регистрация / вход

Оцінка вартості прав на обєкти права інтелектуальної власності

Оцінка вартості прав на об'єкти права інтелектуальної власності 1. Цілі та нормативно-правова база оцінки Знання вартості прав на об'єкт права інтелектуальної власності має велике значення для прийняття управлінських рішень стосовно ОПІВ на етапах створення, правової охорони, комерціалізації та захисту.

Оцінка вартості прав на об'єкти права інтелектуальної власності

1. Цілі та нормативно-правова база оцінки

Знання вартості прав на об'єкт права інтелектуальної власності має велике значення для прийняття управлінських рішень стосовно ОПІВ на етапах створення, правової охорони, комерціалізації та захисту.

Оцінка вартості прав на об'єкти права інтелектуальної власності відповідно до Міжнародних стандартів оцінки здійснюється з метою визначення:

- оподатковуваної бази майна фірми;

- вартості інтелектуальної власності, що вноситься до статутного капіталу;

- вартості виключних прав, переданих на підставі договору про передачу прав на об'єкт інтелектуальної власності або ліцензійного договору на право використання такого об'єкта;

- розміру компенсації, яку необхідно виплатити відповідно до чинного законодавства власникові інтелектуальної власності за порушення його виняткових прав. Необхідність оцінки вартості прав на об'єкти права інтелектуальної власності виникає також під час постановки їх на бухгалтерський облік, при визначенні ціни ліцензії; при страхуванні та передачі інтелектуальної власності в заставу з метою одержання кредиту; при

банкрутстві підприємства в процесі його ліквідації з метою задоволення позовів кредиторів, а також в інших випадках.

Випадки, в яких виникає потреба оцінити будь-яке майно, зокрема й права на ОІВ, можна розбити на дві групи. До першої групи належать ті, в яких змінюється юридичний статус об'єкта оцінки або підприємства, якому він належить:

- має бути угода з продажу або купівлі оцінюваної власності;

- має бути розподіл майна між власниками підприємства;

- має бути виділення з великого підприємства невеликої життєздатної фірми;

- планується поглинання одного підприємства іншим;

- очікується реорганізація фірми;

- має бути ліквідація підприємства;

- надійшло попередження про відчуження активу державою.

До другої групи належать ситуації, в яких юридичний статус підприємства, що використовує оцінюваний актив, не змінюється:

- виникла потреба внести нематеріальний актив до статутного капіталу;

- очікується укладання ліцензійного договору й необхідно обґрунтувати розрахунок плати за користування актрівом;

- треба визначити розмір авторської винагороди;

- планується одержати банківський кредит під заставу виключних прав власника інтелектуальної власності;

- складається бізнес-план з метою залучення інвестицій;

- визначається розмір податку на майно при його даруванні або спадкуванні;

- здійснюється страхування інтелектуальної власності;

- визначається розмір компенсації за збиток, завданий порушником виключних прав.

Це далеко не повний перелік усіх можливих ситуацій, що трапляються в господарській практиці.

Серед перерахованих цілей оцінки особливу популярність наразі має визначення вартості прав на ОШВ, внесених у статутний Капітал підприємства. Статтею 13 Закону України «Про господарчі товариства» передбачено змогу використовувати нематеріальні активи при формуванні статутних фондів створюваних господарчих товариств.

Відзначимо ще одну відносно нову для України мету оцінки ОПІВ, а саме оцінку для постановки його на бухгалтерський облік. Відповідно під час постановки на облік ОПІВ як нематеріального активу обов'язково має бути передбачена оцінка його вартості.

В Україні поки що немає розвиненої нормативно-правової бази для оцінки вартості прав на ОПІВ. До найважливіших документів можна віднести хіба що Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» та Національний стандарт №1 оцінки майна.

У Законі «...майном, що може оцінюватися, вважаються... нематеріальні активи, зокрема й об'єкти права інтелектуальної власності...».

Цей Закон розглядає: основні положення та основні принципи оцінки майна, придбання прав на заняття оціночною діяльністю, державне регулювання оціночної діяльності, права, зобов'язання та відповідальність оцінювачів і суб'єктів оцінної діяльності. Зокрема, Законом визначено суб'єкти оціночної діяльності, процедури оцінки, випадки та підстави для оцінки, містяться вимоги до звіту про оцінку та до акта оцінки.

Цей Закон визначає також правові основи оцінки. На жаль, ще не розроблено підзаконних актів, за винятком, мабуть, національного стандарту №1.

Цей стандарт містить такі розділи:

- загальні питання;

- база оцінки та порядок визначення вартості;

- методичні підходи до оцінки майна та їх основні засади;

- загальні вимоги до проведення незалежної оцінки майна;

- загальні вимоги до складання звіту про оцінку та підготовки висновку про вартість майна;

- загальні вимоги до рецензування звіту про оцінку майна. Можна сподіватися, що найближчим часом з'являться інші

стандарти, методи й методики оцінки, які допоможуть оцінювати вартість прав на ОПІВ.


2. Підходи до оцінки

Підхід до оцінки — це загальні способи визначення вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності, що базуються на основних принципах оцінки. Вибір підходу до оцінки здійснюється в залежності від конкретного сполучення об'єкта оцінки, мети та обраного для цього виду вартості.

Національним стандартом визначено три підходи до оцінки:

- витратний підхід;

- порівняльний підхід;

- дохідний підхід.

Витратний підхід ґрунтується на обліку принципів корисності та заміщення. Він пропонує визначення поточної вартості витрат на відтворення або заміщення об'єктів оцінки в поточних цінах і подальше коректування її на суму зносу, тобто за витратами.

Звідси випливає важливий висновок, що вартість ОШВ у цьому разі та ринкова вартість, що передбачає прибуток, — різні величини. Здавалося б, цей вид вартості непридатний для ринку. Однак до нього фахівці вдаються все частіше, розуміючи, що вартість ОШВ, визначена за цим підходом, відповідає рівню вартості за «ідеального» збалансованого стану ринку.

На активному ринку ОПІВ для визначення ринкової вартості використовують головно порівняльний і дохідний підходи. Однак у переважній більшості випадків отримана за витратним підходом оцінка є необхідним складником для висновку щодо остаточної величини ринкової вартості.

Порівняння результатів оцінки ОПІВ, отриманих за витратним підходом, з результатами, отриманими за порівняльного й дохідного підходів, може бути своєрідним індикатором стану ринку. Зокрема, якщо вартість за витратним підходом виявиться вищою, ніж розрахована за двома іншими підходами, то це значить, що конкуренція на ринку невелика й найближчим часом може відбутися підвищення цін. Якщо навпаки — то можна очікувати підвищення конкуренції та зниження цін.

Витратний підхід — єдиний, який можна застосовувати, коли ОПІВ не призначений для одержання доходу або коли через ті чи інші причини ринкову вартість важко визначити двома іншими підходами. Наприклад, коли ОПІВ є унікальними, що продаються дуже рідко або взагалі не продаються. У разі визначення бази для оподатковування витратний підхід є основним при вирахуванні вартості.

Витратний підхід має істотні обмеження під час оцінки ОПІВ зі значним терміном служби через труднощі з виміром величини морального старіння. Крім того, результати підходу на основі активів відбивають вартість повного права власності, тому при оцінці часткових прав власності необхідне коректування отриманих результатів.

Отже, підхід на основі активів для визначення вартості є, з одного боку, корисним елементом процедури визначення ринкової вартості, а з іншого — єдиним інструментом для певного уявлення про вартісну оцінку унікальних ОПІВ або під час постановки прав на ОПІВ на бухгалтерський облік як нематеріальних активів.

Сутність порівняльного підходу полягає в тому, що вартість прав на ОПІВ визначається шляхом зіставлення цін нещодавніх продажів подібних об'єктів.

Хоча подібний підхід до оцінки, на перший погляд, виглядає досить простим і прямолінійним, його застосування на практиці пов'язано з безліччю труднощів і умовностей. Передусім наявність таких труднощів зумовлена тим, що немає навіть двох абсолютно однакових ОПІВ. Країна, вид ОПІВ, термін правової охорони, склад авторів, умови фінансування, час продажу — от лише деякі з позицій, за якими, як правило, об'єкти мають відмінності. Причому деякі відмінності можуть змінювати свій внесок відповідно до зміни ринкової ситуації.

Ще однією перешкодою до застосування цього підходу є необхідність враховувати угоди, що відповідають визначенню ринкової вартості, тобто ті, на які не вплинули неринкові чинники. При великих угодах інформація про економічні характеристики й умови продажу часто недоступна або неповна, тому в таких випадках ринковий підхід може лише окреслити діапазон, у якому найімовірніше знаходитиметься величина ринкової вартості. Саме тому оцінку ОПІВ на основі цього підходу варто виконувати обережно. Але за наявності достатньої кількості достовірної інформації про нещодавні продажі подібних об'єктів ринковий підхід дозволяє одержати результат, що максимально близько відбиває відношення ринку до об'єкта оцінки.

Повноцінне використання ринкового підходу може бути лише за наявності в покупця можливості вибору ОПІВ з-поміж інших подібних і з такими ж функціями. При цьому з кількох ОПІВ, приблизно однакового значення й корисності, в покупця має бути змога вибрати той, котрий влаштовує його за переліком таких властивостей: функціональне призначення, прийнятна вартість, тривалість терміну використання, ступінь захищеності, його унікальність та інші характеристики.

Під час передачі прав на об'єкти права промислової власності на ринкових умовах виникають додаткові труднощі. Чим унікальнішим є виробництво або продукція, в яких реалізовано право на об'єкт права промислової власності, тим складніше знайти покупця і, відповідно, тим менше вірогідність повноправних ринкових відносин. І навпаки, чим значніше виробництво й чим більше таких виробництв у світі, тим легше знайти покупців патентів та інших прав, і тем легше використовувати ринковий підхід. Прикладом цього може бути виробництво комп'ютерів, калькуляторів, телевізорів тощо.

Перевагою ринкового підходу є те, що він дозволяє визначити так звану справедливу ціну, що щонайкраще відповідає ситуації на ринку.

Необхідною умовою для застосування ринкового підходу є ефективний ринок і доступ до представницької бази даних продажів аналогічних ОПІВ. На жаль, в Україні ще не сформувався повноцінний ринок ОПІВ, тому використання цього підходу для оцінки прав на ОПІВ на цей час є проблематичним.

В основу дохідного підходу покладено принцип очікування, який свідчить про те, що вартість ОПІВ визначається величиною майбутньої вигоди його власника. Формалізується цей підхід шляхом перерахування майбутніх грошових потоків, що генеруються за допомогою ОПІВ, у дійсну вартість.

Як правило, потенційні покупці розглядають ОПІВ, що приносить дохід, з погляду інвестиційної привабливості, тобто як об'єкт вкладення капіталу з метою одержання в майбутньому відповідного прибутку. Однією з основних особливостей ОПІВ, що приносить прибуток, є та, що він дуже рідко належить одному власникові на правах повної власності. Саме тому під час оцінки ОПІВ зазвичай розглядаються конкретні набори прав власності, що визначають предмет оцінки.

Оскільки в основі дохідного підходу лежить принцип очікування майбутньої вигоди, то істотним моментом є чітке визначення та класифікація цих вигід для однакового їх тлумачення. Вважається, що вигода від володіння ОПІВ передбачає право одержувати всі регулярні доходи під час володіння, а також дохід від продажу ОПІВ після закінчення володіння, якщо це передбачено ліцензійною угодою.

В основу дохідного підходу до оцінки об'єктів інтелектуальної Власності покладено математичний апарат, що досить повно викладений у класичній монографії з оцінки нерухомості Дж. Фрідмана та Н. Ордуея.

Стосовно оцінки вартості об'єктів права інтелектуальної власності зміст дохідного підходу полягає в тому, що вартість будь-якого об'єкта інтелектуальної власності можна ототожнити з капіталом певної величини, здатної генерувати додатковий прибуток або, кажучи точніше, надлишкову додаткову вартість на умовах ефективного використання цього активу. Отже, для розв'язання зворотної задачі необхідно визначити додатковий прибуток за будь-який період, який можна отримати за рахунок еманації нових ідей, принципів, удосконалень в організаційну, технологічну або підприємницьку діяльність підприємства. При цьому додатковий прибуток ототожнюється з прибутком на якийсь капітал, що дорівнює вартості конкретного об'єкта права інтелектуальної власності.

Знаючи прибутковість конкретної галузі, до якої належить те чи інше підприємство, або визначивши внутрішню прибутковість потоку надлишкової додаткової вартості через відому додаткову вартість, за допомогою відомих економіко-математичних формул можна оцінити вартість конкретного об'єкта права інтелектуальної власності, тобто визначити величину шуканого капіталу.

3. Методи оцінки вартості прав на об'єкти права інтелектуальної власності

Кожному з підходів відповідає один або кілька методів. Стосовно оцінки прав на ОПІВ зв'язок підходів з методами можна представити в такий спосіб.

Зв'язок між підходами та основними методами оцінки

Метод прямого відновлення полягає у визначенні вартості заміщення з подальшим відніманням сум зносу. Від-вовлювальна вартість активу визначає суму витрат, необхідних для створення нової точної копії оцінюваного активу. Ці витрати мають ґрунтуватися на сучасних цінах на сировину, матеріали, енергоносії, комплектування, інформацію, а також на середньогалузевій вартості робочої сили визначеної кваліфікації. Метод прямого відновлення є найкращим методом розрахунку вартості унікальних нематеріальних активів.

Метод заміщення полягає у визначенні вартості заміщення ОШВ з подальшим вирахуванням сум його зносу. При оцінці активу за цим методом використовується принцип заміщення, який стверджує, що максимальна вартість власності визначається мінімальною ціною, яку необхідно заплатити під час купівлі активу з аналогічною корисністю або з подібною споживчою вартістю. Ця вартість має назву вартості нового активу, еквівалентного за функціональними можливостями та варіантами його використання, але необов'язково подібного за зовнішнім виглядом й побудовою складових частин.

Цей метод широко застосовний за оцінки прав на ОПІВ масового попиту, наприклад, програмного забезпечення для ЕОМ або спеціалізованого програмного забезпечення, такого як програма автоматизованого ведення бухгалтерського обліку.

Метод фактичних витрат найчастіше застосовується для визначення балансової вартості прав на ОПІВ для цілей постановки їх на бухгалтерський облік і відображення цієї вартості на балансі в якості майна підприємства на дату постановки цього майна на бухгалтерський облік або на дату введення в експлуатацію. При визначенні балансової вартості ОПІВ зазвичай використовується витратний метод прямого підсумовування фактичних витрат без урахування часу здійснення їх. Обов'язковою умовою використання цього методу оцінки є наявність первинних бухгалтерських документів, що підтверджують фактичні витрати.

Розрахунок поточної ринкової вартості об'єкта оцінки методом «приведених витрат» полягає, в загальному випадку, в перерахуванні фактичних минулих витрат на створення та підготовку до використання об'єкта оцінки в поточну вартість, тобто в його вартість На дату оцінки. Вартість активу, що визначають за цим методом, зветься історичною тому, що вона насамперед базується на фактично приведених витратах, обраних з бухгалтерської звітності підприємств за кілька останніх років. Треба звернути особливу увагу на дві обставини — їх величину та термін створення активу. Витрати, що були проведені раніш, за потреби слід скоригувати в необхідному напрямку, а потім проіндексувати з урахуванням терміну давності їх. Метод приведених витрат найчастіше використовується для оцінки нематеріальних активів, що не беруть участі у формуванні майбутніх доходів і які не приносять прибутку на цей час.

На практиці цей метод застосовується у випадках, коли оцінювані нематеріальні активи мають соціальне значення або використовуються в оборонних програмах, програмах безпеки державного або регіонального значень.

Облік зроблених витрат має містити витрати не тільки на розроблення та правову охорону ОПІВ, але й на:

- виробництво дослідних зразків продукції;

- підготування виробництва;

- забезпечення нормального перебігу виробничого процесу;

- реалізацію продукції.

Чим детальніше враховано реальні витрати, тим більш обґрунтованим є результат оцінки.

Метод порівняння продажів є основним при ринковому підході. За наявності відповідних умов метод дозволяє визначити найточнішу, так звану справедливу ціну. Однак, попри свою простоту, його використання пов'язане з певними труднощами, властивими для порівняльного підходу.

Метод прямої капіталізації доходу застосовується в разі, коли прогнозується постійний за величиною і рівний за періодами прогнозування чистий операційний прибуток, одержання якого не обмежується в часі. Капіталізація такого доходу здійснюється шляхом ділення його на коефіцієнт капіталізації, що характеризує норму доходу на інвестований капітал та норму його повернення.

Розрахунок вартості прав на ОПІВ за цим методом виконують за формулою:

де: PV — поточна вартість об'єкта оцінки;

CF — грошовий потік середньорічного доходу; К — коефіцієнт капіталізації.

Характерним випадком застосування методу прямої капіталізації доходу під час оцінки прав на ОШВ може бути оцінка ОПІВ, що належить підприємству й постійно використовуються у виробничій діяльності протягом необмеженого часу, наприклад, виробничих технологій, торговельних марок, комерційної таємниці.

Метод дисконтування грошових потоків належить до методів непрямої капіталізації. В основу методу покладено перший закон фінансів. Співвідношення між дійсною та майбутньою вартістю зафіксовано формулою зростання знижки в майбутніх грошових потоках за методом складного відсотка. У процесі реалізації цього методу, по-перше, оцінюються майбутні грошові потоки, по-друге, визначається ставка дисконтування, по-третє, розраховується сумарна вартість грошових потоків.

У цьому методі одночасно використовується й другий закон фінансів. Тому ставка дисконтування на безризикове вкладення капіталу мінімальна, а на високоризикове — максимальна.

Дійсна вартість прав на ОПІВ за цим методом визначається за формулою:


де: PV — дійсна вартість прав на ОПІВ, гри.; t — періоди; С1 — чистий прибуток, у періоді t; DF — коефіцієнт дисконтування.

де: і, — ставка віддачі на капітал, у період t.

При розрахунку ставки дисконту для грошових потоків, створюваних оцінюваною власністю, звичайно враховують безризикову ставку віддачі на капітал, величину премії за ризики, пов'язані з інвестуванням капіталу в придбання оцінюваної інтелектуальної власності, ставки віддачі на капітал, аналогічних за рівнем ризику інвестицій.

Безризикова ставка віддачі на капітал звичайно визначається як ставка віддачі при найменш ризикованому вкладенні капіталу.

Метод надлишкового прибутку є різновидом методу дисконтування грошових потоків. Відмінність полягає в тому, що за грошовий потік приймається чистий надлишковий прибуток, генерований у періоді t. Тут під надлишковим прибутком розуміють отримано за рахунок використання ОПІВ понад той прибуток, що його отримували в цьому виробництві до використання ОПІВ. Слово «чистий» означає, що цей прибуток «очищений» від податків, тобто взятий після оподатковування.

Визначена вартість ОПІВ за цією методикою, так само, як і для попереднього варіанта, є розрахунковою вартістю ОПІВ для випадку використання його власником у своєму виробництві.

Цей метод може застосовуватися для ОПІВ-пристроїв та ОПІВ-способів у тих випадках, коли в результаті застосування їх на ринок надходить продукція, виготовлена з використанням ОПІВ.

Розрахунок ринкової вартості інтелектуальної власності методом роялті заснований на практиці міжнародного обміну технологіями і є процедурою оцінки, на основі міжнародного досвіду продажу ліцензій.

Оцінка вартості методом роялті полягає в дисконтуванні щорічних грошових потоків роялті за гіпотетичною або дійсною ліцензійною угодою.

Формула для визначення ціни ліцензії на базі роялті має такий вигляд:

де: PV — дійсна ціна ліцензії, грн.; Ct — грошовий потік у періоді t; Rt — ставка роялті в t-му році, о/0 .

Найчастіше як грошовий потік приймають обсяг продажів у періоді t

де: Vl — обсяг випуску продукції за ліцензією в періоді t, одиниць; — продажна ціна одиниці продукції в періоді t, грн. На розмір ставок роялті впливає низка обставин, які на практиці враховуються при виборі їх конкретного значення, зокрема звичайно враховуються:

- технічна цінність об'єкта ліцензії;

- економічна ефективність;

- стадія розробки та готовність до промислового використаний;

- наявність і обсяг патентної охорони;

- обсяг переданих прав за ліцензією;

- обсяг переданої документації та ноу-хау;

- інжиніринговий супровід;

- кон'юнктура ринку;

- конкурентні пропозиції;

- інші ціноутворювальні чинники.

Метод звільнення від роялті використовується за наявності інформації про угоди з подібними активами або щонайменше даних про ставки роялті, що використовувались в аналогічних справах. Суть цього методу ґрунтується на припущенні, що інтелектуальна власність, яку використовують на підприємстві, йому не належить. У такому разі частина прибутку, що підприємство мало б виплачувати у вигляді винагороди власникам цієї інтелектуальної власності, воно насправді залишає в себе, бо власність належить цьому підприємству й тому генерує для нього.додатковий прибуток, створений цим активом.

Формула для визначення ціни ліцензії за методом звільнення від роялті така ж, як і в методі роялті, крім того, що права частина множиться на RF — коефіцієнт дисконтування:

4. Оцінка вартості прав на результати науково-технічної діяльності

Оцінка вартості прав на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки та інші результати науково-технічної діяльності здійснюється за схемою.

Перш ніж почати, оцінювач повинен чітко визначити, що саме є предметом оцінки. У загальному випадку об'єктом оцінки може бути об'єкт права інтелектуальної власності, що не має охоронного документа, результат інтелектуальної діяльності, група об'єктів права інтелектуальної власності.


Оскільки об'єктом оцінки є не сам результат інтелектуальної діяльності, а право на нього, то необхідно встановити, чи існує таке право й кому воно належить. Наприклад, замовник може представити для оцінки 20-річний патент, юридичний термін служби якого спливає за 15 років. Але під час перевірки з'ясовується, що право-власник патенту забув зробити платежі за підтримку в силі патенту й відповідно до закону патент визнано недійсним, тобто зник об'єкт оцінки — право на винахід.

де: к, - коефіцієнт морального старіння, обумовлений на дату оцінки:

У рамках витратного підходу як приклад використаймо метод вихідних витрат. За цим методом вартість прав на винахід або корисну модель, які були створені на власному підприємстві, можна визначити за формулою:

де: t - реальний юридичний термін дії охоронного документа на дату оцінки;

tu - номінальний термін дії охоронного документа;

З, - витрати річні, сумарні в t-м періоді, грн.

к, - коефіцієнт індексації, що враховує зміни індексу цін в t-му періоді у відповідних галузях промисловості;

Де: і - банківський відсоток за використання капіталу в і-му періоді,%.

к.й - коефіцієнт дисконтування в і-му періоді:

Ділення на коефіцієнт дисконту в основній формулі символізує той факт, якби гроші не були вкладені в цей ОШВ, а працювали на ринку капіталу, то вони принесли б прибуток, пропорційний розміру банківського відсотка за використання капіталу. При цьому відлік періодів починається від дати оцінки в минулі періоди, тобто чим раніш були ці витрати, тим більше грошей на момент оцінки міг би принести депозит.

При визначенні витрат виявляються всі фактичні витрати, пов'язані зі створенням, правовою охороною та введенням ОПІВ у дію:

де: З - витрати на розроблення ОПІВ, грн.; Зл - витрати на правову охорону ОПІВ, грн.

Своєю чергою:


де: Зи0р - витрати на проведення НДР, грн.;

Зкта - витрати на розроблення конструкторсько-технічної, технологічної і/або проектної документації, пов'язані зі створенням ОПІВ, грн.

де: Зп - витрати на розшукові роботи, грн.;

Зтд - витрати на проведення теоретичних досліджень, грн.;

Зг - витрати на проведення експериментів, грн.;

Зі - витрати на проведення іспитів, грн.;

Зг - витрати на складання, розгляд і твердження звітів, грн.

Зін - інші витрати.

де: Зж - витрати на виконання ескізного проекту, грн.;

Зтп - витрати на виконання технічного проекту, грн.;

З - витрати на виконання робочого проекту, грн.;

З — витрати на виконання розрахунків, грн.;

3t — витрати на проведення іспитів, грн.;

<?,„ — витрати на проведення авторського нагляду, грн.;

За — витрати на дизайн, грн.

Чим повніше будуть враховані витрати, тим більш обґрунтованим буде результат оцінки. По суті, за цим методом розраховується максимальна вартість права, тому що весь прибуток приписується ОПІВ, тобто під час переговорів вона може бути використана як «оцінка зверху».

У рамках дохідного підходу оцінку вартості прав на винахід і корисну модель найчастіше роблять за методом надлишкового прибутку.

Під «надлишковим прибутком» розуміють різницю між прибутком, отриманим при використанні винаходу або корисної моделі, і тим, що його виробник одержує від реалізації продукції без використання винаходу або корисної моделі. Цю щорічну перевагу в прибутку дисконтують з урахуванням передбачуваного періоду його одержання.

Вартість прав на винахід або корисну модель за цим методом можна визначити за формулою:

де: Pt - чистий надлишковий прибуток, одержуваний за рахунок використання винаходу або корисної моделі в періоді t, грн.;

it - ставка дисконту,%;

п - число періодів t, у яких передбачається одержання надлишкового прибутку.

Де: Риі - чистий надлишковий прибуток, одержуваний від використання винаходу або корисної моделі в періоді t, віднесений до одиниці продукції, грн.; Vl - число одиниць продукції, вироблених у періоді t.

Під терміном «чистий» мається на увазі прибуток, звільнений від податку.

Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» податок на прибуток становить 25%.

Зрештою, вартість прав на ці та інші результати науково-технічної діяльності можуть бути розраховані з використанням усіх розглянутих раніше методів оцінки.

5. Оцінка вартості прав на об'єкти авторського права

Основними законодавчо-нормативними актами, що регулюють оціночну діяльність стосовно об'єктів авторського права та суміжних прав, є:

- Книга четверта Цивільного кодексу України;

- Закон України «Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні»;

- Закон України «Про авторське право і суміжні права»;

- Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження розміру винагороди за використання опублікованих з комерційною метою фонограм і відеограм і порядок її виплати»;

- Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження мінімальних ставок винагороди за використання об'єктів авторського права і суміжних прав».

Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 01.01.2004 року, передбачає, що «автор має невідчужуване право на одержання грошової суми в розмірі п'яти відсотків від суми кожного продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіналу, здійсненим автором. Зазначена сума сплачується продавцем оригіналу твору».

Закон України «Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні» визначає, що об'єктами оцінки є «...нематеріальні активи, у тому числі об'єкти права інтелектуальної власності...».

Законом України «Про авторське право і суміжні права» визначено, що виплата авторської винагороди може здійснюватися у формі одноразового платежу або відрахувань за кожен проданий примірник твору, або комбінованих платежів. А в ст. 33, ч. 2 Закону сказано, що авторська винагорода визначається в договорі про передачу прав у вигляді відсотка від доходу, отриманого від використання добутку, або у вигляді фіксованої суми, або в інший спосіб. При цьому ставки винагороди не можуть бути нижчими за мінімальні, встановлені Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 року №71 затверджено розміри винагороди за використання опублікованих з комерційною метою фонограм і відеограм.

Мінімальні ставки винагороди за використання об'єктів авторського права та суміжних прав установлені постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 року №72.

У більшості випадків стосовно об'єктів авторського права оцінка вартості прав зводиться до визначення розміру винагороди авторові за використання цих об'єктів. Стосовно об'єктів суміжних прав визначається розмір винагороди виконавцям, виробникам фонограм, відеограм або організаціям мовлення.

У загальному випадку до оцінки прав на об'єкти авторського права та суміжних прав можна застосувати підходи й методи, що були розглянуті раніше з урахуванням низки особливостей. Мабуть, основним підходом до оцінки прав на об'єкти авторського права та суміжних прав наразі в Україні є дохідний підхід, а в його рамках — метод роялті.

Відповідно до методу роялті вартість прав на об'єкт авторського права та суміжних прав, за умови, що винагорода за використання прав виплачуватиметься у вигляді платежів роялті, тобто рівними частками наприкінці кожного періоду, може бути визначена за формулою:

де: t — періоди, протягом яких передбачається одержувати дохід від використання прав на ці об'єкти, 1=1, 2, 3... п;

С, - база роялті в періоді і, грн.; Rl - ставка роялті в періоді t,%.

Якщо передбачається виплата винагороди у вигляді паушаль-ного платежу, то для розрахунку можна використовувати формулу

Де: і — ставка дисконту,%.

Зіставивши цю формулу з попередньою, випливає, що розмір Пауіпального платежу буде меншим, ніж платежу роялті, оскільки

до останньої формули вводиться множник — коефіцієнт дисконтування, величина якого менша за одиницю.

У разі комбінованого платежу величина винагороди матиме проміжне значення, оскільки частина суми буде виплачена відразу у вигляді паушального платежу, а інша частина — у вигляді платежів роялті.

Кількість періодів встановлюється авторським, ліцензійним або іншим договорами на передачу прав користування добутком. Тут під використанням твору варто розуміти:

- опублікування;

- відтворення яким-небудь способом у будь-якій формі;

- переклад;

- переробка, адаптація, аранжування й інші подібні зміни;

- вміщення складовою частиною в збірники, бази даних, антології, енциклопедії тощо;

- публічне виконання;

- продаж, передача в оренду тощо;

- імпорт примірників творів, їх перекладів і переробок тощо. Можливі й інші способи використання, що не суперечать законові.

За базу роялті приймають суму валового збору, що надходить від продажу квитків за публічне виконання одного твору чи програми або доходи, що отримані з того виду діяльності, в процесі здійснення якого відбувається використання об'єктів авторського права або суміжних прав, а за відсутності таких доходів — загальна сума витрат на проведення заходу, під час проведення якого відбувається використання об'єктів авторського права і суміжних прав.

Мінімальна ставка роялті залежно від виду авторських чи суміжних прав встановлена постановами Кабінету Міністрів України. Це означає, що покупець прав на об'єкт авторського права або суміжних прав не може приймати для розрахунків менше значення ставки роялті, чим ті, що передбачені постановами Кабінету Міністрів України. Але, зрештою, значення ставки роялті є договірною величиною й за згоди сторін може бути прийняте більше її значення.

Одним зі значних об'єктів авторського права є програми для ЕОМ. Але методик для оцінки вартості прав на них практично немає.

Якщо програма розроблена для використання у власному виробництві або на замовлення, то її вартість можна розрахувати, ґрунтуючись на підході на основі активів, наприклад, за методом вихідних витрат.

Відповідно до Положення бухгалтерського обліку 16 «Витрати» на собівартість програми можуть бути віднесені:

- заробітна плата основних працівників, а також нарахування на заробітну плату;

- прямі матеріальні витрати: вартість спожитої електроенергії та носіїв, на які будуть записані програми;

- інші витрати: на видаткові матеріали, відрядження основних працівників, послуги сторонніх організацій тощо.

Приклад розрахунку вартості програми для ЕОМ

Такі об'єкти, як п'єси, опери, балет, концертні програми, фонограми, створює не один автор, а група авторів.

Наприклад, п'єсу створюють: автор тексту, режисер-поста-новник, художник-сценограф, художник з костюмів. Усі вони є співавторами. Під час оцінки об'єкта права виникає завдання визначити частку кожного зі співавторів у загальному платежі роялті.

Частка кожного з авторів може бути визначена через наведені в згаданих постановах Кабінету Міністрів України №71 і №72 значення ставок роялті для співавторів.

6. Оцінка вартості ліцензії

Під ліцензією в світовій практиці розуміють право, яке надає власник науково-технічної розробки іншій особі на використання технічних досягнень, наукових знань, виробничого досвіду, а також правової охорони предмета розробки.

Як правило, передача такого права здійснюється в рамках ліцензійного договору — угоди, за умовами якої власник розробки — ліцензіар на основі певних сплат надає покупцеві — ліцензіатові можливість на обговорених умовах використовувати право на об'єкт права інтелектуальної власності для одержання економічних вигід.

У міжнародній практиці ліцензійної торгівлі під ціною ліцензії звичайно розуміють суму виплат покупця ліцензії на користь продавця її.

До основних чинників, що впливають на розмір винагороди за ліцензію, належать такі:

- технічна цінність винаходу або комерційної таємниці, що забезпечує ліцензіатові одержання додаткового прибутку від використання предмета ліцензії;

- розмір капіталовкладень, необхідних для організації виробництва ліцензійної продукції;

- територія за угодою, тобто перелік тих країн, у яких ліцензіатові надане право використовувати технологію для організації виробництва та продажу ліцензійної продукції;

- обсяг права, що одержав ліцензіат на використання технології в рамках обговореної «території». Якщо ліцензіат дістав виключне право, то ліцензіар зобов'язується протягом терміну угоди не надавати такої ж ліцензії іншим потенційним покупцям на «території»;

- витрати потенційного ліцензіата на власні НДР і ДКР з розроблення технологій, порівняно з ціною ліцензії;

- обсяг переданої технічної документації, що містить суть наукової розробки або ноу-хау;

- залежність ліцензіата від ліцензіара в сировині, матеріалах, деталях і вузлах, необхідних для організації виробництва ліцензійної продукції;

_ умови взаємного обміну технічними вдосконаленнями як забезпеченими, так і незабезпеченими патентною охороною;

_ обсяг технічної допомоги, що її надає ліцензіар ліцензіатові під час освоєння закупленої ним ліцензії;

_ наявність на ринку інших технологій з подібними економічними показниками;

- державне регулювання ліцензійної торгівлі;

- вид платежу за ліцензію;

- умови про судові витрати за можливими позовами третіх осіб про порушення їхніх патентних прав;

- інші умови.

Визначення вартості ліцензії — одне з найскладніших питань ліцензійної торгівлі, оскільки реальна комерційна цінність переданих за ліцензією прав на ОПІВ може бути встановлена лише в процесі експлуатації цих об'єктів у майбутньому.

Для розрахунків між ліцензіатом і ліцензіаром поширились три види ліцензійних платежів: роялті, паушальні і комбіновані.

При платежах на базі роялті у відповідних статтях ліцензійного' договору вказується, що ліцензіат періодично після закінчення звітного періоду повинен здійснювати платіж ліцензіарові у вигляді визначених відсоткових відрахувань або фіксованих сум від того показника, до якого буде прив'язана ставка роялті, тобто від бази роялті.

Паушальні платежі — це визначена зафіксована в тексті ліцензійного договору сума, яку сплачує ліцензіат ліцензіарові у вигляді одноразового платежу або вроздріб, наприклад, перша — при набранні чинності ліцензійного договору, друга — в момент передання ліцензіатові технічної документації, третя — після випуску перших зразків продукції за ліцензією.

Суть ліцензійної торгівлі полягає в тім, що ліцензіат за рахунок застосування права на ОПІВ, переданих йому ліцензіаром, дістає Додатковий прибуток понад той, який би він одержав без них. За це ліцензіат виплачує ліцензіарові частину від отриманого прибутку. По суті, вся складність визначення розміру цієї виплати, тобто ціни ліцензії, полягає у визначенні частки прибутку, яку ліцензіат повинен виплатити ліцензіару.

У міжнародній ліцензійній торгівлі найширше використовуються два варіанти розрахунку ціни ліцензії:

- на основі розміру прибутку ліцензіата;

- на базі роялті.

Якщо з загального прибутку, який одержує ліцензіат, є можливість вирахувати прибуток, що генерується предметом ліцензії, ціну ліцензії можна розрахувати за формулою:

де П - прибуток, що генерується предметом ліцензії протягом дії ліцензії;

Д - частка ліцензіара в прибутку ліцензіата.

За очевидної логічності й простоті наведеної вище формули цей метод розрахунку ціни ліцензії має обмежене застосування через дві причини. По-перше, ліцензіат не зацікавлений показувати лі-цензіарові розмір одержуваного прибутку. По-друге, дуже важко визначити частку ліцензіара в прибутку ліцензіата, оскільки в загальному випадку цей прибуток формується як за рахунок використовуваного ОПІВ, так і за рахунок матеріальних і нематеріальних активів ліцензіата, а також залежить від багатьох перерахованих вище умов щодо розміру ставки роялті.

Для розрахунку вартості ліцензії, залежно від предмета ліцензії, а також мети оцінки — може бути використаний будь-який із розглянутих раніше методів оцінки. Часто для цього використовують метод роялті.

За методом роялті ціну ліцензії розраховують за формулою:

де: PV- дійсна вартість ліцензії, що дорівнює сумі виплат роялті протягом терміну дії ліцензії, грн.;

Ct - прогнозовані грошові потоки, що генеруються предметом ліцензії в періоді t, грн.;

t - розрахунковий термін дії ліцензії;

і?, - ставка роялті в періоді t,%.

Ставку роялті найчастіше визначають за таблицями залежно від галузі та виробів, у яких застосовується предмет ліцензії

Таблиці стандартних ставок роялті дозволяють визначити розмір ставки роялті для кожного конкретного об'єкта ліцензії. Стандартне значення ставки роялті може бути уточнене в результаті пошуку й аналізу матеріалів конкурентів на об'єкти, що аналогічні або близькі за своїми характеристиками до оцінюваного предмета ліцензії. Якщо відома рентабельність виробництва, на якому буде використано предмет ліцензії, то ставку роялті можна розрахувати точніше.

Слід зазначити, що ставка роялті значною мірою залежить від «революційності» предмета ліцензії й від обсягу продажів. Зокрема, маркетингові дослідження, що були проведені для понад 400 підприємств, показали такі розміри ставок роялті від ступеня «революційності»:

- революційна технологія................ 7-13;

- якісне значне поліпшення............... 4-8;

- невелике поліпшення старого продукту від обсягу
продажів....................................................... 2-5;

- обсяг продажів, мільйонів на рік...... 1;

- продаж сотень тисяч одиниць на рік 2-3;

- продаж десятків тисяч одиниць на рік 3-7;

- продаж спеціалізованого товару... 8-10

Під розрахунковим терміном дії угоди розуміється період, на який розраховується обсяг виробництва продукції за ліцензією для визначення розміру ліцензійної винагороди. Незалежно від виду ліцензійних платежів розрахунковий термін визначається об'єктом угоди, маючи на увазі, що в основі його лежить термін морального старіння ОПІВ з урахуванням патентної ситуації. Міжнародна практика ліцензійної торгівлі показує, що термін дії угод в основному не перевищує 10 років, тому розрахунковий термін дії угоди, як правило, не повинен перевищувати 10 років.

Як укрупнені показники для вибору розрахункового терміну дії угоди можуть служити дані табл. 4.

Розрахунковий термін дії ліцензії

де: А - безпатентні ліцензії, освоєння яких не потребує великих капітальних витрат і тривалих термінів освоєння;

Б - патентні ліцензії, об'єктом яких є продукція з коротким терміном морального старіння;

В - безпатентні ліцензії, освоєння яких пов'язане з додатковими термінами постачань устаткування, значними капітальними витратами і терміном освоєння понад два роки;

Г - патентні ліцензії, окрім тих, що ввійшли до групи Б.

При встановленні розрахункового терміну дії угоди варто враховувати такі чинники, як:

- патентна ситуація;

- умови конкурентних пропозицій;

- умови платежів за запропонованою згодою;

- зацікавленість ліцензіата з погляду перспектив в одержанні від ліцензіара вдосконалень об'єкта угоди в період її дії;

- період, необхідний на освоєння ліцензії з урахуванням можливих термінів постачання технічної документації, спеціального устаткування, його монтажу, налагодження тощо;

- зацікавленість ліцензіата в коротшому терміні дії угоди за комбінованих платежів.

Тривалість і кількість періодів терміну дії угоди, зрештою, можуть варіюватися в межах прийнятого терміну дії угоди. Найчастіше тривалість періоду дорівнює одному року, отже, кількість періодів зазвичай дорівнює кількості років дії договору.

Величина грошових потоків залежить від прийнятої бази роялті. За базу роялті звичайно приймають або вартість продажів зробленої за ліцензією продукції, або її собівартість, або отриманий прибуток, або вартість основної сировини.

Якщо за базу взято вартість продажів випущеної за ліцензією продукції або її собівартість, то величина грошового потоку в періоді t визначається за формулою:

де: Vt - кількість виробленого товару в натуральних одиницях у періоді t;

Z, - ціна одиниці виробленого товару або її собівартість у періоді і, грн.

де Yt - дохід або прибуток, що генерується предметом ліцензії в t-му періоді, грн.

Якщо за базу береться вартість основної перероблюваної сировини, то:

де: М- вартість основної перероблюваної сировини у t-м періоді, грн.

Відзначимо, що величина ставки роялті залежатиме від прийнятої бази роялті. Зокрема, якщо як базу роялті прийняти прибуток, то ставка роялті дорівнюватиме частці ліцензіара в прибутку ліцен-зіата, тобто її величина, як було показано раніше, може сягати 50%.

Задля стимулювання ліцензіата до збільшення обсягів виробництва в ліцензійні договори рекомендується вводити диференційовані ставки роялті, тобто зменшувати їх по досягненні вищих показників виробництва порівняно з розрахунковим варіантом. Ставки роялті мають зменшуватись і по закінченні пільгового періоду, протягом якого прибуток або дохід ліцензіата від використання винаходу не обкладався податком. Інакше використання винаходу може стати для нього невигідним. Роялті відповідають як інтересам обох партнерів, так і суспільства. Тому їх слід широко застосовувати при торгівлі ліцензіями в Україні.

Паушальні платежі рекомендується застосовувати, якщо до ліцензіата переходять усі права на об'єкт ліцензії або коли ліцензія передається підприємству іншої галузі або маловідомому незалежному ліцензіатові, контроль за діяльністю яких ускладнений. Ця форма платежів особливо вигідна ліцензіарові. Вона значно знижує його ризик, звільняє від потреби контролювати діяльність ліцензіата.

Ціну ліцензії у вигляді паушального платежу розраховують за формулою:

де: PV- дійсна вартість ліцензії, до дорівнює паушальному платежу, грн.;

С{ - прогнозовані грошові потоки від використання предмета

ліцензії в t-uy періоді, грн.; t - розрахунковий термін дії ліцензії; Д - ставка роялті в і-му періоді,%; і, - ставка дисконту в t-му періоді,%.

Порівнюючи рівняння для визначення ціни ліцензії для розрахунку платежу роялті та паушального платежу, бачимо, що ціна ліцензії у вигляді паушального платежу менша за суму платежів роялті, оскільки в рівнянні для паушального платежу грошові потоки С: зменшуються на коефіцієнт дисконту в періоді t:

Пояснити це можна так. У разі паушального платежу ліцензіат виступає в ролі кредитора, а ліцензіар — одержувача кредиту. Це й визначає їхню поведінку під час укладання ліцензійної угоди. Ліцензіат повинен прагнути одержати таку суму, яка забезпечила б йому прибуток, з певним розміром у певний час, не менший, ніж платежі у вигляді роялті.

Своєю чергою, ліцензіатові вигідно знизити розрахункову ціну до такої величини, щоб різниця між роялті та паушальним платежем дорівнювала вартості кредиту.

Ставка дисконту і, в останній формулі може бути прийнята рівною відсоткові за кредитними операціями, що їх встановлюють провідні комерційні банки країни ліцензіара.

На практиці паушальний платіж здійснюється не одноразово, а в два-три етапи. Переказ першої його частини здійснюється зазвичай водночас з моментом укладання договору, другої — при освоєнні предмета ліцензії ліцензіатом, третьої — при виході виробництва на проектну потужність. Перший платіж, як правило, повинен відшкодовувати ліцензіарові його витрати на маркетинг, укладання угоди, передачу технічної документації, а за певних обставин — витрати на створення винаходу. Якщо паушальний платіж здійснюється одноразово, його рекомендується пов'язати з освоєнням винаходу ліцензіатом.

Переказ ліцензійних сум під час здійснення паушальних платежів, як правило, здійснюється в такому співвідношенні:

- 10-30% переказуються після підписання або набрання чинності ліцензійного договору;

- 40-60% переказуються після підписання акта приймання технічної документації;

- 10-30% переказуються після підписання акта про початок випуску ліцензійної продукції.

У деяких випадках уся сума виплачується в два етапи: на стадії підписання договору і на стадії передачі технічної документації в рівній пропорції.

Виплата ліцензійної винагороди у вигляді паушального платежу або роялті може виявитися неприйнятною для одного чи обох партнерів. У таких випадках використовуються комбіновані платежі. Вони складаються з первісного платежу, виплачуваного на початку дії ліцензійного договору, і роялті, що перераховуються протягом періоду комерційного використання винаходу в кінці кожного звітного періоду.

Первинний платіж служить своєрідною гарантією серйозності намірів ліцензіата, що дуже важливо для вітчизняної практики торгівлі ліцензіями.

Розмір первинного платежу встановлюється зазвичай у межах 25% розрахункової ціни ліцензії. Перевести її в комбіновані платежі можна, встановивши на початку розмір первісного внеску та пропорційно цьому платежу зменшивши роялті.

Щоб стимулювати використання винаходу ліцензіатом при застосуванні комбінованих платежів, в угодах передбачають також мінімально гарантовані платежі. їх виплачують по закінченні звітного періоду незалежно від результатів освоєння винаходу, обсягів виробництва та реалізації ліцензійної продукції. При цьому сума первісного та мінімальних гарантованих платежів, як правило, не повинна перевищувати 75% суми винагороди у вигляді роялті при одиночній і винятковій ліцензії, 50% — при невинятковій ліцензії. Розмір щорічних мінімальних гарантованих платежів фіксується в договорі. їх скасування передбачається в тому разі, якщо ліцензіат перейшов до виробництва продукції з кращими споживчими властивостями, на яку великий попит і що виготовляється з меншими виробничими витратами.

7. Оцінка вартості гудвілу

Підприємство, що успішно працює, отримує прибуток за рахунок матеріальних і нематеріальних активів, що поставлені на баланс підприємства, а також від усіх інших нематеріальних активів підприємства, які не стоять на його балансі. Зазвичай це права на результати творчої діяльності, які не можна відокремити від підприємства та від його працівників. Зрештою, деякі з них, наприклад, ноу-хау, можуть бути відокремлені від власників — фізичних осіб, але ці права ніколи не можуть бути продані окремо від підприємства, з яким ця особа нерозривно зв'язана.

Отже, загальна «маса» прав інтелектуальної власності, яка не стоїть на балансі підприємства і не може біти відокремленою від нього, називається гудвілом. Загальний гудвіл складається з гудвілу, що належить безпосередньо до підприємства, та персонального гудвілу, що належить до його персоналу. Додатковий прибуток виникає в результаті впливу цих двох складників гудвілу. Наявність надлишкового прибутку свідчить про наявність гудвілу. Якщо надлишкового прибутку немає, то гудвілу, як правило, теж нема, незалежно від того, якою кількістю не поставлених на баланс об'єктів інтелектуальної власності володіє підприємство.

Власне кажучи, додатковий прибуток приносять не тільки велика кількість не поставлених на баланс підприємства прав на результати творчої діяльності, але й інші складники, наприклад, вигідне місце розташування підприємства та інші реальні переваги, що їх використовує підприємство у процесі своєї діяльності. Однак у сучасних умовах основним складником гудвілу є права на результати творчої діяльності, тобто інтелектуальна власність.

Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» гудвіл — нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства та його звичайною вартістю, як цілісного майнового комплексу, що виникає внаслідок використання кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів, нових технологій тощо».

Точне визначення вартості гудвілу може бути досить корисним, оскільки останній все частіше фігурує в судових спорах, договорах купівлі-продажу підприємств, податкових розглядах. Оцінка вартості гудвілу корисне для керівників підприємств, що хочуть довідатися про стан їхнього «здоров'я». Тому що велике позитивне значення гудвілу свідчить про значні ресурси для розвитку бізнесу, а негативне — може означати, що підприємство прямує до банкрутства.

Оцінити гудвіл необхідно в разі продажу підприємства, оскільки таке підприємство слід оцінювати як суму його активів і гудвілу. Тобто підприємство, що має гудвіл, коштує дорожче, ніж те, що його не має.

Наведемо методику та приклад оцінки гудвілу, розроблене на основі формули податкового відомства США. Відповідно до цієї методики дійсна вартість гудвілу визначається після сплати податків:


де: PV - дійсна вартість гудвілу;

Ппі - середньорічний приведений прибуток підприємства після оподатковування;

Пш — середньорічний прибуток на ринкову вартість матеріальних активів, за винятком пасивів;

К - коефіцієнт капіталізації.

Розрахунок проводиться в такій послідовності:

1) визначається середньорічний прибуток підприємства за розрахунковий період;

2) визначається середня вартість матеріальних активів за той же період;

3) Визначається прибуток, що генерують матеріальні активи:

Нижче наведено приклад розрахунку вартості гудвілу

де: Смл - середня вартість матеріальних активів; Нп - норма прибутку в середньому по галузі;

4) визначається вартість гудвілу за формулою:

Розрахунок середньорічного прибутку П

Фінансовий рік

Прибуток після оподатковування

Виправлення

Приведений при-буток, грн.

1

71479

-

71479

2

57616

5692

51924

3

66540

743

65797

4

72920

10791

62129

5 ___________ і

58720

9405

49315

Усього за 5 років

300644

Середньорічний прибуток за 5 років

60129

Таблиця 5

Розрахунок середньої вартості матеріальних активів Сш , грн.

Фінансовий рік

Вартість усіх активів

Вартість нематеріальних активів '

Пасиви

Вартість матеріальних активів, грн.

1

477869

37512

74992

365365

2

497257

45165

86721

365371

3

513470

52711

86343

374416

4

640144

61362

190597

388185

5

665152

79605

207560

327987

Усього за 5 років

1871324

Середнє за 5 років

374265

Маються на увазі активи, що поставлені на бухгалтерський облік. Розрахуємо прибуток на матеріальні активи:

=374265-0,1=37426 грн. Розрахуємо вартість гудвілу:

Зрозуміло, що цей метод має обмеження, тому що допускає визначення вартості через сукупний дохід, отриманий за рахунок усієї маси матеріальних і нематеріальних активів, що знаходяться на балансі підприємства. Однак якщо підприємство не має на своєму балансі нематеріальних активів або їхня вартість невелика, то така оцінка може бути досить точною й дуже ощадливою.

Наведений вище метод визначення вартості гудвілу є цілком прийнятним для України, оскільки, за оцінками експертів, вартість нематеріальних активів на підприємствах України у середньому не перевищує 1%.

8. Оцінка вартості «людського капіталу»

Однією з найбільших цінностей підприємства є його персонал, що займається творчою працею. У широкому розумінні — це сукупність знань, умінь, творчих здібностей людини. Економісти називають цю сукупність «людським капіталом». Людський капітал невіддільний від свого носія — людини, але його можна оцінити й перетворити на прибуток.

Розгляньмо два варіанти оцінки. Перший, коли людина працює на підприємстві. Тоді його людський капітал буде складником гудвілу підприємства. Другий, коли цей капітал оцінюється персонально, наприклад, під час підписання контракту при найманні працівника або переході його на інше підприємство, тобто під час його «купівлі» або «продажу», на зразок того, як здійснюється трансфер футболістів. По суті, йдеться про кількісну оцінку інтелекту індивідуума.

В умовах ринкової економіки людський капітал висувається на перше місце, тому що успіх будь-якого бізнесу насамперед залежить від інтелектуального рівня команди менеджерів, що здійснюють цей бізнес і які своєю творчою працею створюють об'єкти права інтелектуальної власності. Саме цим зумовлений інтерес фахівців До оцінки його вартості. Однак відомі спроби такої оцінки носять переважно якісний характер.

Така оцінка корисна при:

- визначенні економічної ефективності працівника на підприємстві;

- врегулюванні фінансових відносин при звільненні працівника;

- переході працівника на інше підприємство.

Далі розглядаються методики кількісної оцінки інтелекту працівника для кожного з перерахованих випадків.

Ці методики можна застосувати в роботі бізнес-структур, тобто підприємств державної й недержавної форм власності, головним завданням яких є одержання прибутку. Методика не придатна для безприбуткових організацій.

Економічну ефективність працівника підприємства можна визначити за формулою:

де: t - періоди;

п - загальна кількість періодів;

Ct - грошовий потік чистого прибутку, що його генерує

працівник у періоді t; It - інвестиції в працівника в періоді і;

Ки - коефіцієнт індексації в періоді t;

K2 t - коефіцієнт дисконтування в періоді t.

Якщо PV>0, то це значить, що працівник відпрацював вкладені в нього гроші й приносить підприємству прибуток, що перевищує витрати на його утримання, тобто він економічно ефективний.

Якщо PV<0, то це значить, що інвестиції, що вкладені в працівника, перевищують розмір принесеного ним прибутку, тобто він «винен» підприємству. Але це ще не означає, що він не є ефективним. Для остаточного рішення необхідно розглянути динаміку змін розміру принесеного ним прибутку. Якщо вона позитивна, то цілком можливо, що в наступні періоди PV набуде позитивного значення.

Розгляньмо, як визначаються величини рівняння.

Визначення числа періодів п. Зазвичай за число періодів береться рівне останнім п'ятьом рокам роботи працівника, що забезпечує представницьку вибірку. Якщо працівник працює менше п'яти років, то за число періодів береться рівне кількості років його роботи на підприємстві. В останньому випадку збільшується похибка при обчисленні PV. При цьому варто мати на увазі, що за один період прийнято вважати один фінансовий рік.

Визначення грошового потоку чистого прибутку, що його генерує працівник у періоді t

Цю величину визначають за формулою:

де: т ~ кількість проектів підприємства у періоді t, у виконанні яких брав участь працівник;

Р. - чистий прибуток, отриманий від реалізації проекту І у періоді t;

К'ту - коефіцієнт трудової участі працівника в реалізації проекту І у періоді t;

К'г - коефіцієнт гудвілу в періоді t.

Інформаційними джерелами для визначення розміру чистого прибутку Рі служать матеріали фінансової діяльності підприємства.

Що стосується визначення значення коефіцієнта трудової участі К1 працівника в реалізації проекту І, то, мабуть,

його значення найточніше може визначити керівник цього проекту. Оскільки при цьому можуть бути наявними елементи суб'єктивізму, то бачиться доцільним розробити спеціальну інструкцію або положення для розрахунку К1 .

Коефіцієнт гудвілу К'г можна визначити як частку від ділення

прибутку, віднесеної до гудвілу, на загальний прибуток, який отримало підприємство у періоді t, тобто:

Де: Р'г - прибуток, що генерується в періоді t гудвілом підприємства;

Р'0 - загальний чистий прибуток, отриманий підприємством у періоді t;

Р'м - прибуток, що генерується матеріальними активами підприємства в періоді t.

Тут:

де: С'м - вартість активів підприємства в періоді t;

С'НМА - вартість нематеріальних активів підприємства в періоді t;

К'м - средньогалузева норма прибутку на матеріальні активи в періоді t.

Власне кажучи, прибуток приносять також нематеріальні активи, що перебувають на балансі підприємства. Для спрощення розрахунку ми не враховуємо цього прибутку. Однак спричинена цим допущенням похибка буде незначною, оскільки на балансі підприємств України, як уже було відзначено, нематеріальні активи становлять менш як 1%. Крім того, похибка частково компенсується за рахунок того, що у формулі вартість матеріальних активів зменшується на вартість нематеріальних, що перебувають на балансі підприємства.

Визначення розміру інвестицій у працівника It . Розмір інвестицій у працівника визначається за формулою:

де: 3t - заробітна плата працівника в періоді t з урахуванням нарахувань на заробітну плату; AIt - додаткові інвестиції в працівника в періоді t.

Визначення коефіцієнта індексації Ки . Цей коефіцієнт враховує зміну індексу цін у періоді t у відповідній галузі економічної діяльності. Його можна визначити або через галузеві індекси цін, або за банківською дисконтною ставкою, або за коефіцієнтами індексації пенсій.

Визначення коефіцієнта дисконтування К.и

Коефіцієнт дисконтування визначається за відомою формулою:


де: it — ставка дисконту в періоді і.

За ставку дисконту в цьому разі можна взяти, наприклад, банківський відсоток за використання капіталу. Це розуміння засноване на розгляді альтернативного проекту — розміщення грошей на депозитному рахунку банку. Ділення на К.и у розрахунковій формулі враховує той факт, що гроші минулих періодів коштують більше, ніж сьогоднішні.

Приклад використання запропонованої методики наведено в таблиці.

Які висновки можна зробити з проведеного розрахунку?

По-перше, працівник економічно ефективний для фірми.

По-друге, працівник здатний приносити фірмі щорічно в середньому 1288 грн. надлишкового прибутку.

По-третє, останні три роки працівник працює «в борг», тому йому варто докласти додаткових творчих і ділових зусиль для підвищення своєї економічної ефективності.

Обговоримо ще одне важливе питання. Чи повинне підприємство винагороджувати працівника за те, що він приносить підприємству надлишковий прибуток, а якщо так, то в якому розмірі?

Згідно зі статтею 54 Конституції України, «кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності», працівник має право на частину надлишкового прибутку, що генерована його інтелектуальною діяльністю. Величину цієї частини прибутку можна розрахувати, наприклад, за методом роялті:

Де: Rt - ставка роялті в періоді t.

Взагалі ставка роялті є величиною договірною, але якщо за базу роялті використовується додатковий прибуток, як у нашому випадку, то оптимальним буде її значення, що дорівнює 15%. Візьмемо для простоти розрахунків цю ставку постійною для всіх періодів. Тоді, враховуючи дані умовного прикладу, наведеного в таблиці, працівник повинен одержати винагороду в розмірі:

Які мають бути фінансові відносини між роботодавцем і працівником при звільненні останнього?

Якщо значення PV працівника, як у розглянутому прикладі, набуває позитивного значення, то він має повне право звільнитися з підприємства без жодних фінансових зобов'язань перед ним.

Якщо ж PV працівника в підсумку виявиться негативним, то підприємство повинне мати право утримати з цієї особи суму, що за абсолютною величиною дорівнює його «економічній ефективності». Однак, аби це право мало під собою юридичну підставу, необхідно, щоб відповідна норма була передбачена в контракті з працівником під час найму його на роботу.

Ця обставина має принципово важливе значення, оскільки керівники підприємств у більшості випадків не зацікавлені нести витрати, пов'язані з підвищенням кваліфікації та компетенції своїх працівників. Часто це мотивується тим, що працівник може будь-коли звільнитись. Але при цьому такий керівник обмежує можливості підприємства в одержанні додаткового прибутку, оскільки, як було показано раніше, в сучасних умовах прибуток дедалі більшою мірою генерується інтелектом і компетенцією працівників. Маючи ж таку норму в контрактах, роботодавець може сміливо вкладати гроші в навчання працівників і при цьому залишатися впевненим у тому, що в разі розірвання контракту ці гроші повернуться на підприємство.

Розгляньмо приклад, коли оцінюється творчий працівник під час його переходу до іншого підприємства.

Під трансфером працівника розумітимемо передання його на інше підприємство на обумовлений термін на умовах оплати за договором. Поки що така форма не поширилась стосовно людей із творчим характером роботи, хоча ефективно використовується при трансфері спортсменів.

Припустимо, що працівник економічно вигідний для підприємства, він хоче працювати там, але наразі для нього немає відповідної роботи або на його місце є кандидат з вищим значенням PV. У цьому випадку підприємство може отримати додатковий прибуток, передаючи працівника, а отже, і його інтелект, іншому підприємству за винагороду за договором, який є аналогічним до ліцензійного.

Вартість такого договору можна розрахувати за формулою:

дЄ; С, -чистий надлишковий прибуток, що, вірогідно, працівник генеруватиме в періоді t; п - тривалість контракту на трансфер, у роках; і, - ставка дисконту в періоді і,%.

Приймаємо, для визначеності, як Ct надлишковий середньорічний прибуток, що його генерує працівник. Вважатимемо, що тривалість контракту становить три роки, а ставка дисконту дорівнює 12%. Тоді вартість контракту, розрахована за методом надлишкового прибутку дорівнюватиме:

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему