Смекни!
smekni.com

Людина: біологія й соціологічні проблеми (стр. 1 из 3)

Ідея про людину як вінець усього живого, що сприймалося спочатку як вираження людської гордині, як зухвале зазіхання на не приналежне місце, давно стала тривіальної. Люди так звикли до своїх дійсно неабияких діянь, що перестали дивуватися, що заслуговує подиву, і забули про своє недавнє минуле: рудиментарній психіці, волосатому тілі, неспритних руках, що стискали сучкуватий ціпок, страху перед хижаками й грізними явищами природи. Зараз це недавнє минуле здається нереальним сном, що не може збентежити безмежну віру в людську велич. Але люди, ставши людьми, не перестали бути тваринами й несуть у своїй тілесній організації спадщина своєї давньої давнини, а з ним і пережитки керуючих їм біологічних законів.

За останні два-три десятиліття в літературу усе ширше вторгається термін "біологія людини". Це комплексна галузь біології, що займається такими проблемами, як диференціація людського виду залежно від природного й соціального середовища, динаміка фізичного типу людини в часі, пристосовність людських груп до різних природних умов, стійкість їх до різних захворювань. Таким чином, біологія людини - найбільш загальна й проблемна із всіх дисциплін, що займаються фізичною природою людини, наука, що вирішує самі кардинальні питання формування й біологічної історії людського виду.

У принципі, пояснення цих кардинальних проблем терміном "біологія людини" неправомірно. Біологія людини в цілому - і ембріональний розвиток людини в процесі росту, і нормальна анатомія й фізіологія, і, нарешті, всі проблеми патології людського виду, - одним словом, це не наука, а комплекс наук, мало зв'язаних між собою.

У великому переліку наук, що підходять під рубрику біології людини, не була названа антропологія - наука про природну історію людства, підрозділі його на раси й конституціональні типи, про біологічні основи цивілізації. У книгах по біології людини розглядається й зважується на матеріалах самих різних дисциплін те, що завжди було в центрі уваги антропологів. Тому біологія людини у вузькому змісті слова - та ж антропологія, що виникла ще на рубежі XVII-XVIII ст., але що сформувалася як окрема наукова дисципліна зі своїми методами лише в середині минулого сторіччя, і немає підстав не називати як і раніше антропологією те коло питань, що трактується як біологія людини у вузькому значенні цього терміна.

Однак заклик зберегти стару назву зовсім не означає, що воно не наповнилося за останні роки новим змістом і що для спроб його заміни не було аргументів. Вивчення спадкування багатьох ознак, відкриття дивного різноманіття людства по поліморфних системах груп крові й білків сироватки, проникнення в антропологію поняття популяції - порівняно невеликої групи зв'язаних кревним спорідненням людей як первинного осередку расо, а часто й пізнання динаміки багатьох особливостей людського організму в часі - все це серйозно перешикувало антропологію, перетворило її з науки тільки описової частково й у пояснюючу, що привело до зміни її морфологічної тематики й підняло на той рівень, на якому перебувають зараз всі або майже всі біологічні дисципліни.

Будь-яка особливість людського організму досліджується в антропології в першу чергу не сама по собі, а у всіх аспектах своєї мінливості, і, головне, у своїй географічній мінливості. Одне з найпоширеніших визначень антропології саме й фіксує це: антропологія є наука, що вивчає варіації людського виду в просторі й у часі.

Природно, що нагромадження такої інформації зажадало величезної роботи протягом десятків років, численних експедицій у важкодоступні райони, постійного вдосконалення вимірювальних методів, а також пристосування фізіологічних і біохімічних методик до умов роботи.

Серед зовнішніх особливостей людського організму величезну увагу завжди залучав ріст. Численні дослідження показали, що варіації росту не тільки спадкові: вони визначаються в значній мірі харчовим режимом, умовами виховання в дитячому віці, нарешті, змістом мінеральних речовин і хімічних елементів у навколишню людину середовищу. Ріст розглядається як одна з основних характеристик фізичного розвитку популяцій, як фенотипічна константа, що підсумує вплив всіх цих факторів і яка дає їм адекватне зовнішнє вираження. Картографування зазначеної ознаки у світовому масштабі зв'язано з багатьма труднощами. Інформація про популяційні варіації велика, але отримана за останні кілька десятків років, коли природні ареали багатьох народів були вже значно деформовані європейським розселенням, а іноді й у корені перекручені. Логічніше тому показувати варіації росту не на сучасний момент, а, скажемо, на період, що передував епосі великих географічних відкриттів і масовому розселенню європейців, тобто приблизно на середину нашого тисячоріччя.

Тут втручається, однак, інші істотні труднощі, пов'язана з динамікою цієї ознаки в часі. Загальновідома акселерація, що відбувається нині, - прискорення фізичного дозрівання й збільшення росту протягом кінця XIX-XX в., - характерна для всіх країн Європи, багатьох азіатських країн, населення Північної Америки. Причини її, строго говорячи, невідомі, незважаючи на наявність великого числа більш-менш правдоподібних гіпотез. Відкрито багато фактів, що свідчать про те, що спрямоване збільшення або зменшення росту відбувалося й у попередні епохи. Тому екстраполяція даних, отриманих при вимірі росту сучасних популяцій, на епоху, що відстоїть від сучасності на половину тисячоріччя, у значній мірі довільна, але із цією сваволею доводиться миритися, тому що формули, розроблені для визначення росту по довгим костям кістяка, можуть бути використані лише в досить обмеженому ступені.

Більшу роль у диференціації локальних груп людства, виділюваних як раси, грає будова носа. У монголоїдів ніс плоский і досить широкий, в європеоїдів - вузький і сильно виступаючий, у жителів тропічного пояса негроїдів і австралоїдів - дуже широкий і плоский. Географічні варіації будови носа вивчені менш докладно, чим росту. Все-таки й для них можна скласти карту розподілу, опираючись на дані, тому що вимір носа важко уніфікувати, тому результати вимірів у різних популяціях погано порівнянні.

Переходячи від морфологічних зовнішніх особливостей людини до ознак внутрішнього середовища, зупинюся на системі резус. Резус - несумісність плода й матері, так звана резус-негативна реакція - приводить часто до важких захворюванням. Система резус - дуже складна система факторів крові, що на відміну від переважної більшості інших систем групових факторів крові управляється у своїй спадкоємній передачі багатьма генами. Географічний розподіл лише одного гена (d), що визначає резус-негативну реакцію, дає подання про те, як сильно коливається концентрація цього гена в різних популяціях і як по-різному, отже, у різних країнах значення комплексу профілактичних заходів, спрямованих проти викликаних негативним резусом анемій і супровідних їх родових і післяпологових ускладнень.

Диференціація внутрішнього середовища організму спостерігається, однак, не тільки по групових факторах крові, зосередженим на поверхні еритроцитів, але й по білках кров'яної сироватки. Одна із фракцій цих білків - гаптоглобіни. Спадково вони детерміновані, зважаючи на все, двома генами Hp1 і Нр2, що не роблять один на одного гнітючого впливу. Це означає, що нащадок батьків, у яких представлені тільки два зазначених гени (у матері тільки Hp1, у батька Нр2 або навпаки), має проміжний фенотип і генотип, у якому рівною мірою представлені обидва гени. Розподіл одного із цих генів показує, що по сироваткових білках крові людство виявляє значне різноманіття й багато локальних популяцій і навіть групи популяцій відрізняються помітною своєрідністю, характеризуючись різким падінням або, навпаки, різким збільшенням концентрації цього гена.

Поряд з морфологічними ознаками й фізіологічними або біохімічними властивостями з певним характером спадкування відомі й значні територіальні варіації фізіологічних ознак з поки ще не ясним типом спадкування, очевидно сильно залежних від впливів середовища, зокрема від харчового режиму. Наведених прикладів досить, щоб показати величезний обсяг уже накопиченої в антропології інформації про географію властивостей людського організму й продемонструвати виняткове значення географічного підходу до морфології й фізіології людини. Тільки така інформація дозволяє відійти від сухого подання про морфологію й фізіологію людини як про суму постійних і перейти до діалектичного погляду на них як на вираження спектра видової мінливості. У цьому проявляється тонке біологічне пристосування людини до навколишній його різноманітного природного й соціального середовища.

Середовище життя людини відрізняється від середовища життя тварин переважно якісно новим компонентом - соціальним моментом. Цей соціальний компонент настільки повно пронизує все людське життя, що його постійно варто враховувати при будь-якому аспекті відносин між суспільством і природою. Але навіть у принципово нових ситуаціях людина не відірвана від природи. Тому при всій важливості соціальних аспектів у проблемі взаємозв'язків біології людини із природним середовищем зазначені взаємозв'язки повинні бути розглянуті в першу чергу.

Мінливість цілого ряду ознак залежить від температури середовища й, отже, від клімату в широкому змісті слова. Ознаки відбивають закономірності терморегуляції. До їхнього числа ставляться пігментація, тобто цвіт волосся, око й шкіри; товщина слизової губ; ширина носа. Широконосі групи зосереджені в основному в тропічному поясі, вузько носі, навпаки, - на півночі й на крайньому півдні. Особливо яскраво така закономірність простежується на території обох Америк.

Пігментація також відіграє чималу роль у терморегуляції. У тропічній зоні провідне значення має пігмент меланін, що охороняє шкіру від опіків. У північних районах, навпаки, пристосувальною ознакою виявляється депігментація. Паралелізм між інтенсивністю пігментації й товщиною губ, з одного боку, і рівнем річних температур - з іншої, ілюструється поширенням людей з товстими губами й темною пігментацією в тропічному поясі, зі світлою пігментацією і тонкогубих - у північних широтах.