регистрация / вход

Захист прав людини у період збройних конфліктів

Статистика Міжнародного комітету Червоного Хреста свідчить, що протягом останніх 5 тис. років відбулося близь­ко 14 тис. війн, у яких загинуло приблизно 5 млрд. людей. За останні 3 тис. 400 років на Землі було лише 250 років за­гального миру.

Статистика Міжнародного комітету Червоного Хреста свідчить, що протягом останніх 5 тис. років відбулося близь­ко 14 тис. війн, у яких загинуло приблизно 5 млрд. людей. За останні 3 тис. 400 років на Землі було лише 250 років за­гального миру.

Перша світова війна спричинила загибель 10 млн. осіб (у пропорції 20 комбатантів на одну цивільну особу) та ще близько 21 млн. загинуло від епідемій. У Другій світовій вій­ні було вбито вже 40 млн. чоловік, приблизно однаково ком­батантів і цивільних осіб. Тільки в період між 1945 і 1966 рр. на Землі відбулося не менше 73 збройних конфліктів. За під­рахунками експертів, у сучасних збройних конфліктах спів­відношення убитих серед комбатантів і цивільних осіб буде вже зворотним: у звичайній війні — 10 цивільних осіб на од­ного комбатанта; у ядерній війні — 100 цивільних осіб на од­ного комбатанта.

З урахуванням цього захист прав людини в період зброй­них конфліктів набуває неабиякого значення.

Правове становище учасників збройних конфліктів.

Комбатанти. Відповідно до Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р., збройні сили сторін, які пе­ребувають у конфлікті, "складються з усіх організованих збройних сил, груп і підрозділів, що перебувають під коман­дуванням особи, відповідальної перед цією стороною за пове­дінку своїх підлеглих, навіть якщо цю сторону представляє уряд або влада, не визнана супротивною стороною. Такі збройні сили підкоряються внутрішній дисциплінарній систе­мі, що, з-поміж іншого, забезпечує дотримання норм міжна­родного права, застосовуваних у період збройних конфлік­тів" (п. 1 ст. 43). Зважаючи на це положення, можна дати таке визначення.

Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), і мають право брати. особисту участь у воєнних діях.

Відповідно до міжнародного права наданий комбатантам статус учасників активних бойових дій розглядається як сукупність властивих їм прав, характерних рис і особливостей. Найістотнішими з них є такі:

• за комбатантами визнається право застосовувати воєн­не насильство;

• до самих комбатантів може застосовуватися воєнне на­сильство;

• комбатанти, які потрапили під владу супротивної сто­рони, є військовополоненими;

• статус комбатанта не поширюється на найманців [64]. Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. учасниками бойових дій вважаються:

• особовий склад регулярних збройних сил;

• ополчення і добровольчі загони (які входять і які не входять до складу регулярних збройних сил);

• особовий склад організованих рухів опору, якщо він відповідає таким умовам:

• має на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;

• має певний і чітко видимий здалеку розпізнавальний знак;

• відкрито носить зброю;

• додержується у своїх діях законів і звичаїв війни;

• члени екіпажів торговельних суден і цивільних літаків, що безпосередньо беруть участь у воєнних діях;

• населення, яке при наближенні супротивника взялося за зброю, коли воно відповідає двом умовам:

• відкрито носить зброю;

• додержується законів і звичаїв війни.

Найманці. Спираючись на ст. 47 Додаткового протоко­лу 1 до Женевських конвенцій 1949 р., можна дати таке ви­значення.

Найманець — це будь-яка особа, що:

а) спеціально завербована на місці або за кордоном для участі у збройному конфлікті;

б) фактично бере особисту участь у воєнних діях;

в) керується здебільшого бажанням одержати особисту вигоду або матеріальну винагороду;

г) не є ані громадянином сторони, яка перебуває в кон­флікті, ані особою, що постійно проживає на території, конт­рольованій даною стороною;

д) не входить до особового складу збройних сил сторони, яка перебуває в конфлікті;

е) не послана державою, яка не є стороною, що перебу­ває в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків як особа, що входить до складу її збройних сил.

За останньою ознакою, що характеризує найманця (пункт "е"), його відрізняють від військових радників, які на­правляються на службу до іноземної армії за згодою між дер­жавами і не беруть особистої участі у воєнних-діях.

Зважаючи на те, що найманці вербуються, використову­ються, фінансуються і навчаються для діяльності на пору­шення таких принципів міжнародного права, як суверенна рівність, політична незалежність, територіальна цілісність держав і самовизначення народів, Генеральна Асамблея 00Н своєю резолюцією прийняла 4 грудня 1989 р. Міжна­родну конвенцію про боротьбу з вербуванням, використан­ням, фінансуванням і навчанням найманців. Ця конвенція уточнює спрямованість неправомірних насильницьких дій найманців:

• повалення уряду або інший підрив конституційного ла­ду держави;

• підрив територіальної цілісності держави.

За визначенням ст. З цієї конвенції найманець, який бере безпосередню участь у воєнних або спільних насильницьких діях, вчиняє злочин за змістом цієї конвенції.

Найманець не має права на статус комбатанта або вій­ськовополоненого.

Будь-яка особа, яка вербує, використовує, фінансує або навчає найманців, чинить злочин, як визначено Конвенцією 1989 р.

Конвенція передбачає, що норми, які містяться в ній, мають застосовуватися без шкоди для права збройних кон­фліктів і міжнародного гуманітарного права, включаючи по­ложення, що стосуються статусу комбатантів або військово­полонених.

Добровольці. Факти участі добровольців у складі дію­чих армій воюючих сторін мали місце в історії багатьох війн. Ось чому Гаазькі конвенції 1907 р. приділили цій категорії учасників бойових дій особливу увагу. Використовуючи по­нятійний апарат Конвенції про права та обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни 1907 р., можна дати таке визначення.

Добровольці — це приватні особи, які самі перехо­дять кордон з метою вступити на службу до збройних сил однієї з воюючих сторін.

На відміну від найманця доброволець включається до особового складу збройних сил, у результаті чого він набу­ває статусу комбатанта. При цьому воююча сторона "відпо­відальна за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її військових сил".

Шпигуни (вивідачі). Цій категорії осіб, що беруть у той або інший спосіб участь у збройних конфліктах, приділялася увага в Додатку до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., а також у Додатковому про­токолі І до Женевських конвенцій 1949 р. На підставі зазна­чених міжнародних актів можна дати таке визначення.

Шпигуном (вивідачем) може бути визнана така осо­ба зі складу збройних сил сторони, що перебуває в кон­флікті, яка, діючи таємним способом або під вигаданими приводами, збирає відомості в районі воєнних дій даної сторони з наміром повідомити їх супротивній стороні.

У разі затримки (арешту) під час шпигунства така особа "не має права на статус військовополоненого, і з ним мо­жуть поводитися як зі шпигуном" (ст. 46 Додаткового прото­колу І).

У Додатковому протоколі І є низка положень, що містять ознаки, за якими шпигунство відрізняють від Інших дій ком­батантів. Так особа зі складу збройних сил сторони, що пе­ребуває в конфлікті, яка від імені цієї сторони збирає або на­магається збирати інформацію на території, контрольованій супротивною стороною, не вважається особою, що займаєть­ся шпигунством, якщо, діючи у такий спосіб, вона носить формений одяг своїх збройних сил.

Так само діяльність такої особи не вважається шпигун­ською, якщо вона не діє обманним шляхом або навмисно не вдається до таємних методів.

Якщо така особа потрапляє під владу супротивної сторо­ни, вона не втрачає свого права на статус військовополоне­ного, і з нею не можуть поводитися як зі шпигуном.

Парламентери. Докладно про парламентерів ідеться в статтях XXXII—XXXIV Додатку до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р.

Парламентером вважається особа, уповноважена од­нією з воюючих сторін почати переговори з іншою сто­роною і яка прибуває з білим прапором.

І сам парламентер, і сурмач або барабанщик, що його супроводжують, а також прапороносець і перекладач корис­туються правом недоторканності.

Начальник військ, до якого відправлено парламентера, не зобов'язаний прийняти його за будь-яких обставин. Він може вжити всіх необхідних заходів, аби перешкодити пар­ламентеру скористатися покладеним на нього дорученням для збирання інформації. Він має також право у разі зловжи­вань з боку парламентера тимчасово його затримати. Парла­ментер втрачає право на недоторканність, якщо буде пози­тивним і безсумнівним способом доведено, що він скористав­ся своїм привілейованим становищем для підмови до зради або для її вчинення.

Військовополонені. У ст. 44 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р. поняття військовополоне­ного визначено лаконічно: будь-який комбатант, що по­трапляє під владу супротивної сторони, є військовополо­неним. Водночас про цю категорію учасників збройних кон­фліктів докладно сказано в Женевській конвенції про пово­дження з військовополоненими 1949 р. Зокрема, у ст. 4 конвенції сказано, що військовополоненими є особи, які по­трапили під владу ворога і належать до однієї з таких кате­горій:

• весь особовий склад збройних сил сторони, яка перебу­ває в конфлікті;

• особовий склад добровольчих загонів та інших опол­чень, включаючи особовий склад організованих рухів опору, якщо вони відповідають нижченаведеним умовам:

а) мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;

б) мають певний і чітко видимий здалеку розпізнаваль­ний знак;

в) відкрито носять зброю;

г) додержуються у своїх діях законів і звичаїв війни.

• особовий склад регулярних збройних сил, що вважає себе підпорядкованим урядові або владі, не визнаних держа­вою, яка тримає в полоні;

• особи, які йдуть за збройними силами, але не входять до їх складу безпосередньо (постачальники, військові корес­понденти тощо);

• члени екіпажів суден торговельного флоту, екіпажів ци­вільної авіації сторін;

• населення неокупованої території, яке при наближенні ворога стихійно з власної ініціативи стає до зброї для бороть­би з військами, що вторгаються.

Конвенція прирівнює до військовополонених за ознакою поводження з ними таких осіб:

• інтернованих на розсуд держави, що окупує, осіб, які належать або належали до збройних сил окупованої країни;

• осіб, які підлягають інтернуванню відповідно до міжна­родного права, відповідно до дипломатичної і консульської практики і договорів.

Конвенція застерігає, що медико-санітарний склад і ду­ховний персонал, затримані державою, яка тримає в полоні, з метою надання допомоги військовополоненим, не повинні вважатися військовополоненими.

У цілому ж конвенція застосовується до військовополо­нених з того моменту, коли вони потраплять під владу воро­га, і аж до їх остаточного звільнення і репатріації.

Загальновизнаним принципом міжнародного гуманітар­ного права стосовно військовополонених є те, що військово­полонені перебувають під владою ворожої держави, але не окремих осіб або військових частин, що взяли їх у полон. Незалежно від відповідальності, що може бути покладена на окремих осіб, саме держава, яка тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими.

Основою поводження з військовополоненими, наскільки це дозволяє воєнний час, є принципи гуманності. Так, у ст. 13 конвенції підкреслюється, що з військовополоненими слід завжди поводитися гуманно. Будь-яка незаконна дія або бездіяльність держави, що тримає в полоні, які призводять до смерті військовополоненого, що перебуває в її владі, або такі, що ставлять здоров'я військовополоненого під серйозну загрозу, забороняються і розглядаються як серйозні порушення цієї конвенції. Зокрема, жодний військовополонений не може бути підданий фізичному каліченню або науковому чи медичному дослідові будь-якого характеру, що не пов'яза­ний з лікуванням військовополоненого та його інтересами.

За будь-яких обставин військовополонені мають право на повагу до їх особистості і честі. Вони цілком зберігають свою цивільну правоздатність, якою користувалися під час захоп­лення у полон. Речі і предмети особистого користу­вання повинні залишатися у військовополонених. Вони мають бути забезпечені необхідним одягом і медичною допо­могою, питною водою і їжею у достатній кількості.

Військовополонені звільняються і репатріюються відразу ж по припиненні воєнних дій.

Підстави виникнення та реалізації міжнародно-правової відповідальності

Проблема підстав міжнародно-правової відповідальності держав справедливо привертає увагу вітчизняних і зарубіж­них правників, які досліджували її під різними кутами зору.

Серед вітчизняних теоретиків міжнародного права найбільш значні у цій галузі праці належать професору В. А. Василенку.

При розгляді підстав відповідальності слід вивчити дні групи питань:

на підставі чого суб'єкт міжнародного права може не­сти юридичну відповідальність;

за що суб'єкт міжнародного права може нести цю відповідальність. Виходячи з цього, розрізняють юридичні (нормативні) фактичні (юридико-фактичні) підстави відповідальності, між якими існує тісний взаємозв'язок.

У загальному плані юридичні підстави відпо­відальності держави за міжнародні правопорушення — це сукупність юридичне обов'язкових приписів, міжна­родно-правових актів, на підставі яких певний варіант поведінки держави кваліфікується як міжнародне пра­вопорушення.

До юридичних підстав відповідальності держави В. А. Василенко відносить лише юридичне дійсні міжнародні зобов'язання, закріплені у правомірних міжнародно-правових актах. Беручи до уваги специфіку таких актів, він поділяється на три основні групи:

• міжнародний договір і міжнародний порядок;

• рішення міжнародних судів і рішення міжнародні і (міжурядових) організацій, що мають обов'язком силу;

• окремі односторонні міжнародно-правові акти держав Розглянемо кожну із зазначених груп докладніше.

1. Міжнародний договір і міжнародний порядок справедливо посідають перше місце в ієрархії джерел юридичних основ міжнародно-правової відповідальності. При цьому якщо говорити про договори, то має йтися тільки про правомірні договори. Приписи недійсних міжнародних договори мають юридичної чинності, що закріплено в статтях 48—53 і Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р.

Хоч міжнародний порядок належить до цієї групи юридичних підстав відповідальності, його місце скромніше, ніж міжнародного договору. Це зумовлено тим, що в сучасниці період розвитку міжнародного права сфера дії звичаєвих норм помітно звузилася на тлі значного розвитку договірно­го регулювання міжнародних відносин. Проте міжнародний порядок залишається особливою формою і засобом, що за­кріплює визнання певного способу поведінки держав як юридичне обов'язкового правила їх взаємовідносин.

2. Рішення міжнародних судів як джерело юридичних підстав відповідальності цікаві тим, що вони встановлюють права та обов'язки сторін, що сперечаються, і завжди мають для цих сторін спору обов'язковий характер. Є загально­прийнятим, що, передаючи спір на розгляд міжнародного су­ду, сторони беруть на себе зобов'язання підкоритися при­йнятому рішенню. При цьому сторони виходять із того, що основою обов'язкової сили таких рішень є приписи норм міжнародного права.

У даному контексті професор В. А. Василенко розрізняє дві типові ситуації:

• коли рішення виноситься у зв'язку з праводомаганнями сторін, що сперечаються, які не є наслідком між­народного правопорушення;

• коли рішення виноситься у справі про порушення при­писів міжнародно-правового акта.

У першому випадку суд встановлює нові права та обов'язки сторін щодо предмета спору, у другому — факт правопорушення, визначаючи види і форми відповідальності держави-правопорушниці.

Рішення міжнародних (міжурядових) організацій стають джерелом юридичних підстав міжнародно-правової відпові­дальності держави лише тоді, коли такі рішення відповідно до статуту цієї організації мають юридичне обов'язковий ха­рактер. Рішення міжнародних організацій становлять так зване внутрішнє право міжнародних організацій, що є дже­релом як повноважень, так і обов'язків держав-членів.

Наприклад, Статут 00Н встановлює обов'язкові для йо­го членів свої власні правила процедури (ст. 21), бюджет 00Н і розподіл витрат між членами (ст. 17), порядок призу­пинення здійснення прав і привілеїв членам організації (ст. 5) і т. д.

3. До односторонніх міжнародно-правових актів дер жав, розглянутих в окремих випадках у ролі юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності, можна віднести односторонні акти держави у формі декларацій, заяв, нот, виступів посадових осіб. Маються на увазі, безумовно, такі акти, через які держава визначає конкретні правила або лінію своєї поведінки у сфері міждержавних відносин і бере на себе відповідні міжнародні зобов'язання.

Джерелом юридичних підстав відповідальності держави, на думку В. А. Василенка, є лише ті її односторонні міжнародно-правові акти, що мають самостійне значення у плані добровільного прийняття цією державою певних міжнародних зобов'язань стосовно інших держав і визнаються цими державами.

Ще виразніше з цього приводу висловлюється І. І. Лукашук, зазначаючи, що "коли одна держава, з огляду на кон­кретні обставини односторонньої декларації іншої держави, почала на цій підставі певні дії і зміна декларації може зав­дати їй збитків, то така зміна неправомірна до завершення відповідної дії". Від односторонніх міжнародно-правових актів слід відрізняти внутрішньодержавні правові акти, дія яких не поширюється на міждержавні відносини.

Важливе практичне і теоретичне значення має класифі­кація міжнародних правопорушень, що сприяє визначенню характеру відповідальності держави-правопорушниці. Розріз­няють кілька основних видів міжнародних правопорушень. Так, професор Харківського університету В. А. Уляницький у своїй праці, написаній у співавторстві з професором Л. А. Камаровським ще в 1908 р., з-поміж міжнародних пра­вопорушень виділяв такі:

• недодержання трактатів, особливо якщо вони мають важливе значення для кількох держав;

• прагнення окремої держави до поневолення інших самостійних держав і до всесвітнього панування;

• напад без оголошення війни і без достатнього приводу;

• прагнення держави до панування у відкритому морі, що визнається міжнародною територією;

• псування міжнародних шляхів і споруд, встановлених для забезпечення міжнародного спілкування;

• порушення прав дипломатичних агентів і органів між­народного спілкування;

• порушення міжнародних інтересів держав, які грунту­ються на юридичних основах, а саме: вигнання іноземців із держави, відмова іноземцю у захисті і правосудді, релігійні утиски.

Закріплена у Статуті Ліги Націй заборона війни і дане у Лондонських конвенціях 1933 р. визначення поняття агресії загострили питання відповідальності держав за розв'язання і ведення агресивної війни. Під впливом цих та інших міжна­родних документів професор А. М. Трайнін уперше запропо­нував свою класифікацію злочинів проти миру, виділивши три їх групи. До першої групи, що охоплює найгострішу фор­му посягань на мир, як підкреслював А. М. Трайнін, мають бути включені агресивні дії. Це передусім воєнна агресія, що є прямим і безпосереднім запереченням миру, а також допомога агресії, загроза агресії і блокада, що прилучаються до неї.

Другу групу посягань на мир становлять ворожі дії про­ти іншої держави, дії, що не є прямим воєнним актом, однак явно спрямовані проти іншої держави і тим самим безпосе­редньо створюють небезпеку воєнних конфліктів. До них на­лежать: пропаганда агресії, підтримка озброєних банд, неви­конання зобов'язань за міжнародними договорами, укладе­ними на захист миру (наприклад, невиконання міжнародних зобов'язань щодо скорочення озброєнь), тероризм.

Нарешті, до третьої групи він включає неприязні дії, що не можуть бути розцінені як ворожі у буквальному розумін­ні, проте вносять елементи відчуженості й розладу в мирні відносини народів. До них належать: виготовлення й розпов­сюдження підроблених документів і поширення фальшивих відомостей, спрямованих проти іншої держави, а також посягання на престиж і честь іншої держави.

Сушене міжнародне право не дає вичерпного переліку конкретних правопорушень. Адже скільки інтересів, які за­хищаються сучасним міжнародним правом, стільки може бу­ти й міжнародних деліктів.

Водночас класифікація безумовно можлива відповідно до поставленої мети вибору її критеріїв. Наведена вище класи­фікація, запропонована професором А. М. Трайніним, грунтується на критерії міри соціальної небезпеки міжнародного правопорушення.

За схемою, запропонованою Г. І. Тункіним, правопору­шення поділяють на дві категорії. До першої належать пра­вопорушення, що становлять небезпеку для миру, до дру­гої — решта правопорушень [18].

Безумовний інтерес становить класифікація міжнарод­них правопорушень, яку запропонував В. А. Василенко на підставі таких взаємозалежних і взаємозумовлених крите­ріїв:

• значущість міжнародно-правових актів і характер регу­льованих ними правових відносин;

• передбачуваний спосіб дій держави-правопорушниці;

• міра соціальної небезпеки і характер наслідків міжнародного правопорушення.

За цими критеріями можна виділити три основні види міжнародних правопорушень:

• ординарні міжнародні правопорушення;

• особливо небезпечні міжнародні правопорушення;

• найтяжчі міжнародні злочини.

Ординарні міжнародні правопорушення не мають явно виражених ознак, зафіксованих відповідними міжнародне правовими нормами. Ці ознаки встановлюють на основі аналізу відповідних міжнародних зобов'язань держави, що містяться в договорах, звичаях, рішеннях міжнародних судів і т. п. До ординарних міжнародних правопорушень належать, як правило, порушення зобов'язань окремих держав одна перед одною.

Особливо небезпечні міжнародні правопорушення пов'язані з порушенням міжнародно-правових норм, у яких закріплені зобов'язання держав не тільки одна перед одною, а й перед усім міжнародним співтовариством держав. Вони являють собою дії, що становлять загрозу загальному миру й безпеці. До категорії особливо небезпечних можна віднести порушення заборон, що містяться, зокрема, у Женевськім конвенції про відкрите море 1958 р.. Договорі про заборону випробувань ядерної зброї 1963 р. і т. п.

Найтяжчі міжнародні злочини становлять групу між народних правопорушень, ознаки яких, як правило, чітко сформульовано у міжнародних договорах, угодах та інших актах, що відіграють особливо важливу роль у системі норм міжнародного права та підтриманні міжнародного правопо­рядку. При вчиненні таких злочинів порушуються основопо­ложні загальні принципи міжнародного права. Їхні наслідки передбачають не тільки відповідальність держави в Цілому, а й міжнародну кримінальну відповідальність винних посадо­вих осіб.


Список використаної літератури:

1. Тацій В.Я., Грошевий Ю.М. Правові засоби охорони Конституції // Вісник академії правових наук України. – 1995. №3 – с.35-42.

2. Румянцев О.Г., Додонов В.Н. Юридический энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА – М. 1997. – 324с.

3. Четверних В.А. Демократическое Конституционное государство: введение в теорию. – М.: ИГПРАН, 1993. – 230с.

4. Мишин А.А., Власихин В.А. Конституция США. Политико-правовой коментарий. – М.: Международные отношения. 1985. – 335с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий