* Мова йде про передові в науковому відношенні країнах, насамперед країнах Європи й Північної Америки.
Але ще в першому десятилітті XIX в. запрошення експерта-психіатра в карний процес було справою відносно рідким. Переломним виявився період з 1810 по 1825 р., коли в ряді західноєвропейських країн великий суспільний резонанс викликала серія подібних між собою злочинів*. Це були особливо тяжкі діяння (в основному вбивства), зроблені у відношенні рідних, близьких, знайомих. Відмітною рисою була зовнішня безмотивность вчиненого. Злочини відбувалися не з користі, не під впливом сильної пристрасті або хворобливих ілюзій. Разом з тим у злочинців не виявлялося й ознак вираженого психічного розладу. У результаті, з одного боку, виникала підозра, що злочинець ненормальний, тому що він без видимих причин вчиняв дивовижний злочин, зазіхаючи на ті області людських відносин, які вважалися священними. Однак, з іншого боку, помітних симптомів божевілля не виявлялося. Більше того, злочинці, як правило, заздалегідь і ретельно готовили свої дії, проявляючи часом такий ступінь хитрості й спритності, на яку ненормальні вважалися нездатними. Зштовхнувшись із неможливістю раціонального пояснення відзначених протиріч, карна юстиція зазнавала серйозних труднощів. І тоді на допомогу суддям прийшли психіатри. Вони висунули концепцію мономанії, тобто божевілля, що проявляється майже винятково в здійсненні тяжкого злочину й не мав (майже що не имели) інших зовнішніх ознак. Проте, як заявляли самі експерти, ретельний клінічний аналіз кожного випадку дозволяв поставити вірний діагноз. Поняття мономанії було ненауковим, і психіатри від нього незабаром відмовилися. Але саме завдяки цій помилковій у науково-пізнавальному відношенні концепції психіатрії вдалося «закріпитися» у системі карної юстиції**.
* На значимість для розвитку судової психіатрії даного періоду й розглянутих нижче обставин звернув увагу відомий французький філософ Мішель Фуко (Фуко М. Про концепцію «соціально небезпечного суб'єкта» у судовій психіатрії XIX сторіччя // Філософська й соціологічна думка. 1991. № 7. С. 84-110).
** Фуко М. Указ соч. С. 87-99.
Значний вплив на подальше розширення сфери застосування психіатричних знань у карному судочинстві зробило вчення про дегенерацію французького психіатра Б. Мореля. Вчення про дегенерацію (виродженні) якоюсь мірою протистояло теорії еволюції Дарвіна (обидві теорії з'явилися в середині XIX в. майже одночасно). Говорячи про розвиток живої природи, дарвінізм звертав увагу на «прогрес у світі рослин і тварин». Морель зробив акцент на біологічних процесах протилежної властивості. В окремих людських популяціях, відзначав він, з покоління в покоління можна спостерігати наростаючі ознаки виродження - інтелектуального, морального, фізичного. Воно проявляється, зокрема, у безплідності, зниженій життєздатності дітей, глухоті, слабоумстві й інших психічних розладах, різноманітних відхиленнях у поводженні. Навчання Мореля мало успіх і вплинуло на багато областей наукового знання, включаючи психіатрію. Із цього часу подання про психічні розлади, що виключають осудність, сталі набагато більше різноманітними. Вони вже не обмежувалися випадками, коли зазначені розлади минулого занадто очевидними, або випадками, коли хвороба виражалася у формі мономанії (потяга до здійснення тяжких насильницьких злочинів). Тепер, маючи справу зі злочином, можна було припустити, що воно є свідченням дегенеративного процесу. А останній звичайно супроводжується іншими відхиленнями від норми, у тому числі психічними. Так що відтепер судово-психіатричні питання могли ставитися у відношенні обвинувачуваного в кожному (з погляду характеру й ваги) злочині.
В XIX в. були закладені основи сучасної психіатрії. Досить значні досягнення цього часу в сфері клінічного опису й діагностики психічних захворювань, їхньої класифікації, виявленні этиологии (причин) окремих форм психічних хвороб, а також в області змісту хворих і догляду за ними. Прогрес у гуманізації психіатрії до кінця сторіччя воістину величезний.
Але ще в першій його половині в багатьох психіатричних закладах звичайної була практика широкого використання насильницьких, що приймали часом украй жорстокі форми, засобів обігу з пацієнтами. До них застосовувалися наручники, ланцюги, ремені для зв'язування, «гарячкові сорочки» і тому подібні міри, причому строком до багатьох тижнів, місяців і навіть років.
В 1793 р. французький психіатр Ф. Пинель розпорядився про зняття ланцюгів з мешканців будинку божевільних. Ця подія вважається поворотним пунктом у русі за гуманізацію психіатрії. За словами відомого російського психіатра Н.Н. Баженова, завдяки Пинелю «божевільні були підняті до достоїнства хворих»*. В 1839 р. англійський психіатр Д. Конноли скасував застосування гамівних сорочок (залишених в арсеналі психіатрії Пинелем) і проголосив принцип «нестиснення» при лікарняному відході. В 70-х рр. минулого століття в Шотландії вводиться «система відкритих дверей». Вона полягала в майже повній ліквідації палат, що защіпаються, і видаленні ґрат. Переважній більшості хворих дозволялося вільно пересуватися по території лікарні.
* Баженов Н.Н. Історія Московського Доллгауза. М., 1909. С. 9. Російські психіатри оцінювали реформи Пинеля дуже високо. Той же Баженов відзначав, що саме з них «психіатрія веде своє літочислення». Активно впроваджувалися в психіатричну практику дореволюційної Росії також описані нижче принцип «нестиснення» і «система відкритих дверей».
Досягнення психіатричної науки й гуманізація відношенні до психічно хворих дуже впливали на судову психіатрію. Значний внесок у її розвиток в XIX - початку XX в. внесли такі великі вчені й клініцисти, як И.М. Балинский, А.У. Фрезі, В.Х. Кандинский, В.П. Сербський, В.М. Бехтерев у Росії, В. Гризингер у Німеччині, Ж. Эскироль у Франції, Г. Маудсли в Англії, Р. Крафт-Эбинг в Австрії й ряд інших.
Значно більше широке коло проблем зачіпали ідеї італійського психіатра Ч. Ломброзо. Його концепція «злочинної людини» («уродженого злочинця») була вкрай радикальна. Вона рішуче переглядала колишні погляди на природу злочинності й методи боротьби з нею й, як наслідок цього, претендувала на всебічне реформування всієї системи карної юстиції.
Однак реальний вплив на останню ідею Ломброзо виявилося набагато скромніше*. Більш помітно їхній вплив на наступний розвиток кримінології й у якомусь ступені судової психіатрії. Практично всі наукові концепції, що визнають значиму роль біологічних або медичних факторів (генетичних, психопатологічних та ін.) у генезисі злочинності, сталі йменуватися ломброзианскими.
* Докладно ці питання вивчаються в навчальних курсах кримінології й карного права.
Далі, в XIX в. з'являються законодавчі формулювання, що застосовувалися потім у судовій і експертній практиці протягом більше ста років. Норма Французького кримінального кодексу 1810 р. про неосудність («Немає ні злочину, ні провини, якщо обвинувачуваний під час здійснення дії перебував у стані божевілля») проіснувала до 1994 р. коли у Франції набув чинності новий карний закон. Уведені в 1843 р. в Англії критерії неосудності, відомі як Правила Мак-Натена*, існують в англо-американському праві й понині.
* Названі по імені психічно хворого, що зробив по маревних мотивах убивство, жертвою якого став секретар прем'єр-міністра. Викладені у вигляді п'яти питань і відповідей на них. Центральним є положення про те, що несамовитим уважається особа, що внаслідок щиросердечної хвороби не моглася усвідомлювати «природу і якість» свого злочинного діяння або його «протизаконність».
Судової психіатрії XX сторіччя властиві деякі нові риси, що не мали або майже що не мали аналогів у минулому.
Карне й кримінально виконавче (виправне) законодавство й правозастосовна практика поряд з важкими психічними захворюваннями все більша увага починають приділяти відносно неглибоким психічним розладам. Вони враховуються при призначенні покарання й виборі його виду. Організуються спеціалізовані установи для засуджених із прикордонними психічним порушеннями. У виправний процес усе ширше впроваджуються лікувально-психіатричні й психолого-коррекционные програми. Відповідно зростає роль психіатра в карному судочинстві й під час відбування покарання.
Відзначимо, що 50-і рр. знаменуються появою й початком широкого впровадження в психіатричну практику нових лікарських засобів (нейролептиків). Їхній терапевтичний ефект значно перевершує все, що застосовувалося раніше в психіатрії з лікувальними цілями. Це дозволило набагато успешнее вирішувати лікувально-профілактичні завдання, у тому числі при застосуванні примусових мір медичного характеру. Але під впливом терапії в рамках психічних захворювань із традиційно важким несприятливим плином з'явилися вялотекущие, «стерті» форми, а також стійкі ремісії з гарною соціальною пристосовністю. Чимале число хворих, приречених колись більшу частину життя перебувати в лікарні, одержали можливість проживати в домашніх умовах. Разом з тим дані зміни поставили перед судовими психіатрами ряд непростих проблем. Значно ускладнилася, наприклад, судово-психіатрична експертна оцінка багатьох хворих (особливо, хворих шизофренією) зі збереженою соціальною адаптацією й працездатністю. Ускладнилося завдання попередження суспільно небезпечних дій з боку осіб розглянутої категорії. У внебольничных умовах стало складніше контролювати й вчасно виявляти випадки погіршення психічного стану хворого, порушень його соціальної адаптації, наслідком чого може з'явитися суспільно небезпечне поводження.
В XX в. уживає спроба вивести процес гуманізації психіатрії на якісно новий рівень. Починаючи з Пинеля, реформи по гуманізації психіатрії здійснювалися з позиції патерналізму. Пацієнт розглядався винятково як об'єкт лікарської турботи й піклування. Із другої половини поточного сторіччя патерналистской моделі взаємин лікаря й хворого в медицині протиставляється інша - модель партнерського (або «терапевтичного») співробітництва. Вона передбачає зовсім відмінну від патерналізму вихідну базу для відносин лікаря з пацієнтом - взаємна згода, довіра, правдивість, взаємну відповідальність. Пацієнт одержує право на інформацію про стан свого здоров'я, про характер і мету призначуваних лікарем медичних мір. Він вправі відмовитися від пропонованої медичної допомоги, і лікар зобов'язаний дотримувати цього права (крім випадків, коли є підстави для вживання недобровільних заходів). Пацієнт вправі відмовитися від уже призначеного курсу лікування.