Отже, основними спеціальними засобами захисту прав спільної власності є позови про поділ спільної власності, про ви діл частки у спільній власності, про встановлення порядку користування спільним майном.
При цьому у таких позовах можуть міститися також вимоїн про визнання за позивачем права на певну частку у спільні власності, що надає таким вимогам ознак речево-правового захисту права власності.
Тривала безвісна відсутність громадянина створює невизначеність правовідносин, учасником яких він був; його кредитори не знають, як і від кого вимагати виконання зобов'язань безвісно відсутнього. Найважливішою метою у такій ситуації є охорон, майнових інтересів самого відсутнього. Адже його майно залишилося без нагляду. Тому законодавець створив інститут визнання громадянина відсутнім та оголошення громадянина померлим.
Громадянин може бути визнаний судом безвісно відсутнім, Якщо протягом одного року в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування (ч. 1 ст. 43 ЦК).
У разі визнання громадянина безвісно відсутнім над його майном встановлюється опіка. За заявою заінтересованих осіб, орган опіки і піклування може призначити опікуна для охорони майна відсутнього громадянина та управління ним і до закінчення одного року з дня одержання останніх відомостей про місце його перебування (ст. 44 ЦК).
3 майна особи, визнаної безвісно відсутньою, видається утримання громадянам, яких ця особа зобов'язана була за законом утримувати, погашається заборгованість за іншими зобов'язаннями.
Отже, вживаючи заходів щодо охорони майна безвісно відсутнього, суд здійснює захист його прав, допускаючи можливість його з'явлення. Тому у разі з'явлення чи виявлення місцеперебування безвісно відсутнього суд скасовує свої попередні рішення,(ст. 45 ЦК) і знімає опіку над майном.
Рішення суду про оголошення громадянина померлим приймається відповідно до вимог ст. 46 ЦК України. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони збігаються з наслідками, передбаченими у разі смерті громадянина:
1) відкривається спадщина;
2) припиняється шлюб;
3) припиняються зобов'язання, пов'язані з громадянином, оголошеним померлим;
4) певні особи набувають право на отримання пенсій як і при вигнанні громадянина безвісно відсутнім.
Законом (ст. 48 ЦК) передбачено також наслідки, пов'язані зі з'явленням громадянина, оголошеного померлим. У цьому випадку суд скасовує своє попереднє рішення, а громадянин набуває права вимагати:
1) повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до особи після оголошення громадянина померлим;
2) повернення майна, що збереглося і перейшло за сплатними угодами до інших осіб у разі коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим;
3) у випадку переходу майна до держави в порядку спадкування і його реалізації — повернення суми, вирученої від реалізації цього майна.
Цілком очевидно, однак, що для реалізації громадянином, Який після оголошення померлим повернувся, захисту своїх майнових прав недостатньо лише самого рішення суду про скасування попереднього рішення на підставі ст. 48 ЦК України. Адже треті особи можуть не повернути власникові майно, не відшкодувати його вартість добровільно. Малоймовірно, щоб у справі про скасування рішення про оголошення померлим розглядалися водночас і вимоги про повернення майна. Перед власником може постати проблема визначити зміст матеріально-правових вимог та обґрунтувати їх. Тому постає питання про правову природу передбачених ст. 48 ЦК України трьох засобів захисту майнових прав, а врешті воно зводиться до того, чи достатньо у позові посилатися на положення цієї статті, чи необхідно також залучати положення інших інститутів цивільного права, у тому числі про віндикаційний позов. Щоб дати відповідь на це питання, необхідно детальніше проаналізувати варіанти захисту.
Так, зміст положень ст. 48 ЦК України про порядок повернення майна прибулим власником дає підстави припустити, що в даному випадку передбачено правові наслідки, аналогічні правовим наслідкам, встановленим ст. 387 ЦК щодо віндикації майна власника, правда з тією особливістю, що у першому випадку йдеться про витребування майна, а в другому — про повернення майна.
Таким чином, є всі підстави стверджувати, що в ст48 ЦК передбачені самостійні спеціальні засоби захисту прав власників — громадян, які з'явилися після оголошення їх померлими, на жаль, положення ст. 48 про повернення майна, на наш погляд, не можуть забезпечити належний захист прав власника в деяких ситуаціях.
Так, очевидно, що положення ст. 22 ЦК щодо повернення безоплатно одержаного майна розраховані на застосування незалежно від факту добросовісності набувача такого майна. Якщо це так, то не зрозуміло, чому законодавець не передбачив для громадянина права вимагати від недобросовісного набувача (який знав, що громадянин, оголошений померлим, є живим) відшкодування вартості використаного майна та одержаних доходів.
Законодавець передбачив обов'язок недобросовісного набувача повернути оплатно одержане майно громадянинові, але не передбачив правових наслідків у разі відсутності майна у такого набувача та порядку розрахунків у разі одержання набувачем доходів чи здійснення витрат з утримання майна.
Отже, у практиці може виникнути чимало проблем щодо захисту прав громадянина, який повернувся після оголошення померлим. Проте, на наш погляд, не існує правових перешкод для субсидіарного застосування норм інших інститутів цивільного права, що регулюють порядок віндикації майна, зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження майна, деліктні зобов'язання.
Наприклад, у разі з'явлення громадянина, оголошеного померлим, він має право вимагати повернення майна, що збереглосяі безоплатно перейшло до особи після оголошення його померлим, як безпідставно збереженого, а щодо майна, що збереглося і перейшло за сплатними угодами до інших осіб у разі коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим, Витребування цього майна за віндикаційним позовом.
Засоби захисту прав власників у випадках втручання державних органів у здійснення власником його правомочностей та видання державними органами актів, які порушують права власників, застосовують як при неправомірному, так і при правомірному заподіянні державними органами збитків власникам.
Особливістю цього способу захисту є те, що відповідачами виступають державні органи, наділені владними повноваженнями. Тобто це означає можливість відповідальності держави за прийняття її органами рішень, що порушують право власності, причому незалежно від того, чи законні вони, чи ні. Цей спосіб захисту був запроваджений Законом України "Про власність".
Важливою загальною гарантією захисту прав власників є встановлення обов'язку державних органів у разі порушення Прав власників відшкодувати заподіяні збитки у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення Права власності, включаючи неодержанні доходи (п. 4 ст. 48 Закону України "Про власність).
Так, згідно з п. 4 ст. 48 Закону України "Про власність" у разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє право власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки у повному розмірі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи неодержанні доходи. Громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду. Вилучення земельної ділянки за рішенням суду здійснюється, якщо це необхідно для задоволення державних і громадських потреб. Захист прав власника земельної ділянки у цьому разі відбувається шляхом надання йому іншої рівноцінної за якістю земельної ділянки. Крім того, заподіяні цим вилученням збитки підлягають відшкодуванню на загальних підставах (ст. 51 Закону України "Про власність"). Зміст цієї статті дає підстави вважати, що вона стосується лише власників-громадян.
Відповідно до ст. 52 Закону України "Про власність" припинення права власності на будинок, інші будівлі, споруди або насадження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони розташовані, допускається лише у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України і з попереднім відшкодуванням збитків, причому лише за згодою власника. У разі незгоди власника на вилучення земельної ділянки рішення не може бути виконано до розв'язання спору судом, арбітражним судом або третейським судом.
За ст. 56 Закону не допускається втручання державних органів у здійснення власниками чи титульними володільцями їх правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном або встановлення непередбачених законодавством додаткових обов'язків чи обмежень. За шкоду, заподіяну неправомірним втручанням державних органів, на них покладається відповідальність в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону.
Статтею 57 Закону України "Про власність" також встановлено, що у разі порушення прав власника чи титульного володільця щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, заподіяного в результаті видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади, такий акт визнається недійсним за позовом власника чи особи, права якої порушено. Заподіяні цими діями збитки відшкодовуються за рахунок коштів, які є в розпорядженні відповідного органу влади або управління в розмірі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону. Частина 2 ст. 394 проекту передбачає також можливість власника вимагати відновлення становища, в якому він перебував до прийняття цього акта, а вже в разі неможливості відновити попереднє становище (майно втрачене, знищене тощо) власникові відшкодовуються збитки. Але в даному випадку йдеться вже не про захист права власності, а про захист майнових інтересів власника.