В.О. Образцов з цього приводу зазначив: «Криміналістична діяльність розглядається нами як діяльність усередині іншої юридичної та здійснюваної за ініціативою її суб’єктів експертної діяльності, співвідношуючись з ними як вид та рід, як частина (елемент) та ціле». Отже, криміналістична практична діяльність, як інформаційно-пізнавальна діяльність уповноважених законом осіб по встановленню доказових фактів в конкретних оперативно-розшукових, слідчих і експертних ситуаціях, залежно від специфіки завдань, що стоять перед нею в боротьбі зі злочинністю, включає декілька видів: криміналістична діяльність по розкриттю і розслідуванню злочинів; експертно-криміналістична діяльність та ін. Всі види діяльності повністю, або частково є об’єктами криміналістичного вивчення, тому основні ідеї праксеології мають для неї методологічне значення.
Чітке розмежування вказаних аспектів розгляду феномену криміналістичної діяльності уявляється нам фундаментально важливим для вірної постанови та вирішення низки проблем, зокрема оптимізації використання спеціальних криміналістичних знань в різних видах діяльності. До цього слід додати й те, що зміст поняття «наука» ніяким чином не може бути редуковано до системи знань, проте наука – не лише пізнання, вона являє собою єдність живої пізнавальної діяльності (пізнання) та накопиченої пізнавальної діяльності (знання). Наука постає як соціальне організоване створення знань певного роду. Тому аналіз наукової праці в єдності її живої та опредмеченої форм – це аналіз самої сутності науки. Дослідження соціальних механізмів інтеграції та диференціації науки, розкриває одну з меж сутності науки як соціального явища.
Сформульоване Р.С. Бєлкіним визначення предмету криміналістики викликало нову дискусію в юридичній літературі, появу праксеологічної та інформаційно-пізнавальної концепцій.
Праксеологічний підхід до визначення предмету та об’єкту криміналістики був запропонований Р.Г. Домбровським та отримав розвиток в працях О.О. Ексархопула, В.Я. Колдіна, В.Є. Корноухова, В.О. Образцова, які розглядають слідчу (криміналістичну) діяльність, як об’єкт науки криміналістики, а наукове (методологічне) забезпечення цієї діяльності – як зміст предмету цієї науки .
Дані зміни слушно виразив В.К. Гавло та його співавтори:
«Криміналістика виходить за межі гносеологічних дуальних схем (суб’єкт – об’єкт – взаємодія – відображення). Частішають спроби онтогізації науки в процесі розвитку діяльнісних підходів».
Інше явище, притаманне будь-якій науці, – диференціація, що передбачає випадки «переростання» окремих галузей наукової системи тісних меж складеної підсистеми чи зародження нового напрямку у науці, яке їй необхідне та потребує свого місця в системі суміжних наук. Вперше такий випадок у системі криміналістики* відбувся з криміналістичною експертизою, після появи у 1959 році статті О.Р. Шляхова «Предмет, метод і система радянської науки криміналістичної експертизи». Розробка концепції теорії криміналістичної експертизи, завдяки роботам криміналістів у зв’язку з фактичним відокремленням експертної діяльності, що зажадала поглиблення загальних даних в галузі криміналістики, покликаних її обслуговувати набула тенденції до трансформації у самостійну правову дисципліну. Це дозволило О.Р. Шляхову заявити: «Теорія і практика криміналістичної досягла тепер такого рівня, що її можна розглядати як самостійну науку, що має свій предмет, метод і систему» .
На адресу цієї ініціативи було висловлено низку критичних зауважень з боку С.П. Мітрічева, Б.М. Комаринця, Н.О. Селіванова та А.І. Вінберга. Зокрема, С.П. Мітрічев в зв’язку з цим писав: «Відрив криміналістичної експертизи від криміналістики може привести до ослаблення її зв’язку з практикою і зниження рівня наукової роботи» .
Одначе, в 1961 р. сам А.І. Вінберг, спочатку запропонував ідею про розробку на базі теорії криміналістичної експертизи загального вчення про судову експертизу, а в 1973 р., вже спільно з Н.Т. Малаховською, обґрунтував необхідність утворення судової експертології – науки про закони і методологію формування й розвитку судових експертиз, закономірності дослідження об’єктів, здійснюваних на основі спеціальних знань, які трансформуються в систему наукових принципів, методів, засобів та методик вирішення завдань судових експертиз. У 1976 р.
А.І. Вінберг відзначив доцільність включення у визначення предмету науки, в тому числі криміналістики, вказівки на закономірності об’єктивної дійсності, що вивчаються нею .
Подальший етап розвитку нової науки був ознаменований виходом в світ монографії А.І. Вінберга та Н.Т. Малаховської «Судова експертологія (загальнотеоретичні і методологічні проблеми судових експертиз)», що визначили її, як галузь юридичної науки, яка має «інтегральний характер» щодо спеціальних судово-експертних наук. Багато авторів робіт з теорії криміналістики і судової експертизи віднеслися до виділення судової експертології негативно. Така думка ґрунтувалася на тому, що диференціація базових засад науки в цьому напрямку не буде сприяти тісному взаємозв’язку між експертною та криміналістичною технікою, на засадах союзу між якими розвивалася криміналістика. Цю проблему остаточно не вирішено й дотепер. Утім, за класифікацією наук ВАК судову експертизу визначено як самостійну наукову спеціальність 12.00.09.
Остаточне розділення криміналістики та судової експертології зажадало визначення об’єкту і предмету останньої.
З цією метою Т.В. Авер’янова використала праксеологічний підхід, визначивши та уточнивши в своїх роботах загальну теорію судової експертизи, як систему світоглядних та праксеологічних принципів, теорії та її об’єкту – експертної діяльності, окремих теоретичних побудов в цій області наукового знання, методів розвитку теорії й проведення експертних досліджень, процесів та відносин . При цьому під об’єктом загальної теорії судової експертизи вона розуміє саму експертну діяльність у всієї різноманітності її різних аспектів, що розглядаються в якості деякої єдиної системи. Втім, авторка визначення не роз’яснила, що вона розуміє під «всією різноманітністю різних аспектів» такої діяльності. Ф.М. Джавадов також вважає, що об’єктом судової експертології є лише сама судово-експертна практика.
Дещо іншої думки дотримується співавтор «Концептуальних основ загальної теорії судової експертизи» І.А. Алієв, який включив у предмет науки про судову експертизу широке коло процесуальних та організаційних засад, тим самим інакше трактуючи судово-експертну діяльність у якості об’єкту науки .
М.Я. Сегай в зв’язку з цим зазначив: «Стає очевидним що без однозначного розуміння дефініції «судово-експертна діяльність», її структури та функції неможливо розкрити у адекватних наукових поняттях предмет, структуру, функції та систему судової експертології, об’єктом дослідження якої є судово-експертна діяльність».
Сутність трансформації спеціальних криміналістичних знань в судово-експертну діяльність розкрито у статті М.Я. Сегая «Судова експертологія – наука про судово-експертну діяльність», який відзначив, що чітке визначення в законах про судову експертизу принципів судово-експертної діяльності, дозволяють стверджувати, що предметом судової експертології охоплюються не тільки методологічні, а й правові та науково-організаційні основи експертної теорії і практики .
Таким чином, судово-експертна діяльність, як «об’єктивована» реальність правового, організаційного та науково-методичного забезпечення експертної практики, що об’єднує одночасно функції інструменту правосуддя та професійної корпоративної діяльності, визначає відповідні функції і структуру її наукового пізнання.
При цьому варто зауважити, що розмежування природи сигналу та знаку про якості об’єктів, що взаємодіяли під час підготовки, вчинення та приховання злочину, зумовили появу міждисциплінарних експертних вчень («судова субстратологія», «судова психономіка», «судова документалістика»), поставило перед судовою експертологією завдання –показати систему взаємодії цих «онтологічних блоків», які утворюють наукову основу судово-експертної систематики.
Виходячи з цього, є всі підстави казати про трансформацію криміналістичних знань від загально-професійного до спеціалізованого рівня. Тобто, спеціальні криміналістичні знання в галузі криміналістичної техніки трансформувалися в спеціальні знання по проведенню судових експертиз.
Проте, використання спеціальних криміналістичних знань не обмежується експертною діяльністю.
Слідчий не в змозі самостійно ефективно використовувати «прикладну» криміналістичну техніку та її НТЗ у роботі із доказами, що обумовило залучення ним до проведення слідчих дій спеціалістів, перш за все спеціалістів-криміналістів, введення у кримінальне судочинство відокремленого від слідчого процесуального суб’єкта – «спеціаліста».
Сучасні досягнення науки і техніки зумовлюють закономірне вдосконалення криміналістичної техніки, як розділу криміналістичної науки, та її головного інструментарію – НТЗ, як швидко зростаючого за обсягом та складністю процесу їх застосування при проведенні слідчих дій.
Виявлення, фіксація та вилучення слідів на місці події, застосування криміналістичної техніки при проведенні інших слідчих дій, підготовка матеріалів для проведення експертного дослідження складає самостійний, відносно складний і досить об’ємний, такий, що вимагає криміналістичних знань високого рівня спеціалізації, вид криміналістичної діяльності.
Це пояснюється низкою причин.