Смекни!
smekni.com

Трудовий договір 5 (стр. 1 из 15)

План

1. Вступ

2. Зміст та поняття трудового договору.

3. Загальний порядок прийняття на роботу.

4. Види трудового договору.

5. Переведення на іншу роботу.

6. Підстави припинення трудового договору.

7. Висновок.

8. Список використаних джерел та літератури.

1. Вступ

Перед державою стоїть завдання великої наукової вартісності: дослідити корінні проблеми трудових відносин у перехідному періоді. Слід звернути увагу на те, що традиційно радянська і вітчизняна економічна теорія не приділяла трудовим відносинам належної уваги, передусім тому, що базою трудових відносин вважалось власність на засоби виробництва, яка нібито уособлює в собі всю систему трудових відносин суспільства. “Власність на засоби виробництва, визначає не тільки характер трудових взаємозв’язків між людьми в процесі виробництва, але й форми розподілу виробленого продукту, його обміну і споживання. Сукупність цих відносин і створює систему виробничих відносин даного суспільства”.

Право на працю є основним контституційним правом громадян України. Воно проголошене ст. 43 Конституції України, визначається за кожною людиною і становить собою можливість заробляти на життя працєю, яку людина вільно обирає або на яку погоджується.

Право на працю реалізується різними шляхами. Одні громадяни займаються індивідуально-трудовою діяльністю, інші – створюють або влаштовуються в кооперативні чи акціонерні товариства. Переважно більшість громадян влаштовуються на работу шляхом укладення трудового договору як наймані працівники на підприємства, незалежно від їх форм власності.

Для реального здійснення цього права держава створює певні умови, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми створення робочих місць, професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки працівників відповідно до суспільних потреб.

Влаштування на роботу є одним із життєвих рішень, що доводиться приймати майже кожній людині хоча б один раз у житті. І від того, наскількі вибір робити є вдалим, залежить зміст життя конкретної людини.Але це не означає, що проблема вибору професії та місця робити носить особливий характер. У вирішення цієї проблеми зацікавлене також суспільство, оскільки чим повніше використовуються особливості та знання кожного працівника, тим вище ефективність праці, більше простору для подальшого розвитку особи. З другого боку, чим швидше зайняті всі робочі місця здібними працівниками, тим вище суспільна продуктивність праці.

Переважна більшість громадян влаштовуються на роботу, укладаючи трудовий договір. Термін “договір" має багато значень, що передбачається різними нормами цивільного, трудового, земельного, міжнародного права. Кожна з цих та інших галузей права розглядає договір як різновид угод, що визначаються природою відносин, які становлять предмет регулювання цієї чи іншої галузі права.

Як юридичний факт договір належить до числа правомірних дій, які спрямовуються його учасниками на виникнення, змінення або припинення правових відносин. Будь-який договір є угодою не менш як між двома сторонами. В той же час деякі договори можуть бути багатосторонніми угодами.

Трудовий договір вважається основною підставою виникнення трудових правовідносин. Він завжди є двосторонньою, відплатною та консенсуальною угодою. Реальне виконання цієї угоди не впливає на факт її укладення. Від неї не залежить виникнення трудових правовідносин. Трудовий договір — це також угода, що означає належність його до таких договірних зв'язків, які передбачають необхідність особистого виконання працівником роботи, визначеної угодою сторін.

Треба зазначити, що якщо проблеми трудового договору як юридичного факту певною мірою перебували у полі зору представників колишньої радянської науки трудового права, то способи його укладення залишались поза їх увагою. Водночас у цій сфері існує чимало невирішених питань, які впливають на стан забезпечення трудових прав та інтересів як працівників, так і роботодавців. Автори Науково-практичного коментарі до законодавства про працю справедливо зауважують, що недостатньо чітке правове регулювання процедури укладення трудового договору породжує нестабільність у взаємовідносинах сторін, що уклали такий договір.

В остаточній редакції ст. 21 КЗпП України 1971 р. дає легальне визначення поняття трудового договору як угоди між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов”язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов”язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавставом про працю, колективним договором або угодою сторін.

Загальний порядок укладення трудового договору визначено у ст. 24 КЗпП України. Однак зміст цієї статті настільки суперечливий, що якби на практиці довелося керуватися лише нею, зробити це було б нелегко. Навіть Пленум Верховного Суду України, намагаючись визначити єдиний підхід до моменту укладення трудового договору, у своїй постанові від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» обмежився вказівкою на виданий наказ та фактичний допуск до роботи як фактичні обставини, після яких вважається, що договір укладено.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах.

Працівник укладає трудовий договір з власником тоді, коли останній безпосередньо управляє, але не можна погодитись з тим, що уповноважений власником орган на управління майном і виробничим процесом виступає стороної трудового договору, особливо тоді, коли праця застосовується на засобах виробництва державної власності. Влаштовуючись на роботу, працівник укладає трудовий договір не з державою як власником і не з уповноваженою службовою особою, що управляє підприємством, яке само перебуває з власником у відносинах найму поряд з іншими найманими працівниками, а із створюваним власником підприємством як юридичною особою.

Трудовий договір впливає на динаміку трудових відносин, породжуючи їх, змінюючи чи припиняючи. Він визначає і обсяг кореспондуючих прав та обов”язків сторін (виконувати роботу, виплачувати заробітну плату), регулює поведінку сторін при здійсненні трудових відносин( дотримуватись правил внутрішнього розпорядку, забезпечувати належні умови праці).

За допомогою погодженого з власником або уповноваженим ним органом волевиявлення і самозобов”язання працівника абстрактні права і обов”язки, що випливають з права на працю, перетворюються у конкретні права і обов”язки з трудових відносин між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом чи фізичною особою.

З урахуванням сказаного вище не зайвим, на наш погляд, є звернення до цивільного права, яке виробило чимало правил регулювання договірних зобов'язань, у тому числі в частині визначення порядку і способів укладення договорів. Радянська наука трудового права, як відомо, не дуже прихильно ставилася до запозичення окремих елементів регулювання договірних зобов'язань з цивільного права, оскільки вважалося, що майновий характер цивільних правовідносин не відповідав природі соціалістичного трудового договору, який розглядався як основний спосіб реалізації права радянських громадян на працю та виходив з визнання необхідності додержання конституційного обов'язку працювати.

Зміни, що об'єктивно відбуваються у системі суспільної організації праці, привнесення у трудові відносини елементів купівлі-продажу робочої сили зумовлюють необхідність перегляду старих, традиційних підходів до можливості застосування у трудовому праві основних концептуальних положень, які визначають засади договірного регулювання. До речі, у Кодексі праці Республіки Польща (ст. 300) прямо зазначено, що у справах, які не врегульовані нормами трудового права, до трудових відносин можуть застосовуватись відповідні приписи Цивільного кодексу, якщо вони не суперечать принципам трудового права. Тобто, на цілком легальних умовах визначено можливість використання у трудовому праві норм цивільного законодавства. Вважаємо, що зазначене положення є прийнятним і для вітчизняного трудового права.

Цивільне право на відміну від трудового має досить напрацьовану систему правил регулювання порядку укладення договорів. З урахуванням цивільно-правової договірної доктрини можна виділити принаймні два способи укладення трудового договору: 1) шляхом взаємних переговорів; 2) шляхом оголошення оферти однією стороною і прийняття її іншою.

Перший спосіб передбачає, що якщо у результаті проведених переговорів сторони досягли згоди за усіма істотними умовами майбутнього трудового договору, він вважається укладеним з моменту досягнення такої згоди. Це загальне правило ст. 153 ЦК відповідає вимогам щодо визначення того юридичного факту, з яким норми трудового права пов'язують виникнення трудових правовідносин. Єдиною умовою при цьому є закріплення взаємного порозуміння сторін у письмовій формі. Тоді жодні накази чи розпорядження адміністрації не матимуть вирішального

Див.: Научно-практический комментарий к законодательству Украины о труде. — В 2-х т. — Т. 1. — Симферополь, 1998. — С. 230.

Див.: Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами. — К., 1997. — С. 937. На Заході загальноприйнятою є думка про те, що трудовий договір — це різновид цивільно-правового договору найму послуг, договір приватного права, який передбачає можливість поширення на нього загальних принципів і конструкцій цивільного зобов'язального і договірного права (див.: Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право: Учебник для вузов. — М., 1999. - С. 101).впливу на факт укладення трудового договору. Певна річ, усна форма є неприйнятною для цього способу укладення трудового договору. А тому цілком слушними є побоювання деяких авторів, які вважають що юридичну оцінку факту усного укладення трудового договору дати практично неможливо. Очевидно, що ні показання свідків, ні інші докази не допоможуть встановити момент укладеного в результаті усного порозуміння сторін договору, якщо роботодавець, незважаючи на домовленості, все ж відмовляється допустити працівника до роботи.