Смекни!
smekni.com

Місце адміністративного судочинства серед інших форм захисту прав, свобод та інтересів громадян (стр. 1 из 5)

Місце адміністративного судочинства серед інших форм захисту прав, свобод та інтересів громадян


Вступ

Дослідження проблеми визначення місця адміністративного судочинства серед інших форм захисту прав, свобод та інтересів громадян передбачає розкриття змісту самого права громадянина на захист в адміністративному суді, його правової природи. Аналіз цієї проблеми має не тільки суто теоретичне значення. Практичне значення полягає у тому, що формулювання положень про зміст права на захист впливатиме на правильність інтерпретації норм чинного законодавства при вирішенні питань правозастосовної діяльності адміністративних судів.

Серед науковців існує точка зору про теоретичну спірність правової природи і галузевої належності права на захист (М.О. Вікут). На обґрунтування саме такого висновку висувається теза про відсутність ясності і чіткості у визначенні змісту понять «право на захист», «захист права», «право на судовий захист», які використовуються в теорії права та у законодавстві [2]. У Великому енциклопедичному юридичному словникові, підготовленому за редакцією Ю.С. Шемшученка, надається зміст права на захист честі, гідності і ділової репутації як конституційного права громадянина і людини, засади якого передбачені Конституцією України (ст. 3, 32, 68), Цивільним кодексом України [8, с. 679]. Якщо звернутися до теоретичних напрацювань, то не можна отримати однозначних висновків стосовно змісту терміна «право на захист». Зокрема, в теорії цивільного процесу право на захист ототожнюється із правом на позов.


Вступ

У законодавстві зміст терміна «право на захист» безпосередньо не визначається, але вказується на захист права, юридичний захист, способи реалізації права на захист. Так, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. передбачає право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або користуватися допомогою захисника, обраного за власним переконанням. Статтею 6 Конвенції визначено право на справедливий суд як право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого кримінального обвинувачення. Статтею 13 визначено зміст права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження [7]. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р., ратифікованому Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р. № 2148-VIII, зазначено, що держава повинна гарантувати кожному, чиї права і свободи порушено, ефективний засіб правового захисту, і таке право повинно встановлюватися судовим або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави (ст. 2), та можливість вільного вибору обвинуваченим захисника (п. 3 ст. 14).

Рішенням Конституційного Суду України вiд 16.11.2000 р. № 13-рп/2000 у справі про право вільного вибору захисника [14] вказано про відсутність поняття «захисник» у чинному законодавстві та здійснено посилання на ст. 59 Конституції України, якою закріплено право кожної фізичної особи на правову допомогу і право вільного вибору захисника з метою захисту від обвинувачення. Зазначено також про відсутність однозначного тлумачення змісту терміна «захисник» у науково-технічній та довідково-енциклопедичній літературі, зокрема – за одним тлумаченням цей термін ототожнюється з терміном «адвокат», за іншим – терміну «захисник» надається більш широке значення. Указаним Рішенням надано тлумачення положення ч. 1 ст. 59 Конституції України про те, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». Так, підозрюваний, обвинувачений і підсудний при захисті від обвинувачення та особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги має конституційне право обирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Отже, чинне законодавство терміни «захист», «захисник» застосовує стосовно особи та гарантій реалізації її суб’єктивного права на захист від порушень її прав.


Місце адміністративного судочинства серед інших форм захисту прав, свобод та інтересів громадян

Зміст категорії «право на захист» опрацьований у доктрині цивільного права та цивільного процесу. Відповідні теоретичні положення можуть бути покладені в основу визначення категорії «право на захист» у широкому сенсі. При цьому комплексним вбачається підхід, розроблений Т.М. Підлубною.

Таким чином, право на захист доцільно розуміти як конституційне право, що визначає та фіксує ступінь свободи правомірної поведінки і полягає в можливості носія такого права самостійно вчиняти юридично значущі активні дії при настанні певних умов з метою відновлення порушеного права чи інтересу.

У довідковій літературі зустрічається термін «судовий захист». Його зміст розкривається такі. Судовий захист – це: 1) конституційне право громадянина. Громадянин демократичної держави має право на судовий захист від посягань на його честь, гідність, життя і здоров’я, особисту свободу і майно; 2) сукупність юридичних дій, спрямованих на спростування або зменшення обсягу обвинувачення з метою усунення або пом’якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного). Це означає, що обвинуваченому забезпечується право на захист – надається можливість захищати встановленими законом засобами і способами від обвинувачення, а також вчиняти комплекс процесуальних прав з метою реалізації судового захисту. Судовий захист визначено основною формою захисту прав та законних інтересів громадян і організацій, поряд із яким існують інші форми захисту – третейський суд, нотаріат, комісії з трудових спорів тощо [9, с. 38–39].

Цінним із зазначеного визначення змісту терміна «судовий захист» є положення щодо існування позасудових форм захисту. До позасудових доцільно віднести ті форми захисту, які здійснюються поза межами правосуддя. Можна зазначити, що правозахисна діяльність здійснюється у позасудовій формі.

У теоретичних дослідженнях із цивільного права та процесу визначено зміст способів та засобів захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів (Т.М. Підлубна). Відповідні теоретичні положення можуть бути покладені в основу визначення співвідношення між категоріями «форма захисту», «спосіб захисту», «засіб захисту».

Способи захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів визначені як правові прийоми, що передбачені договором, законом або звичаєм ділового обороту, за допомогою яких заінтересована особа, право якої порушено, невизнано чи оспорено, має змогу припинити його порушення, здійснити його відновлення і в такий спосіб реалізувати надане їй суб’єктивне цивільне право на захист. Засоби захисту визначені як інструменти реалізації способів захисту [11, с. 5]. Із наведених визначень можна зробити висновок, що способи і засоби захисту являють собою конкретні прийоми, процедури, які спрямовані на досягнення певного результату.

Оскільки категорія «форма» є всеохоплюючою, загальною, то для визначення її змісту доцільно звернутися до філософії. Так, у Філософському енциклопедичному словнику визначено, що під формою розуміється зовнішнє окреслення, зовнішній вид предмета, зовнішнє вираження будь-якого змісту, а також внутрішня побудова, структура, порядок предмета чи порядок проходження процесу на відміну від його «аморфного» матеріалу (матерії), змісту [17, с. 489].

Отже, категорія «форма» є більш широкою за сутністю і змістом, ніж категорії «спосіб захисту», «засіб захисту». Нею охоплено зовнішнє вираження певного явища чи процесу. Правосуддя чи позасудовий захист передбачає вчинення відповідних процесуальних дій або сукупності певних процедур, залежно від підстав їх здійснення. Саме тому доцільно зазначати, що правосуддя чи позасудовий захист являє собою певну форму захисту, а не спосіб чи засіб захисту.

Для поглибленого вивчення сутності правосуддя як форми захисту прав, свобод, інтересів громадян слід звернутися до напрацювань вчених, які вивчали проблеми формування та організації діяльності суду, правоохоронних та правозахисних органів. Так, правосуддя визначають як особливу державну владну функцію, що здійснюється судом від її імені шляхом розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, адміністративних і господарських справ [16, с. 25]. Визначення терміна «правосуддя», наведене у різній довідковій літературі, практично не відрізняється за сутністю. Так, правосуддям визначено форму захисту права судовою владою, яка виражається у розгляді та вирішенні цивільних, кримінальних, адміністративних справ, а також економічних спорів з метою охорони прав та законних інтересів громадян, організацій, суспільства і держави [19, с. 294]. Дещо конкретизовано зміст правосуддя у Великому енциклопедичному юридичному словнику, підготовленому за редакцією Ю.С. Шемшученкa. Правосуддям визначено правозастосовну діяльність суду із розгляду та вирішення у встановленому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції цивільних, господарських, кримінальних та адміністративних справ з метою охорони прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави [8, с. 697].

До ознак правосуддя віднесено: 1) суб’єктом правосуддя в державі може бути тільки суд; 2) завданням суду є розгляд і вирішення судових справ (цивільних, кримінальних, адміністративних, господарських); 3) метою судочинства є забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, суспільства і держави; 4) правосуддя здійснюється виключно за встановленою законом процедурою; 5) результатом правосуддя є судове рішення, яке має загальнообов’язковий характер для всіх органів, підприємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України [16, с. 25]. У підручнику «Суд, правоохоронні та правозахисні органи України», підготовленому у 2007 р. колективом авторів О.С. Захаровою, В.С. Ковальським, В.С. Лукомським та ін., серед ознак правосуддя додатково визначено: а) здійснення на конституційних засадах; б) процедури відправлення правосуддя врегульовані на основі кодифікованих актів, які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду й рішень, які виносить суд; в) судові рішення ухвалюються іменем України [15, с. 70–71]. Зазначені вище ознаки доцільно доповнити ознакою, яка відтворювала би конкретну мету здійснення правосуддя – охорона або захист прав, свобод та законних інтересів.