регистрация / вход

Проблеми реалізації конституційних прав особи в стадії порушення кримінальної справи

Завдання кримінального судочинства та проблема підвищення ефективності судочинства. Механізм захисту прав громадян у кримінальному судочинстві. Підстави та стадії порушення кримінальної справи у кримінальному процесі, можливість її судового оскарження.

Проблеми реалізації конституційних прав особи в стадії порушення кримінальної справи


ВСТУП

Одне з вищих досягнень філософії І. Канта – практичний імператив – проголошує: роби так, щоб ти завжди ставився до людства (і у своїй особі, і в особі всякого), як до мети, і ніколи не ставився б до нього, лише як до засобу. Лише людина, її добробут можуть бути головною метою правоохоронної діяльності. Як відомо з історичного досвіду, якщо ця мета втрачається, правоохоронна діяльність стає репресивною. І. Кант вважав, що людина має діяти відповідно до моральних законів . Тому не складно зрозуміти, чому він приділив вихованню головну роль у розвитку і в прогресі людства.

Власне, питання моралі й виховання людини – це та мета, що превалює в усіх нормативних актах. Без цього абсолютизоване право людини на свободу може перетворитися на свободу грабувати, ґвалтувати, палити, вбивати тощо. Просте обмеження прав людини лише правами інших осіб також може призвести до безвихідної ситуації, до з’ясовування, чиї або які права вище, вагоміше та ін.

Застосувавши чисті форми метафізики І. Канта до умов реальності, потреб суспільства, теорії права та юридичної практики, можемо констатувати, що проблема людини є головною загальнотеоретичною проблемою, від розв’язання якої залежить ефективність практики правоохоронних органів. Її провідною метою повинна бути людина, захист її прав і свобод. Водночас, лише діючи відповідно до цілей моральності й виховання індивіда, практика реалізації правових норм сприяє прогнозованому розвитку суспільства й забезпечує його стабільність.


Згідно зі ст. 2 КПК завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Оскільки проблема, розв’язувана в дисертаційному дослідженні розглядається в площині саме необхідності обмеження прав людини у встановлених законом випадках, найголовніше завдання кримінального судочинства – охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб – на практиці не може бути реалізовано повною мірою [9, с. 48]. Таким чином, при внесенні пропозицій щодо вдосконалення законодавства в досудовому розслідуванні злочинів варто керуватися насамперед нормами Конституції України, а також, звичайно, враховувати й такі завдання кримінального судочинства, як швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

При збереженні пріоритету прав людини, визначеного Основним Законом України, важливо дотримуватись балансу між завданнями охорони прав особи у кримінальному судочинстві і боротьби зі злочинністю, розглядаючи їх як два аспекти однієї з важливих проблем – підвищення ефективності судочинства. Протиставляти їх одне одному не можна. Порушення прав громадян створює загрозу притягнення невинуватих до кримінальної відповідальності, винуваті ж при цьому залишаються безкараними, боротьба зі злочинністю послаблюється, ефективність судочинства знижується. Тому є сенс погодитися з М.В. Джигою, який не підтримує висловлення деяких правознавців про те, що розширення права на захист протидіє встановленню істини у справі [7, с. 14] та вважає їх необґрунтованими [5, с. 34–35].

Вимоги процесуального закону необхідно дотримуватися безумовно, вони не можуть порушуватись ні за яких обставин, у тому числі й тих, які, так би мовити, „в інтересах розслідування” нехтуються, не виконуються, оскільки це може не узгоджуватися з охороною й захистом прав обвинуваченого чи інших громадян.

Ще раз підкреслимо, що Конституція України (ст. 3) визначає, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Поряд із цим вона допускає певні обмеження прав людини. На практиці органи розслідування керуються в основному нормами кримінально-процесуального законодавства. Тому наявність в Основному Законі низки положень про те, що конституційні права та свободи людини і громадянина можуть бути у відповідних випадках обмежені (ст. 64), в юридичній літературі обґрунтовується елементом доцільності [9, с. 35]. У деяких статтях Конституції стосовно таких обмежень містяться лише посилання на їх юридичні підстави – за законами, за рішеннями суду тощо, в інших – не тільки юридичні підстави, а й їх цілі (доцільність).

Зрозуміло, що в кожному випадку як законодавче, так і судове обмеження прав і свобод людей здійснюється не свавільно, а лише для досягнення соціально корисних цілей. Причому вагомість останніх взагалі чи за особливих умов (наприклад, в умовах воєнного або надзвичайного стану) настільки значна, що примушує законодавця певним чином обмежувати ці права і свободи. У Конституції України визначено вісімнадцять цілей (фактичних підстав) такого обмеження. Необхідно звернути увагу на те, що серед інших велика кількість підстав для обмеження прав індивіда стосується завдань боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку й інтересів правосуддя. Завдання забезпечення боротьби зі злочинністю передбачено в 6-ти статтях Основного Закону України щодо 8-ми різних прав особи.

Як бачимо, Конституція України для досягнення цілей у боротьбі зі злочинністю визнає можливість допустити обмеження таких прав: (а) на свободу й особисту недоторканність; (б) на недоторканність житла; (в) на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; (г) на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань; (д) вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію; (е) на свободу світогляду й віросповідання; (є) на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації; (ж) збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації.

Доречно відзначити, що реальне неспрацьовування механізму захисту прав громадян у кримінальному судочинстві зумовлюється декількома чинниками.

По-перше, для правозастосовувачів, зокрема, посадових осіб органів дізнання й органів досудового слідства, конституційні категорії „людина”, „її права та свободи, які є вищою цінністю” сприймаються як декларативні. Правозастосовувачі, які виховувались в умовах авторитаризму, привчені розглядати Конституцію як щось далеке від їх повсякденної діяльності, як політичну декларацію, що не має для них практичного значення. Нормативне значення для практиків має перш за все акт безпосередньо вищестоящого суб'єкта управління, а із загальнонормативних джерел – акт свого відомства. У кращому разі, вони порівнюють свої дії з поточним законом, що містить конкретні норми. Це, на жаль, стосується й суддів, зокрема, суддів вищого рангу, і керівників виконавчих органів.

По-друге, одного лише концептуального нормативного закріплення механізму захисту прав людини і громадянина недостатньо. Цей акт дезорганізовуватиме діяльність правозастосовувачів і, врешті-решт, не гарантує прав та свобод людини і громадянина. Законодавчі та інші нормативні юридичні акти держави вкрай багатоманітні, регулюють різні царини суспільних відносин. І в такій їх різноманітності пріоритет належить правам і свободам індивіда, які повинні виступати головним орієнтиром законодавчої і правозастосовчої практики. Сенс і зміст законів, їх застосування вивіряються тим, наскільки вони відповідають забезпеченню прав та свобод людини і громадянина [2].

Отже, для правозастосовувачів іншою, окрім захисту, головною метою їх діяльності повинно виступати забезпечення прав та свобод індивіда. Закономірно виникає питання про зміст правової категорії „забезпечення”. На думку М.В. Вітрука, забезпечення основних прав і свобод людини є їх гарантування; як самостійний вид діяльності воно має нижченаведені різновиди:

(1) здійснюється у виді діяльності в різних сферах суспільного життя щодо розвитку економіки, вдосконалення соціальної структури суспільства, його політичної системи, тобто як діяльність із свідомого й планомірного вдосконалення загальних (економічних, соціальних, політичних) гарантій реалізації невід'ємних прав людини. Суб'єктами цього виду діяльності виступають як сама держава, всі її органи, так і інші ланки політичної системи, суспільства (наприклад, політичні партії, суспільні (громадські) правозахисні рухи) тощо;

(2) самостійний вид забезпечення становить законодавча діяльність держави по створенню й удосконаленню юридичних засобів, покликаних безпосередньо правомірно реалізовувати, а в необхідних випадках і захищати невід'ємні права і свобод людини;

(3) у забезпечувальній діяльності особливе місце займає правозастосовча діяльність компетентних державних органів. Правозастосовчий акт, який приймається при її здійсненні, виступає юридичним фактом у процесі безпосередньої реалізації особою своїх прав або свобод;

(4) специфічним видом забезпечення прав індивіда є організаційна діяльність тих чи інших суб'єктів права, спрямована на ефективне використання загальних і соціальних гарантій з метою створення сприятливих умов та організацію самого процесу реалізації особою своїх прав і свобод. Вона хоча інколи й не втілена в правові форми, але здійснюється при суворому дотриманні вимог законів, що стосуються цієї діяльності;

(5) до сфери забезпечення прав і свобод суб’єктів належить і профілактична діяльність, що має на меті попередження правопорушень, передбачає виявлення й усунення обставин, які сприяють учиненню правопорушень;

(6) до забезпечувальної діяльності щодо прав і свобод особистості можна віднести також виховну, інформаційно-консультаційну та інші її види.

Потреба в захисті (охороні) прав і свобод особи виникає в разі їх порушення, виникнення перешкод на шляху їх використання або спору про саме право. Ця сутнісна характеристика функції захисту, власне, й відмежовує її від інших, у тому числі й від функції забезпечення прав і свобод людини.

З наведеного можемо зробити декілька важливих висновків: а) забезпечення й захист прав і свобод громадян – це самостійні види діяльності, здійснювані правозастосовувачами; б) це елементи єдиного механізму гарантування прав громадян; в) за допомогою забезпечення й захисту прав досягається дійове здійснення цивільних, політичних, соціально-економічних та інших прав і свобод, тобто досягається реалізація загальновизнаного принципу поваги до прав та свобод людини і громадянина.

У правовій науковій літературі існують певні класифікації обмеження цих прав і свобод, а також його юридичні підстави [9, с. 35–40]. При цьому зазначимо, що наукові класифікації не тільки мають значення для систематизації явищ, що вивчаються, а в той же час служать ступенем для дослідження змісту явищ, нерідко сприяють правильному з'ясуванню їх функцій і природи. Правда, це багато в чому залежить від того, яка з ознак розглядуваних явищ (сутнісна або зовнішня, формальна) покладена в основу такої класифікації, із чого витікає, що через указану причину різні класифікації мають неоднакове значення в науці [8, с. 18].

Проведений науковцями-процесуалістами аналіз норм Конституції України з метою з’ясування орієнтирів щодо конкретних меж обмеження прав людини при розслідуванні злочинів теоретично спонукає до вирішення головного питання: які ж соціальні цінності при проголошенні пріоритету прав людини змушують міжнародне співтовариство й законодавців, передбачати в кримінально-процесуальному законодавстві норми стосовно такого обмеження.

Досудове провадження розпочинається зі стадії порушення кримінальної справи. У теорії кримінального судочинства будь-яка стадія процесу визначається 4-ма ознаками: безпосередніми завданнями, кінцевими рішеннями, особливою процесуальною формою й окресленим колом учасників [7, с. 168]. Порушення кримінальної справи у кримінальному процесі України вважається самостійною стадією. Вона є тією рушійною силою, яка в подальшому дає можливість законно обмежувати права й законні інтереси особи, в тому числі під час проведення слідчих дій і застосування у встановленому законом порядку запобіжних заходів. Її безпосередніми завданнями є встановлення в діянні ознак злочину чи обставин, які виключають провадження по справі.

Слід констатувати, що вперше особа може відчути тиск з боку держави ще в процесі дослідчої перевірки матеріалів. У цьому аспекті важливо звернути увагу на постанову КМУ від 26 вересня 2007 р., № 1169, якою затверджено Порядок отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації. Відповідно до неї зазначимо наступне. Порядок захисту й обмеження прав та свобод людини в аспекті недоторканності особистого й сімейного життя, житла, листування та приватної комунікації визначено статтями 29–32 Конституції України, а деталізовано нормами КПК. Отже,, порядок отримання дозволу суду на здійснення заходів, що тимчасово обмежують права людини, і порядок використання у кримінальному судочинстві добутої інформації може регулюватися лише Основним Законом України (ч. 1 ст. 92) й КПК. Таким чином, ідеться про сферу виключно законодавчого регулювання, в якій КМУ не має повноважень.

Окрім того, в зазначеній постанові здійснено спробу закріпити єдиний порядок отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, й використання добутої інформації для всіх сфер оперативно-розшукової діяльності. Такий підхід є методологічно хибним, тому що порядок оперативно-розшукової діяльності у сфері кримінального судочинства суттєво відрізняється від порядку виконання зазначених заходів у сфері контррозвідувальної й розвідувальної діяльності.

З огляду на вищезазначені позиції можемо стверджувати, що існують усі підстави вважати зазначену постанову КМУ такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) [8].

Стадія порушення кримінальної справи може завершитися одним з 2-х рішень: порушенням кримінальної справи або відмовою в цьому. З нашого погляду, ч. 1 ст. 99 КПК необхідно доповнити нормою, що постанова про відмову в порушенні кримінальної справи обов’язково повинна бути обґрунтованою й мотивованою, що буде вказувати на її законність.

Зміст указаної стадії полягає в процесуальній діяльності органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду по розгляду первинної інформації про злочини (її прийому, реєстрації, перевірці та прийняттю рішення). Окрім того, у стадії порушення кримінальної справи можуть брати участь заявник, особа, яка з’явилася з повинною, спеціаліст, поняті, особа, яка надає пояснення. Безпосередньо процесуальна діяльність розпочинається з появи приводу для порушення кримінальної справи й закінчується відповідним рішенням про її порушення чи відмовою в цьому.

У юридичних джерелах традиційно прийнято вважати порушення кримінальної справи першою стадією кримінального процесу [1, с. 66; 26, с. 50; 71, с. 121]. Треба визнати, що таке стале положення відповідає структурній побудові чинного КПК. Проте в умовах формування правової держави і проведення судово-правової реформи неспроможність подібного визначення, а також недосконалість чинного кримінально-процесуального законодавства стають особливо очевидними [3, с. 13].

Як правило, стадії порушення кримінальної справи передує діяльність з розгляду заяв і повідомлень про злочини, що також регулюється нормами кримінально-процесуального закону. Стаття 97 КПК найімовірніше має на увазі прийом, реєстрацію й розгляд заяв і повідомлень про злочин. Як вбачається, їх розгляд є складовою частиною такої стадії кримінального процесу, як порушення кримінальної справи. А думка вчених-процесуалістів, які стверджують про її самостійність, залишається дискусійною [19, с. 122]. Вважаємо слушною пропозицію Г.П. Середи про доповнення чинного КПК спеціальною нормою, яка визначала б порядок і засоби перевірки заяв (повідомлень) про злочини [6, с. 11].

Від швидкості, повноти, законності й обґрунтованості прийнятих заходів на повідомлення, що надійшли про вчинений або підготовлюваний злочин, залежить результативність поновлення порушених охоронюваних законом конституційних прав та свобод людини і громадянина й застосування для цього своєчасних заходів [19, с. 43].

Під прийманням інформації про злочин розуміються дії посадової особи (прокурора, слідчого, органу дізнання й судді), яка наділена відповідними повноваженнями по одержанню заяв чи повідомлень про злочини. Реєстрація – це присвоєння кожній заяві чи повідомленню про злочин певного номера й фіксація в обліковій реєстраційній документації стислих відомостей згідно зі встановленим порядком. Практичний зміст такого поділу є очевидним: посадова особа може одержати заяву чи повідомлення про злочин, але не зареєструвати його або зареєструвати не у відповідності зі встановленими правилами.

За ч. 2 ст. 97 КПК щодо заяви або повідомлення про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані не пізніше 3-денного строку прийняти одне з таких рішень: (а) порушити кримінальну справу; (б) відмовити в її порушенні; (в) направити заяву або повідомлення за належністю.

Що стосується заяви, яка надійшла, в першу чергу вирішується питання про підслідність, тобто перед уповноваженим державним органом чи посадовою особою стоїть завдання вияснити, хто саме має право порушити або відмовити в порушенні кримінальної справи. Указаний орган (посадовець), отримавши заяву, зобов’язаний провести її попередню перевірку й оформити кінцеве для цієї стадії процесуальне рішення. За підслідністю мають бути направлені матеріали попередньої перевірки за заявою, а не лише остання. Рішення про її направлення за підслідністю повинно бути оформлено процесуально. Зауважимо, що КПК не містить порядку повідомлення заявника (потерпілого) про це. На практиці трапляються випадки, коли заявники (потерпілі) потягом тижня (а то й більше) не мають інформації, який орган і хто безпосередньо розглядає їх заяву. Правоохоронні органи без повідомлення заявникові (потерпілому) направляють заяви із зібраними матеріалами від одного органу до іншого, від одного підрозділу ОВС іншому, тим самим порушуючи охоронювані законом права на доступ до інформації (тобто де, коли й ким саме прийматиметься відповідне рішення), що, у свою чергу, є елементом загально-правового поняття – доступу до правосуддя, а заявники (потерпілі) залишаються осторонь від розгляду й вирішення первинних матеріалів, які стосуються їх порушених злочином прав і законних інтересів.

Зважаючи на вказане, думаємо, що доцільно було б законодавчо закріпити вимогу про складання постанови про направлення заяви за підслідністю особою, яка перевіряє інформацію, протягом 3-х діб з моменту її реєстрації з обов’язковим повідомленням заявника й особи, потерпілої від злочину, шляхом направлення (вручення) копії цього документа, а також про обов’язок роз’яснити право особи особисто чи за допомогою представника знайомитися з матеріалами, на підставі яких прийнято відповідне рішення.

Як альтернатива запропонованому, вбачається достатньо виправданим нормативне збільшення строку перевірки заяв і повідомлень про злочини до 15 діб, що зумовило б прийняття органами дізнання й досудового слідства більш обґрунтованих рішень, що у свою чергу, сприятиме забезпеченню прав і законних інтересів особи на цьому етапі кримінального судочинства.

Серед учених-правників існує точка зору щодо конкретизації вказівки закону про зазначення часу складання постанови про порушення кримінальної справи. Оскільки лише акт її порушення відкриває можливості для вжиття заходів кримінального примусу (зокрема, застосування ст. 98¹ КПК) і здійснення передбачених законом слідчих дій. У цій постанові має бути з певною точністю зафіксовано початкову точку відліку часу, аналогічно тому, як указується, наприклад, у протоколі затримання особи (ч. 2 ст. 106 КПК). Це послужить додатковою гарантією охорони прав та свобод людини і громадянина у кримінальному судочинстві й в окремих випадках полегшить вирішення питання про належність тих чи інших доказів. Справедливо, з нашого погляду, стверджує Т.М. Москалькова, що наявність цієї стадії є гарантією від свавілля та зловживань з боку посадових осіб [20, с. 290].

Точна вказівка на час порушення кримінальної справи необхідна для перевірки законності і вжиття заходів, що обмежують права і свободи громадян, а також задля визначеності допустимості доказів, отриманих за результатами слідчих дій, які провадились у день порушення кримінальної справи [13, с. 139].

Одним із способів обмеження охоронюваних законом конституційних прав та свобод людини і громадянина – це порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. Т.М. Москалькова ж стверджує, що з метою охорони честі й гідності особистості постанову про порушення кримінальної справи належить виносити не стосовно конкретної особи, а за фактом учиненого злочину, оскільки обставини, які підтверджують, що його вчинено певною людиною, підлягають доказуванню в стадії попереднього розслідування [17, с. 66].

Аналіз ч. 2 ст. 98 КПК не дозволяє однозначно встановити процесуальний статус особи, щодо якої порушено кримінальну справу. Зіставлення вказаної норми зі статтями 43 і 431 КПК не дозволяє віднести її ні до обвинуваченого, ні до підозрюваного, бо закон не передбачає такої підстави, як порушення щодо особи кримінальної справи для набуття зазначеного статусу.

Отже, подібні приписи не є досконалими і на практиці викликають низку принципових питань стосовно їх реалізації. Так, особі, щодо якої порушено кримінальну справу, не роз’яснюються її прав, у тому числі права на захист, мати захисника тощо, в наслідок чого виникають труднощі з можливістю їх реалізації, що є суттєвим порушенням вимог кримінально-процесуального закону.

Кримінально-процесуальним законодавством повинна бути передбачена можливість судового оскарження заінтересованою особою постанови про порушення кримінальної справи, якщо ця постанова порушує її конституційні права, незалежно від того, порушена кримінальна справа стосовно конкретної особи чи за фактом. При цьому як відповідна гарантія в законі обов’язково має бути передбачено механізм такого оскарження. Право на судове оскарження дій і рішень, які зачіпають права й законні інтереси людини, не може бути обмеженим лише на тій підставі, що особа не була визнана у встановленому порядку учасником провадження по справі, оскільки це не відповідає Конституції України.

У юридичній науковій літературі з огляду на важливість процесуального значення стадії порушення кримінальної справи непоодинокі пропозиції щодо встановлення порядку, під час якого відбувалося б санкціонування такого порушення прокурором, як і затримання особи на строк понад добу, короткочасний арешт чи інші процесуальні дії. Вважається, що встановлення такого порядку призведе до підвищення відповідальності як посадових осіб, які порушують кримінальні справи, так і прокурорів у процесі здійснення нагляду за законністю цього виду процесуальної діяльності [2, с. 11].

При цьому варто зазначити, що для запобігання зловживанням вказаним правом необхідно законодавчо встановити строк оскарження заінтересованою особою постанови про порушення кримінальної справи в порядку статей 2367 , 2368 КПК, який має становити 7 днів з моменту вручення їй копії цієї постанови.

На практиці також постало питання про розгляд судом скарги на постанову про порушення кримінальної справи (статті 2367 , 2368 КПК) і можливість прийняття рішення про її задоволення, скасування й винесення постанови про відмову в порушенні справи (п.2 ч. 16 ст. 2368 КПК) з мотивів недостатності матеріалу для цього. Як вбачається, суду належить враховувати при цьому не лише фактичний обсяг наявного матеріалу, а й відповідну слідчу перспективу її подальшого розслідування.

З метою вдосконалення цього ж інституту також потрібно звернути увагу на відповідні моменти щодо його врегулювання, викладені у проекті ЗУ „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України (щодо оскарження постанов про порушення кримінальних справ)” реєстр. № 2380 від 16 квітня 2008 р., внесеного Президентом України для позачергового розгляду Верховною Радою України (далі – Законопроект № 2380). Уточнення потребує формулювання ч. 3 ст. 2367 Законопроекту № 2380 щодо особи, яка має право оскаржувати постанову про порушення кримінальної справи, якщо остання порушується за фактом учиненого злочину. Формулювання пропозиції стосовно подання такої скарги „особою, якщо за обставинами справи вона була відома як підозрювана в учиненні злочину …”, не є конкретним, тому що закон чітко встановлює момент, з якого людина набуває статусу підозрюваного.

Враховуючи певну неврегульованість питання про право повторного звернення скаржника до суду після залишення суддею скарги без розгляду (ч. 3 ст. 236 Законопроекту № 2380), вбачаємо за доцільне доповнити цю статтю положенням про те, що особа вправі повторно звернутися до суду, якщо з’являться нові, не розглянуті судом підстави для цього, які обґрунтовують порушення її прав і законних інтересів.

судочинство право кримінальний справа


ВИСНОВКИ

Одним із видів зловживань законодавством, які перешкоджають судовому захисту прав людини, зокрема, прав потерпілого, є незаконна відмова в кримінальному переслідуванні, чим порушується ст. 3 Конституції України, у якій записано, що утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Як свідчить досвід, таких зловживань у виді незаконної відмови в кримінальному переслідуванні є досить багато. Тому вважаємо доцільною пропозицію введення в КК України норми, яка передбачала б відповідальність за подібні діяння і тим самим сприяла б забезпеченню захисту прав людини в Україні. Також, виходячи з наведених вище положень, достатньо обґрунтованою є доцільність закріплення в КПК окремої статті, яка має бути присвячена особливості процесуального статусу заявника і його відмінності від інших суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.


ЛІТЕРАТУРА

1. CriminalInvestigationCharles Swanson/ Neil С. Chamelin, Leonard Territo. by McGraw-Нill Inc, 1988. – P. 566.

2. Абашмадзе В.В. Учение о разделении государственной власти и его критика / В.В.Абашмадзе. – Тбилиси : Изд-во Тбил. ун-та. – 1972. – 256 с.

3. Акинча Н.А. К понятию уголовно-процессуальных гарантий / Н.А. Акинча // Актуальные вопросы советской юридической науки. Ч. 2 / Редкол. : Демьяненко В.Н., Козлов В.В., Познанский В.А., Степанов В.В., Тархов В.А., Тихонов К.Ф., Чеканов В.Я. (отв. ред.) – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1978. – 176 c.

4. Александров А.С. Уголовный процесс России: учебник / А.С. Александров, Н.Н. Ковтун, М.П. Поляков, С.П. Сереброва; науч. ред. В.Т. Томин. – М., 2003. – 821 с.

5. Александров С.А. Правовые гарантии возмещения ущерба в уголовном процессе ( досудебные стадии ): учеб. пособие / С.А.Александров. – Горький: ВШ МВД СССР, 1976. – 124 с.

6. Алексеев А.С. Русское государственное право: конспект лекций / А.С. Алексеев. – 2-е изд., студенч. – М.: Тип. А.А. Гатцука, 1892. – 473 с.

7. Алексеев Н.С. Очерк развития науки уголовного процесса /Н.С.Алексеев, В.Г.Даев, Л.Д. Кокорев. – Воронеж : Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 1980. – 250 с.

8. Алексеев С.С. Избранное: Наука права; Общесоциальные проблемы; Публицистика. – М.: Статут, 2003. – 480с.

9. Алексеева Л.Б. Практика применения ст. 6 Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод Европейским Судом по правам человека :Право на справедливое правосудие и доступ к механизмам судебной защиты /Л.Б. Алексеева ; Институт „Открытое общество”. Фонд содействия ; Российская правовая академия. –М. :Рудомино,2000. –158 с.–(Программа „Право” ; Вып. 3).–Библиогр. в подстрочных ссылках.

10. Аленін Ю.П.Деякі питання захисту прав людини при застосуванні конвенцій про правову допомогу у кримінальних справах / Ю.П. Аленін, Т.В. Затилкіна, М.І. Пашковський // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини / НДІ „Проблеми людини”. – Т. 12. – К., 1999. – С. 558–565.

11. Аленин Ю.П. Процессуальные особенности производства следственных действий / Ю.П. Аленин. – О. : Центр.-Укр. изд-во, 2002. – 264 с.

12. Альперт С.А. Обвинение в советском уголовном процессе: учеб. пособие / С.А.Альперт. – Х.: Юрид. ин-т, 1974. – 36 с.

13. Аристотель. Сочинения : в 4 т. / Аристотель.– Т.4 : Политика. – М. : Мысль, 1983. – 830 с.

14. Ароцкер Л.Е. Судебная этика. // Соц. Законность. – М., 1969, № 9, с. 31-33.

15. Афанасьев B.C., Сергеев Л.А. Рассмотрение сообщений о преступлениях: Учеб. Пособие. – М. : Академия МВД СССР, 1972. – 115 с.

16. Бабкова В.С. Організаційно-правові проблеми контролю в прокурорській діяльності: автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.10 / В.С. Бабкова. – Х., 1998. – 19 с.

17. Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации : учеб. для юрид. вузов и фак. / М.В. Баглай. – М. : НОРМА–ИНФРА М, 1998. – 752 с.

18. Барабаш А.С. Природа российского уголовного процесса, цели уголовно-процессуальной деятельности и их установление / А.С. Барабаш. – СПб. : Юрид. центр Пресс, 2005. – 257 с.

19. Барнашов А.М. Теория разделения властей: становление, развитие, применение / Под ред. А.И. Кима. – Томск: Изд-во Том. гос. ун-та им. В.В. Куйбышева, 1988. – 100 с.

20. Басков В.И. Прокурорский надзор : учебник / В.И.Басков. – М. : БЕК, 1995. – 546 с.

21. Белоусов А.Е. Вопросы теории и практики применения мер уголовно-процессуального пресечения по законодательству РФ: автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 – Уголовный процесс ; Криминалистика ; Судебные экспертизы/А.Е. Белоусов ; Науч. рук. З.З. Зинатуллин ;Государственный комитет РФ по высшему образованию. Удмуртский государственный университет. -Ижевск,1995 -18 с.

22. Бессарабов В. Прокуратура в зарубежных странах / В. Бессарабов // Законность. – 2000. – №10. – С. 36–40.

судочинство право кримінальний справа

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий