регистрация / вход

Політичні партії на прикінці грамодянськой війни

П Л А Н . Вступ . Політичні партії під час гетьманщини 3. Протиріччя політичних партій 4. Висновок. У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання очолюване більшовиками.

Політичні партії на прикінці грамодянськой війни .

П Л А Н

1 . Вступ

2 . Політичні партії під час гетьманщини .

3. Протиріччя політичних партій

4. Висновок.

У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання очолюване більшовиками.

Після більшовицького перевороту революція переросла у громадянську війну. Минули ейфорія,почуття солідарності,масові демонстрації,бурхливі зібрання й гарячі дебати 1917 року. Протягом наступних трьох років у запеклій і безжальній війні, що супроводжувалася масовим терором і звірствами, зчепилися численні претенденти на владу в Україні і в усій колишній імперії, зброєю вирішуючи , хто і яка форма правління заступить старий устрій.

Для багатьох українців поява більшовиків у Росії була початком нового жорстокого пореволюційного етапу, а й причиною докорінних змін у їхньому політичному мисленні.

Диктаторська природа більшовицького режиму на півночі викликала відразу у багатьох українських діячів і змусила їх відмовитися від позиції збереження автономних , федералістських стосунків із Росією. Відтепер незалежність стала їхньою метой. Проте серед українців , як і серед інших народів колишньої імперії, виникало дедалі глибше розмежування щодо ряду цілей і шляхів їх досягнення. До того ж майже кожна сторона, що брала участь у громадянській війні, прагнула підпорядкувати собі Україну з її природними багатствами та стратегічним розташуванням. Тому після певного затишшя, зумовленого німецькою окупацією, Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій громадянський війни.

До весни 1918 року широким верствам населення України вже набридли революція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20% усього населення України. Австрійці та німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домовились замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. За допомогою жменьки невдоволених українців вони скинули народоправну владу УНР і на її місце поставили таку, що краще відповідала їхнім інтересам .

Питання встановлення гетьманату в Україні 1918 року та його політики більшість українських істориків висвітлюють негативно .Разом із тим є серйозні праці, як, наприклад, Дмитра Дорошенка, які доводять, що встановлення гетьманату було необхідним актом для заведення порядку й спокою в Україні.

Я схильний думати, що цей контроверсійний період був до певної міри поворотним пунктом української революції. Політика Скоропадського та його оточення, його сумнозвісні карні експедиції посилили соціальний аспект революції і водночас послабили наголос на національній самостійності. Наприкінці цього періоду ситуація склалася на користь більшовиків, які популярними гаслами зуміли притягнути на свій бік деякі дезорієнтовані елементи українського суспільства.

Зміни, які запровадив Скоропадський, були такими радикальними, що годі було й сподіватися якоїсь конструктивної співпраці між представниками різних соціалістичних партій, які складали колишній парламент, і гетьманом, хоч до такої співпраці німці всіляко заохочували Скоропадського. Варто навести цікаве свідчення Миколи Василенка, якому гетьман доручив сформувати новий кабінет. За Василенком, Скоропадський вважав, що уряд має бути лівим, що реформи необхідні і що взагалі “в основу діяльності кабінету повинно бути покладенно національне відродження України…” Василенко твердить, що гетьман намагався дійти порозуміння з українськими соціалістами-федералістами, переконуючи їх увійти до нового уряду, - “в противному разі … доведеться зложити кабінет з інших елементів… котрі, без сумніву, буду помагати українському національному відродженню, але які не будуть мати токої виразної національно-політичної фізіономії, як соціалісти-федералісти”.

Противники гетьманату Скоропадсього принципово відкидають свідчення Василенка. На мою ж думку, невдовзі після перевороту гетьман цілком міг висловлювати таку орієнтацію, але затим через неможливість співпраці з українськими політичними колами, в тому числі лівими мусив зв’язатися з людьми, які не були прихильниками української самостійної державами.

Українські соціалісти розуміючи, що переворот стався завдяки німецькій силі, 2 травня 1918 року вони вирядили делегацію до генерала Гренера, яка представила йому умови участя соціалістів в уряді, який, на їхню думку, мусив докорінно змінитися. Як можно було сподіватися, генерал дав негативну відповідь. Тоді наступного дня соціалісти передали йому ширший текст умов своєї співпраці з гетьманом.“Твердо стоячи на грунті української державності, - наголошувалося у документі, - посідаючи найстаршу демократичну традицію, українське громодянство відчуло себе глибоко враженим через русофільский монархічний переворот. Але… щоб уникнути конфлікту, який може бути небезпечним для української державності, український партії погодились між собой, що вони можуть визнати Гетьмана як тимчасового президента Української Народної Республіки під певними умовами”.

Головною умовою було те, що в основу державного устрою України мала лягти Конституція, вироблена Центральною Радою. Одночасно делегація передала генералові Гренеру проект нової конституції, згідно з яким вища законодавча влада в Україні мала належати Народним Зборам. Проект підписали помірковані соціал-федералісти Сергій Єфремов і Олександр Шульгин.

На перший погляд видається, що соціалістичні партії були готові до далекосяжних компромісів із гетьманською владою. Одначе зважимо не те, що основною предумовою співпраці було запровадження такої конституції, яка мала змінити саму суть гетьманської держави. Це звичайно, не входило до інтересів німецьких чиновників, і вже 4 травня генерал Гренер дав категоричну відмову. На тому переговори між німцями та українськими соціалістичними партіями обірвалися.

Дмитро Дорошенко правильно звертає увагу на драматичний момент цих переговорів, а саме:українські соціалісти не схотіли вести переговори з гетьманом, своїм співвітчизником, вважаючи за краше мати справу з окупантами – головними носіями лиха. Запобігання чужої ласки не було новим в історії України, адже це робилось ще у VXII століті, коли поза спиною гетьманів українці зносилися з російськими царями. Мабуть, тривала неволя виробила певний тип “малороса”, який живе зі дня на день і навіть не думає, що він то його діти мають право на інший спосіб існування.

Другий Всеукраїнський селянський з’їзд, який відбувся 8-8 –10 травня у передмісті Києва – Голосієвому – за участю 2 тисяч делегатів. З’їзд висловив рішучій протест із приводу, що чужинці, спираючись на збройну силу, беруть активну участь у розгоні українського парламенту й відновленні гетьманщини, яка підримується лише невеличкою купкою землевласників і капіталістів, ворожих до Української Народної Республіки і до всіх здобутків революції. З’їзд закінчив свою роботу закликом до селянства України:”Брати селяни! Земля і воля в небезпеці! Найшла чорна хмара на нашу країну, яка хоче знову пригнітити селянство і держати його в бідноті та темноті. Встаньмо ж усі на боротьбу з контрреволюцією! Умрем, а землі і волі не віддамо!”

Ясно, що така постанова вже не залишала місця для будь-яких компромісів і залишала тільки вибір між більш чи менш відкритою боротьбою українського селянства проти уряду.

В середені травня провела свій з’їзд Українська соціал-демократична робітнича партія. Постанова з’їзду можна поділити на три частини. У першій говориться про досягнення української революції та про переворот Скоропадського. У другій частині партія визначила заходи, спрямовані проти гетьманського уряду. Найцікавішою була третя частина постанов, яка рішуче поривала ще недавньою автономно-федералістською програмою партії та недвозначно наголошувала на державній самостійності України. Зважаючи на те, що “інтереси розвитку продукційних сил на Україні і зв’язаного з ним розвитку класової боротьби пролетаріату перебувають в непримиренному антагонізмі з імперіалістичними тенденціями”;”що боротьба з українською демократією показала, що й російський пролетаріат не зміг щей досі увільнитися від впливів імперіалізму російської буржуазії і в своєму поході на Україну був лише сліпим знаряддям в її руках”;”що, таким чином, в сучасній Росії немає жодного класу, на допомогу котрого в боротьбі за національно-політичну волю міг би сподіватися український пролетаріат і ціла українська демократія”;”що, при данних умовах, гасло федерації підноситься передусім як шлях до реставрації єдиної неділимої Росії”, з’їзд дійшов висновку, що лише обстоювання повної самостійності може дати як Україні в цілому, так українському пролетаріатові зокрема максимальне збереження вільного національно-культурного і соціально-економічного развитку.

В середині травня відбувся також з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів. Обговорення тактики викликало надзвичайно бурхливі дебати. Настрій, що панував на з’їзді, відбився в резолюціях, які закликали до боротьби проти гетьманської влади.

Як бачимо, місяць травень був часом активної протигетьманськой діяльності українського селянства та політичних партій. Апогеєм стало створення Українського національного-державного союзу (УНДС),який репрезентував помірковані групи політичного спектра,на чолі якого став В.Винниченко. Вже 24 травня Союз надіслав Скоропадському досить обширний меморандум, який таврував неукраїнськість уряду гетьмана та антинародність його політики. А 30 травня УНДС опублікував звернення до німецького народу, в якому згадувалось про всі кривди, що заподіяв українському народові гетьманський переворот. Також анти гетьманський курс узяла інша впливова організация – Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоропадським про шляхи проведення більш ліберальної й національно орієнтованої політики, та згодом вони взялися підіймати проти нього повстання.

**********************

У 1919 році Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянськой боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польска та анархістська. Менш ніж за рік Київ п’ять разів переходив із рук в руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв’язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалось заволодіти Києвом, скеровували увагу та енергію на те щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти. Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися на уряд ново відродженої Української НародноїРеспубліки. Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабінет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. Склад кабінету з усією очевидністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не “старші політики” на зразок Грушевського, а молоді.

Але справи з українськими політичними партіями були кепські. Тут доцільно надати слово радянським історикам, які цілком слушно писали, що “під підвійним впливом комуністів, ззовні і всередині, всі дрібнобуржуазні партії розкладались. Не залишилось жодної соціалістичної партії, яка б не розкололась на ліву і праву”. Не оминуло це й Українську соціал-демократичну робітничу партію, у лавах якої були такі найвизначніші діячи української революції як Володимир Винниченко і Симон Петлюра. Протиріччя у партії спливли під час VI конгресу УСДРП, який відбувся в Києві 9 – 12 січня 1919 року. Вже с першого дня його учасники поділилися на тих, хто схилявся до радянської платформи, і тих, хто й надалі обстоював засади демократії і парламентаризму.

Програмну доповідь за дорученням Центрального комітету партії виголосив Анатоль Пісоцький. Він доводив,що українці повинні створити свою незалежну українську соціалістичну республіку з владою Рад та організацією всього господарства на соціальний основі. Ці погляди підтримала так звана “київська група” – Михайло Ткаченко, Михайло Драгомирецький, Юрко Мазуренко, Михайло Авдіенко та ін. Після доповіді розгорнулася дискусія, яка точилася навколо проблеми співвідношення демократії і диктатури в тому числі так званої ”диктатури пролетаріату”.

Проти про радянської позиції виступив голова Директорії Володимир Винниченко. Щодо самого виступу Винниченко можна зазначити, що він неодноразово підкреслював соціальні й національні чинники як домінантні в українській революції. Ось кілька його тверджень:”… треба мати на увазі, що ми не тільки соціалісти, а й державники.Кожен з нас є до певної міри попечений націоналіст”. Говорячи про селянство України, Винниченко вважав, що завданням партії є втягнути його у процес національно-соціальної революції.”Ми, державники-націоналісти, ми як національна особа не хочемо умирати або подлягати болючій експериментації… В сучасних умовах мусимо опиратися на переважаючу реальну силу – на селянство”. Свій виступ Винниченко скінчив так:”На оборону прав народу, на оборону державної незалежності мусимо стати твердо”.

Винниченка підтримав у своєму виступі Микола Порш, який звернув увагу на те, що в умовах української дійсності диктатура міста над селом була б повторенням російсько-більшовицького панування.

У зовсім іншому дусі говорив Володимир Чехівський. Він здивував усіх учасників з’їзду, коли висловився за створення радянської влади в Україні. Відкидаючи більшовицький методи як насильницькі та диктаторські, промовець рівночасно обстоював думку, що в революційні часи не потрібно парламентів, обраних на засадах загального виборчого права, а потрібні Ради в їх “чистому, не опоганеному виді”.

Коли порівняти промову Винниченка з промовою Чехівського, стає ясно, що не все було гаразд, коли голова уряду і голова Директорії дивились так протилежно на основні завдання української політики. А коли сам провід Української Народної Республіки так різнився у своїх поглядах, то що можно було вимагати від українських мас? Вони або підпадали під більшовицьку пропаганду, або ставали байдужими.

Криза, яку переживали український партії, відчутно виявилася під час Трудового конгресу, який засідав у Києві 22 – 28 січня 1919 року. Сама назва “Трудовий конгрес” свідчить, що в Україні відбувалась певна радикалізація, в дусі якої Директорія відводила конгресові роль революційного парламента України.

Конгрес мали складати майже 600 депутатів від селянства робітництва та інтелігенції України. Для Західної України було призначено 65 місць. Попри великі перешкоди на конгрес прибули понад 400 делегатів, із них 36 від Західноукраїнської Республіки зі Львом Бічинським на чолі.

Найбільшу групу складали члени Селянської спілки, яка перебувала під впливом Української соціалістичної революційної партії. Остання вже була розколота на три течії: ліву, центр і праву.

Ліву частину представляли так звані боротьбисти, які боролися за радянську владу. Права стояла на грунті демократичного соціалізму. Центр об’єднував найбільшу частину партії під проводом Михайла Грушеського, Миколи Любинського і Микити Шаповала. Займаючи середню позицію між більшовизмом і демократією, він виступав за передачу влади “трудовим Радам селянських і робітничих депутатів”.

Розбіжність у програмах партійних фракцій неминуче відбилися на ході конгресу, бо кожна фракція вважала за потрібне висунути свої програмні резолюції, сподіваючись вплинути тим на результати нарад. Наприклад, центральна течія УСДПР і фракція незалежників приготували свої окремі резолюції. Різнилися вони тим, що центр намагався провести концепцію державного будівництва, витриману в дусі легітимної традиції, а не залежники тяжили до ідеї соціалістичної революції в суверенній Українській Республіці. Будучи націонал – комуністами, незалежні соціал – демократи бажали забезпечити Україні вільний розвиток. Це виразно звучить у їхній заяві від 26 січня, де, між іншим, сказано, що в сучасний період соціалістичної революції Українська Республіка, не виключаючи угод і союзів для спільних цілей з іншими соціалістичними республіками, повинна в інтересах революції зберегти свою незалежність як певний національний і економічний організм.

Від єврейських партій брали участь Мойсей Рафес і Авраам Ревуцький. Рафес чітко висловився за радянську владу. На відміну від нього Ревуцький зазначив, що обов’язком соціалістичних партій в Україні є стати на шлях історичних завдань пролетаріату, орієнтуючись не на переможця моменту – більшовиків і не на незворотне минуле – єдину Росію Керенського, а на неминуче відродження українського народу.

Попри всю ідеологічну колотнечу, яка відбувалася під час конгресу,та на слабку підготовку конгрес все ж досяг певних успіхів. По – перше, він дав змогу українським політичним партіям перевірити і уточнити свої позиції. По – друге , конгрес, хоч у загальних формах, але зміг скерувати дальшу зовнішню і внутрішню політики уряду. По – третє , найбільш конкретним досягненням конгресу стало прийняття 28 січня тим часової Конституції Української Народної Республіки, яка забезпечувала демократичні засади в державному житті країни.

Слід зазначити, що Трудовий конгрес не розв’язав назрілих питань:що робити далі? з ким миритися? Саме через ці питання розколювалися партії і творилися урядові кризи . Меншість партій, тобто ліве крило соціалістів – революціонерів (боротьбисти) і ліва фракція соціал – демократичної партії, вимагали, щоб уряд УНР прийняв радянську програму і змирився з більшовиками на принципі державної незалежності й суверенності України.

Центральні течії обох партій, які були в більшості на конгресі, не довіряли більшовикам і висловилися за порозуміння з Атлантою.Мабуть факт навали більшовиків мав вирішальне значення в такому рішенні, адже наприкінці січня 1919 року їхні загони підходили до Києва. Зрештою Директорія змушена була 2 лютого залишити місто. З того часу знову починається одіссея українського проводу по більших і менших містах України. Це період новітньої Руїни, сповнений трагізму і героїчних дій.

Аби полегшати порозуміння з Антантою, перед усім із Францією, партії соціал – революціонерів і соціал – демократів вирішили відкликати своїх членів з уряду. Йдучи за рішенням партії, Володимир Винниченко вийшов зі складу Директорії, передавши свої повновагі Симонові Петлюрі. Невдовзі він виїхав за кордон. Так само вчинили Володимир Чехівський, Микита Шаповал і, нарешті най більш авторитетна особа – професор Михайло Грушевський.

**********************

Коли вожді революційного руху тратять голову і в критичний момент кидають поле бою цим вони самі виносят собі політичний присуд.

Але поряд із втратами революція й грамодянська війна принесла українцям і здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенція, поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку , селянин, що продемонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув у власних упевненість у власних силах почуття самоцінності. А за цим прагнення того, щоб до його мови та культури виявлялось більше поваги й визнання. З іншого боку, поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями.Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезниц крок уперед.

Література :

Тарас Гунчак Україна перша половина XX століття.

Орест Субтельний Україна Історія.

Дмитро Дорошенко Історія України

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий