регистрация / вход

Регіональні особливості міжнародно-правового регулювання міжнародної трудової міграції

Поділ регіонального співробітництва у сфері трудової міграції на офіційні механізми регіональної інтеграції, регіональні угоди та неформальні механізми. Становище міжнародних трудящих мігрантів. Програма посилення свободи та безпеки в рамках Євросоюзу.

Реферат

Регіональні особливості міжнародно-правового регулювання міжнародної трудової міграції


У своїй резолюції А58/483 ГА ООН [17] рекомендувала державам походження, транзиту та призначення співробітничати перш за все на регіональному рівні. Таких регіональних ініціатив було надзвичайно багато в різних частинах світу – Європейська конференція з міграції 2001 р., Міжнародний симпозіум з міграції „На шляху до регіонального співробітництва щодо міграції» (Бангкок, 1999 р.). Регіональна конференція з питань міграції в Північній та Центральній Америці 2008 р., Конференція держав СНД „Глобалізація міграційних потоків: проблеми регулювання» 2008 р. та ін. Тобто регіональні консультативні механізми мають стати одним з елементів Діалогу на високому рівні у сфері міжнародної трудової міграції [24].

Регіональне співробітництво у сфері трудової міграції можна умовно поділити на офіційні механізми регіональної інтеграції та регіональні угоди, включаючи свободу циркуляції трудових ініціатив і зобов’язання співпрацювати в рамках регіональних угод, та неформальні механізми – регіональні консультативні процеси.

В останні роки інтеграційні (економічні) об’єднання держав висунули важливі ініціативи щодо створення багатосторонньої основи співробітництва в регіонах і значна кількість актів, що регулюють питання транскордонної міграції робочої сили, діє на регіональному рівні.

Провідну роль у регіональному регулюванні трудових міграційних процесів та захисті прав трудящих-мігрантів відіграє ОБСЄ. Держави регіону ОБСЄ включають низку територій (держав), що мають дуже різний міграційний режим та потенціал. По-перше, в регіоні ОБСЄ знаходяться дві держави, що трандиційно імпортують трудових мігрантів – США та Канада. По-друге, ОБСЄ включає весь ЄС, режим трудової міграції в якому грунтується на абсолютній свободі пересування осіб. Крім того, ОБСЄ напряму пов’язана з діяльністю Ради Європи, до якої входить переважна більшість європейських держав.

Тема міграції була включена в програму ОБСЄ ще в 1975 р. у зв’язку з прийняттям Заключного акта конференції в Гельсінкі [17], в якому свобода пересування стала одним з основних положень. ОБСЄ вважає, що всі питання, які виникають у зв’язку з міграцією робочої сили, мають бути вирішені шляхом прямого співробітництва між державами з урахуванням їхнього розвитку: економічного, соціального, політичного, а також з урахуванням уже діючих двосторонніх угод.

Варто зазначити, що завдяки діяльності ОБСЄ низка держав-членів ОБСЄ прийняли значну кількість міжнародних трудящих мігрантів, навіть не маючи для цього достатнього правового регулювання. У 2005 р. в ОБСЄ під головуванням Словенії було прийнято рішення про присвячення теми року саме міжнародній трудовій міграції . Ефективному вирішенню цього питання мала сприяти унікальна тристороння природа мандат ОБСЄ. Це дозволило підійти до розгляду питання комплексно – з точки зору економічної, політичної, правової охорони навколишнього природного середовища тощо.

Тему управління міжнародною трудовою міграцією було внесено у „Вимір ОБСЄ у сфері економіки та навколишнього середовища» [7]. Роботу у сфері міжнародної трудової міграції було внесено також у Програму політичних пріоритетів ОБСЄ [3], а у грудні 2005 р. було прийнято Рішення ОБСЄ № 2/05 щодо міграції [9]. Цей документ підтвердив попередні зобов’язання ОБСЄ щодо прагнення врегулювати проблему через налагодження співробітництва між країнами регіону та надання допомоги державам у розробці законодавства, яке б відповідало міжнародним стандартам у цій сфері і разом з тим ефективно захищало національні інтереси [7]. Однак цього, на думку фахівців ОБСЄ, було недостатньо, і було висунуто ініціативу щодо створення «Рекомендацій з розробки ефективної політики у сфері трудової міграції в державах походження та призначення» [3]. Ініціативу підтримали МОП та МОМ. У рамках ОБСЄ цим займається Підкомітет Постійної Ради з економіки та природного середовища при активній участі Відділу з трудової міграції МОМ. У розробці документа беруть участь і незалежні експерти.

Безсумнівно, держави-члени ЄС досягли найбільшого прогресу щодо уніфікації заходів з управління процесом міжнародної трудової міграції в контексті постійної економічної та регіональної інтеграції [4, с. 475–483]. ЄС прагне забезпечити свободу пересування трудящих, одночасно вживаючи заходів захисту, пов’язаних із зовнішнім контролем на кордоні, в тому числі й на кордоні з Україною [2, с. 17].

Держави Західної Європи із самого початку брали активну участь у створенні правових норм [27; 280], які б регулювали міжнародний трудовий міграційний процес, що було пов’язано спочатку із політичними аспектами, в тому числі надання притулку біженцям зі Східної Європи [26]. Однак поступово акценти змішувалися.

Свобода пересування осіб – один із проголошених принципів ЄС [9, с. 177; 16, с. 138–147]. Римський договір про заснування ЄЕС 1957 р. [12] передбачав (ст.ст. 3, 48, 51, 52) скасування перешкод вільному переміщенню осіб, послуг, капіталів, вільному переміщенню трудящих, свободі поселень резидентів ЄС у країнах-учасницях. Основні параметри свободи руху осіб було визначено таким чином:

– право працівника приймати реально запропоновану роботу;

– право вільно пересуватися по території держав-членів;

– право перебувати в одній із держав-членів і займатися трудовою діяльністю відповідно до законних розпорядчих та адміністративних положень, що регулюють зайнятість громадян даної країни;

– право залишатися на території однієї з держав-членів після завершення трудової діяльності в даній країні;

– право на підсумовування усіх періодів роботи, що враховуються законодавством різних країн, з метою соціального забезпечення;

– право на отримання соціальних виплат на території держав-учасниць.

Слід звернути увагу на Хартію Співтовариства про основні соціальні права працівниківЄЕС від 09.12.1989 [233, у Розділі І якої записано [1, с. 66]: 1) „Кожен працівник ЄЕС повинен мати право вільного переміщення по території Співдружності, підкоряючись правилам і обмеженням, обумовленим суспільним порядком, суспільною безпекою та здоров’ям»; 2) „свобода переміщення повинна давати право кожному робітнику вибрати будь-яке заняття чи професію в ЄЕС на основі принципів рівноправності, що стосується працевлаштування, умов праці та соціального захисту в країні прийому». Також у Хартії декларується, що розбудова єдиного економічного простору підкріплюється його соціальним забезпеченням.

Слід зазначити, що на думку деяких дослідників [3, с. 83–93], утілення принципів вільного переміщення всередині ЄС може призвести до того, що висококваліфіковані кадри, інженери можуть концентруватися в найбільш розвинених регіонах. Отже, низькокваліфіковані працівники виявляться менш мобільними. Результатом міграції робочої сили всередині ЄС може стати її демпінг. Так, зокрема, португальські підприємства відправляють своїх працівників на будівництво у Францію і ФРН на умовах оплати праці, встановлених нижче національних стандартів.

Необхідно, звернути увагу на те, що свобода руху трудящих-мігрантів поширювалося на всі сфери зайнятості, крім державної служби. Обмеження допускалися лише з міркувань громадського порядку та безпеки, охорони здоров’я людей. Знадобився значний перехідний період, щоб держави-учасниці підготувалися до практичної реалізації проголошеної свободи, а саме: встановили взаємозв’язок між службами зайнятості, скасували адміністративні процедури, що перешкоджали (наприклад, кваліфікаційні строки прийому на роботу), дискримінаційні умови вибору роботи, створили механізми взаємозв’язку між попитом і пропонування робочої сили [34, с. 343].

Згідно з Маастрихтським договором країн ЄС 1992 р. [12], громадяни держав-членів отримали також статус громадян Європейського Союзу [1, с. 8–10]. Сьогодні держави ЄС відповідно до Римського договору [1] ідуть шляхом спрощення та полегшення умов перебування мігрантів з третіх країн на своїй території.

Водночас ці держави посилюють заходи, які б дали змогу контролювати імміграцію, у тому числі шляхом узгодження відповідних квот, уніфікації правових норм, які перешкоджають нелегальній міграції; норм, які визначають порядок поєднання сімей та запрошення іммігрантів на тимчасову роботу тощо.

У 1997 р. відповідно до Амстердамського договору [3] на ЄС уперше було покладено функції, пов’язані з імміграцією та наданням притулку. Потому, на засіданні в Тампере (Фінляндія) 15–16 жовтня 1999 р., в рамках ЄС було прийнято рішення щодо розробку спільної позиції та надання притулку і створено основу для виконання цього завдання [5]. У рамках цієї основи партнерські відносини з державами походження розглядаються як найважливіші елементи успішного управління процесом міграції. Режим ЄС щодо трудових мігрантів поступово розширюється на Схід – унаслідок розширення ЄС (травень 2004 р.).

Вищевикладене свідчить про те, що трудова міграція в рамках ЄС повинна розглядатися з трьох позицій: вільне пересування громадян ЄС та його обмеження; зміна режиму в результаті розширення ЄС; статус громадян держав, які не є членами ЄС. Крім того, на міжрегіональному рівні ЄС має актуальний для всіх членів позитивний перелік держав (це Канада, США), громадяни яких мають право пересуватися по території ЄС без візи протягом трьох місяців [24, с. 245]. При цьому варто врахувати, що ЄС є одним з основних регіонів призначення трудових мігрантів, які прибувають із третіх країн. Складність цього об’єднання для трудящих-мігрантів полягає в тому, що кожна держава-член ЄС має свою міграційну політику, що особливо чітко спостерігається на Півдні та Півночі Європи [8, с. 21]. Однак завдяки прийняттю в 1999 р. Амстердамської угоди [3] ЄС отримав додаткові повноваження в розробці єдиної політики щодо трудових мігрантів, які прибувають ззовні. У грудні 2005 р. Європейська комісія запропонувала політичний план щодо легальної трудової міграції, який став основою для прийняття рішень із цього питання в рамках ЄС до 2009 р. [22]. Європа почала проводити досить жорстку політику по відношенню до мігрантів, достатньо чітко розмежовуючи власне міграцію, нелегальну міграцію та пошук притулку біженцями, вважаючи, що останні два явища є негативними з точки європейської правової бази. У 2003 р. навіть було створено перелік небезпечних держав, громадяни яких не можуть претендувати на міграцію до ЄС. Було укладено ряд договорів про реадмісію нелегальних мігрантів, у тому числі й з Україною [5].

Разом з тим держави Західної Європи стали більш відкритими для висококваліфікованих мігрантів. Наприклад, Велика Британія запровадила дозвіл на отримання робочої візи за умови отримання запрошення від роботодавця. Ця програма діє щодо спеціальностей, які ввійшли до переліку дефіцитних професій (Skill Shortage List) [3]. У 2002 р. було затверджено програму з прийому висококваліфікованих спеціалістів у сфері інформаційних технологій. Зокрема, ЄС розробив та прийняв проект про видачу спеціальних візових дозволів для висококваліфікованих спеціалістів. За даними МОМ, частина таких спеціалістів походить із пострадянського простору (за винятком РФ) [6].

ЄС має найбільшу інтеграційну систему у сфері трудової міграції. Як уже зазначалося, вільне пересування трудової сили здійснюється тільки в 15 державах ЄС, а після 1 травня 2011 р., відповідно до транзитних положень Договору про вступ [21], всі обмеження в межах ЄС знімаються. Забезпечення цієї свободи лежить на Європейському Суді з прав людини. В’їзд і перебування громадян ЄС в державах ЄС іншого громадянства регулюється Директивою 2004/38/ЄС [11], положення якої було включено в закони всіх держав-членів ЄС в 2006 р. Положення цієї директиви зводяться до таких: рівноправність оплати праці, участі в об’єднаннях, обов’язкове медичне забезпечення, право на освіту дітей, забезпечення нормальних житлових умов, право на соціальне страхування. Більше того, з урахуванням ліберальних правил щодо об’єднання сімей, члени сім’ї громадянина ЄС відразу допускаються до ринку праці.

Розширення ЄС у 2004 р. та 2007 р. призвело до певних обмежень у вільному пересуванні з метою захисту від дестабілізації «старих» членів ЄС, за винятком Кіпру та Мальти. Ці обмеження не стосуються свободи здійснення самостійної підприємницької діяльності. До 2011 р. громадяни „нових» держав-членів ЄС повинні отримати дозвіл на роботу строком до 12 місяців.

Також громадяни третіх держав мають можливість реалізувати своє право на працю на території держав-членів ЄС, виходячи із положення про вторинні права, через зв’язок з працівниками або компанією ЄС. Рада Міністрів ЄС нещодавно прийняла регламент, який стосується умов соціального страхування негромадян ЄС, які знаходяться в трудових відносинах на території ЄС (Регламент 859/2003/ЕС [3]). Негромадянин ЄС, який отримав статус постійного резидента, має право на працевлаштування в іншій державі ЄС, ніж та, яка надала йому такий статус [3, с. 13].

Угода про асоційоване членство, яку ЄС та держави-члени уклали з третіми державами, є надзвичайно важливим джерелом прав трудових мігрантів із таких держав, хоча такі угоди мають підпорядкований характер щодо внутрішнього законодавства держав-членів ЄС [1, с. 43]. Зокрема йдеться про Ангарську угоду з Туреччиною [21]. Після чотирьох років легальної праці для громадян Туреччини знімаються будь-які обмеження щодо доступу на ринки праці. Крім того, зараз діють так звані євро-середземноморські угоди з трьома державами Магрібу (Алжир, Марокко, Туніс) [2]. По суті, існує система європейсько-середземноморського партнерства. На Європейсько-середземноморській конференції в 1995 р. 27 держав ЄС і держави південного Середземномор’я уклали Євро-середземноморську угоду [21].

У грудні 2004 р. було прийнято програму щодо посилення свободи, правопорядку та безпеки в рамках ЄС [8], яка визначила напрямки розвитку, у тому числі й правового регулювання міжнародної трудової міграції до 2009 р. Було створено комісію для розробки політичного плану щодо легальної міграції, адмісії. Крім того, було визначено, що перспективи ринку праці в ЄС великі, адже навіть сам розвиток отримав назву Сценарій задоволення потреб у трудових ресурсах [8]. На підставі цієї програми має бути прийнято чотири Директиви, які стосуються міграції. У 2005 р. комісія прийняла План розвитку відповідно до Програми [8], основними положеннями якого стали: розробка імміграційного порталу ЄС, розширення послуг, які надаються європейським порталом щодо мобільності трудових ресурсів, допомога новим державам-членам щодо інтеграції. Результатом стала в тому числі й поява договорів про реадмісію з третіми державами, включаючи Україну [5].

18 червня 2008 р. у Страсбурзі більшістю голосів було прийнято нові Правила висилки з ЄС нелегальних мігрантів, що вступлять у дію через два роки. Директива ЄС про висилку нелегальних мігрантів 63] передбачає: утримання під вартою нелегальних осіб протягом 6 міс., а в окремих випадках – до 18 міс., заборону в’їзду в ЄС на 5 років, а також мінімальні вимоги до процедури репатріації. Зазначимо, що ця Директива поширюється також на міжнародних трудових мігрантів, які не мають легального статусу [5, с. 475–483].

Важливо зазначити, що саме в контексті трудової міграції здійснюється еволюція права на вільне переміщення в межах країн-членів ЄС [9, с. 6]. На першому етапі формування цього права воно зумовлювалося інтерпретацією людини як економічного чинника, а саме: місце проживання визначалося чинником працевлаштування трудових мігрантів – громадян європейських держав [15, с. 489]. Так, на відміну від Римського договору [11] і Регламенту 1612/68, Європейська соціальна хартія 1961 р. в ч.1 ст. 18 [12] запроваджує обмеження на в’їзд, що зумовлюються економічними та соціальними підставами; ст. 4 Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 р. обумовлює право в’їзду на територію однієї з договірних сторін наявністю дозволу на роботу. Другий етап (що розпочався з 1984 р. у зв’язку з утворенням у Фонтенбло комітету „Громадяни Європи») можна охарактеризувати як період концептуального обґрунтування та усвідомлення нових категорій міграційного права ЄС, пов’язаних із необхідністю впровадження інтегрованого внутрішнього ринку вільної циркуляції не тільки товарів, послуг і капіталів, а й робочої сили. Третій етап у розвитку європейського права трудової міграції відзначається юридичним змістом категорії „союзне громадянство» (ст. 8 Договору про європейське співробітництво [9]), а саме: ідентичний правовий статус європейських мігрантів та свобода їх пересування в межах ЄС зумовлюється категорією європейського громадянства, правова природа якої тісно пов’язана з визначенням правової сутності ЄС [10, с. 106].

Отже, міграція населення має важливе економічне значення для країн ЄС, оскільки останні роки відомі три взаємопов’язані демографічні тенденції: низький рівень народжуваності, старіння населення та зменшення його чисельності [6, с. 142–151]. За прогнозами, чисельність активного населення країн ЄС зменшиться з 145 млн. в 1990 р. до 135 млн осіб у 2020 р. При цьому в ЄС 30–40% громадян у віці 55–64 роки вже виходять із ринку праці, а в групі 65–69 років продовжують працювати лише 10% [7, с. 167].

За оцінками Центру європейської політики, для того щоб підтримувати існуючий баланс на скороченому ринку праці країн ЄС, їм щорічно необхідно імпортувати 1,5–3 млн трудящих-мігрантів. Однак важливо зазначити таке: якщо в 1950-ті роки західноєвропейські країни ініціювали великомасштабний імпорт напівкваліфікованої робочої сили, то в даний час ЄС більшою мірою зацікавлений у залученні висококваліфікованої трудової міграції [20, с. 35]. Наприклад, у Франції [4, с. 13] та Великій Британіїдля висококваліфікованих спеціалістів з інших країн діє прискорена процедура видачі дозволу на працю. Проблемні питання висококваліфікованої робочої сили залишаються досить актуальними, і на сучасному етапі розвитку трудової міграції досить багато держав, зокрема країни ЄС, потребують такої категорії суб’єктів [8, с. 43]. Проте це питання викликає занепокоєння в держави-донора, адже саме вона витратила кошти на навчання зазначених осіб, а це великі суми коштів, які держава-донор втрачає, якщо спеціалісти від’їздять до країни-реципієнта [10, с. 183].

ЄС досягнув значних правових, політичних та практичних успіхів у сфері міграції, тоді як РЄ займається загальним політичним та рамковим правовим регулюванням та налагодженням співробітництва серед держав-членів. У рамках РЄ було прийнято низку документів, спрямованих на забезпечення легального статусу трудящих-мігрантів і справедливого повадження з ними. До цих документів можна віднести Конвенцію 2005 р. про заходи, спрямовані проти торгівлі людьми. Взагалі РЄ була створена з метою захисту прав людини, зміцнення демократичних інститутів [5, с. 80; 213] та розробки способів вирішення загальних проблем суспільного життя, сприянню формуванню загальноєвропейського культурного співтовариства з урахуванням особливостей усіх національних культур. Також РЄ прийняла понад 160 конвенцій, хартій, угод та протоколів до них.

Європейська соціальна хартія 1961 р. [127] та Додатковий протокол до неї 1988 р. [6], а також переглянута Європейська соціальна хартія 1996 р. [12] містять низку положень, що стосуються осіб, які проживають та працюють у державах, громадянами яких вони не є. Серед цих положень – право на отримання оплачуваної роботи на території іншої договірної сторони, надання інформації трудящим-мігрантам, спрощення міграційного процесу, рівність у ставленні до громадян та негромадян у сфері зайнятості, право на возз’єднання сімей, гарантії проти висилки (ст.ст. 18, 19) [20, с. 500]. Однак ці права стосуються тільки тих осіб, які є громадянами держав-членів Ради Європи, а їх застосування залежить лише від принципу взаємності. Контроль за дотриманням положень Хартії покладено на Європейську комісію з соціальних прав, вона ж контролює (керує) Протокол про колективні скарги [3]. Цей Протокол дозволяє окремим профспілкам та неурядовим організаціям подавати скарги на договірні сторінони, які приймають процедуру за Протоколом. У випадку Франції (Міжнародна федерація з прав людини проти Франції, 2004 р.) Комісія встановила порушення ст. 17 Хартії щодо захисту і підтримання дітей та молоді у сфері національних заходів, які обмежують доступ дітей нелегальних мігрантів до послуг у сфері охорони здоров’я, оскільки ненадання таких послуг свідчить про порушення людської гідності.

Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 р. [12] включає положення, що стосуються основних аспектів правового статусу трудящих-мігрантів, які прибули з договірних держав, особливо в сфері найму, медичного огляду та професіональних тестів, свободи пересування, дозволу на проживання та роботу, возз’єднання сімей, житла, умов праці, переказу коштів, соціального забезпечення, соціального та медичного обслуговування, закінчення строку дії трудового контракту, звільнення, поновлення на роботі та підготовки до повернення в державу походження. Конвенція надзвичайно широко визначає поняття „трудящий-мігрант‏», під яким розуміє громадянина договірної сторони, якому іншою договірною стороною дозволено проживати на її території для виконання оплачуваної роботи.

Конвенція пішла шляхом виключення зі сфери своєї дії конкретних категорій трудящих-мігрантів: прикордонних трудящих, артистів, моряків, учнів та студентів, сезонних трудящих-мігрантів, осіб, які фактично перебувають на території іншої договірної сторони, виконують роботу в інтересах підприємства, яке знаходиться на території держави їхнього громадянства. У документі передбачено можливість проведення роботодавцем за його рахунок медичного обстеження мігранта та професійного іспиту перед прийняттям на роботу. Держави-учасниці зобов’язуються надати трудящим-мігрантам такі права [12]: право залишати територію однієї держави та право в’їжджати на територію іншої держави-учасниці. Хоча ці права можуть бути обмежені національним законодавством держави-учасниці у зв’язку з необхідністю забезпечення національної безпеки, правопорядку тощо. Крім того, документом передбачається, що витрати на проїзд не повинні покладатися на трудящого-мігранта [8]. Трудящим-мігрантам надаються певні фіскальні пільги, гарантуються права як трудящому-мігранту, так і членам його сім’ї на освіту, професійну підготовку, перепідготовку та вищу освіту. Трудящі-мігранти мають ті ж преференції та права при виконанні обов’язків, покладених на них трудовою угодою (або іншим аналогічним документом), якими користуються національні працівники. Конвенція дозволяє здійснювати грошові перекази з урахуванням особливостей національного законодавства та аліментних зобов’язань трудящого-мігранта (ст. 17). Держави зобов’язуються сприяти трудящим-мігрантам і членам їх сімей у поверненні в державу походження. Попри такі позитиви, дану Конвенцію [12] ратифікувало лише декілька держав-учасниць РЄ, а Україна лише підписала.

Регіональні консультативні процеси були розпочаті, по суті, в усіх регіонах. У багатьох випадках поштовхом до таких процесів стало проведення семінарів та конференцій, крім всесвітнього, ще й регіонального рівня (характеру). В окремих випадках уряди зацікавлених держав організують першу нараду держав регіону, результатом якої є початок регіонального консультативного процесу. Як правило, у консультаціях беруть участь не тільки держави, але й регіональні міжнародні організації. Такі міжнародні органи та організації, як МЦРПМ, МОМ, ЮНІТАР та УВКБ надають технічну допомогу для підтримання ефективності таких консультацій. Наприклад, перша нарада, яка в подальшому стала відомою як Будапештський процес, відбулася в 1991 р. Держави Європи були надзвичайно стурбовані процесами міграції, перш за все незаконної, з Центральної та Східної в Західну Європу після падіння Берлінської стіни. Так, 26 міністрів європейських держав провели зустріч для пошуку створення стабільних системи організованої міграції. Із часом розширився членський склад та спрямованість цього процесу. Сьогодні – це консультативний форум урядів європейських держав, що має тісні контакти з ЄС.

У 1997 р. в Празі на Конференції на рівні міністрів Будапештського процесу було прийнято ряд рекомендацій, які стосувалися як питань міжнародної трудової міграції, так і питань торгівлі людьми [9, с. 84–89].

Ще один процес має назву „Бернської ініціативи», яка була висунута в якості міжурядового консультаційного процесу і має на меті підвищити ефективність управління міжнародною міграцією, перш за все на регіональному рівні. Ця ініціатива була висунута урядом Швейцарії на міжнародному симпозіумі з проблем міграції, що проводився в Берні в 2001 р. Ця ініціатива спрямована на сприяння довгостроковому співробітництву в рамках Європи та інших регіонів. Бернська ініціатива дозволяє урядам обмінюватися думками щодо своїх пріоритетів у сфері політики і визначення довгострокових перспектив і інтересів у сфері міжнародної міграції. Завдання Бернської ініціативи полягає в розробці широкої програмної основи для сприяння в співробітництві між урядами щодо управління процесом пересування осіб на основі гуманного і організованого підходу.

Окрім того, до Міжрегіональних ініціатив належить Глобальна комісія з міжнародної міграції, створена підтримки Генерального секретаря ООН урядами Швеції, Швейцарії, Бразилії, Марокко та Філіппін у грудні 2003 р. Станом на 2007 р. ще 17 урядів держав та ЄС заявили про підтримку цього міжнародного органу, штаб-квартира якого знаходиться в Женеві. Комісія є незалежним органом, до складу якого входять 18 осіб, що представляють різні правові системи. До завдань органу належать такі: включення питань міжнародної трудової міграції в глобальний порядок денний; аналіз недоліків існуючих програмних підходів до міжнародної міграції і вивчення її взаємозв’язку з іншими питаннями глобального розвитку людства; надання Генеральному Секретареві ООН [17] та іншим зацікавленим сторонам рекомендацій щодо шляхів удосконалення ефективного вирішення питань правового регулювання міжнародної міграції на міжнародному рівні.

Перша нарада Глобальної комісії була проведена в Стокгольмі наприкінці лютого 2004 р. Комісія проводить слухання щодо ситуації з міжнародною трудовою міграцією в різних регіонах світу (Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (Маніла, 2004р.), в Африці, Північній та Південній Америці) [24].

У Центральній та Північній Америці уряди намагаються проводити регулярні зустрічі, котрі стали відомі як Пуебльський процес. Перша нарада відбулася в м. Пуебло, Мексика в 1996 р. Основними завданнями є скорочення незаконної міграції, особливо транзитного перевезення незаконних мігрантів через Центральну Америку та Мексику до США й Канади. У 1997 р. було розроблено план дій у рамках регіональної конференції з міграції та розвитку. Отже, станом на 2006 р. основною метою процесу стає технічне співробітництво держав.

Міжамериканська система захисту прав людини [3] не містить окремих документів щодо захисту прав трудящих-мігрантів, однак ця система гарантує трудящим-мігрантам загальний захист, який надається ОАД, у рамках якої було прийнято Американську декларацію прав і обов’язків людини 1948 р. [3] і Американську конвенцію про права людини 1969 р. (Пакт Сан-Хосе) [10]. Обидва документи гарантують свободу від дискримінації. Деякі принципи, що застосовуються в рамках цієї системи, також розроблені на основі прецедентного права Міжамериканського комісією з прав людини і Міжамериканським судом з прав людини. Міжамериканська комісія в останні десятиліття приділяє максимальну увагу саме питанням міжнародної трудової міграції на американських континентах, а Генеральна Асамблея ОАД прийняла низку резолюцій із цього приводу. У 1997 р. Комісія призначила спеціального доповідача з питань трудящих-мігрантів та їх сімей.

Північноамериканська угода про свободу торгівлі (NAFTA, НАФТА) 1994 р. [8] опосередковано торкається трудових міграційних питань, детально розглянутих у Північноамериканській угоді про трудове співробітництво [378]. НАФТА [327] допускає в’їзд лише певної кількості інвесторів, висококваліфікованого персоналу і співробітників міжнародних корпорацій із держав, які підписали угоду (Мексика, Канада та США). Вона включає заходи, спрямовані на полегшення просування товарів та послуг, а також сприяння вільній та справедливій торгівлі. Також передбачено більш активне переміщення людей у зв’язку з торгівлею, хоча, як і в інших регіональних об’єднаннях, це не означає свободу пересування всіх осіб [3, с. 81–98]. Вплив НАФТА на міграцію обмежується забезпеченням тимчасового в’їзду окремих категорій осіб (ділових людей і осіб, зацікавлених у наданні послуг (глави 16 та 12) і певними зобов’язаннями її держав-членів стосовно адмісії громадян інших держав. Угода зачіпає також проблему тимчасового в’їзду. Крім того, існує додаткова угода щодо співробітництва у сфері праці, яка стосується необхідності уніфікації трудового законодавства.

Члени Андського співтовариства (Болівія, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела) прийняли рішення про співробітництво, щоб гарантувати своїм громадянам можливість вільно пересуватися по території субрегіону з туристичною метою, для найму на роботу або зміни місця проживання. У червні 2003 р. було прийнято Рішення 545 „Андський інструмент з трудової міграції», основна мета якого – усунення будь-яких перешкод для вільного руху населення. Саме це має сприяти функціонуванню спільного ринку (з грудня 2005 р.). Регіональним міжнародно-правовим актом з питань трудової міграції стала Конвенція латиноамериканських держав-членів Андського пакту про міграцію трудящих 1977 р.

Держави-учасниці Південноамериканського ринку (МЕРКОСУР) – Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай – 6 грудня 2002 р. підписали „Угоду про місце проживання для громадян держав Південноамериканського ринку, Болівії та Чилі». У цьому документі йдеться про: тимчасове проживання осіб протягом двох років на території будь-якої з договірних країн; право на возз’єднання сімей; рівність мігрантів і громадян [4].

Окремо слід звернути увагу на діючу під егідою ЛАД Арабську конвенцію про переміщення робочої сили 1968 р.

Необхідно також зауважити, що і ще одним регіоном, який швидко набирає ваги у сфері регулювання міжнародної трудової міграції, стає СНД [3, с. 15; 16, с. 128–138]. Найбільша держава регіону – РФ, яка стоїть на другому місці після США за кількістю зовнішніх трудових мігрантів, а Україна посідає четверте місце (після Німеччини) [4]. Держави СНД входять до першої десятки держав походження мігрантів у світі. Потоки міжнародної трудової міграції в рамках СНД спрямовані в інші держави СНД, перш за все в РФ, Казахстан та в Україну. Статут СНД заклав фундамент для відносин між країнами СНД [6]. Досить активно велася законодавча робота в кожній державі-учасниці СНД з метою розробки та прийняття національних законів, регулюючих зовнішню трудову міграцію [22]. У 1992 р. було укладено Угоду про безвізовий рух громадян СНД через територію Співдружності [27]. У подальшому низкадержав вийшли з цього договору, уклавши двосторонні угоди. Усі держави СНД сьогодні мають безвізовий режим.

15 квітня 1994 р. усі держави-члени СНД підписали Угоду про співробітництво у сфері трудової міграції і соціального захисту трудящих-мігрантів [28, с. 244], що грунтується на принципах МОП і містить такі положення: взаємне визнання без легалізації дипломів, свідоцтв про освіту та рівнів кваліфікації; порядок залучення працівників та вимоги до них встановлюються державою працевлаштування з урахуванням міжнародних угод; спрощені правила працевлаштування; оформлення трудової діяльності працівника трудовим договором (контрактом) з роботодавцем; уникнення подвійного оподаткування; рівноправ’я трудящих-мігрантів і громадян держави перебування щодо умов праці, соціального забезпечення, оплати праці тощо; забезпечення медичного страхування та обслуговування за рахунок роботодавця на основі національного режиму; безперешкодний переказ коштів, зароблених трудящими-мігрантами відповіднодо законодавства держави працевлаштування та міжнародних угод [1, с. 34–36].

Однак ця угода не поширюється на членів сімей трудящих-мігрантів, а також передбачається, що вона буде реалізовуватися лише через двосторонні угоди. У розвиток було розроблено Конвенцію про правовий статус трудящого-мігранта 2003 р., яка мала стати першим документом такого масштабу в регіоні, спрямованим на захист прав людини трудящих-мігрантів та членів їх сімей. Вона також включає фундаментальні права трудящих: захист від дискримінації, соціальне страхування, доступ до судів. Зазначимо, що документ містить положення, спрямовані на захист жінок-мігрантів та дітей.

Сьогодні пенсійне забезпечення трудящих-мігрантів у рамках СНД регулюється Угодою про гарантії прав держав-учасниць СНД у сфері пенсійного забезпечення 1992 р. [2; 276], Угодою про утворення Консультативної Ради з праці, міграції та соціальному захисту населення держав-учасниць СНД у сфері пенсійного забезпечення 1992 р. [28] і/або двосторонніми міжнародними договорами. У 1994 р. було прийнято також міжурядові угоди: Угоду про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, завданої працівникам каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків [274] і Угоду про переказ грошових коштів за соціально значущими неторговими платежами [3].

Окремо слід відзначити Конвенцію СНД про права та основні свободи людини від 26.05.1995 [21] як регіональний документ у сфері прав людини та щодо документального оформлення перетину особами кордонів Угоду про безвізове пересування громадян держав-учасниць СНД по їхній території від 09.10.1992 [2] та Угоду про взаємне визнання віз держав-учасниць СНД від 13.11.1992 [7].

Разом із тим 30 та 31 травня 1996 р. під егідою УВКБ, МОМ та ОБСЄ було проведено регіональну конференцію для вирішення проблем біженців та переміщених осіб у державах СНД. Ініціатором конференції виступила РФ, у її роботі взяли участь представники 87 держав, включаючи представників 12 держав-членів СНД. На конференції було прийнято програму дій (А/51/341), а за її підсумками розроблено програму технічного співробітництва, спрямована на погодження національних міграційних законодавств, політики та адміністративних структур СНД.

Крім того, в 1998 р. держави СНД уклали Угоду про боротьбу з незаконною міграцією, що містить положення про протидію незаконній міграції, висилку, реадмісію та обмін інформацією [7]. Достатньо цікавим є закріплення в Конвенції визначення нелегального мігранта – це особа, яка займається незаконною діяльністю.

Не можна не згадати також Угоду про порядок в’їзду громадян держав-учасниць СНД [3] в держави, що не є членами СНД, та виїзду з них; Конвенцію поетапного формування спільного ринку праці та регулювання міграції робочої сили держав-учасниць СНД від 15.12.2000. Окремо Концепцію поетапного формування спільного ринку праці та регулювання міграції робочої сили держав-учасниць, погодженої рішенням Економічної Ради СНД від 15.12.2000.

Розширення ЄС на Схід сприяло розвитку партнерства та посиленню прикордонного співробітництва, перш за все, щодо трудової міграції – відкритої або прихованої (нелегальної) – між державами СНД та ЄС. На початку 2001 р. УВКБ ООН та шведська міграційна служба розпочали спільну ініціативу з метою сприяння діалогу щодо проблем притулку та нерегулярної міграції в державах, які розташовані вздовж східних кордонів ЄС. Ініціатива була названа Седеркопінгським процесом[3] на честь міста Седеркопінг, Швеція, де відбулася перша зустріч. У цій нараді брали участь офіційні представники МОМ, Європейської комісії, УВКБ ООН Швеції, Білорусі, Литви, Польщі та України. У 2002 р. до процесу приєдналися Латвія і Молдова, а Угорщина, Румунія та Словаччина в 2003 р. Пізніше до процесу приєдналася Естонія. Європейська Комісія, МОМ, УВКБ ООН та міграційна служба Швеції надають необхідну допомогу в налагодженні контактів між державами задля збереження і захисту інтересів усіх учасників міграційного процесу.

Стратегічною метою цього процесу є сприяння прикордонному співробітництву між новими державами-членами ЄС та західними державами СНД з питань управління притулком, міграцією та кордонами [4]. У рамках ініціативи розглядаються такі питання, як підсилення стандартів прийому біженців, центри для їх розміщення, центри утримання нерегулярних трудових мігрантів, угоди про реадмісію, повернення осіб, яким відмовлено в наданні притулку, захист дітей, які не мають батьків, отримання інформації про держави походження.

Седеркопінгський процес грунтується на дворівневому підході, який включає в себе щорічну зустріч високого рівня та робочі зустрічі субрегіональних груп для міграційних та прикордонних працівників. Інколи в таких зустрічах за необхідності беруть участь і неурядові організації із захисту прав людини (наприклад, Вінницька, Донецька правозахисні групи). У рамках ініціативи проводяться регулярні тренінги для працівників відповідних служб.

Процес включає в себе дві субрегіональні групи:

– Північна субрегіональна група: Білорусь, Латвія, Литва, Польща та Естонія;

– Центральна та південна субрегіональні групи: Угорщина, Молдова, Румунія, Словаччина та Україна.

Седеркопінгський процес не має формального органу управління. І учасники зустрічі на високому рівні запропонували створити не управлінський, а координаційний орган – Секретаріат з питань прикордонного співробітництва. За результатами цієї зустрічі, яка відбулася в 2002 р., УВКБ ООН подало в Європейську комісію пропозицію щодо фінансування нової установи – Секретаріату. У травні 2003 р. Секретаріат розпочав роботу в якості центру для надання послуг та координації в інтересах держав та організацій, які беруть участь у Седеркопінгському процесі у сфері міжнародної нерегулярної міграції. Місцезнаходження Секретаріату [8] – м. Київ, Україна. Діяльністю Секретаріату управляє Комітет, який складається із представників Європейської комісії, МОМ, УВКБ ООН та шведської міграційної служби. Власне Комітет і визначає майбутню стратегію розвитку усього Процесу. Секретаріат як ресурсний центр для всіх держав та міжнародних організацій, котрі беруть участь у процесі. Він надає форум для дискусій, експертні послуги щодо управління притулком, міграцією, сприяє обміну досвідом і інформацією у цій сфері, публікує щоквартальний інформаційний бюлетень та збірники матеріалів конференцій [8].

Результатами ініціативи стало проведення низку нарад та конференцій, зокрема Конференції Північної регіональної групи в Києві, Регіональної конференції з прикордонного співробітництва в Словаччині, Регіональної зустрічі з питань міграції та притулку в Ужгороді, Наради керівників міграційних та прикордонних служб у Швеції [14]. Основна мета таких зустрічей – розробка дискусійних та робочих питань на оперативному рівні в державах, які межують, вивчення досвіду нових держав-членів ЄС, сприяння двосторонньому співробітництву держав, особливо в рамках обміну інформацією. Отже, основними завданнями, які були поставлені в 2007 р., є:

– інституційна підтримка: зміцнення потенціалу національних систем управління притулком, міграцією та кордонами;

– законодавча підтримка: аналіз національних законодавств та виявлення найкращої практики з урахуванням стандартів ЄС;

– сприяння у створенні мережі управління біженцями, міграцією та кордонами;

– регіональна гармонізація: гармонізація провідних практик у сфері притулку, міграції та кордонів у сфері попередження зловживання системами надання притулку, трудової міграції та переказу коштів у різних напрямках;

– інформаційні потреби: підтримка в регулюванні трудової міграції, включаючи доступ до інформації щодо можливості працевлаштування за кордоном.

Таким чином, учасники процесу цілком розуміють необхідність здійснення контролю за ефективністю діяльності і вважають, що контроль за такою ефективністю має бути покладений на експертів, а інституційний контроль буде реалізовано за рахунок проведення постійних зустрічей.

І результаті процесу до 2010 р. планується досягнути уніфікації базових програм навчання співробітників прикордонних служб СНД за стандартами ЄС [25, с. 17], організувати обмін електронними базами даних, які існують у державах СНД та ЄС, скласти каталог найкращої практики з регулювання міжнародної міграції в рамках субрегіону. Окремим документом має стати єдиний стандарт для трудових мігрантів як легальних, так і нелегальних.

Отже, як глобальнй результат Ініціативи передбачається перетворення, по суті, міжнародного органу без особливого статусу та повноважень у повноцінну міжнародну субрегіональну організацію, яка займається питаннями прикордонного співробітництва та міграції шляхом підписання міжнародного договору – Статуту. Однак сьогодні йдеться тільки про підписання Меморандуму [7].

міграція міжнародний програма євросоюз


Література

1. 155. Конвенція Міжнародна організація праці про зазначення ваги важких вантажів, що їх перевозять на суднах № 27 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 21.06.1929, ратифіковано 18.06.1969]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_137

2. 156. Конвенція Міжнародної організації праці про запровадження процедури встановлення мінімальної заробітної плати № 26 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 16.06.1928]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_196

3. 157. Конвенція Міжнародна організація праці про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів № 98 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 01.07.1949, ратифіковано 14.09.1956]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_004

4. 158. Конвенція Міжнародна організація праці про застосування щотижневого відпочинку на промислових підприємствах № 14 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 25.10.1921, ратифіковано 19.06.1968]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_140

5. 159. Конвенція Міжнародна організація праці про захист від нещасних випадків працівників, зайнятих на навантаженні або розвантаженні суден № 32 (переглянута 1932 року) [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 27.04.1932, ратифіковано 17.09.1970]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_135

6. 160. Конвенція Міжнародна організація праці про захист заробітної плати № 95 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 01.07.1949, ратифіковано 31.01.1961]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_146

7. 161. Конвенція Міжнародної організації праці про захист права на організацію та процедури визначення умов зайнятості на державній службі № 151 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 27.06.1978]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_187

8. 162. Конвенція Міжнародна організація праці про захист працівників від іонізуючої радіації № 115 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 22.06.1960, ратифіковано 19.06.1968]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_116

9. 163. Конвенція Міжнародної організації праці про зловживання в галузі міграції і про забезпечення працівникам–мігрантам рівних можливостей і рівного ставлення № 143 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 24.06.1975]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_163

10. 164. Конвенція Міжнародної організації праці про інспекцію праці в сільському господарстві № 129: конвенцію ратифіковано Законом № 1986–IV ( 1986–15 ) від 08.09.2004 р. [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 25.06.1969]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_114

11. 165. Конвенція Міжнародної організації праці про інспекцію праці у промисловості й торгівлі № 81 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 11.07.1947, ратифіковано 08.09.2004]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_036

12. 166. Конвенція Міжнародна організація праці про медичний огляд дітей та підлітків з метою виявлення їхньої придатності до праці у промисловості № 77 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 09.10.1946, ратифіковано 06.07.1956]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_128

13. 167. Конвенція Міжнародна організація праці про медичний огляд дітей та підлітків з метою виявлення їхньої придатності до праці на непромислових роботах № 78 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 09.10.1946, ратифіковано 06.07.1956]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_127

14. 168. Конвенція Міжнародна організація праці про медичний огляд молодих людей з метою визначення їхньої придатності до праці на підземних роботах у шахтах і копальнях № 124 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 23.06.1965, ратифіковано 17.06.1970]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_060

15. 169. Конвенція Міжнародна організація праці про медичний огляд моряків № 73 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 29.06.1946, ратифіковано 18.06.1969]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_129

16. 170. Конвенція Міжнародна організація праці про медичний огляд рибалок № 113 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 19.06.1959, ратифіковано 18.06.1969]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_117

17. 171. Конвенція Міжнародна організація праці про мінімальний вік дітей для допуску їх на роботу в морі № 58 (переглянута від 23.02.2006) [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 24.10.1936, ратифіковано 14.09.1956]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_133

18. 172. Конвенція Міжнародна організація праці про мінімальний вік для прийому на роботу № 138 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 26.06.1973, ратифіковано 03.05.1979]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_054

19. 173. Конвенція Міжнародна організація праці про мінімальний вік допуску дітей на роботу в сільському господарстві № 10 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 25.10.1921, ратифіковано 06.07.1956]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_142

20. 174. Конвенція Міжнародна організація праці про мінімальний вік допуску на підземні роботи в шахтах і рудника № 123 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 22.06.1965, ратифіковано 17.06.1970]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_061

21. 175. Конвенція Міжнародна організація праці про мінімальний вік допуску підлітків до роботи вантажниками вугілля чи кочегарами на флоті № 15 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 25.10.1921, ратифіковано 14.09.1956]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_139

22. 176. Конвенція Міжнародна організація праці про мінімальний вік прийому дітей на роботу в промисловості № 59 (переглянута 1937 року) [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 22.06.1937, ратифіковано 14.09.1956]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_132

23. 177. Конвенція Міжнародна організація праці про мінімальний вік рибалок, що приймаються на роботу № 112 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 19.06.1959, ратифіковано 31.01.1961]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_118

24. 178. Конвенція Міжнародна організація праці про мінімальні норми на торговельних суднах № 147 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 29.10.1976, ратифіковано 14.07.1993]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_052

25. 179. Конвенція Міжнародної організації праці про мінімальні норми соціального забезпечення № 102 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 28.06.1952]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_011

26. 180. Конвенція Міжнародна організація праці про національні посвідчення особи моряків ) № 108 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 13.05.1958, ратифіковано 17.06.1970]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_120

27. 181. Конвенція Міжнародна організація праці про нічну працю підлітків у промисловості № 90 (переглянута 1948 року) [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 10.07.1948, ратифіковано 06.07.1956]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_124

28. 182. Конвенція Міжнародна організація праці про обмеження нічної праці дітей та підлітків на непромислових роботах № 79 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 09.10.1946, ратифіковано 07.07.1956]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_126

29. 183. Конвенція Міжнародна організація праці про обов'язковий медичний огляд дітей та підлітків, зайнятих на борту суден № 16 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 25.10.1921, ратифіковано 06.07.1956]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_138

30. 184. Конвенція Міжнародна організація праці про охорону материнства № 103 (переглянута в 1952 році) [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 28.06.1952, ратифіковано 14.09.1956]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_122

31. 185. Конвенція Міжнародної організації праці про платні бюро з найму № 96 (переглянута 1949 року) [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 01.07.1949]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_229

32. 186.Конвенція Міжнародна організація праці про політику в галузі зайнятості № 122 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 09.07.1964]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_062

33. 187. Конвенція Міжнародної організації праці про положення про працю в договорах, що укладаються державними органами влади № 94 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. вiд 29.06.1949]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_226

34. 188. Конвенція Міжнародна організація праці про права на організацію та об'єднання працівників у сільському господарстві № 11 [Електронний ресурс] : [міжнар. док. від 25.10.1921, ратифіковано 06.07.1956]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_141

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий