Белінський тоді ж назвав Гоголя великим талантом, геніальним поетом і першим письменником сучасної Росії.
Опублікована і поставлена на сцені в 1836 році комедія «Ревізор», виданий через шість років перший том роману-поеми «Мертві душі» (1842), як і видані в тому ж році повісті «Портрет» і «Шинель», міцно затвердили Гоголя в його історичній ролі основоположника сатиричного напряму в російській літературі. Таке визнання міцно закріпилося і одержало подальше свій розвиток на другому, революційно-демократичному, етапі визвольного руху в Росії. М.Г. Чернишевський, з присутньою в нього переконаністю і науковою обґрунтованістю, громадянською правотою і ідейно-естетичною проникливістю називав Гоголя без жодного порівняння найбільшим з російських письменників по значенню, батьком російської прозаїчної літератури, батьком нашого роману, одним з благородних синів своєї країни, заслуги якого перед батьківщиною безсмертні[19].
«Наш безсмертний Гоголь»[20], — говорив про нього Шевченко.
Гоголь був повний любові до людей праці і гордості за великий російський народ. «Народ наш розумний», — із захопленням говорив Гоголь. У народі він бачив прагнення до власної поезії. Особливо цінував Гоголь народні пісні, що відображають життя і характер, ідеали, мрії і сподівання трудового народу.
У «Петербурзьких записках 1836 року» він із захопленням відзначав, що російська людина трудиться під пісню: «По Волге, от верховья до моря, на всей веренице влекущихся барок заливаются бурлацкие песни. Под песни рубятся из сосновых бревен избы по всей Руси. Под песни мечутся из рук в руки кирпичи и, как грибы, вырастают города»[21]. Піснями дзвенить і Україна. Пісня — «это народная история, живая, яркая, исполненная красок, истины, обнажающая всю жизнь народа»[22], — писав він в статті «Про малоросійські пісні».
Гордість викликала в Гоголя і завжди властиву народу-трудівнику життєрадісність, якою пройняті пісні народні. Захоплено писав він про трудовий народ з колиски знайомого йому рідного краю.
Гоголь пристрасно любив російську незвичайну мову, бо ця мова безмежна і може, живою, як життя, збагачуватися щохвилини, маючи можливість сходити до найвищої висоти і опускатися до простоти, відчутної дотику кожної людини, — мова, яка сама по собі вже поет[23].
Великого Пушкіна, в геніальних творіннях якого витає «російський дух», Гоголь називав російським національним поетом, в якому полягало все багатство, сила і гнучкість нашої мови. Гоголь стверджував, що Пушкін є явище надзвичайне – в ньому російська природа, російська душа, російська мова, російський характер відобразилися в такій же чистоті, в такій очищеній красі, в якій відображається ландшафт на опуклій поверхні скла[24].
Гоголь – гідний наступник Пушкіна. Російське життя, «російський дух» пронизують і заповнюють всі геніальні твори. «Не будут живы мои образы, – писав він А.О.Смирновій в 1847 р., – если я не сострою их из нашего материала, из нашей Земли, так что всяк почувствует, что это из его же тела взято»[25]. В іншому письмі до Данилевских, він продовжує развивати цю думку: «Моя поэма, может быть, очень и очень полезная вещь, потому что никакая проповедь не в так действовать, как ряд живых примеров, взятых из той же земли, из того же тела, из которого и мы…»[26].
Черпаючи творчі сили в цій російській людині, в народі-трудівнику, волелюбному і мужньому, Гоголь з щирою любов'ю зображав риси, властиві істинним синам такого народу.
Найважливіша з цих рис – вірність своїй вітчизні, велика дружба її захисників, вічне товариство. «Нет уз святее товарищества!»[27] – вигукує народний герой Тарас Бульба. Але горе зрадникам! Зради не прощає російська людина! Син волелюбного народу Тарас Бульба нещадно судить сина-зрадника. Вірячи в сили, в майбутнє російського народу, великий письменник патріот вустами героя свого твору пророчо віщав: «Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая пересилила бы русскую силу!»[28].
А яка сила, яка непокірність і віра в майбутнє втілена в знаменитому гоголівському образі нестримно летючої російської трійки, яку однією сокирою та долотом спорядив і зібрав ярославський розторопний мужик. Глибоким алегоричним сенсом наповнений поетичний образ Русі, яка як жвава трійка мчить, а все відстає і залишається позаду, і дають їй дорогу інші народи й держави[29].
У безсмертних творіннях Гоголя звучить і нині могутній голос великого сина російського народу, геніального письменника-патріота: «Пусть же стоит на вечные времена Русская земля и будет ей вечная честь!.. Пусть же пропадут все враги, и ликует вечные веки Русская земля!.. Пусть же славится, пусть же цветет вечно, пусть же красуется вечно любимая Русская земля!..»[30].
Вірячи в прогрес батьківщини, в творчі сили народу, Гоголь був переконаний, що Європа приїде до нас не за покупкою прядива…
У 1829 р. двадцятирічний Гоголь зробив першу поїздку за кордон. Свої враження від цієї поїздки він записав так: «…Еду вовсе не за тем, чтобы наслаждаться чужими краями, чтоб натерпеться, точно как бы предчувствовал, что узнаю цену России только вне России, и добуду любовь к ней вдали от нее»[31].
Побачивши буржуазну Європу зсередини, Гоголь став її гнівним викривником. Їдко висміяв він тодішній англійський друк фантастичним рекламуванням капіталістичних підприємств.
Ненавидів він і прийшлих німців-колоністів, що намагалися під заступництвом самодержавства нахабно господарювати, грубо зневажати людські права і принижувати людську гідність трудівників Росії.
Він нещадно висміяв дворянську систему виховання, засновану на наслідуванні моді «джонсів» і «коків» і раболіпстві перед титулованими «гувернерами» буржуазного Заходу[32].
На чужині, споглядаючи Русь здалеку, Гоголь знов і знов заявляє в листах про свою полум'яну любов до батьківщини. У леть прикритому полемічному тоні він відповідав 30 березня 1837 р. Погодіну: «Или я не люблю нашей неизмеримой, нашей родной русской земли? Я живу около года в чужой земле, вижу прекрасна, небеса, мир, богатый искусствами и человеком. Но разве перо мое принялось описывать предметы, могущие поразить всякого?.. Непреодолимою цепью прикован я к своему, и наш бедный, неярккий мир, наши курные избы, обнаженные пространства предпочел я лучшим небесам, приветливее глядевшим на меня. И я ли после этого могу не любить своей отчизны?»[33]. Він завжди з гордістю говорив про тих, кому Росія – батьківщина, чия душа здатна зрозуміти російські пісні і російський дух, і не «выносить надменную гордость безмозглого класса»[34] – поміщиків, чиновників, аристократії.
Отже, твори Гоголя відрізняються не тільки глибиною і значністю свого ідейного змісту, що відобразив своєрідний період в історії російського суспільства, але і відповідною цьому змісту художньою формою, яка у всіх своїх основних особливостях виявляє виняткову творчу продуманість, вишуканість і закінченість.
Спираючись на кращі творчі досягнення російських письменників-реалістів першої третині XIX ст., Гоголь, виходячи з особливостей свого світогляду, відобразив нові сторони і особливості російського суспільного життя і створив нові, оригінальні принципи художнього зображення, перевершуючи тут у багатьох відношеннях своїх попередників[35].
2. Значення творчості Гоголя та його місце в російській літеРатурі
2.1. Вплив світогляду Гоголя на його творчість
Складний і суперечливий був процес формування світогляду Гоголя. Юнацькі волелюбні віяння з часом набули зрілого сатиричного устремління великого і яскравого таланту. Однак, стикнувшись з тупою стіною царської бюрократії, Гоголь, не володіючи стійким світоглядом, не зміг витримати натиску чужих його покликанню і таланту, ворожих людству сил гніту і реакції. Душевна депресія почалася ще з часів першої постановки на сцені «Ревізора», за примусом «угодників» перед владою, перетвореною з гострої соціальної комедії в плоский водевіль, та все ж вона викликала цькування письменника прибічниками самодержавства, і розрослася за кордоном, у відриві від рідного народу, справді в своєрідну «духовну драму».
У останній період свого життя Гоголь впав в містицизм, в його світогляді посилилися реакційні елементи. В розпал цієї драми Гоголь видав «Вибрані місця з листування з друзями» (1847), у яких відобразилося падіння письменника, що поставив себе, по влучному виразу В.Г. Белінського, над безоднею. У фіналі ж драми, духовно отруєний і фізично розбитий, за декілька днів до смерті (помер Н. В. Гоголь 21 лютого 1862 р.) він спалив рукопис другого тому роману «Мертві душі». Страшна дійсність сучасної йому реакційно-кріпосницької епохи зломила його[36].
Смерть Гоголя викликала глибоке потрясіння в російському суспільстві. Безліч людей йшло за його труною від університетської церкви, де відбулося відспівування, до місця поховання в Свято-Даніловому монастирі (у 1931 р. останки письменника перезахоронювали на Новодевічьому кладовищі). «Не доказавши свого слова, викрадена смертю людина... яка була останньою сучасною світлою крапкою на нашому сумному небі...» – писав Іван Аксаков в некролозі, опублікованому в «Московській збірці»[37].