В романтичних сюжетах Гоголя відобразився розвиток народної самосвідомості, процес звільнення народу від пережитків двовірства. Насправді цей процес був, звичайно, набагато складнішим і тривалішим. Але своєрідність його віддзеркалення в «Вечорах» добре показує, наскільки для Гоголя, на відміну від Жуковського, важливі і дороги були самі люди, сам народ, а не його містичне марновірство як таке.
Комічні образи «Вечорів» лише доповнюють їх основні, романтичні образи. У своєму образному цілому «Вечора на хуторі» виражають ідеальні уявлення Гоголя про народне життя, про його старину, але не розкривають скільки-небудь помітно її типових обставин. Низовинна реальність кріпосницьких відносин української садиби і села, звичайно, суперечила б цим ідеалам, цим романтичним уявленням письменника.
Романтика Гоголя виявляється в самому ході події його повістей, особливо в тих щасливих розв'язках деяких його сюжетів, коли молодь всупереч обставинам дуже легко досягає перемоги в своєму прагненні до щастя.
Подібно тому як Пушкін в романтичний період зображав в особі черкесів і циганів «вольний», «дивний народ» поза соціальними суперечностями його життя, так само тепер свій «дивний» народ зображає і романтик Гоголь в образах українських селян. Подібно до Пушкіна, він по-своєму бореться з «неволею задушливих міст» свого часу, протиставляючи їй романтично-вольне народне життя.
Проте і в своєму романтичному змісті гоголівські «Вечора» мають безперечне пізнавальне значення. Та сторона, яка так перебільшено зображена в деяких з них, все ж таки існувала в народному житті навіть за часів кріпацтва. Не дивлячись на всі труднощі, народ не вироджувався морально, не «почив духовно навіки», він створював пісні, не тільки «подібні стогону», але і такі, в яких виражалися завзятість і розмах його життя, його прагнення на щастя і волі, – застава того, що він ще «прокинеться, сповнений сил». Прекрасним підтвердженням цьому служать українські народні пісні, такі численні, такі багаті образністю, такі повні, у більшій своїй частині сповнені оптимізму і бадьорості, глибини і широти поетичних переживань[9].
Цю важливу сторону народного життя і відобразив Гоголь романтично в своїх ранніх повістях, затьмаривши при цьому другорядних вигадників подібних повістей і декілька передбачивши у пресі Пушкіна з його казками. Більшою мірою це відноситься, звичайно, до повістей пізнішім по хронології своїх сюжетів, що зображують Україну другої половини XVIII ст. і початку ХІХ ст. Саме їх, поза сумнівом, і мав на увазі Пушкін, коли писав потім в першій книжці «Сучасника»: «Читатели наши, конечно, помнят впечатление, произведённое над ними появлением «Вечеров на хуторе»: все обрадовались этому живому описанию племени, поющего и пляшущего, этим свежим картинам малороссийской природы, этой весёлости, простодушной и вместе лукавой»[10].
Великий російський критик В.Г. Белінський також відзначив переважно світлу романтичну сторону «Вечорів». «Это были, — писав він, — поэтические очерки Малороссии, очерки, полные жизни и очарования. Всё, что может иметь природа прекрасного, сельская жизнь простолюдинов обольстительного, всё, что народ может иметь оригинального, типического, всё это радужными цветами блестит в этих первых поэтических грёзах г. Гоголя»[11].
Дві наступні збірки – «Арабески» і «Миргород» (1835) – дали підставу Белінському виявити в Гоголя прекрасний талант, незвичайний, сильний і високий, віднести його твори до найвидатніших явищ в нашій літературі, вже тоді на повний голос оголосити Гоголя поетом у високому ступені, «главою літератури, главою поетів», що ставав на місце, залишене Пушкіним.
Почавши, за визначенням Белінського, поетичний терен Гоголя його живописні «Вечори» були породженням легкої, світлої юнацької фантазії, в них звучали веселі пісні на бенкеті ще незвіданого життя, сяяли «образи світлі, як травнева ніч його Малоросії, радісні, як звучний сміх його Оксани, пустотливі, як затії невгомонних парубків, товаришів молодецького Льовка, задумливі, як ясноока панна-утоплениця, добродушно-глузливі, як вічно весела юність»[12].
Але наступні твори Гоголя дали всі підстави для висновку Белінського про те, що цей великий поет і художник відрізняється від усіх «оповідачів» (Белінський не включав в цей ряд Пушкіна, який вже здійснив круг своєї художньої діяльності), що нікого не можна назвати поетом з більшою упевненістю і нітрохи не замислюючись, як Гоголя, що він вже давно дивиться на життя поглядом глибоким, пронизливим і сумно-важливим[13].
Белінський науково обґрунтовано, справедливо і переконливо розкрив характер, визначив головні риси повістей Гоголя – простоту вигадки, народність, довершену істину життя, оригінальність і комічне одушевлення, завжди переможне глибоке відчуттям смутку, навіяним життям, дійсністю.
Цикл повістей «Миргород» і повісті «Шинель», «Портрет», що стали зразками істинно поетичного епосу, вже сучасна Гоголю і подальша прогресивна літературна критика по соціальному значенню, естетичному втіленню законно поставила в один ряд з вершинними його творами – «Ревізором» і «Мертвими душами».
1.3. Гоголь як сатирик і мораліст
Так само, як реалістична повість сатиричного напряму першим дійсним представником своїм мала Гоголя, реалістичний роман викривального характеру починається з «Мертвих душ».
Після геніальних творінь Пушкіна і Лермонтова особливо нестерпною була наводнення літератури сірою і каламутною посередністю, яка, за влучною характеристикою Белінського, опановувала і романом, і повістю, і театром, випускала довгу фалангу виродків і недоносків, зображала примари, шарлатанила історією і переказами, розтягуючи їх на довгі томи нудних небилиць, перебиваючись старим дрантям уявно патріотичних і уявно народних ідей, видаючи за народність грязь патріархальщини, за патріотизм – сало і галушки, за гумор і дотепність – карикатури ідіотів, перекладаючи російською мовою і російською сценою сміття і щебінь із заднього двору західноєвропейської літератури[14]. У різкому контрасті на цьому фоні зображає Белінський велике явище – перший том роману, не випадково названий поемою, – «Мертві душі»:
«И вдруг, среди этого торжества мелочности, посредственности, ничтожества, бездарности, среди этих пустоцветов и дождевых пузырей литературных, среди этих ребяческих затей, детских мыслей, ложных чувств, фарисейского патриотизма, притворной народности, — вдруг, словно освежительный блеск молния среди томительной и тлетворной духоты и засухи, является творение чисто русское, национальное, выхначенное из тайника народной жизни, столько же истинное, сколько и патриотическое, беспощадно сдергивающее покров с действительности и дышащее страстною, нервистою, кровною любовью к плодовитому зерну русской жизни...»[15].
Після видання першого тому «Мертвих душ» (1842 р.) Гоголь цілком віддався роботі над другим, початим ще до закінчення першого. Мало не кожна сторінка давалася йому з величезною напругою: все написане здавалося Гоголю недосконалим, не відповідним задуму. І влітку 1845 р. в стані тяжкої душевної кризи він спалив майже завершений рукопис.
Не у перший раз. Гоголь так розправлявся з двома творами: ще в гімназії він знищив повість «Брати Твердиславичи» (або «Твердиславичи»), яка не сподобалася товарищам, потім в 1841 р. кинув у вогонь трагедію із запорізької історії «За поголений вус». Рукопис другого тому поеми Гоголь знищив з міцним напрямом написати щось краще, досконаліше: «Не оживе, аще не помре, - переказував він фразу апостола Павла[16].
Тим часом, відсунувши на якийсь час роботу над поемою, Гоголь видає в 1847 р. цикл статей у формі листів – «Вибрані місця з листування з друзями», де він спробував пояснити, чому дотепер не написав другий том «Мертвих душ».
У той же час «Вибрані місця» були як би своєрідною компенсацією – тут Гоголь переходив до прямого, публіцистичного виразу своїх ідей. І перш за все він продовжував розробляти основну проблему – відродження людини, яка припускала приборкання гордості розуму, подолання пихатості, виховання і самовиховання на початках християнської етики. Разом з тим Гоголь навіть не піднімав питання про необхідність соціальних реформ – і це в той час, коли найсуттєвішою потребою Росії була відміна кріпацтва.
Вищий прояв народності в сучасних Гоголю конкретно-історичних умовах полягало в соціальній загостреності змісту і загальнонаціональному, типовому для всіх народів Росії значенні. У «Мертвих душах» письменник повністю відмовився від замкнутості в рамках етнографічних, у вузькому крузі українського «елементу», і виступив російським національним поетом, відбиваючи соціальне життя багатонаціональної Русі.
Дійсна народність поеми Гоголя відчувається, по вислову Белінського «и в юморе, и в иронии, и в выражении автора, и в размашистой силе чувств, и в лиризме отступлений, и в пафосе всей поэмы, и в характерах действующих лиц. от Чичикова до Селифана и «подлеца чубарого» включительно, — в Петрушке, носившем с собою свой особенный воздух, и в будочнике, которого при фонарном свете, впросонках, казнил на ногте зверя и снос; заснул»[17].
На щире, гаряче переконання великого критика, «Мертві душі» стоять найвище всього, що було тоді в російській літературі, тому що глибина живої суспільної ідеї нерозривна поєднувалася в них з нескінченою художністю образів, і цей роман-поема є твором настільки народним, наскільки і високохудожнє.
«Если представить себе историю русской культуры и самосознания протяженной в пространстве, спроецированной наподобие географической карты, то «Мертвые души» окажутся на ней чем-то вроде людной узловой станции, недалеко от ярмарки, в скрещении многих железнодорожных и других путей, связанных и с прошлым и с будущим русской культуры. Прошлое — великая книга Радищева, будущее — «У! какая сверкающая, чудная, незнакомая земле даль! Русь!». Вот почему силовое поле «Мертвых душ» намного превышает несколько сот страниц книжного текста. Оно охватывает весь русский девятнадцатый век токами высокого напряжения»[18].