Слід також відмітити, що не менш важливим аспектом застосування процесуальних строків в процесі цивільного судочинства є встановлена процесуальним законодавством можливість продовження та поновлення процесуальних строків.
Діюче законодавство, як правило, встановлює фіксовані строки для здійснення учасниками процесу більшості процесуальних дій. В той же час, як відомо, стаття 85 Цивільного процесуального кодексу України передбачає, що право на вчинення процесуальних дій втрачається з закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. При цьому скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд не знайде підстав для продовження або поновлення.
Але ж, як відомо, дійсні життєві реалії не завжди дають можливість фізичним чи юридичним особам, які приймають участь у цивільному процесі (або намагаються зробити це), вчинити ті чи інші процесуальні дії у встановлені законодавством чи суддею (судом) строки, що безумовно значно знижує дієвість та ефективність правозастосувальної практики у сфері захисту прав та інтересів таких учасників процесу (при цьому можна навести чимало прикладів, коли несвоєчасність вчинення процесуальних дій учасника процесу викликана не впливом обставин, котрі стосуються особисто нього, а безпосередньо пов’язана з несумліною працею, а інколи - ще й умисним перешкоджанням з боку працівників судових органів). Саме тому процесуальне законодавство надає можливість учасникам процесу здійснити захист своїх прав та інтересів не лише в часових межах встановленої Цивільним процесуальним кодексом процедури,
а й при пропущені строків вчинення процесуальних дій, шляхом звертання із клопотанням до суду про продовження або поновлення процесуальних строків.1
В цілому, правила про продовження чи поновлення процесуальних строків викладені у статті 89 Цивільного процесуального кодексу. Застосування цих правил залежить від різновиду процесуального строку.
У тому випадку, якщо процесуальна дія не здійснена в межах строку, встановленого законодавством, суд може поновити цей строк, якщо строк було пропущено з причини, визнаною поважною. При цьому неможливість здійснити свої права у зв’язку з в відмовою в відновленні пропущеного строку досить часто пов’язана не тільки з умисною чи халатною протидією з боку суду, але й з неправильними діями самих заявників.
Так Рішенням Київського районного суду м. Сімферополь 1999 року було задоволена позов А.П. до міськрайввідділу про відновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Судова колегія Кримського обласного суду відмінила рішення це рішення та прийняла справу до свого провадження по першій інстанції.
Постановою колегії цього суду провадження у справі було закрито. А.П. не оскаржував цю постанову обласного суду, а через деякій час звернувся до Кримського обласного суду із заявою про поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження. Постановою Кримського обласного суду йому було відмовлено в поновленні пропущеного строку на касаційне оскарження.
Свою постанову суд обґрунтував тим, що у заяві позивача про поновлення пропущеного касаційного строку не вказані причини, котрі б йому перешкоджали своєчасно пред’явити касаційну скаргу. При цьому його помилка в обчисленні процесуального строку на касаційне оскарження не може вважатися поважною для поновлення пропущеного процесуального строку.2
Типовим прикладом затягування (причому з власної вини) можливості захистити свої власні права та інтереси може слугувати елементарна необізнаність в тих чи інших питаннях процесуального законодавства. А отже
не слід забувати, що судові органи з власної ініціативи не будуть вирішувати питання про поновлення пропущеного процесуального строку.
Так 7 жовтня 1999 року Вінницьким обласним судом було постановлено рішення у справі за позовом Г.Н.А. до Г.А.О., Г.А.Ф. та садівничого товариства "Сонячний" про усунення перешкоду користуванні садовим будиночком.
25 жовтня Г.А. Ф. звернулася до Вінницького Суду України з касаційною скаргою на зазначене вище рішення. Ухвалою судді Вінницького обласного суду від 11 серпня 2000 року цю касаційну скаргу залишено без задоволення.
У скаргах Г.А.Ф. та Г.Н.А. просили скасувати ухвалу судді.
Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду скарги залишила без задоволення з таких підстав.
Як видно з матеріалів справи, строк на касаційне оскарження рішення закінчився 22 жовтня 1999 року. Касаційну скаргу на це рішення Г.А.Ф. надіслала 25 жовтня того ж року, тобто після закінчення строку на касаційне оскарження. Із заявою до суду про поновлення процесуального строку на оскарження рішення заявниця всупереч вимогам статей 85, 98 Цивільного процесуального кодексу не звернулась, у зв’язку з чим суддя підставно залишив подану нею з порушенням процесуального строку касаційну скаргу без розгляду.
Таким чином враховуючи наведене та керуючись cт. 326 Цивільного процесуального кодексу України судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України скарги залишила без задоволення, а ухвалу судді Вінницького обласного суду - без зміни.1
Питання про поновлення строку вирішується за заявою особи, що бере участь у справі, як правило тим судом, де має бути вчинена та чи інша процесуальна дія.
Оскільки поновлення пропущеного строку полягає в тому, що суд дозволяє особі за наявності поважних причин пропуску вчинити ту дію, на вчинення якої встановлений законом строк, то одночасно з заявою про поновлення строку процесуальний закон потребує вчинити ту дію або подати той документ, відносно якого заявляється прохання.
В судове засідання викликаються сторони та інші особи, які беруть участь у справі, однак їх неявка не перешкоджає вирішення питання про поновлення строку за умови, що в суду є достатні дані про належне повідомлення їх про час і місце розгляду заяви.
Якщо суд задовольняє заяву про поновлення строку, то така ухвала оскарженню не підлягає, оскільки вона не вирішує наперед головне питання справи, і навпаки, на ухвалу про відмову поновити пропущений строк може бути подано скаргу або внесено апеляційне подання прокурора, оскільки такою ухвалою встановлюється перешкода в здійснені права для осіб, які беруть участь у справі.1 Ухвали суду або судді з питань пропущених строків як в першому, так і в другому випадках, повинні бути мотивованими. На це особливо звертає увагу Верховний Суд України в Постановах Пленуму № 8 від 11.10.1985 р. "Про практику розгляду судами України цивільних справ у касаційному порядку" та
№9 від 21.12.1990р. "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції".
Якщо ж пропущено строк, призначений суддею чи судом, то за заявою строки або іншої особи, яка бере участь у справі, суд може продовжити цей строк. Продовження строку являє собою надання судом нового строку на вчинення тієї процесуальної дії, яка (скоріш за все з поважної причини) не була вчинена у заздалегідь встановлений строк. Діючий Цивільний процесуальний кодекс не встановлює порядок розгляду судом питання про продовження процесуального строку та не надає відповідному заявнику право оскаржити відмову в продовженні процесуального строку окремо від оскарження судового рішення (залишаючи це, мабуть, на аналізування з боку самого суду в кожній конкретній справі).
V. Процесуальні строки та проблема законної сили судового рішення.
Вище ми вже вказували, що встановлені діючим законодавством процесуальні строки та методологічні основи застосування цієї правової категорії - це один з найважливіших чинників своєчасного та правильного розв’язання та розгляду цивільних справ.
Але розкриваючи подібну характеристику процесуальних строків в цивільному судочинстві, не можливо не зачепити своєю увагою інший, не менш важливий аспект у застосуванні процесуальних строків (при чому як на теоретичному, так й на правозастосовчому рівні) - безпосередній зв’язок процесуальних строків з проблемою набрання законної сили судовим рішенням. При цьому ми не випадково вказуємо, що це не менш важливий аспект у застосуванні процесуальних строків, бо, не дивлячись на усі спірні точки зору з цього питання можна казати, що винесення та набрання законної сили судовим рішенням (ухвалою) - це, можливо найбільш важливіша стадія (питання, аспект) усього цивільного судочинства (яка тягне за собою найбільш вагомі правові наслідки, у тому числі - закінчення відповідних цивільних процесуальних правовідносин учасників процесу).
Як відомо, наука цивільного процесу (а равно й правозастосовча практика) по-різному формулюють поняття та сутність набуття законної сили судовим рішенням.
Так, декотрі фахівці вважають, що під набуттям законної судовим рішенням слід розуміти його правову дію, маючи вияв в тому, що існування прав, а також фактів, полягаючих у їх основі, встановлюється остатотчно, а тому встановлені рішенням суду підлягають негайному задоволенню за вимогою відповідної особи.1
Інші автори, розглядають законну силу судового рішення як правову дію постановленого судом рішення, оскільки воно за своєю правовою природою є виконанням закону. Також вказується, що судове рішення, яке набуло законної
сили, стає незмінюваним тому, що неможливо вимагати ні його перегляду, ні зміни у будь-якому порядку.1
У той же час дещо інакше визначають поняття та сутність законної сили судового рішення у вітчизняній правовій літературі.