована від інших людей, з’являється ще в Байрона. Однак там вона висловлена устами дружини Каїна Ади:
Одна
Щаслива буть не можу і не хочу. (…)
Один ні щастя, ні добра не знає.
Свою самотність я за гріх вважаю [5;316-317].
А в творі Франка, цю істину усвідомлює сам Каїн. З егоїстичного богоборця й братовбивці він перетворюється на філософа, який глибоко замислюється над проблемами життя і знання.
Франко наголошує, що смерть для Каїна була не карою для нього, а позбавленням від кари – вінцем любові, яким наділяє його Господь за довге терпіння, шукання, роздумування і кінцеве каятті.
В самому кінці поеми з’являється ще один біблійний персонаж. Це нащадок Каїна – Лемех. Франко використовує тут апокриф про сліпого Лемеха, що вбив Каїна. Усвідомивши, кого він вбив, Лемех приходить у жах, чекаючи обіцяної божественної помсти, адже він не знає, що Бог простив Каїна, але той не встиг передати людям істину, яку пізнав.
Зображаючи, як люди «з диким криком і стогоном» закидають камінням труп Каїна, Франко протиставляє їхні емоції зі спокоєм і миром, який отримала душа Каїна.
…з лицем спокійним, ясним, на котрому,
Здавалось, і по смерті тліла ще
Несказана утіха і любов [49;351].
РОЗДІЛ IV Інтерпретація Володимира Сосюри
4.1 Біографічні відомості
Володимир Миколайович Сосюра (1898-1965) є митцем новітнього часу – XX століття, яке, за словами Нямцу А.Є. є «Великим Руйнівником канонізованих стереотипів мислення, сприйняття і оцінок духовного стану особистості і соціуму…» і в той же час «Великим Творцем принципово нових моделей і трактувань художньої спадщини, які не викидають загальновідоме, а творчо його перетворюють, долаючи одномірність попередніх інтерпретацій»[30;9]. Доля Сосюри була складною і суперечливою, що склалася в складну і суперечливу епоху. Повністю його життєвий шлях не вивчений і дотепер.
Народився Володимир Сосюра в місті Дебальцеве Донецької області. Дитинство і юність провів разом з батьками в селі Третя Рота, що на Луганщині. Сосюра виростав у великій сім’ї – в його батьків було десятеро дітей. За фахом батько поета, який помер рано, був креслярем, однак насправді займався різними професіями, часто переїздивши з одного місця в інше. Мати була робітницею. Сім’ї Сосюри важко було жити, особливо з часу, коли помер батько. Молодий поет почав працювати рано, а його першим місцем роботи був Донецький содовий завод, про який він часто згадує у своїй творчості. Ще молодим хлопцем він пішов добровольцем до війська Української Народної Республіки під командою Петлюри, потім перейшов до Червоної армії. Потім обставини вступу Сосюри до військ УНР замовчувалися, тому що радянська влада намагалася сформувати образ поета як палкого пропагандиста комуністичних ідей, «революційного демократа», «співця революції». Пізніше влада вже не випускала поета із поля свого зору.
Вадим Оліфіренко пише: «Влада цупко тримала його у своїх руках, даруючи життя поету взамін на патріотичні радянські вірші. А щоб Сосюра був слухнянішим, було арештовано і запроторено до таборів його дружину Марію. Самого письменника шляхом цькувань неодноразово було доведено до психічних зривів, до сталінських «психушок» [32].
Але треба додати важливу деталь до цього: Марія Сосюра ніяк не була безвинною жертвою обставин. Ще до того, як її було репресовано, Сосюра дізнався, що його «синьооке щастя» Марія Гаврилівна – агент МДБ, що виконує завдання по роботі серед інтелігенції… [див. 16]
На початку 30-х років у Сосюри була спровокована психічна хвороба. "Сосюра психічно захворів, – написав у листі «нагору» завідувач агітпропом ЦККП(б)У Іван Кулик у 1934 році. – У нього явище шизофренії, маніакальний стан, елементи еротичного психозу. Він бешкетує, компрометує радянські установи і т. ін.". [цит. за 16]У 1948 році ця хвороба повертається. Поет потрапляє до психоневрологічного диспансеру, і саме там пише поему «Каїн», а за нею «Мойсей», і потім ще (в санаторії під Москвою) – «Христос». «Звернення до біблійних тем, – пише В.Костюченко, – пояснюється, очевидно, душевним станом поета, який на той час уже втратив і Віру, і Надію, і Любов. Пошуки цих одвічних людських ідеалів – предмет художнього аналізу згаданих творів. (…) За біблійними сюжетами криється сучасність» [16].
Сосюра помер від гіпертонії в Києві.
4.2. Біблійні образи в поемі «Каїн»
Приблизно через п’ятдесят років після написання Франкової поеми «Смерть Каїна», Сосюра звернувся до інтерпретації того ж традиційного образу.
Сосюра значно розширює біблійну фабулу. Поема починається з гріхопадіння Єви. При чому, поет використовує міфологічний мотив зачаття Каїна від Сатани. Його Каїн – напівлюдина, напів’янгол. Бог проклинає його ще у материнському череві, забирає у нього красу, віддаючи її Адаму і його дітям, а Каїн постає у творі як нелюдське створіння, яке здирає шкіри з пацюків і мишей.
О другій ночі з лона літа
з’явився Демона синок,
покліпав жовтими очима,
що в них все той же давній гнів
(лиш крил немає за плечима)…
Розкрилив вії, повні диму,
Й за руку… Еву укусив…
Вона до перс його притисла.(…)
Воно ж, кошлатеє і злісне,
Вкусило Єву знов… за грудь…[42;13]
Сосюра вдається до контрасту, зображаючи образи Каїна і Авеля. Ця протилежність проявляється як у зовнішності героїв, так і в їх вчинках, навіть у протиставленні дій героїв та їх оточення.
Сини зростали. Каїн – чорний,
Як ніч глуха, кошлатий, злий
І непокірний, був незборний у грі завжди. [42;15]
Авель – повна протилежність брата:
Стрункий такий був Авель. Карими очима
дивився він на білий світ,
неначе крила за плечима, щоб керувати увись політ,
тремтіли в нього…[там же]
Авель вродливий і лагідний, «він не кусає грудь у мами». Він «покірний син і брат примірний», тоді як Каїн жорстоко поводиться з тваринами і заявляє, що взагалі нікого не любить:
Всіх створінь
Гнучких, красивих не люблю я,
Як батька, матір і тебе! [42;16]
Потім брати зустрічають дівчину-ангела на ім’я Марія, і Каїн закохується в неї, можливо, вперше відчувши щось світле в собі… Але виявляється, що дівчина зійшла з небес тільки для того, щоб лишити Каїна цього єдиного світла. Вона виказує відразу до нього і йде до Авеля. Немає жертвоприношення і відринутої жертви у Сосюри. Його Каїн вбиває свого брата із-за жінки.
І от завила каменюка,
Так туго й гостро з-за дерев,
Мов рикнув хрипко грізний лев…
Удар глухий, упали руки
(о плач, душе, сльозами муз!..),
І камінь, гострий, наче мука,
У череп Авелеві вгруз…[42;18]
Треба відзначити, що автор змальовує вбивство дуже детально. Ця жахливо натуралістична сцена братовбивства може свідчити про «накладання» психологічних переживань поета на біблійний сюжет.
Після вбивства Каїн усвідомлює, що скоїв страшне зло, але виправдовує себе тим, що вбив «з любові».
Після чого Бог проклинає його вже вдруге:
Моє прокляття над тобою, як меч, сіятиме в віках!
Ніде не знатимеш спокою –
Ні в ночі тьмі, ні в сяйві дня,
Ти чорне демонське щеня! [42;21]
Але потім виявляється, що це було покарання без злочину, вбивство – омана, Авель – живий. Каїн бере його і йде шукати плем’я схожих на себе. Під час своїх пошуків він знаходить жінку, яку називає Марією. Вона каже, що кохає Каїна:
Ти татко мій, моя ти нене,
Я так давно тебе люблю. [42;23]
Але потім виявляється, що це підступна і жорстока брехня. А Марія – це та Марія, що «злетіла з неба, як весна,
Щоб волю Бога непреложну
Хоч без охоти, та здійснить». [42;25]
Неможна не помітити, як ця зрада схожа на іншу, іншої Марії, яка зрадила Сосюру, і теж «виконувала волю», тільки не божу, а КДБ.
В кінці поеми Каїн усвідомлює страшну несправедливість, здійснену Богом по відношенню до нього, і вже сам проклинає бога.
Не я, а мною він проклятий.
Я для людей Едем верну.
Немарно татко мій крилатий
Оголосив йому війну. [42;24]
«Після вбивства брата (Каїн) перероджується, усвідомлює, що є Добро, а що є Зло(…). До нього врешті приходить усвідомлення, що він представник земного народу, за яким майбутнє».[13;56] Проклятий, зраджений, самотній, Каїн перетворюється на Демона. Війна триває.
Ще один біблійний образ у поемі – образ Сатани, який Сосюра тлумачить традиційно ототожнюючи зі змієм-спокусником. В першій сцені поеми ми бачимо Змія, що спокушає Єву не яблуком, не знанням і не брехливими обіцянками, а коханням і красою, тобтособою.
Ось – Едем,
І між дерев: змія і Єва…(…)
Вона ридає і куса
Змію в роздвоєнеє жало…
і обплела її коса спокуси кола…[42;7]
А далі Сосюра на відміну від Байрона, йде за традицією і ототожнює Люцифера зі Змієм-спокусником.
Ти ж не знала,
що Демон це, що ангел той,
який повстав на владу Бога
і впав, як зламаний герой,
із зоресяйного чертогу…[там же]
Як пояснюється далі, це Демон прийняв зміїний вид, щоб не лякати Єву, в яку він закохався з першого погляду. Єва відразу ж відповідає на його почуття, ще до того, як Демон «скинув образ мудрий змія в пориві дикої жаги» і перетворився на янгола, вона зраджує з ним Адамові, який «волохатий, вузьколобий, і замість носа – дірки дві...».