Якщо нападаючому була заподіяна шкода з необережності (навіть смерть), то це не буде перевищенням меж необхідної оборони.
Перевищення меж необхідної оборони може статися лише під час оборони, коли винний перебував у стані необхідної оборони і діяв з мотиву захисту. Пленум Верховного Суду в п. 4 постанови від 28 червня 1991 р. "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільнo небезпечних посягань" зазначив, що лише при наявності стану необхідної обророни можна зробити висновок щодо того, чи перевищила особа межі необхідної оборони чи ні. Якщо ж цього стану ще не було, тобто напад ще не почався і не було ніяких підстав вважати, що він негайно неминуче почнеться, або напад уже закінчився і не було з чого зробити висновку, що він продовжуватиметься, то заподіяна в таких випадках шкода не може кваліфікуватися за ст. 97 чи ст. 104. Відповідальність у таких випадках настає на загальних підставах як за звичайний злочин проти особи (ст. 94 чи ст. 101).
Щоб встановити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, треба врахувати не лише відповідність чи невідповідність знаряддя захисту і нападу, але і характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час, раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їх фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я тощо) та інші обставини.
За ст. 97 кваліфікується також вбивство злочинця під час його затримання з метою доставлення до відповідних органів влади, якщо при цьому були перевищені межі необхідності і злочинцеві була заподіяна така явно зайва шкода.
Якщо вбивство було вчинене в стані необхідної оборони з перевищенням її меж, і той, хто захищався, одночасно перебував у стані фізіологічного афекту, то його дії кваліфікуються за ст. 97, тобто за більш м'яким законом, а не за ст. 95 КК.
Заподіяння при перевищенні меж необхідної оборони тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть, при відсутності умислу на позбавлення життя кваліфікується за ст. 104.
Замах на вбивство не може кваліфікуватися за ст. 97, бо при цьому не може бути перевищення меж необхідної оборони.
Значні особливості має кваліфікація заподіяної шкоди в стані так званої уявної оборони, тобто тоді, коли в дійсності нападу не було, а винному лише здалося, що на нього нападають.
Вбивство в стані уявної оборони залежно від конкретних обставин кваліфікується:
а) за ст. 97 — якщо вся обстановка події давала підстави думати, що це був справжній напад, але винний перевищив межі тієї шкоди, яка була б необхідною при відповідному реальному посяганні;
б) за ст. 94 або 93 — якщо обстановка не давала підстав для добросовісної помилки про напад і винний міг розібратися в обставинах подій, але не звернув на це досить уваги, був неуважним, байдужим.
Кримінальна відповідальність виключається, якщо обстановка події давала достатні підстави вважати, що відбувається дійсне, реальне посягання, і винний не міг усвідомлювати своєї помилки. Вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, кваліфікується за ст. 97 і в тих випадках, коли воно має обтяжуючі ознаки, передбачені пп. "г", "д", "е", "з" ст. 93 КК.
Всі кримінально-правові норми, які передбачають відповідальність за умисне вбивство, можна розташувати за відповідною системою і визначити правило їх застосування (кваліфікації). Система названих статей КК України має такий вигляд: ст. 94, 93, 95 і 97.
Кваліфікація передбачених ними злочинів (при їх конкуренції) підкоряється правилу: "При наявності у вчиненому злочині ознак двох чи більше норм (статей) застосовується остання з конкуруючих норм (статей)". Наприклад, якщо в діях винного є ознаки, ст. 94 і 93, застосовується ст. 93, якщо дії мають ознаки статей 94, 93 і 95, застосовується ст. 95 і т.д.
Але треба мати на увазі, що це правило поширюється тільки на випадки конкуренції норм (статей) при їх ідеальній сукупності. Воно непридатне для випадків реальної сукупності, коли ці злочини були вчинені в різний час, в різних місцях, відносно різних потерпілих.
Норми (статті), в яких передбачається відповідальність за умисне вбивство, можна розташувати і в більшу низку. Наприклад, таку: ст. 94, 93, 1901, 69, 58, 59, 95, 97.
Але ця низка вже не має такої логічності, хоча і вона підкоряється вищезазначеному правилу кваліфікації цих злочинів.
У багатьох випадках вбивство утворює сукупність злочинів, наприклад, з бандитизмом (ст. 69), тероризуванням засуджених (ст. 691), розбоєм (ст. 86, 142), згвалтуванням (ст. 117), перевищенням влади чи службових повноважень (ст. 166), а також з хуліганством (ст. 206).
Оскільки ці склади злочинів не охоплюють заподіяння смерті потерпілому, а статті про вбивство не охоплюють цих злочинів, то вони завжди кваліфікуються за сукупністю відповідних норм (статей).
Вбивство з необережності (ст. 98).
Від усіх інших видів убивство, передбачене ст. 98, відрізняється тільки ознаками суб'єктивної сторони.
Можливі при цьому обидві форми необережності — злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.
Смерть через злочинну самовпевненість настає тоді, коли винний передбачає абстрактну можливість настання смерті, але розраховує її усунути, вважає, що в даному випадку вона не настане. Розрахунок винний робить на якісь певні реальні обставини (на своє вміння, на свою фізичну силу, на властивості машин, механізмів, на поведінку тварин тощо). Але, як виявляється, цей розрахунок негідний, невдалий. Вина особи, яка діяла таким чином, у тому, що вона не була більш уважною, що надіялась на ненадійне.
Найчастіше таке трапляється при порушенні різних правил — використання машин, зброї, вогню, вибухових речовин тощо.
У тих же випадках, коли винна особа передбачала, хоча і абстрактну, можливість настання смерті потерпілого і розраховувала на те, що вона не настане, але цей її розрахунок був на якусь випадковість (на "якось воно обійдеться"), а не на щось конкретно реальне, то таке вбивство визнається умисним, а не необережним.
Вбивство при злочинній недбалості вчиняється тоді, коли винний не передбачав, що від його дій може статися смерть, але за обставинами події він повинен був і міг передбачати такі наслідки своїх дій чи бездіяльності.
Наприклад, П. під час сварки вдарив кулаком у живіт п'яного С. Від цього удару потерпілий упав, ударився головою об бруківку, від чого і помер.
Від необережного вбивства треба відрізняти невин-не заподіяння смерті , коли особа не могла передбачати настання таких наслідків своїх дій чи бездіяльності.
Умисне тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (при відсутності умислу на причинения смерті) кваліфікується за ст. 101. У всіх інших випадках, коли тілесні ушкодження призвели до смерті потерпілого, дії винного кваліфікуються за ст. 98.
Так, наприклад, були кваліфіковані дії Р., який під час сварки двічі вдарив С. по обличчю. Від цих ударів С. упав і помер. Смерть настала внаслідок крововиливу в мозок. Миколаївським обласним судом дії Р. були кваліфіковані за ст. 94. Касаційна інстанція перекваліфікувала дії Р. за ч. З ст. 101. Пленум Верховного Суду СРСР у постанові по цій справі визначив, що для звинувачення Р. за ч. З ст. 101 треба було довести, що він мав намір заподіяти С. тяжкі тілесні ушкодження. Доказів цьому немає. В діях Р. не було нічого такого, що б доводило його намір заподіяти С. тяжкі тілесні ушкодження. Він хоча і не передбачав, але повинен був і міг передбачити і такі наслідки, які фактично настали, тобто заподіяв смерть необережно.
Необережне вбивство має такі суб'єктивні властивості, що для визнання особи винною досить довести, що вона могла передбачити наслідки своїх дій, бо згідно зі ст. 10 кожна особа, яка до вчинення злочину вже досягла віку чотирнадцяти років, повинна була (зобов'язана) такі наслідки передбачати.
Смерть потерпілого може бути наслідком багатьох злочинів, крім передбаченого ст. 98.
Такі випадки передбачені, наприклад, ч. З ст. 89, ст. 90, ч. З ст. 109, ч. 2 ст. 135, ч. 2 ст. 145, ч. 2 і ч. З ст. 215 та ін. Всі ці злочини кваліфікуються за відповідними статтями КК. Застосування ст. 98 при цьому не потрібно.
За ст. 98 кваліфікуються дії, якими необережно була заподіяна смерть потерпілому, при використанні винним різноманітних машин, механізмів при виконанні ними нетранспортних робіт (ремонтних, будівельних та ін.) .
Всі види вбивства, передбачені ст. 93—98, суттєво відрізняються від інших злочинів, пов'язаних з позбавленням життя людини чи посяганням на нього. При їх відмежуванні слід ураховувати положення, на які вказує Верховний Суд України:
а) посягання на життя державного діяча, вчинене в зв'язку з його державною діяльністю, або на життя представника іноземної держави, вчинене з метою спричинити міжнародні ускладнення, є злочинами проти держави і повністю охоплюються відповідно ст. 58 чи ст. 59 і додаткової кваліфікації за п. "в" ст. 93 не потребують.
Посягання на життя державного діяча чи представника іноземної держави охоплює як умисне вбивство, так і замах на умисне вбивство;
б) бандитизм, поєднаний з умисним вбивством, є посяганням на основи державного управління в сфері громадської безпеки та на життя людини. Оскільки диспозицією ст. 69 не передбачені такі наслідки, як позбавлення життя людини, і санкція цієї статті закону більш м'яка, ніж санкція ст. 93 чи ст. 94, дії винного у таких випадках слід кваліфікувати за сукупністю злочинів — як бандитизм і умисне вбивство;
в) під посяганням на життя, відповідальність за яке передбачена ст. 1901, належить розглядати умисне вбивство або замах на вбивство працівника міліції, народного дружинника чи військовослужбовця в зв'язку з їх діяльністю по охороні громадського порядку. Такі дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 190' та п. "в" ст. 93 чи ч. 2 ст. 17 і п. "в" ст. 93;