регистрация / вход

Конституційний контроль за дотриманням конституційних прав і свобод в США

Американська концепція прав і свобод людини. Прийняття Конституції США. Внесення поправок до Конституції. Поширення расової сегрегації. Демократизація державно-правових структур. Здійснення справедливого правосуддя. Принцип рівного захисту законами.

РЕФЕРАТ

Конституційний контроль за дотриманням конституційних прав і свобод в США


Американська концепція прав і свобод людини виходить з ідеї природного походження прав особи, відповідно до якої права належать людині в силу її народження, а не в силу законів. В Декларації незалежності США, яка була прийнята тринадцятьма штатами 4 липня 1776 р., було записано: "Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені їх Творцем певними невідчужуваними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя" . У прийнятій у 1787 р. Конституції США не були закріплені важливі політичні, громадянські і економічні права людини, не було врегульовано питання про рабство, яке на момент прийняття Конституції існувало в 10 штатах, не проголошувався невідчужуваний характер прав людини. Але Конституція США в її початковому вигляді ніколи б не була ратифікована, якби не передбачалось, що перший Конгрес розробить і запропонує штатам Білль про права.

Автори Конституції США факт відсутності Білля про права в її тексті обґрунтовували різними аргументами. Зокрема, вони виходили з того, що закріплення переліку важливих прав і свобод людини і громадянина в текстах Конституцій штатів є причиною їх відсутності в Конституції Союзу. Вони вважали, що Конституція сама по собі є Біллем про права. Так, наприклад, А. Гамільтон, один із авторів Конституції США, зазначав з цього приводу наступне: “Окремі біллі про права складають конституцію Великої Британії, а конституція кожного з наших штатів є, навпаки, його біллем про права. Запропонована ж федеральна Конституція в разі її схвалення стане біллем про права Союзу…”

Для окремих штатів ці аргументи виявились недостатньо переконливими (зокрема, для Род-Айленду та Північної Кароліни). Вони відмовлялись ратифікувати Конституцію США, вимагаючи її доповнення Біллем про права.

У 1789 р. Конгресу були представлені поправки до Конституції, які стосувалися прав і свобод особи. Перші десять поправок до Конституції, прийняті Конгресом і ратифіковані штатами, одержали назву Білля про права. При розробленні багатьох положень Білля про права за основу були взяті такі документи, як Велика хартія свобод – Magna Carta 1215 р., Хабеас корпус акт 1679 р., закони колоніального періоду, конституції штатів, які діяли після проголошення незалежності, а також Декларація незалежності 1776 р., автором якої був Томас Джефферсон. Завдяки Біллю про права є всі підстави назвати американську Конституцію з огляду на час її прийняття прогресивним документом, враховуючи, що проголошені в поправках принципи встановлювали такі гарантії прав особи, які “зовсім не були відомі на той час континентальній Європі, де панували монархічні режими”. За два століття після прийняття Білля про права до Конституції США було внесено ще дев’ять поправок, які регламентують правовий статус особи.

В правовій системі США перевагу має індивідуалістичний підхід до прав людини і громадянина, який базується на пріоритеті особи перед суспільством і державою. Свобода, чи право, не лише не дарується людині державою (оскільки не можна дарувати те, що вже належить особі), але держава бере на себе обов’язок не обмежувати цю свободу.

У науковій літературі радянського періоду висловлювалася точка зору про те, що здійснення прав громадян залежить не від існування інституту конституційного контролю, а від того, в чиїх руках зосереджена державна влада (наприклад, у роботі М.А. Нуделя “Конституционный контроль в капиталистических государствах” . Якщо простежити діяльність Верховного суду США упродовж багатьох десятиріч, то можна дійти висновку, що в різні історичні періоди, ця діяльність мала різний характер. Відомий сучасний англо-американський вчений Р. Дворкін зазначає з цього приводу, що немає такого юриста, який не вважав би, що Верховний суд припускався помилок (навіть кричущих) у той чи інший момент своєї історії. Якщо конкретний юрист не зневажає консервативні рішення початку 1930-х років, що загрожували заблокувати Новий курс, тоді, скоріш за все, він зневажатиме ліберальні рішення останнього десятиріччя .

В американській літературі склалась традиція диференціювати історію Верховного суду США по періодам, які пов’язані з іменем Головного судді – Суд Маршалла, Суд Уоррена, Суд Ренквіста і т.д. Вчений З.М. Черніловський вказував, що хоча така періодизація не є достойною в науковому плані, вона має свої зручності. У працях багатьох вчених, які присвячені дослідженню питань американського конституціоналізму, була використана така періодизація (Нікіфорова Б.С., Уілсона Д., Черніловського З.М. та ін.).

Так, у 1800-х рр. була прийнята ціла низка рішень, спрямованих на поширення расової сегрегації, протидію державному регулюванню економіки та встановленню основ соціального законодавства. У 1857 році Верховний суд США, очолюваний Р. Тені, рішенням у справі Dredd Scott v. Sandford не задовольнив позов темношкірого раба Дреда Скотта, який вимагав визнати його вільним громадянином, оголосивши неконституційним розділ 8 федерального закону 1820 р., яким заборонялося рабство на північ від ріки Міссурі . Наслідком цього рішення стало розповсюдження рабства фактично на всю територію Сполучених Штатів.

Упродовж 1910 р. Верховний суд США визнав неконституційними 150 законів, які в своїй більшості були спрямовані на регулювання питань умов праці. Однак вже у першій пол. ХХ ст. Верховний суд США прийняв цілу низку прогресивних рішень.

У 1954 р. Верховний суд США розглядав справу Brown v. Board of Education, по якій ухвалив рішення про те, що Лінда Браун, темношкіра дівчинка, яка навчалася в середній державній школі м. Топека (штат Канзас), була позбавлена однакового для всіх правового захисту (що гарантується XIV поправкою), оскільки школи цього міста були сегреговані. Суд не обмежив своє рішення правом Лінди Браун ходити до несегрегованої школи, а розповсюдив його на всіх “інших” в аналогічній ситуації . Рішення у цій справі, в якому визнавалась незаконною сегрегація в школах, справедливо називають початком заборони расової дискримінації, зокрема, десегрегації державних шкіл.

Після справи Брауна Верховний суд США скасував і інші складові існуючої системи сегрегації: 1) заборонялась дискримінація темношкірого населення в публічних парках (справа Holcome v. Beal, 1954); 2) при наймі квартир в муніципальних будинках та номерів в готелях (Housing Authority v. Banks, 1954); 3) міських автобусах і на громадських пляжах (Mayor and City Council of Baltimora v. Dawson, 1955). У 1960–х роках Конгрес США вперше за останні 100 років прийняв низку законів, які заборонили дискримінацію при працевлаштуванні, в громадських місцях, в сфері локальної політики та на виборах, були прийняті закони про заборону дискримінації за наявності фізичних чи розумових вад, а також за віковими ознаками, за ознаками раси, статі, віросповідання.

Цілком закономірним явищем в умовах процесу демократизації державно-правових структур, який відбувався за часів “суду Уоррена” в 1950-х та 1960-х роках, було посилення гарантій прав особи в кримінальному процесі.

Так, у 1963 році у справі Gideon v. Wainwright Верховний суд ухвалив, що “належна правова процедура” включає право на захист по всім кримінальним справам і на будь-якій стадії кримінального процесу, на федеральному і штатному рівнях, де можуть бути порушені “істотні права обвинуваченого, зокрема при допиті чи розпізнанні особи в поліції після арешту…”. Рішенням у цій справі Верховний суд фактично визнав, що особа, яку обвинувачують у вчиненні протиправних дій і яка не здатна запросити захисника, не може розраховувати на справедливий суд, якщо захисник не буде їй наданий. Упродовж року після винесення цього рішення Верховний суд скасував більше сорока вироків судів штатів, які суперечили цьому рішенню, а Конгрес у 1964 році прийняв Закон про кримінальне правосуддя, яким передбачалась більш широка участь захисту при розгляді кримінальних справ федеральними судами.

Серед інших прогресивних рішень “суду Уоррена”, спрямованих на посилення процесуального положення обвинуваченого, слід окремо виділити рішення Escobedo v. Illinois (1964), Miranda v. Arizona (1966), Mapp v. Ohio (1961). Рішенням у справі Escobedo v. Illinois Верховний суд скасував засудження особи обвинуваченого у випадку, якщо поліція продовжувала допит після того, як відмовила у побаченні з адвокатом . У справі Miranda v. Arizona Верховний суд постановив, що, коли обвинувачений знаходиться під вартою, поліція не має права вести допит, якщо особа, яку обвинувачують, не попереджена про її право не відповідати на запитання, а також про те, що будь-яка зроблена нею заява може бути використана проти неї і що вона має право вимагати присутності при допиті свого захисника по домовленості чи призначеного. Рішенням у справі Mapp v. Ohio Верховний суд скасував стару норму загального права, яка діяла в окремих штатах і дозволяла використання будь-яких доказів, що мають відношення до справи, незалежно від того, законним чи незаконним способом вони одержані.

На сьогоднішній день в США продовжується дискусія щодо правил Міранди. Рішення у справі Miranda v. Arizona стало одним із найбільш важливих, відомих, неоднозначних і водночас таких, що широко критикуються, рішень вищої судової інстанції США. Одразу після ухвалення цього рішення його назвали “революцією суду Уоррена”. Серед найбільш поширених аргументів противників цих правил можна вказати на наступні: 1) вимога роз’яснювати затриманому його права не випливає з тексту Конституції і в судовій практиці, яка склалась до 1966 року нехтування цим правилом не було підставою для скасування вироків. Право мати адвоката до винесення цього рішення стосувалось двох основних положень: по-перше, це право поширювалось лише на запрошеного адвоката, а не призначеного, а, по-друге, право скористатися послугами адвоката для свого захисту розповсюджувалось на обвинувачених лише в ході судового провадження; 2) Правила Міранди заважають державі захищати громадян, оскільки їх застосування значно перешкоджає готовності підозрюваних відповідати на питання поліції; 3) Правила Міранди підривають довіру громадян до закону, оскільки суперечать інтересам жертв злочину.

Хоча збереження Правил Міранди є важливою умовою здійснення справедливого правосуддя, теперішній склад Верховного суду США, очолюваного У. Ренквістом з 1986 року, не має наміру розширювати сферу застосування цих Правил. “Суд Ренквіста” характеризують як “найконсервативніший суд” у післявоєнний період. Оцінюючи Правила Міранди з точки зору дотримання прав людини, вчена К. Мішина слушно зауважує, що легше погодитись з тим, що особа, яка заслуговує покарання, його уникла, ніж із засудженням невинної особи .

Конституційний контроль за дотриманням основних прав і свобод людини Верховний суд США здійснює шляхом перевірки законів, а також актів і дій інших органів влади на відповідність Конституції. Як свідчить практика, аналізуючи акти та дії органів законодавчої та виконавчої влади, які стосуються прав людей, на предмет їх відповідності Конституції, Верховний суд США найчастіше застосовує дві основні конституційні доктрини: доктрину рівного для всіх захисту законами (equal protection), закріплену в поправці XIV до Конституції США і доктрину належної правової процедури (due process of law), закріплену в поправках V та XIV. Як зазначає Власіхін В.А., поєднавши в одне ціле положення XIV поправки про “належну правову процедуру” та “рівний захист законами”, судова влада оголосила конституційно охоронюваними багато які життєво важливі права людини .

Мета принципу рівного захисту законами – забезпечення рівноправного підходу щодо застосування законів до людей, які перебувають в подібному становищі . Так, у 1942 р. Верховний суд США розглядав справу Skinner v. Oklahoma, в якій вирішувалось питання про конституційність закону, на підставі якого певні категорії рецидивістів піддавались стерилізації]. Цей закон стосувався рецидивістів, засуджених за “морально осуджувані” на той час злочини, такі як крадіжка, але не враховував інших категорій злочинців, наприклад, розтратників. Як справедливо зазначає американський вчений Р. Гольдман, закон ставив за мету стерилізацію тих осіб, діти яких могли успадкувати злочинні нахили, але неможливо серйозно стверджувати, що схильність до крадіжки може бути успадкована, а до розтрати – ні . Неможливо остаточно довести той факт, що злочинці дійсно передають своїм нащадкам злочинні нахили, зокрема, до крадіжки. Головна причина, на підставі якої Верховний суд визнав закон у справі Skinner таким, що суперечить Конституції, полягала в тому, що закон стосувався права на дітонародження, яке визнавалося основним “фундаментальним” правом.

На прикладі XIV поправки до Конституції США можна простежити, наскільки здатні змінюватися в бік розширення межі тлумачення Верховним судом США норм Конституції. При застосуванні XIV поправки перед Верховним судом неодноразово виникала необхідність тлумачення слова “особа”, яке застосовується в розділі 1 цієї поправки: зокрема, чи поширюється поняття “особа”, як воно вжито в XIV поправці, на юридичних осіб. У 1880 – х роках Верховний суд США під головуванням М. Фуллера витлумачив поняття “особа” на користь юридичних осіб. Відмінність у формах судового захисту фізичних і юридичних осіб була скасована. Слово “особа” (person), вжите в XIV поправці тлумачилось в новому значенні: будь-яке посягання на право власності, що належить корпорації, могло бути захищене застосуванням “належної правової процедури”, що “гарантується” XIV поправкою. Черніловський З.М. зазначив з цього приводу, що те, над чим упродовж багатьох десятиріч працювали континентальні юристи, пов’язані догмою і страхами, причиною яких був Цивільний кодекс Франції 1804 року, було введено до “загального права” Сполучених Штатів як саме собою зрозуміле.

Принцип належної правової процедури походить з Англії. Подібно до англійського розуміння цього принципу в США тривалий час він стосувався належної правової процедури виключно в процесуальному сенсі. Починаючи з першого десятиріччя ХХ ст., принцип належної правової процедури почав застосовуватися не лише до процесуальних гарантій, які забезпечують справедливе поводження з особами, яких обвинувачують у вчиненні злочину, але і до матеріальних правил, які гарантують, наприклад, свободу слова чи друку і т.д.

Досліджуючи питання про місце і роль Верховного суду США в механізмі захисту конституційних прав і свобод особи та громадянина, ми взяли за основу традиційну класифікацію конституційних (основних) прав і свобод людини та громадянина: особисті (чи громадянські), політичні і соціально-економічні. Серед вчених, які у своїх дослідженнях висвітлюють питання про конституційно-правове регулювання прав і свобод людини в США, є прихильники саме такої класифікації (зокрема, Алєбастрова І.А., Власіхін В.А. та ін.)

Практика Верховного суду США за останні десятиріччя свідчить про те, що серед особистих прав чи не найбільше питань виникає у зв’язку із забезпеченням конституційного права на життя. В останні десятиріччя в США як в доктрині, так і в судовій практиці продовжується дискусія з питань заборони смертної кари та конституційності “права на смерть”, які пов’язані з реалізацією конкретною людиною права на життя. Хоча право на життя ніде прямо не зафіксоване, в Конституції США закріплені його важливі гарантії: поправка V до Конституції США містить заборону позбавляти будь-кого життя, свободи чи власності без належного судового розгляду, поправка VIII містить заборону застосування жорстоких і незвичайних покарань, а поправка XIV гарантує однаковий для всіх захист законами.

Противники смертної кари вважають, що присяжні оцінюють докази, керуючись власними емоціями і всупереч фактам, що робить можливим припущення судових помилок, а смертна кара робить таку помилку непоправною. У випадку судової помилки, наслідком якої стає смертна кара невинної людини, вчиняється злочин, в якому винне суспільство. Досі немає наукових доказів на користь тієї обставини, що смертна кара створює загальнопревентивний ефект. Відсутність прямої залежності між рівнем вбивств і застосуванням смертної кари є свідченням не на користь смертної кари.

Прихильники смертної кари доводять, що цей вид покарання свідчить про те, що життя потерпілого – велика цінність для суспільства. Вони вірять в ефективність застосування смертної кари в силу її особливої превентивної і залякуючої ролі і в те, що за її допомогою можна захистити суспільство і потенційних жертв особливо тяжких злочинів.

Дискусія на тему про смертну кару стала особливо активною у 1972 р., після того як Верховний суд США у справі Furman v. Georgia визнав неконституційними всі закони, які передбачали смертну кару, обгрунтовуючи своє рішення тим, що відсутність одноманітності в практиці призначення смертної кари, процесуальний порядок її призначення, а також широкий діапазон можливостей у судді та присяжних при вирішенні питання про вибір покарання за злочин, яке передбачає смертну кару, перетворюють смертну кару в “жорстоке і незвичайне” покарання, заборонене поправкою VIII до Конституції США. Але через чотири роки після розгляду справи Фурмана Верховний суд США прийшов до висновку про допустимість застосування смертної кари за умисне вбивство. На сьогодні законодавства 38 штатів передбачають смертну кару в системі кримінальних покарань. Висвітленню питання про те, як в наші дні Верховний суд США та вищі суди штатів вирішують питання про конституційність смертної кари, В цілому питання про те, наскільки необхідна і ефективна смертна кара, в США залишається відкритим.

Аналізуючи роль Верховного суду США у захисті особистих прав людини, слід окремо зупинитися на проблемі евтаназії, якій в наш час намагаються дати правову оцінку вчені-правознавці багатьох держав світу. Проблема евтаназії є багатоаспектною, оскільки пов’язана з цілим комплексом філософських, моральних, правових та психологічних проблем, від вирішення яких залежить доля евтаназії як інституту – її легалізація.

Евтаназія – в перекладі з давньогрецької “легка смерть”. В більш широкому розумінні евтаназію визначають як акт, за допомогою якого припиняється життя людини з мотивів співчуття, якщо потерпілий знаходиться відповідно до медичних показників в безнадійному стані, коли його страждання нестерпні і якщо він здійснюється іншими особами, в тому числі медичними працівниками . Мова йде саме про добровільний акт, який базується виключно на волевиявленні пацієнта. М.Є. Петросян зауважує, що евтаназія – питання не смерті (яка неминуча), але вмирання, перед яким опиняється людина при підході до останньої межі земного існування .

Розрізняють дві основні форми евтаназії – активну і пасивну: активна евтаназія передбачає вчинення лікарем дій, свідомо і безпосередньо направлених на заподіяння смерті пацієнту, пасивна евтаназія, навпаки, полягає у невчиненні дій, які могли б штучно продовжити фізичне життя пацієнта, і наданні йому можливості вмерти. На сьогоднішній день активна евтаназія отримала правове визнання лише в одній державі світу – Нідерландах. Як зазначає М.Є. Петросян, Нідерланди взагалі користуються репутацією держави, схильної до прийняття нетривіальних законодавчих рішень, таких як легалізація легких наркотиків чи визнання одностатевих шлюбів . Відповідний закон був прийнятий у Нідерландах у 2000 році.

Вітчизняне законодавство передбачає вирішення окремих питань евтаназії. Проектом Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. передбачалось легалізувати пасивну евтаназію. Пунктом 7 ст. 276 цього проекту допускалось припинення надання медичної допомоги особі, яка втратила притомність, якщо за даних умов врятування її життя чи відновлення здоров’я є неможливим, відповідно до висновку лікарської експертизи, за погодженням з батьками, іншими членами сім’ї, опікуном чи піклувальником. Однак до чинного Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р., який набув чинності 1 січня 2004 р., ця норма не увійшла. Згідно з п. 4 ст. 284 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування .

Активна евтаназія на законодавчому рівні в Україні не визнається. Підтвердженням цього є передбачена п. 4 ст. 281 Цивільного кодексу України норма про заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя, а також норма ст. 120 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р., який набув чинності з 1 вересня 2001 р., про відповідальність за доведення до самогубства.

Істотною перешкодою на шляху до правового визнання активної евтаназії є наявність серйозних побоювань вважати, що така легалізація може призвести до нехтування найвищою цінністю – людським житттям. Можна навести ряд вагомих аргументів проти її легалізації: по-перше, неможливість гарантувати пацієнту захист від прямих зловживань і маніпулювання його волею з боку близьких, родичів та медичних установ; по-друге, можливість медичної помилки стосовно діагнозу пацієнта чи методів лікування; по-третє, організм людини може мобілізуватися в боротьбі за збереження життя настільки, що вийде переможцем у здавалося б безнадійній ситуації; по-четверте, прогрес медицини і фармакології розвивається настільки стрімко, що хвороби, які в недалекому минулому вважалися смертельними, сьогодні піддаються остаточному лікуванню. Крім того, евтаназія стосується певних моральних питань, які також не можна не враховувати. Наприклад, християнство (як і більшість інших світових релігій) вважає, що самогубство і евтаназія суперечать божій волі.

У США пасивна евтаназія легалізована, хоча і під іншою назвою. На даний час предметом дискусій, законодавчих пропозицій і судових спорів є принципова можливість визнання активної евтаназії.

Першим кроком до легалізації пасивної евтаназії стало судове рішення по справі Квінлена 1976 р. (Matter of Quinlan), яка розглядалася у штаті Нью-Джерсі. Вирішувалось питання про долю молодої жінки, жертви автомобільної катастрофи, яка тривалий час знаходилась у стані, яке медичні працівники визначають як стійке вегетативне. В умовах штучного живлення і підтримки дихальної функції тіло такого пацієнта може залишатися живим багато років, але свідомість безнадійно втрачена. Близькі наполягали на тому, щоб апаратура, яка підтримує життєві процеси в організмі, була відключена і жінці була надана можливість вмерти.

Суд дійшов висновку, що кожний дієздатний індивід має право в будь-який час зробити розпорядження про свою волю щодо медичного втручання на випадок, якщо він згодом опиниться у вегетативному стані, і таким чином заздалегідь виразити свою відмову від продовження життя.

Пізніше у 1990 р. при розгляді відомої справи Crusan v. Director, Missouri Department of Health Верховний суд США підтвердив конституційність відмови пацієнта від штучного підтримання життя.

Фабула цієї справи подібна до фабули справи Квінлена. 25 – річна Ненсі Крузен у 1983 р. потрапила в автомобільну катастрофу, після якої знаходилась у лікарні в коматозному стані. Після декількох років такого стану, коли стало очевидним, що у Ненсі немає шансів на відновлення принаймні свідомих реакцій, її батьки поставили питання про припинення живлення і відключення системи життєзабезпечення.

Більшість членів Верховного суду США визнали допустимість існування конституційного “права на смерть” при певних обставинах, наявності твердого бажання вмерти, підкріпленого “чіткими і переконуючими доказами”.

Рішення у цій справі, а також наступні аналогічні рішення стали підставою для прийняття штатами спеціальних законів, які встановлювали формальні і змістовні вимоги до розпоряджень на випадок настання стійкого вегетативного стану. У 1990 р. Конгрес прийняв федеральний закон “Про самовизначення пацієнта”, відповідно до якого медичні установи, які одержують асигнування з федеральних фондів, зобов’язані у письмовій формі інформувати пацієнтів, які поступають до медичного закладу, про передбачені законодавством відповідного штату права на відмову від медичного втручання, в тому числі від штучного підтримання життя. Але, як зазначає М.Є. Петросян, в силу природного людського небажання затьмарювати сучасне сумними прогнозами на майбутнє, люди досить рідко користуються правом своєчасно заявити про своє бажання відмовитись від штучного підтримання життя. Опитування, проведене у 1991 р. показало, що, хоча 87 % опитаних знали про своє право, лише 17 % підписали відповідні документи.

На початку 1990 – х років штат Мічиган був одним із небагатьох штатів, в яких не був прийнятий закон, який би забороняв допомогу у самогубстві. Саме з цим штатом була пов’язана діяльність лікаря Джека Кеворкяна, якого журналісти прозвали “лікарем Смерті”. Д. Кеворкян був прихильником активної евтаназії, який свого часу допоміг піти з життя не одному безнадійно хворому, який звертався до нього по допомогу. Дії доктора Кеворкяна не давали правоохоронним органам підстав для притягнення його до кримінальної відповідальності. У відповідь на дії Д. Кеворкяна штат Мічиган вимушений був у 1992 р. прийняти закон, який тимчасово (на строк до 21 місяця без можливості продовження) встановлював кримінальну відповідальність за допомогу у самогубстві. Однак через декілька років після його прийняття доктор Кеворкян кинув виклик усьому американському суспільству, зробивши власними руками смертельну ін’єкцію безнадійно хворій людині, яка хотіла, але фізично не могла вчинити самогубство. Це стало підставою для обвинувачення його у вбивстві з обтяжуючими обставинами і у 1999 р. він був засуджений до довічного ув’язнення. На момент винесення вироку йому виповнилося 75 років.

У 1997 р. Верховний суд США дійшов висновку про відсутність підстав розглядати встановлену законодавством окремих штатів норму, яка забороняє лікарям допомагати пацієнтам у вчиненні самогубства, як неконституційну, що дозволило противникам активної евтаназії заявити про прецедент, який означає остаточну відмову від легалізації активної евтаназії .

Отже, в якості проміжного висновку можна зазначити, що за винятком Нідерландів, активна евтаназія не легалізована в жодній державі світу. Що ж до пасивної евтаназії, то, як правило, до законодавства вводиться норма, відповідно до якої хворий має право знати діагноз своєї хвороби, її можливі наслідки, ступінь ризику несприятливого наслідку при відмові від лікування і ступінь надії при згоді на лікування перед тим, як прийняти остаточне рішення. Участь Верховного суду США у вирішенні складної морально-юридично-філософсько-соціальної проблеми права на смерть є додатковим підтвердженням важливої ролі цього органу у врегулюванні життєво необхідних питань функціонування суспільства і держави, які в інших державах є прерогативою законодавчих та виконавчих органів.

Не менш активно Верховний суд США захищає політичні права і свободи, які закріплені в І поправці до Конституції США: “Конгрес не повинен ухвалювати законів, що запроваджували б будь-яку релігію чи забороняли б вільне відправлення релігійних обрядів, обмежували б свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями про відшкодування збитків”.

Починаючи з 1960-х років Верховний суд США неодноразово розглядав справи, які стосувалися молитв в державних школах. Це питання залишається предметом гострих дебатів між Конгресом і легіслатурами штатів. До втручання Верховного суду у цю політично гостру сферу державного життя вважалося, що в силу Х поправки до Конституції США вирішення усіх питань, предметом яких є молитви у державних школах, належить до компетенції штатів.

В рішеннях у справах Engel v. Vitale (1962) і Abington School District v. Schempp (1963) Верховний суд фактично встановив заборону проведення молитв у державних школах у будь-якій формі. Посилаючись на І поправку, яка забороняє законодавче введення офіційної релігії, і XIV, яка відповідно до тлумачень Верховного суду поширює на штати Білль про права, члени Верховного суду заявили, що автори I і XIV поправок розглядали молитви в державних школах як недопустиме введення релігії. З іншого боку, ці рішення Верховного суду є втручанням у сферу народної освіти, яка відповідно до Конституції належить до відання штатів. Як зазначає американський вчений Е. Кейнс, полеміка навколо питань, пов’язаних з молитвами та релігією, породжує глибокий розкол в американському суспільстві, оскільки критики Верховного суду, вимагаючи скасування його рішень, якими оголошувалось неконституційним введення молитв у державних школах, запропонували різні способи обмеження втручання Верховного суду у цю сферу, включаючи прийняття конституційних поправок і обмеження юрисдикції федеральних судів по розгляду в майбутньому подібних справ .

У 1990 і 1992 рр. Верховний суд США розглядав дві справи релігійної тематики - Employment Division, Department of Human Resources of Oregon v. Smith і Lee v. Weisman. Американський вчений Д. Бітті зазначає, що ці справи не стали винятком у вирішенні Верховним судом США релігійних питань . У справі Employment Division, Department of Human Resources of Oregon v. Smith (1990) Верховний суд мав вирішити питання про те, чи мають право члени Істинної Американської Церкви (Native American Church), які під час окремих духовних церемоній вживають наркотик пейеуті, бути звільненими від кримінальної відповідальності на підставі їх релігійних переконань, оскільки законодавством штату Орегон за вживання подібних наркотичних засобів встановлена кримінальна відповідальність. Позивачі - члени Істинної Американської Церкви були звільнені з роботи за вживання наркотичних засобів. Оскільки законодавство штату Орегон вважає злочином зберігання і вживання наркотичних засобів, навіть в релігійних цілях, їм було відмовлено в одержанні допомоги по безробіттю. З дев’яти суддів Верховного суду шість проголосували за підтримку закону штату Орегон.

У справі Lee v. Weisman (1992) Верховний суд мав визначити, чи є порушенням І поправки до Конституції США виголошення молитви під час урочистої церемонії з нагоди закінчення навчання у державній школі. Рішенням у цій справі Верховний суд США підтвердив ухвалену ним в попередніх судових справах концепцію, відповідно до якої молитвам немає місця в житті державних шкіл.

Отже, необхідність участі Верховного суду США у розв’язанні окремих проблем реалізації громадянами своїх конституційних прав підтверджує той факт, що обов’язок судів захищати права і свободи громадян часто стає підставою для втручання Верховного суду в процес розмежування як повноважень двох інших гілок влади, оскільки права і свободи громадян можуть бути пов’язані із питанням про визначення меж названих повноважень, так і сфер відання штатів і федерації.

З питанням про реалізацію громадянами права на свободу слова були пов’язані судові справи, в яких Верховний суд США мав дати відповідь, чи відповідає Конституції зпалення державного прапора, якщо цими діями людина бажає виразити свій протест щодо політики держави.

У 1989 році Верховний суд США ухвалив рішення у справі Texas v. Johnson, яке викликало хвилю незадоволення в американському суспільстві, оскільки згідно з цим рішенням визнавалися законними дії по зпаленню державного прапора, який для американців був уособленням національних цінностей та символом свободи, сили і могутності Сполучених Штатів Америки . У відповідь на це рішення в Конгресі була висунута пропозиція прийняти нову, XXVII поправку до Конституції США, покликану забезпечити захист державного прапора від наруги . Але оскільки необхідної більшості в дві третини голосів прихильникам поправки не вдалося зібрати, вона була формально відхилена.

На відміну від вітчизняного законодавства, Конгрес США має право шляхом прийняття нового закону з того самого питання, яке було предметом розгляду Верховного суду США, переглянути ухвалене з цього питання рішення Верховного суду. Можливість Конгресу змінювати створену судом норму шляхом прийняття нового закону є складовою існуючої в США системи “стримувань і противаг”. Наявність у Конгресу таких важелів впливу на судову владу дозволяє погодитись з зауваженням Е. Джинджер про те, що законодавча влада федерації пов’язана рішеннями Верховного суду в значно меншій мірі, ніж влада виконавча.

Прикладом зміни створеної судом норми є прийняття Конгресом у відповідь на вищезазначене рішення Верховного суду США Закону про захист прапора, який вступив в силу 28 жовтня 1989 року. Цей Закон криміналізував поведінку кожного, хто “свідомо псує, спотворює, фізично паплюжить, зпалює на підлозі чи землі” прапор Сполучених Штатів. Але у 1990 році Верховний суд США визнав і цей закон неконституційним на тій підставі, що він був спрямований проти свободи вираження поглядів, вказавши, що “наруга над прапором для деяких є дуже образливою; проте те ж саме можна сказати про інші форми емоційної поведінки, яким Суд дав захист по іншим, аналогічним справам” .

В Україні питання про можливість перегляду парламентом рішень Конституційного Суду України про неконституційність акта вирішується іншим чином. Хоча Закон про Конституційний Суд України від 16 жовтня 1996 року не містить прямої вказівки на заборону такого перегляду, окремі вчені роблять висновок про його неможливість на підставі того, що рішення Конституційного Суду України щодо конституційності правових актів мають постійну дію і зазначають про необхідність на законодавчому рівні передбачити неможливість подолання неконституційного закону, іншого правового акта, їх окремих положень шляхом повторного їх прийняття в тих же неправових параметрах.

Зусиллями Верховного суду США, зокрема, по здійсненню контролю за дотриманням І поправки до Конституції США, сьогодні в цій державі діє ефективний механізм реалізації засобами масової інформації права на свободу слова: “Законодавство США передбачає широкі заходи щодо захисту прав засобів масової інформації, внаслідок чого американська преса, у крайньому разі на папері, - одна з найвільніших у світі. Однак для того, щоб вона звільнилася від нав’язливого контролю з боку влади, потрібно було понад двісті років судових баталій”.

Серед найбільш відомих рішень Верховного суду США, в яких деталізуються положення І поправки до Конституції, які гарантують свободу преси, можна назвати рішення у справах Near v. Minnesota (1931), New York Times Company v. Sullivan (1964), New York Times Company v. United States (1971).

У 1931 році Верховний суд США визнав недійсним закон штату Міннесота, який обмежував свободу слова в газетних публікаціях. Цей закон оголошував публікацію будь-яких “злосливих, скандальних і наклепницьких” газетних статей джерелом небезпеки для громадськості. Газета, визнана винною в публікації таких статей, підлягала забороні, а її власникам заборонялося, під загрозою попереднього ув’язнення, будь-коли в майбутньому видавати подібні газети .

З 1964 року засоби масової інформації США дістали можливість публікувати критичні матеріали, не побоюючись бути притягнутими до відповідальності за наклеп. В своєму рішенні у справі New York Times Company v. Sullivan Верховний суд визнав, що засоби масової інформації повинні мати право на “добросовісну помилку”. Суд постановив, що громадські діячі, які хочуть подати позов про наклеп, мають не тільки довести, що опубліковані відомості були брехливі, а й що редакція або знала про це, або опублікувала їх, виявивши “грубе нехтування” питанням про їхню достовірність чи брехливість.

У 1971 році засоби масової інформації отримали право оприлюднювати таємні військові матеріали. У справі New York Times Company v. United States (1971) Верховний суд мав розглянути питання про конституційність заборони двом газетам “New York Times” та “Washington Post” публікувати зміст таємної монографії під назвою “Історія процесу прийняття рішень щодо в’єтнамської політики США”, більше відомої під назвою “Документи Пентагона”, яка була нелегально винесена з будівлі органу влади Сполучених Штатів, і редакції газет розуміли, що її поява була пов’язана з порушенням діючих законів . Верховний суд постановив, що уряд не зумів довести, що така публікація спричинить прямі, негайні й непоправні втрати національним інтересам, що фактично означало право преси публікувати таємні військові матеріали.

Але, незважаючи на процес закріплення широких прав засобів масової інформації, в якому Верховному суду США відводиться чи не найголовніша роль, в наші дні американське суспільство виявляє невдоволення діями преси, яке частково можна пояснити появою Інтернету і масовим розміщенням матеріалів у Всесвітній мережі. Як відзначається в одному періодичному виданні, 42 відсотки американців вважають, що пресі надана “дуже велика свобода” .

На відміну від особистих та політичних прав і свобод особи і громадянина, соціально-економічним правам Верховний суд США приділяє набагато менше уваги. Окремі вчені відзначають, що на відміну від більшості сучасних держав в США досі не визнається конституційного значення за більшою частиною прав соціального, економічного і культурного характеру (Алєбастрова І.А., Чіркін В.Є., Власіхін В.А., Хілтон Д. та ін.). Серед економічних прав на конституційному рівні закріплено лише право приватної власності (поправки V, XIV). Інші соціально-економічні права в тексті Конституції не згадуються. Але це не означає повну незахищеність громадян в соціально-економічній сфері. В державі функціонують державні і приватні програми медичного страхування, які передбачають пільгове або безкоштовне медичне забезпечення для окремих категорій громадян, в системі освіти існують різні форми фінансової допомоги у вигляді стипендій та грантів тощо. Головна проблема гарантованості соціально-економічних прав людини полягає в тому, що американська правова доктрина не розглядає соціально-економічні права в якості “фундаментальних”.

Розподіл всіх прав на “фундаментальні” та інші права в США має важливе юридичне значення, яке полягає в тому, що неконституційним може бути визнаний лише той закон, який порушує “фундаментальні” права . До “фундаментальних” прав належать права і свободи, які прямо зафіксовані в Конституції (і поправках), а також ті, які визнані судами такими, що випливають із духу Конституції. До останніх Верховний суд США включив, наприклад, у 1958 р. свободу асоціацій, а у 1981 р. – право вступу до шлюбу, продовження роду та поїздки до інших штатів . Крім того, серед “фундаментальних” прав виділяють так звані “переважні” або особливо важливі права. До таких, зокрема, належать права і свободи, закріплені в І поправці до Конституції. Суд утримався від того, щоб життєво важливі права людини – на працю, житло, медичне обслуговування, освіту, соціальне забезпечення – визнати фундаментальними. Російський вчений Власіхін В.А. констатує той факт, що небажання поширити концепцію фундаментальних прав на сферу соціально-економічних відносин, яке виявив ліберальний суд Уоррена, в наступні десятиріччя ще більш чітко виявилось у діяльності консервативно переорієнтованого Верховного суду.

Поправка IX до Конституції США про те, що перелічені у Конституції права не повинні тлумачитись як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом, дає підстави стверджувати, що, незважаючи на відсутність конституційного закріплення соціально-економічних прав, в американському суспільстві є умови для поступового розвитку правових гарантій цих прав. Зокрема, в США функціонує досить велика кількість громадських об’єднань, в тому числі правозахисних організацій (Американський союз захисту громадянських свобод, Центр по охороні конституційних прав тощо), які виступають за розширення правових гарантій не лише особистих та політичних прав, але також і соціально-економічних.


ВИСНОВКИ

Крім основного тексту Конституція США включає такі структурні елементи, як преамбулу та поправки, які мають різний юридичний статус і по-різному відображаються в практиці Верховного суду США. Як свідчить практика Верховного суду США, преамбула до Конституції США не є джерелом права і ні Верховний суд США, ні інші суди не можуть посилатися на неї при винесенні своїх рішень. Поправки ж до Конституції США мають такий самий юридичний статус, як і сама Конституція, хоча вони не включаються до неї шляхом перегляду початкового тексту, а додаються.

Встановлено, що в США існує об’єктивна необхідність вирішення проблеми співвідношення рішень вищих судових органів штатів, в яких тлумачаться положення конституцій штатів, з рішеннями Верховного суду США, в яких тлумачаться аналогічні положення федеральної Конституції. Встановлено, що на сьогоднішній день ця проблема вирішується одним із наступних способів:

шляхом використання методу “жорсткої відповідності” (lockstep approach), згідно з яким суд штату враховує всі попередні тлумачення федерального конституційного тексту, здійснені Верховним судом США по аналогічному питанню. Повна відповідність федеральним рішенням сприймається як обов’язкове правило, від якого не можна ухилятися;

- Верховний суд США має право визнати неконституційним будь-який підзаконний акт органу виконавчої влади на підставі недотримання умов делегування законодавчих повноважень Конгресу адміністративним і виконавчим органам, які були вироблені судовою практикою: 1) Конгрес не має права передавати якому-небудь органу вирішення тих питань, які вилучені з його компетенції; 2) в законі повинні бути чітко визначені основні принципи і стандарти нормативного регулювання; 3) в самому підзаконному акті повинні бути встановлені конкретні правові норми або чіткі критерії оцінок, які відповідають вимогам “розумності, справедливості і рівності”;

- механізм здійснення судового контролю за діяльністю виконавчих органів влади включає не лише засоби, встановлені законодавством, але і традиційні засоби загального права, запозичені з англійського загального права, якими є різні за своїм змістом судові накази, що зобов’язують органи виконавчої влади вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення: наказ сертіорарі, наказ мандамус, забороняючий наказ, хабеас корпус, процеденто та деякі інші.

Конституція США 1787 р. і Білль про права є основою для постійної позаконституційної нормотворчості. Хоча крім Конституції джерелами регулювання прав і свобод людини і громадянина в США є акти Конгресу і Президента, судові прецеденти, конституційні звичаї, а також Конституції і законодавство штатів, Верховний суд США, здійснюючи конституційний контроль за всім законодавством, відіграє важливу роль у визначенні меж і порядку застосування прав і свобод людини. Аналіз судових прецедентів Верховного суду США дозволяє зробити висновок про те, що конституційні приписи про права і свободи деталізуються, конкретизуються, наповнюються реальним змістом саме в рішеннях Верховного суду.

В різні історичні періоди діяльність Верховного суду мала різний характер. Верховний суд не завжди був активним захисником прав громадян. Так, у 1800-х рр. була прийнята ціла низка рішень, спрямованих на поширення расової сегрегації, протидію державному регулюванню економіки та встановленню основ соціального законодавства. Однак вже у першій пол. ХХ ст. Верховний суд США прийняв цілу низку прогресивних рішень. Одним з найбільш прогресивних періодів в діяльності Верховного суду США є так званий “уорренівський період”, коли Головним суддею Верховного суду США був Е. Уоррен, головування якого припадає на 1950 – 1960-ті роки. Саме на цей період припадають рішення Верховного суду, якими було десегреговано шкільну освіту, встановлено заборону дискримінації темношкірого населення в публічних парках, міських автобусах і на громадських пляжах, при наймі квартир в муніципальних будинках та номерів в готелях.

Починаючи з 1960-х років, Верховний суд США неодноразово розглядав справи, які стосувалися молитв в державних школах, в яких фактично встановив заборону їх проведення у державних школах у будь-якій формі на підставі того, що І поправка до Конституції США забороняє законодавче введення офіційної релігії.

5. Участь Верховного суду США у розв’язанні таких гострих суспільних проблем, як право людини на смерть та застосування смертної кари свідчать про те, що судова влада в цій державі здатна адаптувати та пристосувати загальні принципи Конституції до потреб соціально-економічних і політичних реалій та виступити в якості арбітра в конституційних конфліктах.

6. Встановлено, що, здійснюючи конституційний контроль за дотриманням конституційних прав і свобод, Верховний суд може визнати неконституційним лише той закон, який порушує “фундаментальні” права, до яких належать права і свободи, які прямо зафіксовані в Конституції (і поправках), а також ті, які визнані судами такими, що випливають із духу Конституції.


ЛІТЕРАТУРА

американський право свобода конституція

1. Козюбра Н.И. Общеметодологические проблемы государственно-правовых исследований // Методологические проблемы юридической науки: сборник научных трудов. - К.: Наукова думка, 1990. - С. 5 – 19.

2. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О. Ріяка, В.С. Семенов, М.В. Цвік та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 512 с.

3. Конституційне право України: Підручник / Городецький О.В., Корнієнко М.І., Кравець Є.Я. та ін.; За ред. Погорілка В.Ф. – К.: Наукова думка, 2000. – 732 с.

4. Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002. – 544 с.

5. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. / Под ред. Б. А. Страшуна. – М.: БЕК, 1995. - Т. 2: Общая Часть. – 438 с.

6. Конституционное право зарубежных стран: Учебник для вузов / Под общ. ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо и Л.М. Энтина. - М.: НОРМА, 2002. - 832 с.

7. Конституционный судебный процесс: Учебник для вузов / Отв. ред. М.С. Саликов. - М.: Издательство НОРМА, 2003. - 416 с.

8. Конституция США: История и современность / Каримский А.М., Маныкин А.С., Марченко М.Н. и др. / Под ред. Мишина А.А., Языкова Е.Ф. - М.: Юридическая литература, 1988. - 320 с.

9. Краткий юридический словарь / М.Е. Волосов, В.Н. Додонов и др. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 304 с.

10. Кросс Р. Прецедент в английском праве: Пер. с англ. - М.: Юридическая литература, 1985. - 239 с.

11. Куандыков М.К. Судебный прецедент как источник права в англосаксонской системе права: Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.01 / Казахский национальный университет им. аль-Фараби. – Республика Казахстан, Алматы, 2002. – 29 с.

12. Кутафин О.Е. Предмет конституционного права. - М.: Юристъ, 2001. - 444 с.

13. Кухнюк Д.В. До питання про судовий прецедент у кримінальному процесі України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2001. – Вип. 43. – С. 60 – 63.

14. Лайтфут К. Права человека по-американски. От колониальных времен до “нового курса” включительно. – М.: Прогресс, 1983. – 287 с.

15. Лафитский В.И. Основы конституционного строя США. – М.: Норма, 1998. – 272 с.

16. Лившиц Р.З. Судебная практика как источник права // Журнал российского права. – 1997. - № 6. – С. 49 – 57.

17. Лузин В.В. Методы толкования Конституции в деятельности Верховного Суда США // Государство и право. - 1997. - № 10. - С. 90 – 93.

18. Магнуссон П. Отбор судей в США // Российский судья. – 2003. - № 11. - С. 28 – 32.

19. Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теоретико - правовий аспект): Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.01 / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К., 2002. - 19 с.

20. Марченко М.Н. Вторичные источники романо-германского права: прецедент, доктрина // Вестник Московского университета. - сер. 11, Право. - 2000. - № 4. - С. 52 – 63.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий