Перехід до демократії – досить складний і тривалий процес, зумовлений цілою низкою об’єктивних та суб’єктивних чинників: характером попереднього режиму, якістю та поведінкою владної еліти [9, с. 337-363], взаємовідносинами між основними силами, міжетнічними та міжконфесійними відносинами, правовими традиціями, особливостями правової культури тощо [6, с. 23]. Інший дослідник процесів переходу, С. Гантінгтон, характеризує світову тенденцію демократизації як циклічний процес, якому властиве чергування “припливів” та “відливів” [4].
За загальним правилом, процес переходу має чотири послідовні стадії:
1. Лібералізація недемократичного режиму (на цій стадії активізується функціонування інститутів громадянського суспільства, розвивається правозахисний рух, з’являється незалежна преса, відбувається консолідація політичної еліти, формується відкрита політична опозиція).
2. Переговори та укладання угод (стара еліта все ще відіграє провідну роль, але, через неухильне зростання кількості кризових явищ і поглиблення процесу делегітимізації її влади, йде на дедалі нові й нові поступки опозиції, яка вже виступає відкрито, але ще не має законної сили).
3. Прийняття рішень (демократична опозиція, що прийшла до влади шляхом вільних та конкурентних виборів, приступає до здійснення важливих перетворень у політичній та економічній сферах: розбудови демократичної політичної системи в усіх її компонентах, проведення приватизації і створення ринкових відносин в економіці, розвитку громадянського суспільства тощо).
4. Консолідація демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних механізмів (долається інституціональна криза, легітимізується влада, відновлюється ефективність політичної системи, зростає політична стабільність).
У літературі, що присвячена проблемам перехідного суспільства, існують деякі розбіжності у назвах етапів та у проведенні часових меж між ними. Проте загальний зміст залишається тим самим, що й дає змогу подати їх типи та стадії в узагальненому вигляді, посилаючись в основному на класифікації Д. Растроу та А. Пшеворського [8, с. 23].
Відмінності у темпах перетворень, а отже, і в тривалості основних етапів пострадянської трансформації в окремих країнах обумовлені ступенем підготовленості суспільства до політичних, економічних та ідеологічних змін. Зокрема, слід брати до уваги тривалість пострадянського режиму та ступінь ліквідації усіх проявів приватної власності, фінансово-економічне становище країни, доступність ресурсів, характер стосунків із міжнародним співтовариством, рівень політичного та економічного лібералізму, гостроту і складність додаткових проблем, які доводиться вирішувати в період трансформації.
Проте, на кожному етапі трансформації пострадянська держава має виконувати певні функції задля подолання кризових явищ та досягнення бажаного результату. Так, російський вчений Н. Пахоленко, один з небагатьох дослідників цього питання, визначає, що пострадянська держава має здійснювати свою діяльність, перш за все, у напрямі створення сприятливих умов для функціонування ринкової економіки, “конституювання демократичної влади”, сприяння розвитку науки, культури і освіти, захисту прав і законних інтересів громадян, оформлення власності держави [1, с. 28-38].
З цього приводу існує думка і іншого дослідника В. Чиркіна, який визначає основну спрямованість пострадянської трансформації у напрямі руйнації економічного (роздержавлення власності, обмеження державного регулювання економіки), політичного (створення умов для багатопартійності) та ідеологічного (створення умов для ідеологічного плюралізму) тоталітаризму [1, с. 7].
Узагальнюючи вказане, пострадянську державу можна визначити як державу, яка характеризується особливим станом життєдіяльності суспільства, що знаходиться у пошуку альтернатив розвитку та здійснює перехід від тоталітарного соціалізму до становлення структур громадянського суспільства з метою формування правової держави.
В цьому напрямі особливої актуальності набуває правовий аспект здійснення пострадянської трансформації. Адже усі визначені теоретичні характеристики не мають своєї сили та дієвості без правової реалізації та нормативного закріплення вихідних положень на рівні держави.
Наголошуючи на тому, що основним компонентом пострадянського періоду є перехідність від тоталітарного соціалізму до демократії (це стосується і суспільства, і держави), вважаємо доречним наголошувати на аналогічному переході і в аспекті правової модернізації, адже здійснення будь-яких перетворень у країні обов’язково супроводжується правовим визнанням та закріпленням у відповідних нормативно-правових актах.
При здійсненні становлення України як незалежної, самостійної держави, в першу чергу мало встановлюватися нове, самостійне і незалежне українське право. Проте, для цього аспекту став характерним також вплив залишків тоталітарного соціалізму в напрямі надання на державному рівні пріоритету певним політичним гравцям, що зумовлює й досі боротьбу гілок влади, суперечність у здійснені ними наданих повноважень. До того ж, на час набуття Україною незалежності, саме на право мала покладатися визначна роль у закріплені вихідних положень трансформації. В той же час доводиться констатувати, що повноваження щодо становлення українського законодавства були надані все тим же політичним діячам, які займали лідируючі позиції за часів існування СРСР, а тому, в силу сформованої тоталітарної ідеології, вони не могли визначитися у пріоритетах демократичної трансформації, мали високу недовіру до будь-якої політичної свободи та багатопартійності, низьку правову культуру та правосвідомість. Крім того, на той час не існувало чіткої концепції політичного, економічного розвитку, що спричинило зрештою нежиттєздатність правової бази, її стихійність та динамічність.
На сьогодні ця проблема неузгодженості, колізій у законодавстві залишається актуальною, проте не можна не відзначити і позитивних зрушень у здійсненні правового будівництва. Адже багато виголошених на рівні законів, указів, розпоряджень положення відображають нині ті вихідні ідеї, які ставилися на меті трансформації – становлення демократії.
Тож пострадянське право ми можемо визначити як систему загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих державою правил поведінки, що характеризуються високим ступенем динаміки, впливом соціалістичної ідеології і мають на меті регламентацію взаємовідносин громадян та діяльності механізму пострадянської держави у напрямі закріплення демократичної спрямованості державного будівництва.
Підсумовуючи усе вищезазначене, ми зробили спробу дати визначення пострадянському етапу розвитку держави та права в Україні. Отже, пострадянський період – це перехідний історичний етап розвитку держави та права, для якого характерними є зміни і реформування усіх сфер життя людей з метою подолання конфронтації між гілками влади, позбавлення відчуженості громадян від влади, створення належних умов існування людей, налагодження внутрішніх і зовнішніх зв’язків, подолання економічної, політичної кризи, зміцнення довіри громадян до влади, підвищення духовності, рівня правової культури, професіоналізму державних службовців, запровадження дієвих механізмів контролю за законністю, що забезпечить становлення і функціонування демократичного режиму в країні.
держава становлення соціальний процес
ЛІТЕРАТУРА
1. Пшеворский А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке: Пер. с англ.. В.А. Бажанова. – М., 2000. – 319 с.
2. Римаренко Ю. І. Національний розвій України. – К., 1995. – 269 с.
3. Романюк О. Транзитивні демократії (про визначення характеру політичних режимів перехідних суспільств) // Людина і політика. – 2004. - №2. – с. 23-29.
4. Руссо Ж.-Ж. Трактаты. – М.: “Наука”, 1969. – 703 с.
5. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К.: Тандем, 1996. – 240 с.
6. Савельєв В. Концепція правової держави В.В. Копейчикова // Підприємництво, господарство і право. – № 5, 2005. – с. 14-15.
7. Савельєв В. Ф. Концепція прав людини в теорії правової держави // Громадянське суспільство і правова держава. Збірник наукових праць. – К., 1997. – с. 45-51.
8. Селіванов В. Демократичний вимір конституційної реформи в Україні: обумовленість і необхідність // Право України. – 2003. – №8. – с. 17-24.
9. Селіванов В. Демократичний вимір Конституційної реформи в Україні: сучасне розуміння // Право України. – 2003. – №9. – с. 15-23.
10. Селіванов В., Діденко Н. Правова природа регулювання суспільних відносин // Право України. – 2000. – №10. – с. 10-20.
11. Скрипник О.В. Ідея правової держави: теоретико-правова модель і практична реалізація. – К., 2004. – 672 с.
12. Скрипнюк О. Правова держава і становлення системи соціально орієнтованого державного управління // Вісник академії правових наук України. – Х., 2004р. - №2 (37). – с. 3-13.
13. Таран В.О. Ідеологія перехідного суспільства: соціально-філософський аналіз ідеологічного процесу в пострадянській Україні. – Запоріжжя, 2000. – 315 с.
14. Тацій В. Методологія Конституційної реформи // Урядовий кур’єр. – 2003. – 9 квітня.
15. Тацій В.Я. Юридична наука та її значення у формуванні правової системи України / Матеріали наукової конференції “Конституція України – основа модернізації держави та суспільства”. – Х., 2001. – 583 с.
16. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Матузов Н. И., Малько А. В. – М., 1997. – 671 с.
17. Титарчук В. Реформування державної влади в Україні: деякі аспекти // Право України. – 1997. - №11. – с. 45-47, 58.
18. Тихомиров Ю. А. Законы формирования гражданского общества // Советское государство и право. – 1991. – № 8. – с. 24-32.
19. Тихонов В.Н. Политическая реформа необходима // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. Спец. вип. – Л., 2004. – Ч.1. – с. 3-8.
20. Фрагменти ранніх грецьких філософів: Пер. ин-т философии. – М., 1989. - Ч.І. – 575с.
21. Французская Республика. Конституция и законодательные акты: Пер. с фр. В.В. Маклаков. – М., 1989. – 445 с.
22. Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991 – 2001рр. -К., 2001. – 287 с.
23. Хайєк Ф. А. Право, законодавство і свобода. Нове викладення широких принципів справедливості і політичної економіки: в 3 т. / Т. 3. Політичний устрій вільного народу / Пер. с англ.. Н. Комарова. – К.: АКВІЛОН-ПРЕС, 2000. – 252 с.