Смекни!
smekni.com

Тенденції сучасної злочинності, які зумовлюють феномен протиправного впливу (стр. 3 из 4)

Наступний фактор, на думку вчених, що сприяє збільшенню масштабів протиправного впливу, - поширення тероризму [6, с. 11-13]. У XX столітті його зростання відбувалося із середини 60-х років. У період з 1970 по 1980 рік масштаби терористичної діяльності у світі подвоїлися; протягом 80-х років щорічно відбувалося в середньому 800 терактів. У даний час у світі діють більш 500 терористичних організацій і груп (за останнє десятиліття XX століття ними було скоєно більше 6 тисяч актів тероризму, в результаті яких загинули і одержали поранення близько 25 тисяч людей) [2, с. 157].

На сьогодні можна визначити такі загальні тенденції в ґенезі тероризму. Зростає його суспільна небезпека (тероризм стає ефективним засобом досягнення політичних цілей, насамперед у районах із високим рівнем націоналізму, міжконфесійних суперечностей, організованої злочинності). Поширюється соціальна база тероризму (це виражається не тільки в приливі свіжих сил у терористичні організації, але й у наданні систематичних або разових послуг: надання притулків, конспіративних квартир, посередництва в доступі до інформації та ін.).

Підвищується рівень організації тероризму (у терористичних організаціях формуються спеціалізовані ланки із забезпечення власної безпеки, матеріально-технічного забезпечення та ін.). Спостерігається поєднання (взаємопроникнення) політичного тероризму та організованої злочинності, що серйозно ускладнює боротьбу з обома складовими [7, с. 175].

Тероризм почав поширюватися в державах, які раніше виділялися внутрішньою політичною стабільністю, у тому числі в країнах колишнього СРСР. На потребу у забезпеченні безпеки осіб, які дають показання у справах про тероризм, прямо звернено увагу в міжнародно-правових документах.

Зарубіжний досвід боротьби з тероризмом свідчить зокрема, про ефективність таких заходів: утворення слідчих і судових органів, спеціально призначених для розслідування актів тероризму і розгляду відповідних кримінальних справ; збільшення терміну затримання (до 96 годин) підозрюваних у терористичній діяльності, а також часу (до 36 годин), після закінчення якого після затримання їм надається право зустрітися із захисником (Франція) [2, с.74]; можливість винесення вироку під час відсутності обвинувачуваного (Перу); обмеження прав затриманих на зустрічі з адвокатами, на звільнення під заставу, виключення справ про тероризм із підсудності судів присяжних (Великобританія); обов’язковий арешт обвинувачуваних у здійсненні терористичних актів (Італія) [9, с. 226].

Крім росту організованої злочинності і тероризму, існують інші фактори, що детермінують розповсюдження протиправного впливу. Один з них – те, що злочинність (не тільки організована) стає все більше професійною. Якщо в 2005 році питома вага осіб, які раніше скоювали злочини, становила 19,7 % від загальної кількості виявлених осіб, які вчинили злочини, то в 2006 році – 20,8 %. А в деяких регіонах України ситуація ще гірша. Так, аналогічні показники в Дніпропетровській області становили в 2005 році – 44,4 %, в 2006 році – 44,8 %, а в Запорізькій області відповідно в 2005 році – 17,8 %, а в 2006 році – 31,5 % (майже подвоїлися протягом року!) [6].

Саме професійними злочинцями культивується протидія правоохоронним органам, у тому числі в найбільш жорстоких формах. За період 1990–1999 років в Україні загинуло 690 і поранено 4 589 працівників ОВС, з яких 250 віддали життя і 3052 отримали поранення безпосередньо в боротьбі зі злочинністю [31, с.3]. В останні роки ситуація не покращилася. Так, у 2005 році потерпіло від злочинів 1225 працівників ОВС (загинуло – 29), а в 2006 році відповідно – 1161 та 42, тобто динаміка загибелі становила аж 44,8 % [3].

Поширенню протиправного впливу сприяє також істотне зростання злочинності за рахунок збільшення кількості корисливих і корисливо-насильницьких злочинів, а також злочинів, скоєних групою осіб за попередньою змовою. За радянських часів, у середині 60-х років питома вага корисливих діянь становила 40–50 %, у 1990 році – уже 70 % [29, с. 67–68], і їхній максимум не досягнутий: у США, наприклад, вони становлять 93 % скоєних злочинів, у Великобританії – 95 % (зростання корисливої злочинності є загальною тенденцією в країнах ринкової економіки).

Вітчизняна організована злочинність, на відміну від організованої злочинності західних країн, зароджувалася в середовищі легальної економіки, на базі легальних господарських структур. Особливістю організованої злочинності є її структура, в якій можна виділити дві складові: загально-кримінальну та економічну. Останні роки стрімко посилюється їх взаємовплив та зрощування. Як наслідок, за експертними оцінками, нелегальна валютна маса в Україні становила в 1999 році 8–16 млрд доларів США, або 28–51 млрд грн, що приблизно в 2–4 рази більше, ніж готівкова грошова маса (загальна сума готівки в обігу на кінець першого півріччя 2000 року за даними НБУ становила 10 631 млн грн). Для порівняння: сумарний бюджет МВС, СБУ та прокуратури України на 1996 рік становив близько 400 млн доларів [2, с.14].

Ратифікувавши Віденську (1988) і Страсбурзьку (1990) конвенції, Україна взяла на себе міжнародно-правові зобов’язання у сфері боротьби з відмиванням коштів, отриманих злочинним шляхом.

Серйозним фактором, що впливає на зростання протиправного впливу, є і загальна (як у професійному злочинному середовищі, так і в соціумі в цілому) жорстокість діянь. Дане явище призвело до того, що протиправний вплив нерідко став застосовуватись і при розслідуванні хабарництва, необережних злочинів, зокрема, пов’язаних з порушенням правил дорожнього руху, при розслідуванні злочинів неповнолітніх, причому останні, як показують сучасні дослідження, не менше за дорослих схильні до протиправного впливу. Так, за даними соціологічного опитування, проведеного центром Разумкова у квітні 2003 р. серед респондентів віком до 18 років, з’ясувалося, що законослухняність вважають однією з найважливіших чеснот всього 6,2 % молоді. А кожна п’ята (21,5 %) молода людина із опитаних взагалі ігнорує закон [3, с. 75].

Нарешті, поширення протиправного впливу зумовлено тенденцією все більшої участі в кримінальному судочинстві жінок і неповнолітніх.

Відповідно до резолюції 45/114 1990 року Генеральної Асамблеї ООН Відділенням ООН по попередженню злочинності і кримінальному правосуддю Центру по соціальному розвитку і гуманітарних питаннях разом з Гельсінкським інститутом по попередженню злочинності і боротьбі з нею, Національною дослідницькою службою з питань кримінального правосуддя США, Національним координаційним центром з питань насильства в родині Канади і рядом інших організацій підготовлено документ “Стратегії боротьби з насильством у родині: довідкове керівництво” [3].

У цьому документі говориться про поширеність практично в усіх країнах так званого “насильства в родині” (або “домашнього насильства”), жертвами якого стають жінки і діти. Зазначається, що під час злочинів, які скоюються в родині, складно довести вину, тому що вони найбільш часто відбуваються без свідків. Часто єдиним свідком виступає потерпіла, яка до того ж продовжує жити під одним дахом або, щонайменше, підтримувати контакти з обвинувачуваним до початку судового процесу. У цих умовах потерпіла змушена зносити погрози і численні прохання взяти свою заяву назад або не давати показання правоохоронцям. У зазначеному документі “небажання жертв виступати в суді свідками у справі їхніх чоловіків” назване однією з основних перешкод на шляху успішного судового переслідування правопорушників, а серед причин такого небажання зазначені погрози правопорушників.

Про гостроту проблеми насильства в сім’ї свідчить і вітчизняна державна статистика. Так, за даними МВС України за 2006 рік, на профілактичному обліку перебувало 85 744 особи, які скоїли насильство в сім’ї. У 2006 році взято на облік майже 65 тисяч осіб, з яких за фізичне насильство – 30 тисяч осіб, психологічне – близько 17 тисяч осіб, економічне — майже 2 тисячі осіб. Винесено: попереджень – 66 тисяч, захисних приписів – близько 5 тисяч. Фізичне та психологічне насильство є найбільш поширеними видами насильства, на які припадає 95 відсотків випадків.

В Україні протягом 2005–2006 років створені перші шість притулків для жертв насильства в сім’ї, 18 кризових центрів, 24 центри соціально-психологічної допомоги, а також служби медико-соціальної реабілітації. У них проводиться робота з особами, які постраждали від насильства в сім’ї [3, с.12].

Свідченнями гостроти даної проблеми є перегляд у деяких країнах юридичного формулювання зґвалтування – включення в нього “зґвалтування в умовах шлюбу” [4, с.152]. У Канаді, Новій Зеландії і Австралії внесені зміни в процедуру кримінального переслідування: тепер поліція повинна вести справи про насильство в родині так, ніби йшлося про незнайомих між собою людей. Така процедура звільняє потерпілу від вимог з боку чоловіка про припинення справи, тому що в неї немає можливості вплинути на ситуацію.

У законодавство Великобританії, Канади і більшості штатів Австралії внесені зміни, згідно з якими дружини стали “примусовими свідками” на судовому процесі за обвинуваченням їхніх чоловіків (тобто свідками, зобов’язаними давати показання)”.

У 1988 році в Норвегії було прийнято закон, відповідно до якого справи про нанесення тілесних ушкоджень дружині (чоловіку), дітям і іншим членам родини віднесені до справ публічного обвинувачення (при тому, що справи про завдання тілесних ушкоджень іншим особам у Норвегії так і залишилися справами приватного обвинувачення) [3, с.20].

Зарубіжні законодавчі новели були розглянуті для того, щоб проілюструвати наскільки незахищені жінки від протиправного впливу – проблеми, як уже було зазначено, характерної і для України.

Безумовно, всі наведені статистичні дані треба сприймати з урахуванням фактора латентності злочинності. У спеціальній літературі зустрічаються спроби розрахунків кількісних показників латентності різних видів злочинів. Наприклад, А. Акутаєв склав шкалу з чотирьох груп латентності злочинів. Перша – злочини, латентність яких не перевищує 30 %. Це умисні вбивства і тяжкі тілесні ушкодження. До другої (рівень латентності 30–50 %) належать грабежі, хуліганство та ін. До третьої включені злочини з рівнем латентності 50–70 % – зловживання владою, недбалість та ін. І нарешті, до четвертої групи (латентність понад 70 %) віднесено хабарництво, зґвалтування та ін. Якщо всю кримінальну статистику аналізувати з урахуванням цих показників, криміногенна ситуація буде зовсім нерадісною.