Узагальнення роботи учнів і формування рис, за якими розмежовуються термін і загальновживане слово пропонуємо зробити вчителю, а надалі закріпити різними видами справ.
2. Закріплення
1. Вибірковий диктант (вчитель зачитує текст наукового стилю реченнями, а діти виписують у робочі зошити терміни; далі краще за все укласти термінологічний міні – словник або ж, щоб не гаяти час, цю роботу запропонувати виконати вдома, а на уроці задовольнитися коротким тлумаченням).
Як виникла мова – дуже складне питання, котре вивчається не лише мовознавством, а й іншими науками: антропологією, психологією, біологією, етнографією. Складність вирішення цієї проблеми полягає в тому, що про первісну людську мову і причини її виникнення ми можемо судити тільки на підставі непрямих джерел. Історія сучасних мов не може пролити світло на проблему виникнення мови взагалі як засобу спілкування. Від часу зародження людської мови взагалі як засобу спілкування нас відокремлює щонайменше кількасот тисяч років. Історію ж деяких сучасних мов вдається прослідкувати щонайбільше протягом кілька тисяч років (З підручника).
2. Лексичний розбір слова (загальновживаного і терміна).
3. Вправи творчого характеру.
Дітям пропонується скласти речення з термінами, запропонованими вчителем, використовуючи для уточнення їх значення відповідні словники:
стиль, нота, текст, оповідання, дума, балада, лисичка звичайна (якщо терміносистемою передбачено синоніми або варіанти, то вказати:
– який термін вживаніший і більш відповідний поняттю;
– походження термінів /запозичений чи власне український/).
За аналогією до розмежування терміна і загальновживаного слова проводиться робота щодо розрізнення лексичної і термінологічної синонімії. Бажано, щоб діти в процесі зіставлення цих явищ самі дійшли висновку, що синонімія для термінологічних систем негативна, спричиняє плутанину при вживанні термінів (існування корелятів з різними семасіологічними відтінками суперечить їх природі).
При закріпленні вивченого матеріалу радимо поряд з традиційними засобами навчальної діяльності (аналогічними тим, що містяться у підручнику) скористатися пошуково-дослідницькою роботою (на уроках мови, на індивідуальних консультаціях, у позаурочний час в роботі гуртка «Юні філологи»). Базою для ефективної діяльності можуть послугувати синонімічні ряди, що виникли на українському ґрунті: глава – розділ, забавлянки – утішки – потішки – чупилки, живопис – малярство, заговори – замовляння – заклинання, частушки – частівки та інші.
Роботу можна провести за такою схемою:
1. Відповідність термінів – синонімів поняттю;
2. Наявність у запропонованих формах різних словесних засобів, їх семантика;
3. Наявність діалектного варіанта чи маловідомого дублета;
4. Широта лексичного значення;
5. Багатозначність / однозначність терміна.
Зрештою, відповідна діяльність вчителя дасть учням змогу краще засвоїти запропонований матеріал, розширити світогляд, розвиватиме логіку мислення й спостережливість, збагатить словниковий запас, сприятиме прищепленню культури мовлення.
3.2 Методична робота на уроках літератури при вивчені понять теорії літератури (терміни-синоніми літературознавчої термінології)
Уроки літератури не є окремим видом педагогічної діяльності вчителя – словесника, а продовжує формувати у дитини естетичні смаки, виховує моральні якості. Під час бесід учні розвивають зв’язне мовлення, вчаться мислити, зі зразків художніх творів набувають життєвого досвіду. Проте навчальний процес на цих уроках немислимий без вивчення понять теорії літератури, окреслених специфічними номінативними одиницями. Однією з основних проблем при цьому є наявність у літературознавчій термінології синонімічних рядів, що спричиняють труднощі при вивченні літературознавчих понять. Учитель може знехтувати такий стан речей і подати на розсуд учнів усі варіанти або ж запропонувати якийсь один, що буде неправильним рішенням.
Назріла необхідність зробити певні зауваження і пропозиції щодо розрізнення й вибору якнайточнішої номінативної одиниці.
Як показала практика попередніх досліджень цього явища, «у процесі розгляду синонімів слід співставляти не слова, а їх окремі значення» [25, 61] підтверджується факт можливого виокремлення з ряду синонімів точного відповідника певному поняттю.
Наприклад: вірш – поезія. Стосовно поняття ритмічно організованого мовлення більш доцільним буде вживання другого номіната, як показника ширшої зіставленості і лексичної наповненості.
Проте нами зафіксована ще одна синонімічна пара: вірш – строфа. Подані номінати мають майже тотожні поняття (система поетичного мовлення, що має іманентні закономірності внутрішньої ритмічної організації та структури). Однак, термін «вірш», як бачимо, має у терміносистемі омоніми, і це дозволяє надавати перевагу терміну «строфа».
Думка про те, що серед можливих синонімів власне українського походження та запозиченого перевагу слід надати першому лише тому, що це ліпший варіант для засвоєння понять теорії літератури, не є достатньо обґрунтована. Інколи запозичений термін більш повно відповідає галузевому поняттю (Ренесанс – Відродження), є номінатом широкої семантики і окреслює відповідну епоху у літературі та мистецтві загалом.
Іншого характеру синонімічних відношень терміни акцент – наголос, які є за семасіологічними ознаками дублетами.
Літературознавча синонімія також представлена варіантами типу: волапюк – воляпюк, ауто – ауту, канцона – кансона, гекзаметр – гексаметр тощо, при вивчені яких особливих труднощів не спостерігаємо і пропонуємо вживання відповідно до орфоепічних норм мови – творця.
Стосовно синонімічних пар, які створилися історично (алкеєвастрофа– гораціанськастрофа), чи мають історичне обґрунтування (акмеїзм – адамізм), вбачаємо вживання всіх варіантів.
Певної уваги заслуговують терміни – синоніми, утворені актами вторинної номінації, стійкі словосполучення (наприклад: комедіямасок – комедіядель арте, «коротка пісня» – танка та ін.), що передбачають використання обох номінатів.
Безперечно, якщо серед синонімів є інтернаціональні терміни, то вживання зазначених є більш вмотивованим, а єдине, що може вплинути на віддання переваги одному терміну замість іншого – власне українське походження (скоромовка – спотиканка, забавлянки – утішки – потішки – чупилки, частушки – частівки), проте один з термінів може сприйматися як застарілий, інший як регіональний, розмовний і т.д.
Синонім, утворений на базі ресурсів рідної мови, може збігатися з оцінками вмотивованості та кількістю лексичних складників з інтернаціоналізмом (авантюрнийроман – пригодницькийроман). Це дозволить при вивчені понять теорії літератури надавати перевагу українському терміну завдяки зрозумілості та органічному засвоєнню внутрішньої форми рідного слова.
У випадку неоднакових параметрів умотивованості термінів – синонімів перевагу слід надавати термінам з більшою мотивацією. Ми пропонуємо вчителям-словесникам ряд літературознавчих термінів, найбільш вмотивованих з – поміж синонімів і радимо ними скористатися у шкільній практиці при вивчені понять теорії літератури (додаток №3).
На закінчення є підстави стверджувати, що:
а) ефективність вивчення у школі термінологічної синонімії можлива при систематизації й узагальнені набутих знань, вмінь і навичок з лексичної синонімії та співставленні цих явищ на уроках української мови і через міжпредметні зв’язки;
б) створення якнайточнішого алгоритму відмінностей між загальновживаним словом і терміном закріпить в учня певне відношення до функції слова і спонукатиме до точного підбору мовних одиниць при комунікації, збагачення словникового запасу;
в) при відборі рекомендованого терміна з групи синонімів, як правило, слід спиратися на головні вимоги, що ставляться до термінів:
– однозначність;
– системність;
– короткість;
– повнота;
– відсутність експресивності;
– дериваційна спроможність;
– лінгвістична правильність;
– вмотивованість.
Висновки
Українська термінологія є невід’ємною складовою частиною сучасної української літературної мови, що зумовлює існування на термінологічному ґрунті парадигматичних відношень, зокрема синонімії. Це явище ми розглядаємо у контексті закономірного розвитку наукової мови, що створює сприятливі умови при унормуванні термінофонду функціонально спроможною лексикою і шкодить у подальшому існуванні в уже сформованій терміносистемі.
Є підстави стверджувати, що синонімічні відношення у літературознавчій термінології визначають рівень розвитку терміносистеми, зумовленого як мовними, так і позамовними факторами.
Тенденція до націоналізації термінологічної лексики, запозичення готових номінативних одиниць з іншомовного середовища, калькування, переосмислення, розвиток нових значень характеризуються як основні джерела і способи поповнення синонімічних рядів.
У процесі дослідження було проаналізовано особливості синонімічних відношень у літературознавчій термінології у порівнянні з іншими терміно-системами. Зазначимо, що специфічною для літературознавчих термінів – синонімів є диференціація на чотири відмінні групи за джерелами виникнення:
1) «запозичений – автохтонний»;
2) «запозичений – запозичений»;
3) «автохтонний – автохтонний»;
4) «запозичений – автохтонний із запозиченим елементом різного ступеня адаптації його в українській мові».
Структура синонімічних одиниць не є однорідною: однослівні, дво -, три -, чотирикомпонентні сполуки слів.