Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, називається головним.
Однак фонема реально існує в мові не тільки із своїми якісно самостійними ознаками, а і з тими, які залежать від різних фонетичних умов артикуляції мовного звука. Залежні, тобто несамостійні, елементи мовного звука творять варіанти, або відтінки, фонеми. Наприклад, в українській мові голосна фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується також як
и и
[е] або [и]. Реально існуючі в ній ненаголошені звуки [е] й [и],які в наголошеній позиції відповідають голосному [е], і є варіантами фонеми /е/:
и
[ве'сни], [весни'], [висна']. Фонема /о/ в українській мові реалізується не тільки в звукові [о]
у у о о о
(сон, ро'ку, во'рон), але й в [о] (кожу'х), [у](діалектно туб'і',кужу'х) та в [о] середнього ряду (л'он). Усі вони становлять варіанти фонеми /о/. Фонема /г/ у позиції перед глухим приголосним може реалізуватися в звукові [х], який виступає як один з її варіантів (н'і'гот'—н'і'хт'і, орфогр. нігті) і який акустично є глухим відповідником до дзвінкового фарингального [г]. В інших позиціях приголосний [х] становить самостійну фонему, яка протистоїть своїм значенням фонемі /г/: (хай— гай, хо'лод — го'лод).
Крім головного вияву, який можна назвати основним варіантом фонеми, розрізняють три додаткові її варіанти: позиційний, комбінаторний і факультативний. Під позиційним варіантом розуміють звуковий вияв фонеми, що залежить від її позиції в слові, наприклад, вияв у ненаголошеній позиції фонеми
и е и е
/е/ у звуках [е], [и] або [и]: [село'], [ниси'] [ниси']. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /в/ як [у] після голосного перед приголосним або на кінці слова: [воýк], [стаý].
Комбінаторним варіантом фонеми називають її звуковий вияв, зумовлений впливом сусідніх звуків, наприклад, твердий вияв фонеми /б/ перед /и/ напівпом’якшений перед /і/: [бак], [б'ік]. Комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т'/ у звукові [д'] під впливом наступного дзвінкого приголосного: [молод'ба] та ін.
Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /н'/ (н'іс), хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [н] [ніс]. Це і є факультативний варіант фонеми /н'/.
З усіх варіантів найтиповішим для даної фонеми є основний. Він вимовляється і тоді, коли звук твориться ізольовано від інших мовних звуків. Так, з усіх варіантів фонеми /о/ в українській мові найтиповішим, або основним, варіантом є лабіалізований голосний середнього підняття заднього ряду, який звичайно спостерігається в ізольованій вимові та під наголосом після твердого приголосного, а в ненаголошеній позиції — не перед складом з [у]: [мох], [гора'] 3 усіх варіантів фонеми /е/ основним є той, який твориться в ізольованій вимові та в наголошеній позиції (день, се'стри).
Основний варіант фонеми звичайно й сприймається як соціально значущий елемент звукової мови, здатний розрізнювати значення слів та морфем, хоч реально існують і інші її варіанти, функції яких пізнаються через ототожнювання з основним.
Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й розрізнення морфем і слів. [4, c. 77-78]. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну (розрізнювальну) функції фонем. Перша з них полягає в тому, що фонема виступає як одиниця мови, з якої складаються вищі мовні одиниці — морфеми і слова. Цю функцію називають конститутивною (від лат. слова constituere — складати, утворювати). Конститутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна (від лат. слова distinguere — розрізнювати, розпізнавати) полягає в тому, що фонема є засобом розрізнювання морфем і слів. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'язані відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції.
Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну. Але таке розмежування не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.
Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фонем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'язана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наявним обмеженням на появу певних елементів у мовленнєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [ŋ] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою морфемної (словесної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим служить межі слова, а в інших позиціях фонема <д> реалізується в алофоні [ŋ].
Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу і сингармонізмові.
Усі ці функції фонеми взаємопов'язані і взаємозумовлені. [3, с. 97].
Складовими елементами фонеми, реально існуючої та відтворюваної одиниці мовленнєвого мислення, є кінема (мiнiмальний фонацiйний елемент), акусма (мiнiмальний акустичний, або аудиційний елемент) та кінакема (цiлiсне уявлення про кінему й акусму в тих випадках, коли їх утворення взаємно обумовлене). Психофонетика, що її учений видiлив як окрему галузь фонології, вивчає фонеми й оцiнює фонетичнi явища з точки зору психології. Термін “звук” є природничо-науковим терміном, звук вивчається, зокрема, у межах антропофонiки i тлумачиться як акустичний результат миттєвої iдентифiкацiї фонеми, яка існує у психіці окремого iндивiда.
Як зазначалося вище, Ян Бодуен де Куртене вперше провів чітке розмежування між звуком та фонемою, визначив критерії виділення фонем, а також окреслив принципи і методи фонологічних досліджень. У теорії фонеми, запропонованій Яном Бодуеном де Куртене, психологічний підхід є домінантним.
Теорія фонеми Я. Бодуена де Кутене стала відомою в середовищі європейських та американських лінгвістів. [1, c. 146]
У межах кожної лінгвістичної школи її тлумачили згідно з провідною концепцією відповідної школи, відтак протягом ХХ ст. теорію фонеми було розглянуто у широкому спектрі підходів – від психологічного і семіотичного до структурного й операціоналістичного. У концепціях провідних лінгвістичних шкіл ХХ ст., що інтерпретували теорію фонеми, для виділення фонеми застосовувався психологічний, семантичний, морфологічний, фізичний і логічний критерії.
Ще одним джерелом інтерпретації теорії фонеми стала теорія мовного знака Фердінана де Сосюра. Сформульовані Ф. де Сосюром дихотомія “мова / мовлення” і положення про фонему як тип у системі протиставлень з іншими типами дали поштовх до структурних інтерпретацій теорії фонеми і створили передумови для визначення фонеми як лінгвістичної одиниці.
У плюралістичній концепції "трьох фонем" С.І. Бернштейна, учня Я. Бодуена де Куртене, здійснено спробу синтезу інтерпретацій теорії фонеми, які розроблялися Московською та Петербурзькою фонологічними школами.
Системність і функціональність – основні підходи до інтерпретації теорії фонеми в межах Празького лінгвістичного гуртка, проте на початковому етапі досліджень актуальним був і психологічний підхід. М.С. Трубецькой розмежував фонетику як науку про звуки мовлення (область якої лежить у сфері психічного) та фонологію як вчення про звуки мови. Такий поділ був логічним продовженням запропонованого Ф. де Сосюром розрізнення між мовою і мовленням та позначенням і позначеним, а також протиставлення антропофоніки і психофонетики у теорії фонеми Я. Бодуена де Куртене. В концепції М.С. Трубецького фонологія вивчає відношення та опозиції. Фонема є сукупністю фонологічно суттєвих ознак, властивих певному звуковому утворенню. Звук мови (і, відповідно, звук мовлення) є сукупністю фонологічно суттєвих і фонологічно несуттєвих ознак, які проявляються у тій точці звукового потоку, де реалізується фонема. Фонологічний зміст фонеми є сукупністю усіх спільних для певної фонеми ознак, що відрізняють її від інших фонем певної мови. У фонології провідну роль відіграють не фонеми, а диференційні опозицiї. М.С. Трубецькой запропонував розгалужену логічну класифікацію опозицій, виділивши багатомірні та одномірні, ізольовані та пропорційні опозиції; привативні, градуальні та еквіполентні опозиції; постійні та нейтралізовувані опозиції. З останніми пов’язане поняття нейтралізації, позиції нейтралізації та архіфонеми, яку вчений тлумачив як сукупнiсть спільних для двох фонем диференційних ознак. М.С. Трубецькой уточнив поняття кореляції і запровадив поняття багаточленного пасма кореляцій, корелятивної пари, корелятивної ознаки.