Те явище, котре за традицією відображають поняттям моральної шкоди, становить своєрідний соціальний феномен, є проявом і продуктом певних суспільних відносин, що можуть виникати в будь-яких сферах соціуму і мати найрізноманітніший зміст. Тому-то й право людини на компенсацію моральної шкоди — це, за його генезисом та сутністю, різновид загально соціального (а не виключно юридичного) права. Його юридичне забезпечення та юридичний захист хоча і є найбільш дієвими, ефективними «інструментами», проте аж ніяк не єдино можливими.
Окрім цього, воно — навіть у його державно-юридичному (зокрема законодавчому) опосередкуванні — є явищем міжгалузевим, так би мовити, всеюридичним, загальноюридичним (а не тільки, скажімо, цивілістичним).
Виходячи із таких позицій, видається можливим сформулювати такі положення. Явище, яке відображається поняттям «моральна шкода», складається принаймні із двох елементів: соціально-морального та індивідуально-психічного. Сутність першого полягає у приниженні оцінки гідності індивіда — як у його самооцінці, так і в уявленнях інших суб'єктів (тобто в соціальній оцінці його престижу, авторитету, репутації). Причому йдеться не тільки про реальний факт такого приниження, але й про зазіхання , «замах» на останнє, про його загрозу. Другий же складник феномена, що розглядається, має — з огляду на його онтологію, «субстанцію» — іншу природу, є явищем індивідуально-психічним. Йдеться про негативні психічні стани і (чи) процеси людини. Взагалі кажучи, такі стани й процеси (скажімо, психічні травми, «ушкодження» психіки людини) можуть викликатись різноманітними причинами, зокрема правомірними вчинками інших суб'єктів або ж навіть якимись подіями, а не діями. І вже тому поняття «психічна шкода» є родовим щодо поняття «моральна шкода». Але як би то не було, явище, адекватним категоріальним відображенням котрого здатне слугувати поняття моральної шкоди, має включати водночас обидва згадані елементи: соціально-моральний та індивідуально-психічний.
Спираючись на щойно викладені міркування, видається підставним вважати, що моральна шкода — це приниження оцінки гідності людини, яке викликає в її психіці негативні стани і процеси.
Компенсація моральної шкоди — це вчинення стосовно людини, котрій спричинено таку шкоду порушенням її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення в неї негативних психічних станів і процесів, викликаних — внаслідок цього порушення — приниженням оцінки її гідності.
Що ж до зазначеного обов'язку, то слід зауважити таке. По-перше, він має насамперед загально-соціальну природу, оскільки коріниться в соціумі, в реальних суспільних відносинах (хоча потім, за певних умов, може набути і юридичного характеру). По-друге, реалізуватися цей обов'язок може цілком добровільно, так би мовити, «природним» чином (а не лише під загрозою державного примусу або ж унаслідок його застосування). А по-третє, його реалізація може відбуватися не тільки шляхом сплати грошових коштів, але й будь-яким іншим способом, не пов'язаним із фінансовими витратами.
Право на компенсацію моральної шкоди — це можливість людини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов'язку вчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж послаблення в неї негативних психічних станів та процесів, викликаних (внаслідок цього порушення) приниженням оцінки її гідності; а також її можливість звернутися, в разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів по примусове забезпечення виконання зазначеного обов'язку.
У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім, самостійним і, можливо, навіть єдиним об'єктом умисного, цілеспрямованого її приниження (наприклад, у разі вчинення наклепу, образи). Але ця оцінка страждає також і тоді, коли відбувається порушення яких би то не було прав чи свобод людини (причому незалежно від того, зафіксовані вони в національному законодавстві чи ні). Підрив, руйнація гідності людини — це неминучий супутник, соціальна «тінь» будь-чийого зазіхання на всяке її право, оскільки й у таких випадках у потерпілого зазвичай виникають почуття приниженості, образи й інші негативні переживання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, в цьому разі гідність уражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об'єктом правопорушення.
Одне слово, там, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає її гідність. Саме такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим (хоча зараз вимога щодо її компенсації висувається потерпілим — принаймні у вітчизняній юридичній практиці — ще не завжди). Отже, немає такого порушення права чи свободи людини, яке не призвело б до виникнення в неї конкретного права на компенсацію моральної шкоди, конкретної можливості вимагати такої компенсації. У цьому й вбачається «наскрізна» гуманістична місія означеного права, покликаного оберігати гідність людини — фундаментальне соціально-моральне джерело усіх без винятку її прав та свобод.
З обов’язком неухильно додержуватися Конституції України та законів України природно випливає й обов'язок держави забезпечити все населення інформацією, знаннями про права, свободи та обов'язки.
Юридична відповідальність — це закріплений у законодавстві та забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового додаткового позбавлення певних цінностей, що йому належали.
У зв'язку з цим є підстави вирізняти дві ситуації.
З одного боку, є значна частина законів, які безпосередньо втілюють, відображають вимоги моралі — як загальнолюдської, так і тієї, котра панує в даному суспільстві. І тоді, якщо людина поводить себе відповідно до таких моральних вимог (а вони зазвичай стають відомими вже з дитинства), вона тим самим додержується і відповідних законів (навіть якщо вона не знайома з їхнім змістом). З іншого ж боку, є й такі закони, що вміщують специфічні правила поводження, скажімо, із технічними засобами, з об'єктами природи — правила, котрі самі по собі не мають безпосередньо морального змісту. Тому знання й додержання лише принципів моралі не забезпечать «автоматичного» додержання таких законів. У цих випадках певна юридична обізнаність вже стає необхідною передумовою правомірної поведінки.
Отже, цей припис, окрім усього іншого, стимулює, орієнтує громадян на здобуття юридичних знань. Він також своєрідно зобов'язує державу забезпечити доступність законодавства для найширших верств населення. І держава дійсно «пов'язала» себе таким обов'язком настільки, що заздалегідь оголосила нечинними ті закони (та інші нормативно-правові акти), які не доведені до відома населення.
Таким чином, незнання законів чи інших нормативно-правових актів не може бути підставою для звільнення від юридичної відповідальності, але за умови, що вони були доведені до відома населення у встановленому законом порядку і тому вважаються чинними [23,с.333].
Ще одним обов’язком іноземців, який вони несуть нарівні з громадянами України, є обов’язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (стаття 66 Конституції України). Проголошений цією статтею обов'язок має величезне значення для охорони довкілля, забезпечення раціонального використання природних ресурсів, їх відновлення та відтворення. Він безпосередньо поширюється на всіх громадян України та інших фізичних осіб, що перебувають у межах державних кордонів України або виключної (морської) економічної зони чи континентального шельфу України.
Дане положення зобов'язує фізичних осіб раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан довкілля. Невиконання зазначеного обов'язку як результат неправомірної поведінки громадянина може бути пов'язане із заподіянням шкоди природі. Ця шкода охоплює весь матеріальний світ — навколишнє природне середовище, людину, результати її діяльності тощо.
Крім збитків, які виражені у грошовій формі, в результаті неправомірних дій громадян можливе завдання екологічної шкоди. Сутність останньої зводиться головним чином до певного погіршення якісного стану довкілля.
Відшкодування завданих природі збитків здійснюється в порядку цивільно-правової відповідальності, згідно з екологічним законодавством України Збитки, завдані внаслідок порушення законодавства про охорону довкілля, підлягають відшкодуванню, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення і незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.
Цивільно-правова відповідальність за заподіяння шкоди природі має свої особливості, які полягають в тому, що: а) порядок і розміри збитків за шкоду, заподіяну природі, визначаються спеціальними нормативними актами екологічного законодавства України, і лише в разі їх відсутності застосовуються норми Цивільного кодексу України про відшкодування шкоди підкреслюється, що при вирішенні позовів про відшкодування шкоди суди повинні керуватися нормами природоохоронного законодавства, а в питаннях, не врегульованих цим законодавством, відповідними правилами цивільного законодавства; б) збитки компенсуються за шкоду, заподіяну довкіллю (його природним ресурсам, природним багатствам, природним комплексам); в) розміри збитків визначаються за затвердженими у спеціальному законодавстві таксами, методиками та ін.