регистрация / вход

Індоєвропейські мови

Індійська група. Найпоширеніші мови групи: гінді, урду, бенгалі, панджабі, лахнда, сінді, раджастхані, гуджараті, маратхі, сингальська, непалі, біхарі, орія, кашмірі, циганська. Гінді - державна мова Індії. Урду - державна мова Пакистану. Новоіндійські мо

Індоєвропейські мови

Індоєвропейська сім’я мов є найчисленнішою. До неї входить понад 150 мов, якими розмовляє майже половина людства - 2 млрд. 171 млн. 705 тис. осіб (дані за 1985 р.; всього населення Землі 4 млрд. 660 млн. 295 тис.). Вони об’єднуються в 12 груп: індійську, іранську, Слов’янську, балтійську, германську, романську, кельтську, грецьку, албанську, вірменську, анатолійську й тохарську.

Індійська група

До індійської групи належать більше 96 живих мов, якими розмовляють 761 млн. 075 тис. осіб. Найпоширенішими є гінді, урду, бенгалі, панджабі, лахнда, сінді, раджастхані, гуджараті, маратхі, сингальська, непалі, біхарі, орія, кашмірі, циганська.

Гінді - державна мова Індії. Нею розмовляють 182 млн. Осіб. Поширена в штатах Уттар-Прадеш, Малх я- Прадеш, Хар яна, Біхар, Раджастхан, в Делі. Писемність на основі оригінального письма деванагарі.

Мова гінді поділяється на західну і східну. Вважається, що західний гінді виник від шаурасені- апабхранша, а східний- від ардхамагадхі- апабхранша. Під терміном “мова гінді” мається на увазі група діалектів західного і східного гінді. До основних діалектів західного гінді відносяться кхарі болі, бридж бхаша, бангру, каннауджи і бунделі, до західного- авадхі, багхелі і чаттісгархі.

Основним діалектом літературного гінді являється кхарі болі. Він виник у ХІІІ- ХІV ст., в період завоювання Індії мусульманами. В ту епоху на всій території Індії був розповсюджений апабхранш. Державною ж мовою мовою мусульманських завойовників була персидська мова. Основна маса завойовників розмовляла персидською, арабською чи турецькою мовами. Але для спілкування з місцевими мешканцями вони зверталися по допомогу до діалекту, розповсюдженому в районах Делі і під час розмови з місцевими мешканцями вони додавали в свою мову персидські, арабські або турецькі слова. Поступово така змішана мова, в якій були персидські, арабські і індійські слова безпосередньо стала мовою спілкування між завойовниками - мусульманами і мешканцями північної Індії. Згодом цей делійський діалект отримує назву кхарі болі.

Спочатку кхарі болі була тільки розмовною мовою. У літературі його почали застосовувати мусульманські поети. Цю літературну форму кхарі болі називають урду.

Поступово розмовна форма кхарі болі почала проникати в твори індуістських поетів і письменників, які використовувати абетку деванагарі. Так кхарі болі стає літературною мовою індусів. Ця форма кхарі болі отримала назву кхарі болі гінді або просто гінді.

Основним діалектом групи східного гінді є авадхі. Авадхі говорять в районах Лакнау, Файзабада, Аллахабада, Канпура і в інших місцях.

З січня 1950 року гінді проголошено державною мовою Республіки Індії.

Урду - державна мова Пакистану (поряд з англійською) й одна з літературних мов Індії. Розмовляють нею 58 млн. осіб. Використовує перське письмо.

Мовою бенгалі розмовляють 189 млн. осіб, головно в Бангладеш і Західній Бенгалії. Користується власним оригінальним письмом нагарі з 10 століття. Бенгальською мовою створена одна з найзначніших ново індійських літератур, нею, зокрема, писав лауреат Нобелівської премії 1913 р. Рабіндранат Тагор (1861-1941).

Мовою панджабі (пенджабі) розмовляють майже 56 млн. осіб на півночі Індії та в Пакистані. Літературна мова складалася наприкінці ХІХ ст.. Користується двома писемностями: в Індії –гурмукхі, в Пакистані- письмо урду.

Панджабі – сучасна індоарійськамова, що відноситься до індоєвропейської родини. Вона входить до п'ятнадцяти офіційних мов Індії, а також є однією з основних у Пакистані. В Індії панджабірозповсюджена головним чином у штаті Панджаб (столиця м.Чандигарх) і деяких прилеглих до нього районах, що займали донедавна територію колишньогоСхідногоПанджаба. Деякі діалекти панджабі зафіксовані й у частині районів штату ХімачалПрадеш. У ряді міст інших штатів Індії є групи населень, що говорять мовою панджабі. До числа таких міст у першу чергу відносяться Делі і Калькутта..

Велика частина літератури мовою панджабі написана алфавітом гурмукхи, що є основним різновидом писемності цієї мови.

Мовою панджабі створено багто літератури. Найбільшим літературним пам'ятником вважається «АдиГрантх» (чи «ГрантхСахиб»), що включає вислови і гімни різних поетів і мудреців.

Основоположниками сучасноїпанджабской поезії варто вважати Вира Сингха, ПуранаСингха і Дхани Рама Чатрикара. До відомих поетів останніх років відносятьсяМоханСінгхМахір, ПрітамСінгхСафір і АмрітаПрітам.

Серед сучасних прозаїків виділяютьсяГурбакхшСингх, СантСингхСекхон, КартарСингхДуггальДевиндар та ін.

Найбільш відомі драматурги: ХарчаранСингх, БальвантГарги, ИшварЧандарНанда, СантСингхСекхон, ГурдиалСингхПхуль, НанакСингх та ін.

Найбільшими лінгвістичними центрами панджабіє університети міст Чандигарха і Патиалы. У першомує спеціальний факультет філології панджабі, очолюваний старшим професором Сурин-дромСингхом Колі.

В існуючих граматиках панджабі, на жаль, не дається повного системного опису всіх граматичних категорій, мало уваги приділяється закономірностям і тенденціям розвитку цих категорій на сучасному етапі, не розкриті функції багатьох форм, немає вичерпного опису синтаксису, структури речення, майже не розглядаються проблеми словосполучення і закономірності сполучуваності слів.

Проведена дослідницька робота дозволяє зробити ряд висновків. Панджаби, як ленди і догри, відрізняється насамперед від всіх інших новоіндійських мов системою тонів. У процесі розвитку панджаби втратив дзвінкі придихові звуки.

Лахнда поширена в Пакистані і в басейні верхнього Інда. Писемність- на основі арабського алфавіту.

Сіндхі поширена на півночі Пакистану і в штатах Махараштра, Гуджарат і Раджастхан в Індії. Кількість носіїв сіндхі- 19 млн. 720 тис. осіб. Література розвивається з ХVІІ ст. У Пакистані використовується арабське письмо, в Індії –деванагарі.

Група сінді належить до групи сучасних іноарійських мов.

Ця мова розвивалась зі старого панкриту Сінда.

Своєрідність розвитку мови і літератури сінді пояснюється географічними та історичними умовами.

Відсутність літературних пам’ятків раннього періоду не дає можливості повністю відновити історію мови і літератури населення стародавнього Сінда, про який до нас дійшли дуже убогі відомості.

Розкопки стародавнього міста Мохенджодаро на території країни свідчать про те, що Сінд був колискою однієї із найдавніших цивілізацій Індії.

Величезний вплив на культурне і політичне життя було завоювання Сінда мусульманами у VIII ст.. і розповсюдження ісламу серед його населення.

Поетична література сіндхі періоду VIII- XV ст.. в основному присвячена легендам про святих, раджах, героях і т.п.. Зразками літературних пам’ятників є поеми про Саві і Пунхо, Дуду і Чанесаре, Момул і Рано та ін.. У них відображена боротьба сіндхів проти насильного нав’язування ісламу, боротьба за владу в країні.

Слід зазначити, що література сінді у XV ст.. розвивалась під впливом ідей ісламу, тоді як література іншими ново індійськими мовами відчули на собі величезний вплив вішнуітського руху бхакти.

В період мусульманського правління (800- 1843), оскільки офіційною мовою був персидський, поети писали персидською мовою або мовою сінді, використовуючи арабську графіку або шрифт гурмукхі.

Видатними поетами XVII ст. Були Шах Абдул Керім Булрі і Лутіфалла Кадарі. У 1600 р. Мухаммедом Маасумом було написано історію Сінда.

Період з XVIII до середини XIX ст.. характеризується розквітом поезії сінді. Цьому сприяла політична ситуація в країні: влада знаходилась у руках правителів місцевої династії Кульхваров, зацікавлених у розвитку рідної мови - сіндхі.

У 1843 р. Сінд був завойований англійцями, що, звичайно не могло не відобразитися на тематиці літературних творів. У поезії починають звучати нові ноти: ідеї суфізму поступаються місцем темам боротьби за національне звільнення.

Значним прозаїком і поетом середини ХІХ- першої половини ХХ ст.. був Мірза Калич Бег (1859- 1929).

У 1852 р. Було проведено реформу графіки сіндхі, яку було розроблено на основі арабської. Було почато роботу над складанням учбових посібників, граматик, словників сіндхі.

Велика увага приділялась перекладу на мову сіндхі з інших індійських мов (санскриту, урду, хінді, панджабі, бенгалі, гуджараті, маратхі та ін.).

В країні видається велика кількість газет і журналів (перша газета мовою сіндхі була видана у 1875 р. В Карачі).

29 червня 1962 р. у Національному зборі Пакистану вперше в історії країни було проголошено промову мовою сіндхі.

Широку боротьбу за визнання рідної мови в Індії ведуть сіндхі- індуси, які емігрували у 1947 р. з Пакистану. Так, в кінці 1957 р. в Делі відбулась перша Все індійська конференція на якій розмовляли сіндхі, яка вимагала внесення сіндхі в число “основних індійських мов”. Покійний прем’єр-міністр Індії Дж. Неру підписав заклик про те, що “сіндхі повинен отримати ті ж права, які мають інші мови”. Результатом цього заклику було рішення використовувати мову сіндхі в університетах, у Міністерстві освіти і наукових дослідженнях, в Центральному управлінні по середній освіті, в Департаменті пошти і телеграфу та ін.

Раджастхані поширена на північ від Пенджаба, в основному в штаті Раджастхан. Розмовляють нею до 18 млн. осіб. Писемність- на деванагарі.

Гуджараті - офіційна мова штату Гуджарат в Індії. Чисельність мовців 44 млн. осіб. Має власне письмо, яке подібне до скорописного варіанта деванагарі.

Носії гуджараті проживають в багатьох великих містах Індії (Бомбей, Пуна, Бангалор, Мадрас, Калькутта) і за її межами - в Пакистані (Карачі) Бірме (Рангун), Сінгапурі і в Південній Африці. Генеалогічно гуджараті належить до індо арійської групи мов індоєвропейської родини. По своєму устрою гуджараті займає проміжне положення між хінді і маратхі.

Формування гуджараті почалось з XII ст. На базі пізніх середньо індійських мов - апабхранша. На території Гуджарата в кінці І- початку ІІ тисячоліття н.е. розповсюджувалися гуджара і нагора апабхранша. Ці та інші місцеві різновиди апабхранша відобразились у граматиці Хемачандри (ХІ- ХІІ ст.). Спершу гуджараті тісно пов’язувався з діалектами раджастхані; остаточне відокремлення обох форм мов завершилося до середини ХІV- XVст. Історія розвитку гуджараті простежується по писемним пам’яткам з XV ст. Сучасний літературний стандарт мови формується з другої половини ХІХ ст. Вивченню гуджараті приділялось менше уваги ніж хінді і маратхі. Перші граматики гуджараті з’явились до середини ХІХ ст., але їх кількість невелика. Із числа досліджень з історії мови виділяється монографія Т.Н. Даве.

Література гуджараті розвивається з середини ХІІІ ст.

Література Середньовіччя має релігійний характер, в ній переважають ідеї, образи і форми з літератури санскриту і пракриту. Першим відомим поетом, який писав мовою гуджараті, вважається Нарсинх Мета (1414- 1480). Найвидатніші поеми “Говінда- гамана”, “Страта- санграма”, “Судама- чаріта”. Представником гуджаратської лірики був Премананд (1636- 1734).

Одним з перших гуджаратських драматургів був Ранчходбхаі Удайрам (1838- 1923). Його п’єси “Джаякумарі” і “Ланіта- дукхадаршана” мали величезний успіх.

Представниками сучасної гуджаратської поезії є Сундаррам, Умашанкар Джоні, Сундараджі Бетай та ін.

Маратхі - офіційна мова індійського штату Махараштра з центром Бомбей, одна з основних літературних мов Індії. Користуються нею 64 млн. 783 тис. осіб. Писемність на деванагарі.

Серед діалектів маратхі своїми фонетичними і граматичними особливостями виділяється південний конкані, розповсюджений, в основному, на території Гоа.

Власне маратхі має два головних діалекти - деші і конкані (кокні). Основні різниці між ними полягають в тому, що кокні властиві відсутні в діалекті деші назалізація голосних, а також деякі архаїчні риси флексі.

Інші діалекти і говори або суміжні з деші або мають значні відміни від нього завдяки впливу сусідніх мов і діалектів.

Література маратхі з самого початку створювалась в значній мірі на кокні, однак в теперішній час літературна мова орієнтується на діалект деші, який є провідним діалектом маратхі, на основі якого формується національна мова. Центр області Деш, де представлена зразкова мова маратхі,- м. Пуна.

Маратхі властиві ті ж риси граматичного строю і лексики, що властиві і мовам Північної Індії (хінді, Пенджабі, гуджараті, бенгалі та ін.).

Синтаксис маратхі у порівнянні з синтаксисом інших індоарійських мов відрізняється значно меншим індоєвропейським характером.

В основному словниковому фонді маратхі значне місце займають елементи, відсутні в інших індоарійських мовах. В їх число входять деякі родинні імена, назви частин тіла і багатьох інших важливих предметів і процесів.

Всі ці риси надають маратхі настільки своєрідний характер, що без спеціального вивчення він не зрозумілий навіть найближчим сусідам маратхів - гуджаратцям, в той час як в Північній Індії носії будь-яких двох сусідніх “родинних” мов розуміють один одного.

Першими європейцями, які познайомилися з мовою маратхі, були португальці, які почали його вивчення з XVI ст. Основним об’єктом їх вивчення були діалекти узбережжя - північний і південний конкані. В результаті роботи місіонерів цими діалектами були видані переклади євангелія, катехизиса та іншої християнської літератури.

Перша граматика північного конкані була складена католич ним місіонером Т. Естеваном (Томас Стефенс) і видана у 1639 р.

У XVII і XIX ст.. було видано ряд граматик маратхі, північного і південного конкані.

Одна з перших граматик літературного маратхі основана головним чином на діалекті деші і належить У. Керрі.

Перші писемні пам’ятки мовою маратхі відносяться к кінцю І- початку ІІ тисячоліття н.е. Вони представляють написи на скелях і кам’яних плита, які знайдено головним чином на території вішнуістських храмів і монастирів.

Одним з найранніших великих текстів мовою маратхі є коментар Шріпаті Бкатти до його санскритського трактату з астрономії (ХІ ст.).

Початок розвитку літератури маратхі пов’язано з вішнуїзмом - широким демократичним громадським рухом.

Для літератури маратхі, як і для всіх ново індійських літератур, характерна майже відсутність прозаїчних художніх творів до ХІХ ст..

Першим видатним поетом маратхі, який вважається родоначальником літератури маратхі, був Днянешвар, або Дняноба (1271- 1296). Найвидатніший його твір - “Днянешварі”.

В кінці ХХ- на початку ХХ ст.. найвидатніше місце серед прозаіків займає майстер критичного реалізму романіст Харінараян Апте (1864- 1919).

Розвиток маратхської драматургії багатьом зобов’язаний А. Кірлоскару (1843- 1885), який організував в кінці ХІХ ст.. театральне товариство в Пуні і ставив на сцені п’єси, написані за мотивами санскритських драм.

Із поетів кінця ХІХ- початку ХХ ст.. слід назвати Кешавасута (Крішнаджі кушав Дамле, 1866- 1905), якого вважають батьком нової маратхської поезії.

Ленді - одна із сучасних індо арійських мов, який відноситься до індоєвропейської сім’ї. Слово “ленді” означає “західний”. Мова ленді розповсюджена на обширній території Західного Пакистану.

Оскільки основна маса носіїв ленді живе у Західному Панджабі, англійські лінгвісти називали цю мову західним панджабі, хоча і вказували на суттєві відміни його від панджабі. Оскільки мовою ленді говорить основна маса джатів, іноді його називають джаткі, а завдяки тому, що центральною областю розповсюдження цієї мови є Мултан, до нього прилегла назва мултані. Фактично ж назви “джаткі” і “мультані” мають більш вузьке значення і в правильному вживанні означають лише два відповідних діалекти ленді, який іноді називають “сераікі”.

До розмежування Індії у сільській місцевості, де проживала велика кількість носіїв ленді, кількісне співвідношення мусульман до індусів і сікхам було 9:1, а у містах – 1:1. Після розподілу майже всі індуси і всі сікхі переселилися в Індію, тому зараз майже всі носії ленді в Пакистані – мусульмани.

В Індії ленді знає що найменше декілька десятків (якщо не сотен) тисяч чоловік. На жаль в цій країні не проводилась робота по виявленню носіїв ленді на всій території, а там де це робилося, охоплювалось не все населення (данні на 1960 рік).

Специфіці мови ленді присвячені праці таких відомих вчених, як Дж. Грірсон, Г. Бейлі, А. Джукс та ін. Цікаво, що Г. Бейлі порівнюючи ленді з панджабі, вказує на “дуже велику різницю” навіть між перехідними до ленді діалектами панджабі і ленді.

Велику увагу ленді приділяє сучасний індійський мовознавець С.К. Чаттерджи. Він ставить ленді в один ряд з іншими ново індійськими мовами, в той же час вказує на специфіку цієї мови і на цій підставі протиставляє його разом з сіндхі іншим мовам даної групи. Особливості і питання самостійності ленді як окремої мови підкреслені в працях індійського і пенджабського лінгвіста Дуні Чандра.

Індійські і пакистанські вчені зазначають у своїх працях про великий вплив ленді на ряд ново індійських мов, в тому числі на панджабі і урду.

Слід відзначити, що деякі автори іноді ототожнюють ленді з панджабі. Це пояснюється або їх недостатньою обізнаністю, або їх прагненням перебільшити значення мови панджабі. Такий погляд нагадує помилкову позицію тих вчених, які в свою чергу розглядають панджабі і деякі інші індійські мови тільки як діалекти хінді.

Ленді, не дивлячись на свою специфіку, родинну близькість до панджабі і сіндхі. Цю близькість професор Колі образно визначив так: “Ленді і сіндхі – мови-брати, які знаходяться у близьких родинних зв’язках з... панджабі”.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий