У своїй резолюції А58/483 ГА ООН [17] рекомендувала державам походження, транзиту та призначення співробітничати перш за все на регіональному рівні. Таких регіональних ініціатив було надзвичайно багато в різних частинах світу – Європейська конференція з міграції 2001 р., Міжнародний симпозіум з міграції „На шляху до регіонального співробітництва щодо міграції» (Бангкок, 1999 р.). Регіональна конференція з питань міграції в Північній та Центральній Америці 2008 р., Конференція держав СНД „Глобалізація міграційних потоків: проблеми регулювання» 2008 р. та ін. Тобто регіональні консультативні механізми мають стати одним з елементів Діалогу на високому рівні у сфері міжнародної трудової міграції [24].
Регіональне співробітництво у сфері трудової міграції можна умовно поділити на офіційні механізми регіональної інтеграції та регіональні угоди, включаючи свободу циркуляції трудових ініціатив і зобов’язання співпрацювати в рамках регіональних угод, та неформальні механізми – регіональні консультативні процеси.
В останні роки інтеграційні (економічні) об’єднання держав висунули важливі ініціативи щодо створення багатосторонньої основи співробітництва в регіонах і значна кількість актів, що регулюють питання транскордонної міграції робочої сили, діє на регіональному рівні.
Провідну роль у регіональному регулюванні трудових міграційних процесів та захисті прав трудящих-мігрантів відіграє ОБСЄ. Держави регіону ОБСЄ включають низку територій (держав), що мають дуже різний міграційний режим та потенціал. По-перше, в регіоні ОБСЄ знаходяться дві держави, що трандиційно імпортують трудових мігрантів – США та Канада. По-друге, ОБСЄ включає весь ЄС, режим трудової міграції в якому грунтується на абсолютній свободі пересування осіб. Крім того, ОБСЄ напряму пов’язана з діяльністю Ради Європи, до якої входить переважна більшість європейських держав.
Тема міграції була включена в програму ОБСЄ ще в 1975 р. у зв’язку з прийняттям Заключного акта конференції в Гельсінкі [17], в якому свобода пересування стала одним з основних положень. ОБСЄ вважає, що всі питання, які виникають у зв’язку з міграцією робочої сили, мають бути вирішені шляхом прямого співробітництва між державами з урахуванням їхнього розвитку: економічного, соціального, політичного, а також з урахуванням уже діючих двосторонніх угод.
Варто зазначити, що завдяки діяльності ОБСЄ низка держав-членів ОБСЄ прийняли значну кількість міжнародних трудящих мігрантів, навіть не маючи для цього достатнього правового регулювання. У 2005 р. в ОБСЄ під головуванням Словенії було прийнято рішення про присвячення теми року саме міжнародній трудовій міграції . Ефективному вирішенню цього питання мала сприяти унікальна тристороння природа мандат ОБСЄ. Це дозволило підійти до розгляду питання комплексно – з точки зору економічної, політичної, правової охорони навколишнього природного середовища тощо.
Тему управління міжнародною трудовою міграцією було внесено у „Вимір ОБСЄ у сфері економіки та навколишнього середовища» [7]. Роботу у сфері міжнародної трудової міграції було внесено також у Програму політичних пріоритетів ОБСЄ [3], а у грудні 2005 р. було прийнято Рішення ОБСЄ № 2/05 щодо міграції [9]. Цей документ підтвердив попередні зобов’язання ОБСЄ щодо прагнення врегулювати проблему через налагодження співробітництва між країнами регіону та надання допомоги державам у розробці законодавства, яке б відповідало міжнародним стандартам у цій сфері і разом з тим ефективно захищало національні інтереси [7]. Однак цього, на думку фахівців ОБСЄ, було недостатньо, і було висунуто ініціативу щодо створення «Рекомендацій з розробки ефективної політики у сфері трудової міграції в державах походження та призначення» [3]. Ініціативу підтримали МОП та МОМ. У рамках ОБСЄ цим займається Підкомітет Постійної Ради з економіки та природного середовища при активній участі Відділу з трудової міграції МОМ. У розробці документа беруть участь і незалежні експерти.
Безсумнівно, держави-члени ЄС досягли найбільшого прогресу щодо уніфікації заходів з управління процесом міжнародної трудової міграції в контексті постійної економічної та регіональної інтеграції [4, с. 475–483]. ЄС прагне забезпечити свободу пересування трудящих, одночасно вживаючи заходів захисту, пов’язаних із зовнішнім контролем на кордоні, в тому числі й на кордоні з Україною [2, с. 17].
Держави Західної Європи із самого початку брали активну участь у створенні правових норм [27; 280], які б регулювали міжнародний трудовий міграційний процес, що було пов’язано спочатку із політичними аспектами, в тому числі надання притулку біженцям зі Східної Європи [26]. Однак поступово акценти змішувалися.
Свобода пересування осіб – один із проголошених принципів ЄС [9, с. 177; 16, с. 138–147]. Римський договір про заснування ЄЕС 1957 р. [12] передбачав (ст.ст. 3, 48, 51, 52) скасування перешкод вільному переміщенню осіб, послуг, капіталів, вільному переміщенню трудящих, свободі поселень резидентів ЄС у країнах-учасницях. Основні параметри свободи руху осіб було визначено таким чином:
– право працівника приймати реально запропоновану роботу;
– право вільно пересуватися по території держав-членів;
– право перебувати в одній із держав-членів і займатися трудовою діяльністю відповідно до законних розпорядчих та адміністративних положень, що регулюють зайнятість громадян даної країни;
– право залишатися на території однієї з держав-членів після завершення трудової діяльності в даній країні;
– право на підсумовування усіх періодів роботи, що враховуються законодавством різних країн, з метою соціального забезпечення;
– право на отримання соціальних виплат на території держав-учасниць.
Слід звернути увагу на Хартію Співтовариства про основні соціальні права працівниківЄЕС від 09.12.1989 [233, у Розділі І якої записано [1, с. 66]: 1) „Кожен працівник ЄЕС повинен мати право вільного переміщення по території Співдружності, підкоряючись правилам і обмеженням, обумовленим суспільним порядком, суспільною безпекою та здоров’ям»; 2) „свобода переміщення повинна давати право кожному робітнику вибрати будь-яке заняття чи професію в ЄЕС на основі принципів рівноправності, що стосується працевлаштування, умов праці та соціального захисту в країні прийому». Також у Хартії декларується, що розбудова єдиного економічного простору підкріплюється його соціальним забезпеченням.
Слід зазначити, що на думку деяких дослідників [3, с. 83–93], утілення принципів вільного переміщення всередині ЄС може призвести до того, що висококваліфіковані кадри, інженери можуть концентруватися в найбільш розвинених регіонах. Отже, низькокваліфіковані працівники виявляться менш мобільними. Результатом міграції робочої сили всередині ЄС може стати її демпінг. Так, зокрема, португальські підприємства відправляють своїх працівників на будівництво у Францію і ФРН на умовах оплати праці, встановлених нижче національних стандартів.
Необхідно, звернути увагу на те, що свобода руху трудящих-мігрантів поширювалося на всі сфери зайнятості, крім державної служби. Обмеження допускалися лише з міркувань громадського порядку та безпеки, охорони здоров’я людей. Знадобився значний перехідний період, щоб держави-учасниці підготувалися до практичної реалізації проголошеної свободи, а саме: встановили взаємозв’язок між службами зайнятості, скасували адміністративні процедури, що перешкоджали (наприклад, кваліфікаційні строки прийому на роботу), дискримінаційні умови вибору роботи, створили механізми взаємозв’язку між попитом і пропонування робочої сили [34, с. 343].
Згідно з Маастрихтським договором країн ЄС 1992 р. [12], громадяни держав-членів отримали також статус громадян Європейського Союзу [1, с. 8–10]. Сьогодні держави ЄС відповідно до Римського договору [1] ідуть шляхом спрощення та полегшення умов перебування мігрантів з третіх країн на своїй території.
Водночас ці держави посилюють заходи, які б дали змогу контролювати імміграцію, у тому числі шляхом узгодження відповідних квот, уніфікації правових норм, які перешкоджають нелегальній міграції; норм, які визначають порядок поєднання сімей та запрошення іммігрантів на тимчасову роботу тощо.
У 1997 р. відповідно до Амстердамського договору [3] на ЄС уперше було покладено функції, пов’язані з імміграцією та наданням притулку. Потому, на засіданні в Тампере (Фінляндія) 15–16 жовтня 1999 р., в рамках ЄС було прийнято рішення щодо розробку спільної позиції та надання притулку і створено основу для виконання цього завдання [5]. У рамках цієї основи партнерські відносини з державами походження розглядаються як найважливіші елементи успішного управління процесом міграції. Режим ЄС щодо трудових мігрантів поступово розширюється на Схід – унаслідок розширення ЄС (травень 2004 р.).
Вищевикладене свідчить про те, що трудова міграція в рамках ЄС повинна розглядатися з трьох позицій: вільне пересування громадян ЄС та його обмеження; зміна режиму в результаті розширення ЄС; статус громадян держав, які не є членами ЄС. Крім того, на міжрегіональному рівні ЄС має актуальний для всіх членів позитивний перелік держав (це Канада, США), громадяни яких мають право пересуватися по території ЄС без візи протягом трьох місяців [24, с. 245]. При цьому варто врахувати, що ЄС є одним з основних регіонів призначення трудових мігрантів, які прибувають із третіх країн. Складність цього об’єднання для трудящих-мігрантів полягає в тому, що кожна держава-член ЄС має свою міграційну політику, що особливо чітко спостерігається на Півдні та Півночі Європи [8, с. 21]. Однак завдяки прийняттю в 1999 р. Амстердамської угоди [3] ЄС отримав додаткові повноваження в розробці єдиної політики щодо трудових мігрантів, які прибувають ззовні. У грудні 2005 р. Європейська комісія запропонувала політичний план щодо легальної трудової міграції, який став основою для прийняття рішень із цього питання в рамках ЄС до 2009 р. [22]. Європа почала проводити досить жорстку політику по відношенню до мігрантів, достатньо чітко розмежовуючи власне міграцію, нелегальну міграцію та пошук притулку біженцями, вважаючи, що останні два явища є негативними з точки європейської правової бази. У 2003 р. навіть було створено перелік небезпечних держав, громадяни яких не можуть претендувати на міграцію до ЄС. Було укладено ряд договорів про реадмісію нелегальних мігрантів, у тому числі й з Україною [5].