Смекни!
smekni.com

Судовий прецедент як результат правотворчості Верховного суду США (стр. 5 из 6)

Проблема прецеденту в діяльності Конституційного Суду України пов’язана також з проблемою співвідношення рішень Європейського суду з прав людини з рішеннями Конституційного Суду України. Після приєднання України до Європейської конвенції по правам людини в якості обов’язкових визнаються тлумачення цієї конвенції, які Європейський Суд з прав людини дає в своїх рішеннях по конкретним справам. Відповідно до ст. ст. 45, 52 і 53 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, яку було ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року, юрисдикція Європейського Суду з прав людини поширюється на всі справи, які стосуються тлумачення та застосування цієї Конвенції, рішення Суду є остаточними, а Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами [7]. Оскільки згода на обов’язковість Конвенції була надана Верховною Радою України, відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України ця Конвенція є частиною національного законодавства України [1].

В США міжнародні договори займають дещо інше місце в системі джерел права, ніж в Україні: договори в Сполучених Штатах мають такий самий правовий статус, як і федеральні закони, тобто Конгрес може змінювати договір шляхом прийняття протилежного законодавчого акта [16, р. 38].

Спільним для України та США є визнання верховенства норм Конституцій. Так, ч. 2 ст. 9 Конституції України передбачає можливість укладання міжнародних договорів, які суперечать нормам Конституції України, але за умови попереднього внесення відповідних змін до Конституції. В США Верховний суд, розглядаючи справу Reid v. Covert (1957), зазначив, зокрема, що жодна домовленість з іноземною державою не може надати Конгресу чи будь-якій іншій гілці влади повноваження, які виходять за межі Конституції [22]. Цим рішенням Верховний суд підтвердив верховенство норм Конституції США над нормами міжнародних договорів.

Виходячи з необхідності розмежування самого факту існування судового прецеденту і проблеми використання його в якості джерела права, можна констатувати, що судовий прецедент існує в Україні де-факто, але він ще не має офіційного законодавчого визнання. Наявність у мотивувальній частині рішень Конституційного Суду України посилань на прецедентне право Європейського Суду з прав людини є однією із ознак судового прецеденту. Так, у мотивувальній частині Рішення Суду від 10 квітня 2003 року № 8-рп/2003 (справа про поширення відомостей) Конституційний Суд зазначив наступне: "…Проблеми, пов’язані з особливостями реалізації права громадян на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб, неодноразово були предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Застосовуючи положення статті 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод в рішеннях у справах "Нікула проти Фінляндії", "Яновський проти Польщі" та інших, Суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян…" [12]. Іншим прикладом може бути Рішення Конституційного Суду України від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 (справа про заощадження громадян) [13]. У мотивувальній частині Рішення Конституційний Суд, зазначаючи, що відсутність безпосередньо в Законі України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” від 21 листопада 1996 року конкретних етапів, строків повернення заощаджень та обсягів бюджетних асигнувань може призвести до повної втрати громадянами своїх вкладів, тобто до порушення їх конституційного права власності, вказав на те, що така позиція викладена і в рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Джеймс та інші проти Сполученого Королівства” від 21 лютого 1986 року: “Не заперечуючи право держави встановлювати – у досить широких межах розсуду, відповідно до її внутрішньої законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою – обмеження у користуванні об’єктами права власності з огляду на суспільний інтерес, слід мати на увазі, що ці обмеження, однак, не повинні призводити до позбавлення можливостей такого користування, тобто до повної їх втрати”. У мотивувальній частині Рішення від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) Конституційний Суд України зробив посилання на низку міжнародних документів, у тому числі і на ратифіковану Верховною Радою України 17 липня 1997 року Конвенцію про захист прав людини та основних свобод стосовно закріплення в них важливого для забезпечення незалежності суддів підходу про неприпустимість звернення представників законодавчої гілки влади до судів, голів судів або безпосередньо до суддів з питань здійснення правосуддя в тих чи інших конкретних справах, вказавши на те, що зазначений підхід також підтверджується практикою Європейського суду з прав людини [11].

Отже, можна констатувати, що на сучасному етапі рішення Європейського Суду з прав людини використовуються Конституційним Судом України для правової аргументації прийнятих Судом рішень та висновків у відповідних справах.

У державах загального права, як було зазначено нами вище, в тому числі і у США, основою судового прецеденту слугує принцип "ratio decidendi", згідно з яким була вирішена конкретна справа. Він міститься у мотивувальній частині рішення. Між рішеннями Конституційного Суду України та судовим прецедентом країн загального права існує суттєва відмінність, яка полягає у різному розташуванні норми у тексті рішення: у судовому прецеденті вона міститься у мотивувальній частині, в аргументації судді, а у рішенні Конституційного Суду - у резолютивній частині. З огляду на те, що Конституційний Суд України використовує рішення Європейського Суду з прав людини в мотивувальній частині, а не шляхом прямого посилання в резолютивній частині, питання про юридичну силу практики Європейського Суду, яка складається з тлумачень Європейської Конвенції з прав людини і, зокрема, питання про її місце в діяльності Конституційного Суду України, залишається відкритим і потребує окремого дослідження. Можна погодитись з думкою судді Конституційного Суду України М. Селівона про те, що розв’язанню проблем застосування положень Конвенції, врахування прецедентних рішень Європейського суду як своєрідного орієнтира для вирішення питань, які належать до компетенції відповідних судів України, інших органів державної влади, могло б сприяти прийняття спеціальних законів або доповнення чинних законів нормами, що випливають безпосередньо з Конвенції, з метою деталізації конвенційних норм, максимального узгодження з ними потреб національного правового регулювання. Врахуванню рішень Європейського Суду з прав людини в практиці Конституційного Суду України сприятиме також наявність опублікованих і належним чином перекладених українською мовою рішень Європейського суду з прав людини. На реалізацію цього завдання спрямований Наказ Міністерства юстиції України від 26 листопада 2003 року “Про затвердження Порядку перекладу актів європейського права на українську мову”, який набрав чинності 1 січня 2004 року [9]. Відповідно до п. 2 Наказу переклад актів європейського права на українську мову для цілей адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу здійснює Центр європейського та порівняльного права. Крім того, передбачено створення спеціальної Термінологічної комісії Центру європейського та порівняльного права Міністерства юстиції України, на підставі рекомендації якої згідно з п. 3.6 Наказу прийматимуться рішення про надання перекладам статусу офіційного.

Отже, порівнюючи два явища – судовий прецедент, створений Верховним судом США, і рішення Конституційного Суду України, можна виділити, як схожі риси, так і відмінні. Серед схожих рис можна виділити наступні:

а) рішення Конституційного Суду України, як і судовий прецедент, створений Верховним судом США або вищими судами штатів, має ціль - заблокувати дію норми закону чи іншого правового акта, яка суперечить Конституції.

б) рішення Конституційного Суду України, як і судовий прецедент, створений Верховним судом США, є результатом діяльності органу судової влади з розгляду конкретних справ. Вони безпосередньо регулюють права і обов’язки суб’єктів правовідношення і розраховані на неодноразове їх використання необмеженим колом осіб і мають бути належним чином опубліковані.

Серед відмінних рис між цими двома явищами можна виділити наступні:

1. Підстави судового провадження. В США для створення судом прецеденту необхідна наявність певного спору або факт вчинення правопорушення. Підставою для скасування Конституційним Судом України певного нормативно-правового акта або його частини є його неконституційність, а підставою для надання ним офіційного тлумачення - практична необхідність в офіційній інтерпретації положень Конституції або законів України.

2. Розташування норми у тексті рішення. У судовому прецеденті, створеному Верховним судом США, вона являє собою принцип вирішення спору і міститься в мотивувальній частині рішення, в аргументації судді, а у рішенні Конституційного Суду України - у резолютивній його частині.

3. Неможливість надання окремим думкам суддів Конституційного Суду України, висловлених з приводу справи, прецедентного характеру на відміну від практики Верховного суду США.


ВИСНОВКИ

Конституція США не містить чітко висловленого посилання на судовий конституційний контроль. Останній виник завдяки доктрині прецедентного права, відповідно до якої рішення, що приймаються судами США по конкретним справам, стають обов’язковими для майбутніх подібних справ, якщо тільки не будуть скасовані, оскільки саме прецедент, створений в результаті розгляду знаменитої справи Marbury v. Madison 1803 року, заснував судовий конституційний контроль в США.