Смекни!
smekni.com

Громадянське суспільство, його місце у правовій системі держави (стр. 4 из 8)

За напрямком гарантії з боку держави щодо дотримання прав і свобод людини та громадянина в переважній більшості співпадають на сучасному етапі з формуванням основних інститутів громадянського суспільства.

Це в першу чергу відноситься до явищ економічних – формування сучасної розвинутої економіки, яка б дала можливість реалізуватись потенціалу особистості; різних форм власності, в тому числі і приватної у її різноманітних формах; політичних (демократичний устрій суспільства, розвинута політична система, сучасна виборча система; багатопартійний устрій та створення умов вільного розвитку і функціонування громадських, у тому числі недержавних організацій); духовно-ідеологічних (ідеологічний плюралізм, формування загальнолюдських ідеалів).

1.3 Принципи правової держави та їх значення для формування громадянського суспільства

Правова держава є результатом розвитку громадянського суспільства, і саме такий шлях розвитку характерний для більшості розвинутих країн світу, які еволюційно розвивались від буржуазних революцій кінця ХVІІ – ХІХ століть і до сьогодення.

Для України такий шлях еволюційного розвитку був порушений, з одного боку, її бездержавним статутом та перебуванням у складі різних держав, а з іншого — переворотом 1917 р. та подавленням національно-демократичної революції. Ставши республікою у складі СРСР, вона мала принизливий для європейської нації статус. За таких умов принципи правової держави не пройшли шляху еволюції знизу – як ідеї громадянського суспільства, а були фактично нормативно закріплені зверху. Це були, в першу чергу, ідеї політичної і наукової еліти, яка більше спиралась на власні знання і переконання, аніж на досягнутий рівень суспільного розвитку.

Розуміння того, що правова держава і громадянське суспільство невід’ємні у своєму формуванні та розвитку, вимагає усвідомлення основних напрямків впливу правової держави на громадянське суспільство.

При цьому слід враховувати, що після проголошення правовою вона, за висновком О.В. Скрипнюка, втрачає риси класичного етатизму і стає державою нового рівня, яка “свідомо шляхом конституційно-законодавчого процесу накладає на свою діяльність значні обмеження і обов’язки” [17]. Це дозволяє зробити висновок щодо втрати традиційного протистояння держави та суспільства.

Обмежувальна роль конституційних норм правової держави, як вказує Ю.М. Тодика, полягає в тому, що цілий ряд сфер виходить з-під сфери державного управління, втручання в життя людини і суспільства, у функціонування громадських об’єднань та політичних партій [8].

Сам факт проголошення держави як правової автоматично передбачає підтримку нею процесу розбудови громадянського суспільства. Правова держава і громадянське суспільство співіснують на паритетних началах при визначальній ролі громадянського суспільства.

Ключове місце в процесі формування громадянського суспільства займає Конституція – акт найвищої юридичної сили, який приймається державою і має вирішальне значення для формування самої держави, її інституцій, структури, форм і методів діяльності, стратегії взаємозв’язків з суспільством, пріоритетів розвитку самого суспільства.

Відмінною рисою чинної Конституції, як вказує Є.В. Назаренко, є те, що вона вперше носить загальносуспільний, а не класовий характер. Рівність у ставленні до різних груп населення створює передумови консолідації суспільства і його розвитку як громадянського [6].

Вирішальна роль Конституції у становленні громадянського суспільства полягає в тому, що вона закріплює найважливіші політико-правові конституційні принципи, згідно з якими мають діяти не тільки держава, а й громадянське суспільство (права людини, політична і ідеологічна багатоманітність) і сприяння становленню демократичної цілісної правової системи України, зорієнтованої на забезпечення прав і свобод людини та громадянина; визначення правових основ організації і функціонування найбільш важливих структур громадянського суспільства, насамперед політичних партій, громадських організацій; сприяння стабілізації суспільства, оскільки громадянське суспільство повинно бути структурованим, впорядкованим і діяти на засадах законності, закріплення основ компетенції органів державної влади і органів місцевого самоврядування в тому числі і в аспекті взаємовідносин з структурами громадянського суспільства; обмеження неприпустимого втручання держави в життя суспільства і особи [10].

Нова Конституція України є основним законом держави і суспільства, документом, що має “конвенційний” (договірний) характер і визначає основний закон взаємовідносин суспільства і державної влади. Конституція інтерпретується як договір про розподіл влади між ними. Така схема характерна і для переважної більшості розвинутих європейських країн.

Конституція закріплює, які є фундаментальними для формування інститутів громадянського суспільства. Не здійснюючи втручання у їх внутрішнє життя та статус конкретної людини, вона справляє організуючий вплив на суспільство.

При цьому Конституція закріплює і певний рівень свободи окремо взятого індивіда та встановлює, що ніякій приватній особі чи органу державної влади не може бути дозволено те, що обмежує мінімальну невідчужувану свободу людини. Виходячи з цього, суттєвих трансформацій зазнає система взаємовідносин держави із суспільством. Мова йде не про відсторонення держави від вирішення загальнозначимих суспільних справ, а про її змістовну переорієнтацію, насамперед у сфері забезпечення належних умов свободи для реальної реалізації конституційних прав людини і громадянина та виконання ними юридичних обов’язків перед суспільством [7]

Гарантуючи людині свободу на конституційному рівні, визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, держава закріплює ряд правових норм, які є основою реалізації даного принципу у практичній діяльності. Це, в першу чергу норми, пов’язані з верховенством права, поділом влади, невідчужуваністю прав людини, непорушністю приватної власності, політичною, економічною та ідеологічною багатоманітністю. Закріплення на конституційному рівні свободи особистості є важливою підвалиною її повноправної діяльності в рамках суспільства. При цьому варто враховувати, що громадянське суспільство – це в першу чергу суспільство вільних особистостей, а свобода повинна розглядатись в широкому розумінні – як можливість особистості вільно реалізовувати свої права. В даному випадку ми не говоримо про забезпечення реалізації у повному обсязі свободи волі окремих людей, бо проживаючи в суспільстві, їх волі обмежуються правом.

Відповідно до чинних конституційних норм правова держава обмежує себе, створюючи тим самим простір розвитку інститутів громадянського суспільства. З іншого боку, цей процес активізується формально-юридичним закріпленням у Конституції численних прав людини і громадянина в соціальній, економічній, політичній сфері та створення можливостей їх реалізації поза державою.

Проблема співвідношення свободи особистості, інтересів суспільства і держави є вельми актуальною. Важливу роль в цій взаємодії відіграє право, яке з точки зору російського дослідника В.С. Нерсесянца є “нормативною формою вираження свободи через принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах” [22].

Аналізуючи проблему свободи та її роль у становленні громадянського суспільства, слід враховувати, що маючи індивідуальний, природний характер для кожної окремо взятої людини, вона є наймогутнішою силою суспільного розвитку, спонукаючи, за висловом І. Канта, всіх членів суспільства до стану конкуренції, суперництва, змагання і розвитку [13].

Г. Гегель вказував, що “у громадянському суспільстві кожен для себе – мета; все інше для нього – ніщо. Проте без співвідношення з іншим він не може досягти своїх цілей у цьому обсязі: ці інші тому – засоби для мети особливого. Але особлива мета через співвідношення з іншими надає собі форму загального і задовольняє себе, задовольняючи разом з тим прагнення інших для блага. Оскільки особливість пов’язана з умовою загальності, то ціле є грунт опосередкування, на якому дають собі свободу всі одиничності” [4].

Таким чином, гарантуючи свободу громадянам та оберігаючи її, правова держава створює підвалини для її повної реалізації в рамках громадянського суспільства. При цьому свобода розглядається як різнопланове явище, в першу чергу, як ідеал, мета правової держави. Саме на таких принципах заснована Конституція України.

З принципами свободи тісно пов’язаний принцип індивідуалізму. Чим більше індивід шукає свободи задля зосередження на приватному житті, тим більше він очікує від держави перетворення на саморегулюючий механізм забезпечення гарантій збільшення прав і ресурсів [5].

Поряд з проголошенням та забезпеченням реалізації свободи особистості в умовах правової держави важливим є реалізація рівності громадян. Рівність громадян як одна з умов існування громадянського суспільства в контексті правової держави і виходячи з конституційного розуміння — це в першу чергу рівноправ’я, рівність прав, рівність перед законом, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших поглядів, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, мови (ст. 24 Конституції).

Рівність у праві є в першу чергу рівністю міри свободи, еквівалента у відносинах між вільними індивідами як об’єктами права. Рівність в умовах правової держави, яка є партнером громадянського суспільства, — це рівність вільних і незалежних суб’єктів права за єдиною, визначеною державою і рівнем суспільного розвитку мірою. Правова рівність – це рівність вільних і рівних у свободі.

Існує різка поляризація думок стосовно того, чи повинна держава здійснювати або обмежувати заходи із забезпечення рівності, забезпечувати соціальні, економічні і культурні права індивідів, усувати різного роду несправедливості, особливо ті, що породжуються в економічній сфері. Одні автори (Ф. Хайек, М. Фридман) вважають неприпустимим будь-яке втручання держави в економічні відносини заради справедливості і рівності в суспільстві. Представники ж так званого “нового еталітаризму” (Дж. Роулз, К. Дженикс) виступають за пом’якшення соціальних нерівностей.