На погляд дисертантки, вищевикладене дає нам підстави розглядати поняття екологічної безпеки у плануванні та забудові міст окрім охарактеризованих нами традиційних підходів, також крізь призму стану її містобудівного забезпечення за допомогою заходів щодо фактичної реалізації містобудівної документації, а також будівництва об’єктів містобудування.
Необхідно зазначити, що однією із проблем при визначенні юридичної природи екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України є проведення співвідношення понять екологічної безпеки із поняттями санітарної та пожежної безпеки. Так, згідно із положеннями Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 року та Закону України „Про пожежну безпеку” 7 грудня 1993 року в редакції від 17 лютого 2006 року у здійсненні планування і забудови міст України має бути забезпечене санітарне та епідеміологічне благополуччя населення та дотримані вимоги протипожежного захисту. Безперечно, що всі ці поняття взаємопов¢язані та взаємообумовлені, оскільки, як зазначалося вище, є різновидами більш широкого поняття «безпека» взагалі.
Як зазначає В.І. Андрейцев, наявність санітарно-епідеміологічної та пожежної небезпеки можна розглядати як об’єктивні передумови формування системи екологічної безпеки . На думку дисертантки, кожен з цих видів безпеки має ознаки самостійності, і за правовими ознаками, і за сферою нормативно-правового регулювання, і за організаційно-правовим забезпеченням. Саме тому, забезпечення пожежної безпеки та санітарно-епідемічної безпеки у плануванні та забудові міст України виступає необхідною умовою забезпечення екологічної безпеки людини в цій сфері.
Виходячи з викладених вище теоретичних положень дисертантка пропонує розглядати поняття екологічної безпеки у плануванні та забудові міст як стан розвитку суспільних правовідносин, а отже, одночасно визначити склад цих відносин.
Суб’єктами вказаних правовідносин виступають, по-перше, громадяни, які проживають (перебувають) на території міста; по-друге, фізичні та юридичні особи, державні органи та органи місцевого самоврядування, які безпосередньо здійснюють діяльність щодо планування та забудови міст; по-третє, держава.
Об’єктами правовідносин у сфері забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України є, по-перше, людина, яка проживає (перебуває) у місті, а саме, її життя і здоров’я; по-друге, екологічно безпечне навколишнє середовище міста.
Відповідно до принципів Порядку денного на XXIстоліття, Декларації ООН з навколишнього середовища та розвитку, прийнятої в 1992 році в Ріо-де-Жанейро, заключних положень Конференції ООН з населених пунктів ХАБІТАТ-2, яка відбулася в 1996 році в м. Стамбулі (Туреччина)та положень прийнятої на їх виконання Концепції сталого розвитку населених пунктів, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 року з метою забезпечення сталого розвитку населених пунктів, зокрема, міст, їх планування та забудова здійснюються з метою створення повноцінного життєвого середовища для сучасного та наступних поколінь.
На думку дисертантки, всі найважливіші складові сталого розвитку міст знаходять своє відображення в правах людини, а саме, в передбаченому ст.50 Конституції Українита ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року праві на безпечне для життя та здоров’я навколишнє середовище . При такому підході людина з її невід’ємним природнім правом на екологічну безпеку є відправною точкою та кінцевою метою сталого розвитку міст, головним орієнтиром цього процесу.
Дане положення презумується Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, який у відповідності з преамбулою визначає правові основи організації охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки в інтересах нинішнього та майбутнього поколінь.
Зважаючи на вищевикладене, дисертантка вважає за необхідне визначити місце майбутніх поколінь, тобто людей, які будуть проживати (тимчасово перебувати) на території міст, планування та забудова яких здійснюється в теперішній час, в структурі правовідносин екологічної безпеки в цій галузі. В доктрині екологічного права викладена позиція щодо необхідності законодавчого закріплення права майбутніх поколінь на безпечне навколишнє середовище і створення правових механізмів його дотримання та захисту . Вважаємо, що зазначена позиція заслуговує на увагу, однак погодитися із нею не можна. Як відомо, правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження.
Як випливає із вищевикладеного, охороні та захисту підлягають законні екологічні інтереси ненароджених осіб. Екологічний інтерес лежить в основі забезпечення екологічно безпечної життєдіяльності суспільства, держави, особи. Проте, на нашу думку, поняття суб’єктивне право громадян України на безпечне для життя і здоров’я довкілля та екологічні інтереси майбутніх поколінь в безпечності середовища проживання - не тотожні поняття, хоча і близькі за змістом. Законний екологічний інтерес відрізняється від інтересу, що дістав вияв у суб’єктивному праві. Під час захисту екологічного інтересу безпосередньо захищається об’єктивний інтерес. А під час захисту інтересу, відображеного в суб’єктивному праві, захищається останнє.
Отже, суб’єктивне право на екологічну безпеку у плануванні та забудові міст України може бути захищене за ініціативою його носія та інших визначених законом осіб (наприклад, прокурора), а законний екологічний інтерес майбутніх поколінь – за ініціативою будь - якої особи, якщо порушуються вимоги вищеназваних нормативно-правових актів, що забезпечують правову охорону екологічних інтересів майбутніх поколінь при плануванні та забудові міст України. На нашу думку, екологічні інтереси майбутніх поколінь можуть полягати в тому, що після народження вони матимуть можливість проживати або перебувати в безпечному навколишньому середовищі міста. Саме ця можливість має бути забезпечена в наш час, насамперед за допомогою організаційно-правових засобів.
Змістовну частину досліджуваних правовідносин екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України становлять права та обов’язки суб’єктів. Так, громадяни наділені суб’єктивним правом на екологічну безпеку, зокрема у плануванні та забудові міст, а на інших суб’єктів покладається обов’язок цю безпеку не порушувати, отже, попереджати, запобігати та нейтралізувати екологічні ризики, а в разі порушення відшкодовувати збитки. Як приклад можна навести обов’язок відповідних державних органів та органів місцевого самоврядування здійснювати аналіз та оцінку екологічного ризику містобудівної діяльності, проводити екологічну експертизу містобудівної та проектної документації, здійснювати планування території міст з урахування вимог екологічної безпеки, проводити громадські слухання стосовно запланованих містобудівних рішень, які можуть призвести до екологічно небезпечних наслідків тощо.
Наведений нами узагальнений перелік зобов’язань фізичних, юридичних осіб та держави, які здійснюють містобудівну діяльність, дозволяє виокремити правовідносини забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст із системи інших споріднених правовідносин у сфері забезпечення екологічної безпеки. Дані правовідносини є специфічним видом абсолютних правовідносин, підставою виникнення яких є положення ст.59 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 26 червня 1991 року.
Крім того, умовою та підставою виникнення правовідносин забезпечення екологічної безпеки містобудівної діяльності виступає наявність екологічних ризиків, що мають враховуватися у здійсненні планування та забудови міст України.
На сьогоднішній день існує певна доктринальна та законодавча невизначеність понять „ризик” взагалі та „екологічний ризик” зокрема. Головною проблемою науково-правового визначення поняття „ризик” є його комплексний характер, адже дане поняття широко використовується в різноманітних галузях права і детермінується в них по-різному. Ризик, як правова категорія вживається в кількох джерелах права, зокрема, в Законі України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» від 18 січня 2001 року та в Законі України «Про основні засади державного нагляду (контролю) в сфері господарської діяльності» від 5 квітня 2007 року в редакції від 1 січня 2008 року (ч.2 ст.5) .
У відповідності із положеннями вказаних Законів ризик визначається як соціальна категорія, що може бути віднесена до природних явищ лише опосередковано. Разом із тим, на погляд дисертантки, держава, як конституційно зобов’язана особа в сфері забезпечення екологічної безпеки повинна вживати всіх заходів з метою попередження та мінімізації наслідків природних стихійних явищ, здатних впливати на урбанізоване середовище.
В доктрині права екологічної безпеки екологічний ризик визначається як встановлені нормами екологічного законодавства обставини, з якими пов’язується виникнення, зміна, припинення правовідносин щодо здійснення діяльності з екологічно небезпечними об’єктами, що визначає формування і реалізацію спеціальної правосуб’єктності фізичних, юридичних осіб та держави щодо виявлення, попередження та усунення природних та техногенних загроз для довкілля, життя і здоров’я населення та особливий режим відповідальності за невиконання чи неналежне виконання вимог щодо забезпечення екологічної безпеки, включаючи й за випадкове (вірогідне) настання небезпеки .
Таким чином, екологічний ризик є істотною ознакою екологічної небезпеки та екологічно небезпечної діяльності. Він відбиває об’єктивну сутність такої діяльності, а саме – ймовірність настання небезпеки .