Гуманізм соціальної функції держави значною мірою розкривається через систему гарантій. Якщо розглядати сутність категорії “соціальні гарантії” у широкому розумінні, то вони охоплюють як економічні, так і політичні гарантії. Тому до їх складу мають бути включені абсолютно всі умови та джерела, що забезпечують захист прав і свобод людини і громадянина, багатоманітність реальних проявів їх життєдіяльності, гарантованих нормами чинного законодавства. У вузькому розумінні соціальні гарантії – це лише ті законодавчо закріплені конкретні норми, які стосуються вирішення питань соціального забезпечення населення. Гуманізм соціальних гарантій виявляється у таких формах:
– соціальні гарантії, визначені у грошовій формі, які, як правило, регламентують на державному рівні обсяги коштів (доходів), нижче яких населення не повинно отримувати персоніфіковані грошові виплати (наприклад, це стосується законодавчо визначених розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком або певних видів соціальної допомоги та стипендії);
– соціальні гарантії, які діють у формі законодавчо закріпленої за особою можливості отримати безоплатну послугу. Надані у цій формі гарантії можуть бути надзвичайно диференційовані як за кількісними обсягами, так і за якісними рівнями послуг, що отримують певні категорії населення. До останньої форми належать гарантії забезпечення прав громадян на безоплатне отримання послуг (наприклад, медичні послуги), пільги, що мають переважно компенсаційний (тобто життєво необхідний та соціальне виправданий) характер, привілеї (гарантії, що надаються обмеженому колу громадян на умовах “переваги” або “виключення із загальних правил” і які не є обов’язковими і життєво необхідними) [1, с. 46-47].
Економічними підставами гуманізації соціальної функції є наявність матеріальних гарантій для фактичної реалізації права громадян на соціальний захист. Вони базуються на економічній системі держави, основою якої є різні форми власності. Політичними підставами гуманізації соціальної функції є політичні гарантії захисту державою прав і свобод людини і громадянина; організаційними підставами є наявність узгодженої діяльності системи державної влади, поділ її на законодавчу, виконавчу та судову, розмежування предмета відання і повноважень. Юридичними підставами, що гарантують гуманістичну спрямованість діяльності соціальної, правової держави, її соціальної функції є нормативно-правові та індивідуально-правові акти та заходи; сукупність правових норм, які врегульовують умови та порядок реалізації прав і свобод громадян, а також заходи щодо їх охорони і захисту; система органів державної влади, до повноважень яких належить встановлення, зміна та припинення правовідносин громадян і створення механізму охорони та захисту прав громадян [3, с. 19].
Провідне місце в системі нормативно-правового забезпечення належить конституційним нормам, що встановлюють гарантії прав громадян на соціальний захист, у тому числі судовий захист; визначення повноважень судів, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124); оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55); встановленнязахисту прав громадян Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини (ч. 3 ст. 55), який здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101 Конституції України), ст. 3 Закону “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” [1].
Гуманістична спрямованість діяльності соціальної, правової держави регламентується особливою галуззю – соціальним правом,яке в умовах ринкової економіки,законодавчо забезпечує соціальний захист громадян. Воно об’єднує правові норми, що мають регулювати відносини соціального захисту громадян та забезпечувати їм гарантії реалізації основних соціальних прав. Соціальне право – це не окрема галузь у системі права, “а своєрідна правова спільність, що об’єднує низку самостійних галузей, для яких визначальним чинником є забезпечення соціального захисту громадян, що в силу об’єктивних обставин потребують допомоги держави як основного соціального гаранта” [6, с. 98]. Гарантії соціального захисту зумовлюють подальший розвиток соціального права. З’являється право соціального забезпечення, медичне право, право охорони навколишнього природного середовища, право соціального партнерства тощо, для яких основним завданням стає реалізація соціальних прав.
Юридичний механізм, що розкриває гуманістичний зміст функції захисту прав і свобод людини і громадянина, як у зарубіжних країнах, так і в Україні здійснюється за допомогою самостійної галузі права – права соціального забезпечення, що визнане світовим співтовариством і закріплено у міжнародно-правових актах Право соціального забезпечення – це самостійна галузь права, що представляє собою “... сукупність правових норм, які регулюють відношення з матеріального забезпечення із бюджетних фондів соціального страхування або ж за рахунок засобів державного бюджету осіб, які досягли встановленого віку, непрацездатних, тих, хто втратив годувальника, безробітних, сімей із дітьми, осіб з доходами нижче прожиткового мінімуму,надання обов’язкового медичного страхування, безкоштовного соціального обслуговування на основі існуючого законодавства” [2, с. 22]. Право соціального забезпечення включає в себе: соціальний захист, соціальне забезпечення, соціальну допомогу, соціальне страхування та ін.
Коли говоримо про соціальне забезпечення, то маємо на увазі два блоки проблем, які розкривають її гуманістичне спрямування: джерела фінансування соціальних витрат та раціональне розподілення на цілі зібраних коштів. Раніше вважалось, що перший блок (фінансові відносини) є предметом фінансового права, а другий (розподільчі) – права соціального забезпечення. Це було слушно, коли соціальні потреби цілковито задовольнялись за рахунок коштів держави. Перехід до ринкової економіки, брак державних коштів для соціальної сфери змушує шукати додаткові джерела для фінансування соціальної сфери.
Об’єктом права соціального забезпечення є відносини з надання соціальних послуг тим, хто їх потребує. Ними є: стаціонарне обслуговування громадян похилого віку та інвалідів у будинках-інтернатах та інших соціальних закладах; надання соціальних послуг за місцем проживання пенсіонерам та одиноким непрацездатним громадянам територіальними центрами та відділеннями соціальної допомоги вдома сфери соціального захисту населення; забезпечення населення протезно-ортопедичними виробами; забезпечення інвалідів автомобілями; медична, професійна і соціальна реабілітація інвалідів; забезпечення непрацюючих пенсіонерів санаторно-курортними путівками; надання тимчасового притулку безпритульним тощо. До речі, варто зазначити, що в останні роки збільшилась кількість видів соціальних послуг, що надаються найбільш незахищеним верствам населення.
Особлива роль у вирішенні питання гуманізації соціальної діяльності соціальної, правової держави надається пільгам і привілеям. Пільги – це “встановлені законом переваги, що надаються особі (чи групі осіб) порівняно з іншими особами”. За своєю суттю пільги є соціально виправданими економічними компенсаціями та суспільними відшкодуваннями окремим громадянам і певним групам населення. Привілеї є такими пільговими перевагами, що не мають ні економічного обґрунтування, ні суспільного виправдання, і суперечать принципам соціальної справедливості.
Особливість змісту соціальної функції соціальної, правової держави полягає у тому, що:
– по-перше, пільги являють собою виняток із правил і як наслідок, є способом диференціації у задоволенні потреб. Законодавчо закріплені пільги створюють найсприятливіші умови для життєдіяльності окремим суб’єктам права;
– по-друге, пільги, це правомірний виняток, закріплений в нормативних актах, що приймаються компетентними органами. Вони надаються певним суб’єктам права і мають персоніфікований характер;
– по-третє, пільги є засобом правової підтримки окремих осіб для більш повного задоволення інтересів, для полегшення умов життєдіяльності;
– і, нарешті, пільги означають додаткові права і звільнення від певних обов’язків, виконуючи компенсаційно-стимулюючі функції .
За своєю економічною сутністю пільги переважно є певними суспільними компенсаціями, і стосуються значної кількості громадян. Вони мають бути обґрунтованими та спрямованими на забезпечення більш сприятливих умов життя, праці та відпочинку. Але, дуже важливим для визначення кола осіб, що мають право на одержання пільг відповідно до норм чинного законодавства: особи, які втратили заробіток внаслідок страхового ризику і не мають засобів до існування, несуть підвищені витрати або знаходяться за межею бідності, інваліди і особливо, діти-інваліди, пенсіонери, тимчасово непрацюючі з поважних причин, безпритульні, сім’ї з дітьми тощо. Основними критеріями відбору цієї групи осіб є непрацездатність, нужденність, вік та стан здоров’я.
Як показав досвід країн ринкової економіки, система пільг, тобто застосування переважного права порівняно з існуючою загальною системою соціальних гарантій, зберігається в ринковій системі лише за малозабезпеченими верствами населення, або для стимулювання інших соціальних явищ і процесів: наприклад, стимулювання народжуваності шляхом встановлення пільгових гарантій при народженні дитини, щодо можливості отримання кредиту на житло, допомога талановитій молоді для продовження навчання тощо.