регистрация / вход

Інститут самозахисту цивільних прав

Загальна характеристика права на самозахист, законодавче визначення. Його відмежування від самоправства та самосуду. Необхідна оборона та крайня необхідність як форми реалізації права на самозахист. Класифікація способів самозахисту цивільних прав.

Інститут самозахисту цивільних прав

ПЛАН

Вступ

1. Загальна характеристика права на самозахист. Його відмежування від самоправства та самосуду

2. Необхідна оборона та крайня необхідність як форми реалізації права на самозахист

3. Класифікація способів самозахисту цивільних прав

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Після розпаду Радянського Союзу в Україні розпочалися процеси децентралізації економічної системи, на ринку з’явилися нові суб’єкти цивільного обороту. В цих умовах досить гостро постала проблема захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів.

Основні права людини і громадянина визначені в розділі другому Конституції України. В умовах сучасного політико-правового розвитку держави особливо актуальним в теоретичному і практичному аспектах є передбачене ст. 55 Конституції право на захист, адже нормальний цивільний оборот передбачає не тільки визнання належності суб’єктам правових відносин певних цивільних прав, а й забезпечення функціонування ефективного механізму захисту цих прав. Безумовно, підвищення ролі судів є основним, але далеко не єдиним чинником на шляху до вирішення цієї проблеми. Сучасні правові тенденції пов’язують дієвість механізму захисту, перш за все, з його мобільністю.

Саме тому особливо актуальним є дослідження питання самозахисту цивільних прав як неюрисдикційної форми захисту, яка полягає в діях громадян і організацій, що здійснюються ними самостійно, без звернення до державних та інших компетентних органів.

Окремі теоретичні і практичні особливості застосування самозахисту цивільних прав досліджували такі науковці як З.В. Ромовська [9], Є.В. Левіцький [12; 13] та інші.

Метою даної роботи є на основі аналізу чинного законодавства і праць науковців розкрити правову природу інституту самозахисту та вирішити проблеми його застосування.

Теоретичне і практичне значення роботи , полягає в тому, що сформульовані в ній висновки стосуються найпоширеніших з усіх різновидів цивільних правовідносин – зобов’язальних, а також дають можливість розширити теоретичні уявлення про самозахист як інститут цивільного права.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА НА САМОЗАХИСТ. ЙОГО ВІДМЕЖУВАННЯ ВІД САМОУПРАВСТВА ТА САМОСУДУ

Відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України учасники правовідносин мають можливість будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань [1]. На розвиток цього конституційного принципу виникло положення ст. 19 Цивільного кодексу України (даці ЦК) про самозахист цивільних прав.

Відповідно до ст. 19 ЦК особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень та протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою заходів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства [2].

Частина 1 ст. 19 ЦК об’єктом самозахисту визначає цивільне право особи, що, на мою думку, є неповним. Нерозривно з цивільним правом пов’язаний цивільний інтерес.

Оскільки самозахистом є застосування протидії до порушника, то виникає питання якою повинна бути така протидія. Засобом протидії не може бути таке діяння, що має ознаки злочину або адміністративного правопорушення [9, 525]. Не може бути самозахистом дія, яка суперечить моральним засадам суспільства: втручання в особисте життя порушника права, наприклад.

У частині 2 ст. 19 ЦК визначені критерії, за якими певна дія, яка не суперечить закону або моральним засадам суспільства, може вважатися способом самозахисту, а саме:

1) відповідність дозмісту порушеного права;

2) відповідність до характеру дії, якою порушене право;

3) відповідність наслідкам, спричиненим порушенням права [2].

Стаття 19 ЦК містить підстави застосування самозахисту. Ними є не лише протиправні посягання і порушення власних прав особи, але й порушення прав інших осіб, коло яких не обмежується законом [7, 44]. В даному випадку мова йде про самозахист прав та інтересів третіх осіб через представництво. Такий самозахист можливий як в силу прямої вказівки закону, так і в силу укладеного договору.

Законними представниками малолітніх та неповнолітніх осіб є батьки (усиновлювачі) [2]. В ч. 1 ст. 154 Сімейного кодексу України (далі СК) визначається, що батьки мають право на самозахист своєї дитини, неповнолітніх дочки та сина [3]. Стаття 258 СК наділяє також правом на самозахист бабу й діда щодо своїх внуків. За ст. 262 СК сестра, брат, мачуха, вітчим та інші члени сім’ї мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних брата, сестри, пасинка, падчерки [3]. Представницькі відносини щодо самозахисту також можуть виникати з договору. За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ч. 1 ст. 1000 ЦК) [2].

Для того, щоб побачити реальну допустиму межу реалізації права на самозахист, необхідно розмежувати поняття самозахисту, самоуправства і самосуду.

Ромовська З. В. визначає самоуправство як прояв особистої сваволі, коли особа діє на власний розсуд, всупереч порядку вирішення певного питання, що встановлений законом або договором. Задоволення особою свого права за допомогою самоуправства не можна вважати самозахистом [9, 529].

Самосуд полягає у протиправному застосуванні до особи, яка вчинила правопорушення, засобів фізичного (тілесного) покарання, самочинної розправи. Особа, яка вчинила самосуд над порушником своїх прав чи прав членів своєї сім’ї, сама є правопорушником і суб’єктом відповідальності. Метою самосуду є покарання правопорушника, а не відновлення порушеного права, тому самосуд не є способом самозахисту [9, 530].

На відміну від самоуправства та самосуду, дії визначені статтею 19 ЦК є правомірними.

Отже, засоби самозахисту слід застосовувати таким чином, щоб вони не порушували права та законні інтереси інших осіб.

2. НЕОБХІДНА ОБОРОНА ТА КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ ЯК ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА САМОЗАХИСТ

У цивілістичній доктрині самозахист цивільних прав зазвичай пов’язувався з необхідною обороною і крайньою необхідністю в кримінальному праві.

У чинному ЦК відсутня самостійна стаття, яка б визначала поняття необхідної оборони в цивільному праві. Поняття та ознаки необхідної оборони розкриваються у ст. 36 Кримінального кодексу України (далі КК). Відповідно до нього, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, а також суспільних інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення її меж [4].

Відповідно до ч. 1 ст. 1169 шкода завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується [7, 44]. Під перевищення меж необхідної оборони розуміється умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту (ч. 3 ст. 36 КК) [4]. Тоді як кримінальна відповідальність за завдання шкоди внаслідок перевищення меж необхідної оборони настає тільки у випадках, прямо передбачених Кримінальним кодексом, то відшкодування такої шкоди за правилами ЦК настає на загальних підставах [10, 79]. Разом з тим, у даному випадку треба враховувати правило ст. 1193 ЦК (ЦК), відповідно до якого наявність вини потерпілого у завданні йому шкоди є підставою для зменшення розміру відшкодування [8, 879].

Частина 2 ст. 1169 ЦК встановлює, що шкода, завдана третій особі у разі здійснення особою права на самозахист, відшкодовується особою, яка її завдала. Разом з тим, якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію, що викликала необхідність застосування мір самозахисту [8, 879].

У новому ЦК норма про крайню необхідність знайшла своє відображення у ст. 1171. Поняття крайньої необхідності розкривається як правомірні дії, спрямовані на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам та інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами [2].

У Кримінальному кодексі України (ст. 39) передбачена умова, яка відсутня в ЦК - розмір завданої шкоди не повинен перевищувати розміру відверненої шкоди [4]. Проте ця обставина не має значення для застосування норми, встановленої статтею 1171 ЦК, адже шкода, завдана у стані крайньої необхідності, відшкодовується особою, яка її заподіяла [2]. У подальшому особі, яка відшкодувала шкоду, надається право звернутися з регресною (зворотньою) вимогою до особи, в інтересах якої вона діяла. Це пов’язано із тим, що потерпілим у даних відносинах стає особа, яка не вчиняла ніяких протиправних діянь та стала жертвою обставин, що носять випадковий характер. Саме тому ч. 2 ст. 1171 надає можливість суду прийняти інше рішення.

Узагальнюючи вищевикладене, варто зауважити, що дії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства і вчинені у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності слід розглядати як самозахист цивільних прав.

3. КЛАСИФІКАЦІЯ СПОСОБІВ САМОЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

право самозахист оборона цивільний

Способи самозахисту можуть бути обрані самою особою, а також можуть бути визначені в договорі, законі або в інших нормативно-правових актах [2].

В залежності від часу застосування їх класифікують на превентивні та оперативні[13, 84].

Превентивнийсамозахист (з англ. to prevent -запобігати, попереджати) - це сукупність прийомів протидії за допомогою яких, особа, право якої може бути порушене в майбутньому, має можливість попередити таке порушення. Особливістю зазначеної групи способів самозахисту є те, що вони повинні визначатися в договорі (крім законодавчого закріплення). До превентивних слід віднести способи забезпечення виконання зобов’язань за винятком при тримання і відмови замовника від договору підряду в тому випадку, коли підрядник виконує роботу настільки повільно, що закінчення її в строк стає явно неможливим [2].

Превентивним способом самозахисту є, наприклад, контрольспадкоємців за діями виконавця заповіту (ст. 1292 ЦК) [2]. Діяльність виконавця заповіту підпорядкована волі заповідача і здійснюється ним згідно з наданими йому повноваженнями. Виконавець заповіту, здійснюючи контрольну та охоронну функції щодо спадкового майна, зобов’язаний доводити до відома спадкоємців та їх законних представників про вчинені ним дії. Якщо виконавець заповіту вчинює дії, що виходять за межі наданих йому заповідачем повноважень, він повинен узгодити їх із спадкоємцями [8, 1067]. Таким чином, превентивний самозахист прав спадкоємців полягає в тому, що останні наділені можливістю контролювати дії виконавця заповіту задля попередження можливих небажаних для них наслідків, спричинених його діями.

Оперативний самозахист - це сукупність засобів протидії за допомогою яких, особа, право якої порушене, може швидко усунути неправомірне посягання та відновити порушене право.

Так, ст. 615 ЦК дозволяє кредитору в разі порушення зобов’язання боржником, частково або в повному обсязі відмовитися від цього зобов’язання, але лише в тому випадку, коли така можливість закріплена договором або прямо визначена законом. Застосування до сторони, яка порушила зобов’язання, такого заходу, як одностороння відмова від зобов’язання, не звільняє винну сторону від відповідальності за порушене зобов’язання (ч. 2 ст. 615 ЦК) [2].

Способи самозахисту можуть бути визначені не лише ЦК, а й іншими актами цивільного законодавства. В ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів» становлюється, що у разі виявлення протягом гарантійного строку недоліків, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати: пропорційного зменшення ціни; безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; відшкодування витрат на усунення недоліків товару. Якщо ж ці недоліки виникли з вини виробника товару або як наслідок фальсифікації товару, то покупець має право вимагати від продавця або виробника: розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми; вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявного у продавця (виробника), товару [6].

Особливим способом самозахисту є притримання майна, що використовується в зобов’язальних правовідносинах і являє собою одну, з передбачених цивільним законодавством, можливостей застосування спеціальних заходів майнового характеру, які спонукатимуть боржника до належного виконання його зобов’язання [11, 14].

Притримання слід розглядати як спосіб самозахисту, що не може бути віднесений ані до превентивних, ані до оперативних [13, 139]. Оскільки кредитор має право притримати майно боржника, лише якщо зобов’язання не виконується, то таке невиконання слід розглядати вже як порушення права кредитора. Тобто притримання не може попередити неправомірні дії чи бездіяльність боржника і виконувати, таким чином, привентивну функцію. Разом з тим, оскільки термін притримання неможливо передбачити тому, що боржник може виконати зобов’язання як через 1 день, так і через місяць, то логічно що такий спосіб самозахисту не буде оперативним.

Статтею 594 ЦК право притримання визначається так: кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання [2]. Статтею 21 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»притримання визначено як вид забезпечувальних обтяжень [5].

Специфіка притримання полягає в тому, що воно є єдиним способом забезпечення виконання зобов’язань, яке виникає безпосередньо із закону і не потребує передбачення можливості притримання в договорі [14, 31].

ЦК не встановлює, яким чином мають бути оформлені дії кредитора. Аналізуючи положення ч. 1 ст. 595 ЦК, яка передбачає, що кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника, та ч. 1 ст. 547 ЦК – правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняються у письмовій формі [2], О. Рогач пропонує тлумачити зміст цих норм наступним чином: кредитор повинен письмово попередити боржника про притримання речі. Якщо ж письмова форма не буде дотримана, то такий правочин слід вважати нікчемним ( ч. 2 ст. 547 ЦК) [14, 32].

Предметом притримання відповідно до ст. 594 ЦК є річ. Неоднозначним є питання щодо того, чи можуть бути гроші предметом притримання. Також колізійним є притримання нерухомих речей. Це пов’язано з тим, що правочини з землею та іншим нерухомим майном підлягають обов’язковій державній реєстрації (ст. 182 ЦК), а українське законодавство не передбачає процедури реєстрації права притримання на нерухоме майно.

Оскільки кредитор притримує річ у себе, то в нього виникає і певний обсяг обов’язків щодо цієї речі. До обов’язків кредитора належать такі: кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника; кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини; кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе [2].

Відповідно до ст. 596 ЦК України до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора[10, 503].

Слід звернути увагу на те, що кредитор має право притримувати у себе річ боржника лише до певного моменту - до виконання боржником основного зобов’язання, забезпеченого при триманням [7, 115].

Хоча право притримання є заходом впливу на боржника з метою стимулювати останнього до виконання простроченого зобов’язання, законодавець надав кредиторові право задовольнити свої вимоги за рахунок притриманого майна. Так, ст. 597 ЦК чітко встановлює, що у випадку, якщо боржник не виконав свого обов’язку, кредитор, який притримує річ, має право задовольнити свої вимоги із вартості речі в порядку передбаченому для задоволення вимог, забезпечених заставою (ст. 591 ЦК) [2].

Щодо підстав припинення права притримання, то їх існує декілька: перш за все, це належне виконання боржником основного зобов’язання, по-друге – задоволення вимоги кредитора за рахунок речі, яку він притримує, або ж набуття кредитором права власності на цю річ і, по-третє – припинення основного зобов’язання внаслідок інших (окрім виконання) загальних підстав припинення зобов’язання, що містяться у главі 50 ЦК (наприклад, домовленість сторін, зарахування зустрічних однорідних вимог, прощення боргу тощо) [11, 14].

Тож, підсумовуючи вищевикладене, логічно стверджувати, що користуючись правом притримання, кредитор гарантує собі впевненість у виконанні зобов’язання боржником. Проте, навіть якщо останній виявиться недобросовісним і не виконає умов договору, вимоги кредитора будуть задоволені із вартості притримуваної речі.

ВИСНОВКИ

Внаслідок проведеного дослідження право на самозахист можна визначити як можливість, у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення, застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків. Підводячи підсумок можна зробити наступні висновки:

1. Право на самозахист має конституційне підґрунтя і є самостійним правом особи, а не прив’язане до іншого права.

2. Об’єктами самозахисту є не лише цивільні права, а й цивільні інтереси. Самозахист може здійснюватися як по відношенню до власних цивільних прав та інтересів, так і по відношенню до прав та інтересів інших осіб.

3. Право на самозахист реалізується лише за наявності певної сукупності умов, зокрема: порушення права або ймовірність (небезпека) його порушення; необхідність припинення порушення. Можливість реалізації конкретного способу самозахисту має бути передбачена в договорі чи акті цивільного законодавства.

4. Заходи самозахисту повинні відповідати характеру, змісту та наслідкам порушення прав та інтересів. Способи самозахисту не повинні бути забороненими законом і суперечити моральним засадам суспільства.

5. Способи самозахисту в залежності від часу їх здійснення можна класифікувати на превентивні та оперативні. Притримання, як спосіб самозахисту не може бути віднесений ні до превентивних, ні до оперативних способів самозахисту.

Право на самозахист є новелою цивільного законодавства України. Аналіз наукових праць із зазначеної проблематики свідчить про те, що багато питань, зокрема, щодо підстав та конкретних способів реалізації зазначеного права залишаються нерозкритими і вимагають підвищеної уваги як науковців, так і юристів-практиків.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141

2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40 – 44. – Ст. 356

3. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №21 – 22. – Ст. 135

4. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №25 – 26. – Ст. 131

5. Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 11. – Ст. 140.

6. Про захист прав споживачів. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 30. – Ст. 379.

7. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. – 2-е вид., перероб. і доп. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – Т. 1. – 832 с.

8. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. – 2-е вид., перероб. і доп. / За ред. О. В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця.– К.: Юрінком Інтер, 2006. – Т. 2. – 1088 с.

9. Ромовська. З.В. Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс. Підручник. – К.: Атіка, 2005. – 560 с.

10. Шевченко Я.М. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У 2 т. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2003. – С. 520

11. Домбругова А. Притримання як спосіб забезпечення виконання зобов’язання // Юридичний Вісник України. – 2005. – № 14.– С. 14.

12. Левіцький Є.В. Самозахист цивільних прав // Актуальні проблеми цивільного права та цивільного процесу: [тези доповідей] Всеукраїнська науково-практична конференція, Донецьк, 26 жовтня 2007 р. – Донецьк, 2007. – С. 84 – 86.

13. Левіцький Є.В. Притримання як спосіб самозахисту в Цивільному праві // Одеська національна юридична академія: [тези доповідей] ІІІ Міжнародна цивілістична наукова конференція студентів та аспірантів, Одеса, 4 – 5 квітня 2008 р. – Одеса, 2008. – С. 139 – 140.

14. Рогач О. Притримання як спосіб забезпечення виконання зобов’язання: Порівняння інституту притримання в українському, російському, білоруському законодавстві // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 12. – С. 31 – 33.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий