Зрада ісламу. Поняття цього злочину охоплює такі дії, як віровідступництво, язичество та богохульство. Зрада ісламу загрожує релігії — головній цінності, яку охороняє іслам. Отже, цей злочин становить найбільшу суспільну небезпеку, а тому за його скоєння передбачено одну міру покарання — смертну кару.
Мусульманські правознавці зазначають, що суворе покарання за зраду ісламу не порушує свободи віри, проголошеної Кораном, адже нікого не примушують приймати іслам насильно. Але віровідступництво тих, хто раніше сповідував іслам, є, по суті, політичним перелюбством, яке можна порівняти із зрадою Батьківщині або дезертирством з армії, яка веде боротьбу з ворогом. "Немає ніякої різниці, — зазначають вони, — між особою, яка відійшла від ісламу, і тими, хто безпосередньо або в ідеологічному відношенні став на бік ворога"[10].
Б. Злочини категорії "кісас"
Ця група включає злочини, за скоєння яких призначається визначена санкція, що має назву "кісас" і яка означає заподіяння злочинцю шкоди, рівної наслідкам його діяння. Основними злочинами цієї категорії є вбивство і тілесні пошкодження необоротного характеру. Тому корені такого підходу чітко вбачаються у принципі таліону. У Корані з цього приводу прямо говориться: "...душа — за душу, і око — за око, і ніс — за ніс, і вухо — за вухо, і зуб — за зуб, і рани — помста..."
Передбачаючи смертну кару за вбивство, мусульманське право допускає можливість застосування за вибором потерпілої сторони одного з трьох "кісас" (визначених покарань): смертну кару, прощення злочинця або виплату ним викупу за кров. За умови, якщо убивцю прощають законні представники потерпілого, злочинець не може бути засудженим до страти, а зобов'язується до виплати викупу за кров. Розмір викупу за вбивство вільного мусульманина встановлювався у 100 верблюдів або 1 тис. золотих динарів, або 12 тис. динарів паперовими грошима. За вбивство жінки виплачувалась сума, вдвічі менша.
Якщо ж спадкоємці вбитого наполягають на смертній карі, то для винесення і виконання смертного вироку злочинець і його жертва повинні бути "рівними" за статтю, вірою та соціальним станом. Ці вимоги грунтуються на відповідних положеннях Корану: "Приписано вам відшкодування за вбитих: вільний — за вільного, і раб — за раба, і жінка — за жінку". Отже, мусульманин обов'язково карається смертю за навмисне вбивство мусульманина, але не несе такої відповідальності за вбивство немусульма-нина чи особи, яка зрадила ісламу.
При ненавмисному вбивстві злочинець повинен був виплатити викуп за кров та перетерпіти релігійну спокуту. "А хто вбив віруючого помилково, — говорить Коран, — то — звільнення віруючого раба і пеня, що вручається його сім'ї..."
За вчинення тілесних ушкоджень злочинець не притягався до покарання до вилікування потерпілого. Це робило можливим визначення всіх наслідків для здоров'я від одержаних ушкоджень і відповідно — міри покарання злочинця за принципом таліону. За згодою потерпілого або, якщо покарання по таліону було суттєво утруднено (наприклад, при пошкодженнях внутрішніх органів), злочинець виплачував викуп за кров.
В. Злочини категорії "тазир"
Ця група об'єднує злочини, які посягають на "права Аллаха" (інтереси всієї общини) або на приватні інтереси, але за які в джерелах нрава визначається не конкретна міра покарання, а санкція, що може змінюватись з урахуванням об'єктивного чи суб'єктивного боку діяння. Отже, "тазир" застосовувався при скоєнні злочинів, за які не передбачалось точно визначених санкцій категорій "хадд" або "кісас". Це стосується, приміром, невиконання деяких релігійних обов'язків, порушення зобов'язань за угодами, невиплати викупу за кров, шахрайства, порушень правил поведінки в громадських місцях, свавілля щодо підлеглих, чаклунства.
"Тазир" може застосовуватись і за вчинення злочинів, що за характером скоєння можуть бути віднесені до "хадд" або "кісас", тягнуть відповідні покарання, але не можуть бути застосовані. Скажімо, вартість викраденої речі нижча за вартість, яка тягне покарання у вигляді відрубання руки, тому суддя може визначити іншу санкцію.
"Тазир" має багато різновидів. Серед них: усний осуд, водіння напівоголеним по місту з публічним оголошенням скоєного гріха, розп'яття на три дні без доведення до смерті, але із забороною приймати їжу, позбавлення волі, штраф. Тілесні покарання (палицею, різкою чи батогом до 100 ударів, а за крадіжку з казни — по 100 ударів протягом трьох днів), смертна кара та ін. Підставою для застосування "тазиру" є зізнання злочинця, показання свідків. На відміну від "хадда" і "кісасу", "тазир" може застосовуватись і до неповнолітніх.
4. Судове право
Цю галузь мусульманського права утворюють норми, які регламентують порядок утворення, функціонування і компетенцію органів, покликаних здійснювати правосуддя. Верховним суддею визначається правитель мусульманської держави, що надає право здійснювати правосуддя своїм намісникам, які, в свою чергу, призначали суддів з-поміж духовних осіб — знавців мусульманського права "каді". Вони фактично і займалися розглядом абсолютної більшості судових справ. ,
Поряд із судами каді, що керувались виключно релігійними приписами, існували суди вузької компетенції, які діяли, виходячи з потреб відповідних владних структур. До цієї групи належали суди поліційної юрисдикції, юрисдикції інспектора ринку, юрисдикції справедливості халіфа чи його представників.
Діяльність мусульманських суддів (каді) грунтувалась на певних принципах, з-поміж яких доцільно зважати на такі:
1) одноособове вирішення спорів; 2) безперервність судового процесу; 3) повна рівність сторін-учасників судового розгляду; 4) неприпустимість прийняття рішення без заслуховування всіх суб'єктів спору.
Доказами, на які спирались судові рішення, були: а) показання свідків (при цьому свідчення одного чоловіка дорівнювало свідченням двох жінок); б) зізнання підсудного; в) письмові документи; г) обгрунтовані, з точки зору судді, чутки; д) особисте переконання судді, що склалося на підставі лише одному йому відомих фактів. Як видно, об'єктивну обгрунтованість деяких елементів доказової бази перевірити було неможливо. Це відкривало необмежений простір для свавілля каді.
Але у каді не було спеціального примусового апарату, здатного забезпечити швидке і точне виконання його вироків. Такий апарат був у розпорядженні світської влади. Тому поступово розгляд кримінальних справ вийшов з компетенції суду каді і перейшов до судів компетенції правителя, його намісників та поліції.
5. Міжнародне право
Особлива група норм утворюють галузь "сийар", яка регулює взаємовідносини мусульманської держави на міжнародному рівні. Це, зокрема, регламентація питань війни і миру, включаючи визначення підстав і меж ведення "джихаду" — священної війни з відступниками і ворогами ісламу, порядок розподілу воєнної здобичі, відносини мусульманської общини з представниками інших релігій, особливостей правового статусу різних груп населення в залежності від їх ставлення до ісламу. Отже, ця галузь об'єднує як норми міжнародно-правового характеру, так і приписи, що регулюють відносини виключно в межах держави. Мусульманське право, на відміну від інших правових систем, включає і норми міжнародного права як правила, що сформульовані у внутрішніх джерелах, а не вироблені шляхом міжнародного співробітництва.
Отже, мусульманське міжнародне правОу по суті, не відрізняється від інших галузей права. Його норми є загальнообов'язковими і забезпечуються такими ж засобами, як і всі інші правила поведінки шаріату[11].
6. Мусульманське право в сучасному світі
Розвиток традиційних і виникнення нових суспільних відносин обумовили певні зміни у правових системах мусульманських країн. Ці зміни чітко окреслюються у трьох напрямах.
По-перше, це так звана "вестернізація", тобто запозичення мусульманським правом деяких ідей, принципів та норм, притаманних романс-германському чи англосаксонському праву. При цьому вплив кожної із зазначених систем на право конкретної мусульманської країни залежав від того, з якою у неї були найтісніші економічні, політичні та інші зв'язки. Вестернізація виявилась у тому, що в питаннях, які виходять за межі особистого статусу і не стосуються священних основ ісламу, застосування норм власне мусульманського права поступається нормам, запозиченим у романс-германському чи англійському праві. Ці норми впроваджувались через видання державою нових законів, кодексів або поступово встановленою судовою практикою. В результаті цього в таких галузях, як державне, процесуальне, торгове, трудове право в наш час діє небагато норм, які безпосередньо випливають з класичного мусульманського права.
По-друге, це кодифікація норм, які стосуються особистого статусу і яких не торкнулась вестернізація. Треба було систематизувати багато в чому неузгоджені приписи Корану і суни, не змінюючи при цьому положень священних для мусульман джерел. Крім того, необхідно було усунути можливість обгрунтування вирішення одних і тих самих проблем посиланнями на численні і суперечливі праці послідовників різних шкіл мусульманського права.
У Турції Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси були підготовлені ще у 1870 і 1876 рр., але вони не торкалися регулювання особистих прав, сімейного та спадкового права. В 1927 р. король Саудівської Аравії Ібн-Сауд оголосив про наміри створити кодекс мусульманського права на базі однієї з доктрин, та активні протести з боку правовірних зробили неможливою реалізацію цих планів.