Фактично від спадку радянських часів у вигляді інституту прописки Україна відмовилася лише 20 листопада 2001 року. Коли Конституційний Суд України оприлюднив прийняте 14 листопада рішення у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів щодо відповідності статтям 24, 33, 64 Основного документу нашої держави підпункту 1 пункту 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ (постанова Кабміну України від 10.10.1994 р.), а також Положення про паспортну систему в СРСР (постанова Ради Міністрів СРСР від 28.08.1974 р.) та Постанови Ради Міністрів СРСР «Про деякі правила прописки громадян» (від 28.08.1974 р.) - оскільки останні два документи, згідно з Постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року, все ще були чинними в Україні.
Було, зокрема, визнано, що не відповідає Конституції України положення підпункту 1 пункту 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 1994 року № 700, щодо прописки (виписки), згідно з яким паспортна служба органів внутрішніх справ застосовує як загальне правило дозвільний порядок вибору особою місця проживання. Взагалі, Положення про паспортну службу в Україні було затверджено Кабміном 10 жовтня 1994 року. Згідно з документом Паспортна служба органів внутрішніх справ є складовою частиною міліції громадської безпеки системи МВС. Її завдання визначаються, як «реалізація державної політики щодо паспортизації громадян, забезпечення видачі громадянам України, які постійно проживають в Україні, паспорта громадянина України і паспорта громадянина України для виїзду за кордон та проїзного документа дитини, забезпечення видачі іноземним громадянам і особам без громадянства (далі - іноземці) документів для в’їзду в Україну, перебування на її території та виїзду за її межі».
Крім того до переліку завдань входила робота, пов’язана з пропискою та випискою, реєстрацією за обліком та місцем проживання громадян. Отже, відтепер ці «завдання визнано неконституційними» і «втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним судом України цього рішення».
Також КС визнав за необхідне 4 пунктом свого рішення, «припинити конституційне провадження у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) Положення про паспортну систему в СРСР, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 28 серпня 1974 року № 677, постанови Ради Міністрів СРСР «Про деякі правила прописки громадян» від 28 серпня 1974 року № 678». Показово, що постанова «Про деякі правила прописки громадян», ухвалена 28 серпня 1974 року Радою Міністрів СРСР була опублікована у ті часи не повністю. Перші чотири пункти відповідної постанови були надруковані, інші шість мали «гриф» - «не для друку». Постанова дозволяла прописку у містах та селищах міського типу, було дозволено прописувати чоловіка до жінки, дітей до батьків. Положення «не для друку», наприклад, регулювали порядок фактичного позбавлення для колишніх політв’язнів «можливості повернутися на попереднє місце проживання»...
Отже те, про що так довго говорилося - скасування інституту прописки - здійснилося. Однак, виникає запитання: а що ж надалі? Безумовно виникає необхідність регламентувати законодавчим шляхом діяльність, пов’язану з накопиченням персональних даних і забезпеченням їх використання за призначенням в інтересах прав людини та національної безпеки держави.
Ще на початку червня 2001 року Комітет Верховної Ради України з питань правової політики презентував у парламенті законопроект «Про Державний реєстр фізичних осіб». Автор законопроекту народний депутат Олександр Лавринович, наголошував, що його ухвалення дасть можливість скасувати систему прописки. Проект закону пропонував замінити інститут прописки системою реєстрації фізичних осіб. Законопроектом, встановлювалося, що розпорядником державного реєстру фізичних осіб буде Міністерство юстиції, а наприклад, не МВС, як це існує сьогодні у системі паспортних столів. Законопроектом також було визначено перелік відомостей про фізичну особу, зокрема, персональні дані, які мають заноситись до державного реєстру. До нього, згідно із законопроектом, мали заноситися такі персональні дані, як прізвище, ім’я та по батькові; дата народження; місце народження; стать; персональний номер; громадянство; місце проживання зi вказівкою дати його реєстрації; відомості про сімейний стан, дітей, батьків, чоловіка або дружину; відомості про смерть - дату й місце. Планується, що формуватися Держреєстр буде шляхом реєстрації за місцем проживання фізичної особи.
Однією зі складових трансформації нашої держави на шляху до Європи має бути врегулювання відносин, пов'язаних із свободою пересування особи та вибором нею свого місця проживання. Саме цій проблемі було присвячено Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Базову редакцію цього юридичного акта запропонував Верховній Раді автор цієї статті. Після довгих перипетій цей закон врешті-решт було прийнято і він набрав чинності з 15 січня 2004 року.
Здавалося, було перегорнуто одну з найнедемократичніших сторінок нашого внутрішнього життя. Нею була горезвісна система прописки, яка перетворила країну на такий собі концтабір пом'якшеного режиму з розконвойованими громадянами. За 70 років, що минули, сталися певні зміни в бік пом'якшення цього порядку, але докорінного зламу не сталося. Тому й був таким злободенним згаданий Закон, прийнятий ще у 2003 році.
Після проголошення будь-якого закону має відбутися відповідна зміна всієї нормативної бази в цій сфері. В першу чергу це стосується внесення необхідних змін у ті законодавчі акти, котрі якимось чином регулюють відносини в цій галузі. І ось тут підходимо до визначальних моментів у вирішенні обговорюваної проблеми.
У жовтні 2003 року Верховна Рада України розглянула і прийняла закон щодо внесення змін до деяких законодавчих актів у зв'язку з прийняттям Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Президент України його не підписав і запропонував відхилити «як такий, що не відповідає Конституції та законам України і прийнятий без глибокого аналізу наслідків змін, які вносяться до чинних законодавчих актів, та прийняти новий - на основі іншої концепції, з урахуванням необхідності приведення законодавства України в цій сфері у відповідність до міжнародних правових норм, Конституції і законів України та з додержанням вимог законопроектної техніки».
Закон про зміни дійсно не дуже якісний. Але складається враження, що своїм вето президентська Адміністрація більше дбала про подальше гальмування впровадження закону про свободу пересування. Варто зазначити, що законопроект про зміни готували в Міністерстві внутрішніх справ і, зрозуміло, попередньо його розглядали в Кабінеті Міністрів України.
Можна стверджувати, що це - просто ще одна помилка уряду Януковича. Але якщо звернути увагу на інші питання організації паспортно-реєстраційної роботи, то висновок буде достатньо прикрим - це результат багаторічної діяльності МВС.
На перехідному періоді життя нашого суспільства не вдалося змінити функціональну спрямованість однієї з головних правоохоронних структур - Міністерства внутрішніх справ. Воно не стало знаряддям уладнання стосунків держави та її громадян. За змістом визначальною директивою існування МВС залишилась суто поліційна функція, щось на зразок відомого гасла: «Тащить и не пущать». Це було взагалі притаманно ідеології режиму, що йде в історію. Дуже схожа ситуація склалася і в податковій галузі. Превалюючою, більше того - панівною, було визначено фіскальну функцію податків, а не їх заохочувальну спрямованість.
Те ж саме було характерно для підходів Леоніда Кучми та його оточення до питань адміністративного обліку громадян та іноземців. Кожен може по-різному оцінювати діяльність колишнього міністра Юрія Кравченка. Однак він ще в листопаді 1995 року в газеті «Дзеркало тижня» щодо цієї проблеми зазначив: «Для чого нам паспортний стіл? Ми довго обговорювали і намагалися визначити ступінь корисності паспортного апарату в боротьбі із злочинністю. Він виявився цілком неістотною».
Здавалося б, у рамках обговорюваного питання ще в жовтні 1998 року було зроблено вірний крок. Президентським указом служба громадянства та реєстрації фізичних осіб передається до системи Міністерства юстиції. Так, серед служб цього відомства є розгалужена мережа відділів реєстрації громадянського стану. Під одним дахом буде зосереджено весь набір необхідних функцій. Указ з'являється, проте після цього ніяких змін не відбувається, віз залишається на своєму місці. Більше як три роки паспортно-облікова робота була залишена напризволяще.
Новим указом, уже в січні 2002 року, служба залишається під егідою МВС. До цього слід додати, що перший з указів у 1998 році до того, як його прийняли, чотири місяці «пролежав під сукном» у тодішнього секретаря Ради національної безпеки й оборони. Лежав би він і далі. Але, коли вкотре треба було хоч чимось звітувати перед євроструктурами, указ витягли на світ Божий і підписали.
Ще в травні 1997 року Верховна Рада постановою № 276 доручила Кабінету Міністрів України підготувати проект закону про паспорт громадянина України. Але до цього часу його не було прийнято. Фахівцям відомо, що узгоджений текст законопроекту було напрацьовано ще у 1998 році. Спершу його внесенню до парламенту заважала невизначеність президентських структур щодо підпорядкування служби громадянства і реєстрації.
А вже потім визначальним став інший фактор. У певних колах починають розуміти, що паспортна тема може перетворитися iз суто бюрократичної процедури на предмет великого бізнесового проекту.
Міністерство розробило і намагається впровадити в життя бізнесову схему виготовлення й отримання потужної гами так званих «ідентифікаційних документів» - усіх видів паспортів, тимчасових посвідчень громадян, прав водіїв тощо. Усього в переліку більш як два десятки документів. А загальна вартість проекту значно перевищує суму в десять мільярдів доларів США. До речі, це лише нижня оцінка прибутковості цієї афери.