Смекни!
smekni.com

Провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (стр. 2 из 3)

4) реєстраційні провадження – провадження по реєстрації актів органів державної виконавчої влади; провадження по реєстрації суб’єктів господарської діяльності; провадження по реєстрації громадських об’єднань і ін.;

5) контрольно-наглядові провадження – охоплюють діяльність державних органів з контролю за дотриманням фізичними і юридичними особами вимог законодавства.

Судова міліція згідно з ч. 2 ст. 6. Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” вправі “вимагати від осіб, взятих під захист, додержання умов здійснення заходів безпеки, а також виконання законних розпоряджень, пов’язаних із застосуванням цих заходів”.

Рішення, прийняті судовою міліцією в межах її компетенції, є “обов’язковими для виконання відповідними органами, підприємствами, установами, організаціями та їх посадовими особами” (ст. 23 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”).

Крім того, контроль за забезпеченням безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів здійснює Міністерство внутрішніх справ України, а нагляд за дотриманням законності при забезпеченні безпеки учасників кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами (ст. 23 Закону “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”).

Таким чином, контрольно-наглядові провадження в діяльності судової міліції також мають місце.

6) державно-заохочувальні провадження – пов’язані з діяльністю державних органів щодо заохочення фізичних і юридичних осіб за заслуги перед державою і суспільством (провадження у справах про присвоєння почесних звань, про нагородження державними нагородами та ін.).

Повною мірою адміністративно-правовий характер діяльності судової міліції проявляється при здійсненні нею спеціальних заходів безпеки згідно з Законом України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”.

Адже відповідно до ст. 2 цього Закону захисту підлягають особи (працівники суду і правоохоронних органів), які беруть безпосередню участь не тільки в кримінальному судочинстві, але і в: а) розгляді судових справ у всіх інстанціях; б) провадженні у справах про адміністративні правопорушення; г) охороні громадського порядку і громадської безпеки; д) виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства та прокурорів; е) контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; є) нагляді і контролі за виконанням законів.

Тут адміністративно-правовий характер здійснюваних заходів проявляється, насамперед, з моменту прийняття рішень про застосування заходів безпеки, тому що відповідно до ст. 14 Закону “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки приймають:

а) керівники органів внутрішніх справ – щодо захисту працівників відповідного органу внутрішніх справ, державної лісової охорони, рибоохорони, митних органів, органів і установ виконання покарань та їх близьких родичів;

б) керівники органів служби безпеки – щодо захисту працівників служби безпеки та органів системи Управління державної охорони, їх близьких родичів;

в) керівники прокуратури – щодо захисту працівників прокуратури та їх близьких родичів;

г) голова суду – щодо захисту працівників відповідного суду та інших органів, зазначених у статті 2 цього Закону, та їх близьких родичів;

д) керівники органів охорони державного кордону України – щодо захисту працівників цих органів та їх близьких родичів;

е) керівники розвідувальних органів України — щодо захисту співробітників цих органів та їх близьких родичів;

є) керівники органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України – щодо захисту військовослужбовців і працівників цієї служби та їх близьких родичів.

Причому заходи безпеки можуть застосовуватись і без порушення кримінальної справи. Це прямо випливає зі ст. 16 того ж Закону: “У разі, коли є достатньо даних, що вказують на ознаки злочину, в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством, приймається рішення про порушення чи відмову у порушенні кримінальної справи або про передачу заяви (повідомлення) про злочин за підслідністю чи підсудністю”.

Самостійний (насамперед адміністративно-правовий) характер даного провадження вбачається і в строках його застосування та порядку скасування заходів безпеки.

Не випадково і в Законі “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” (ст. 21), і в Законі “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” (ст. 20) строк провадження по забезпеченню безпеки не пов’язується зі строками кримінального судочинства. Для судової міліції принципове значення мають: а) закінчення строку конкретного заходу безпеки; б) усунення загрози життю, здоров’ю, житлу і майну осіб, взятих під захист.

Навіть після винесення вироку по кримінальній справі забезпечення безпеки особи може тривати. Якщо особа набула статусу засудженого, обов’язок забезпечення її безпеки може переходити від судової міліції до органів виконання покарань.

Адміністративно-правовий характер даного провадження проявляється і в тому, що судова міліція може самостійно визначати перелік заходів безпеки, засоби та методи їх застосування, в разі потреби – змінювати і доповнювати ці заходи (ст. 6 п. 2 Закону “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”; ст. 18 п. 2 Закону “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”).

Потребує свого дослідження і постанова про забезпечення безпеки як адміністративно-правовий акт.

Якщо рішення про застосування заходів безпеки прийнято відповідно до Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”, то воно має форму постанови (ст. 16). Не викликає сумнівів адміністративно-правовий характер цього акта, відповідною (адміністративно-правовою) повинна бути і процедура його оскарження.

Якщо рішення про застосування заходів безпеки прийнято згідно з Законом України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, то воно має форму постанови чи ухвали (ст. 22 п. 2). Така постанова або ухвала має дуалістичний характер: крім адміністративно-правових, має і кримінально-процесуальні ознаки. Саме КПК України (ст.ст. 52-1 – 52-5) регулюється порядок винесення цього акта, крім того, КПК (ст. 273) передбачена і процедура його оскарження.

Із зазначеного вище можна зробити висновок, що єдиного провадження по забезпеченню безпеки не існує. Є сукупність різних проваджень адміністративно-правового характеру, об’єднаних єдиною метою – забезпечити безпеку особи, яка бере участь у кримінальному судочинстві. Кількість таких проваджень залежить від кількості заходів безпеки, обраних судовою міліцією для захисту конкретної особи.

Деякі з них мають тривалий характер, наприклад охорона житла, майна, деякі – разовий, наприклад, заміна документів. Після скасування заходів безпеки попередні документи не відновлюються. Якщо особа забажає їх відновити, вона повинна буде скористатися звичайними процедурами, хоча переселення в інше місце проживання може мати як постійний, так і тимчасовий характер.

Деякі провадження мають зворотний характер, а деякі – незворотний. Наприклад, відновити змінену зовнішність вже не так легко.

Другим елементом структури адміністративного процесу є стадія провадження. Стадії потрібно розглядати як сукупність дій, які відрізняються: безпосередніми цілями і завданнями; особливим колом учасників і специфікою їхнього правового статусу; комплексом процесуальних дій; колом юридичних фактів; правовими результатами і їхнім процесуальним оформленням.

Так, Д.Н. Бахрах називає загальними для адміністративного процесу, а відповідно, і для всіх проваджень, які входять до нього, такі стадії:

1) аналіз ситуації (у різних провадженнях вона може називатися по-різному: адміністративне розслідування; перевірка скарги; обговорення правового акта і т.д.), у процесі якого збирається, вивчається інформація про фактичне положення справ, про реальні факти, про існуючі проблеми. Ця інформація фіксується на матеріальних носіях у вигляді протоколів, довідок, схем, звітів і кладеться в основу управлінських рішень;

2) ухвалення рішення (наказу, постанови, інструкції), у якому фіксується воля суб’єкта влади. Рішення – свідомо-вольовий акт вибору однієї з існуючих можливостей. У ньому міститься імперативна, нова інформація, створена суб’єктом влади;

3) виконання рішення. Велике значення має матеріалізація приписів, перетворення їх у реальні дії, права, відносини, процеси, блага [5, с. 71–72].

Кожне адміністративне провадження специфічно залежно від цілей і завдань, які досягаються і вирішуються під час даного провадження, а також кола учасників провадження. Тому процес виділення в межах адміністративного провадження певних стадій повинен мати об’єктивний характер і не залежати від суб’єктивного розуміння його послідовності. Самостійність кожної стадії обумовлена певними критеріями, які можна розбити на дві групи: конститутивні та факультативні.