У багатьох оповіданнях Кіплінга (серед них і "Ліспет") відчувається журналістська манера різко і лаконічно подавати інтригуючі факти. Через яскравий фактичний матеріал пробивається реалістичне начало: "Это мой муж. Я нашла его на дороге в Баги. Он расшибся. Мы выходим его, и, когда он поправится, пастор нас обвенчает" [24, 20].
Саме таку думку висловила дочка бідного індійського горця з цікавим та дивним ім'ям Ліспет: "Котгарский пастор назвал её Элизабет - "Лиспет", как произносят в горах на языке пахари" [24, 25]. Дівчина була незвичайної вроди: "У Лиспет было античное лицо - одно из тех лиц, которые так часто видишь на картинах и так редко в жизни, - кожа цвета слоновой кости и удивительные глаза. Для уроженки тех мест она была очень высокой, и если бы не платье из безобразного, излюбленного в миссиях набивного ситца, вы бы подумали, неожиданно встретив его в горах, что это сама Диана вышла на охоту. А когда девушка с гор - красавица, стоит проехать пятьдесят миль по плохой дороге для того только, чтобы взглянуть на нее" [24, 25].
Дівчина не прямо, а опосередковано, проте все ж таки неодноразово підкреслює дотримання християнських догм у творі, звичаїв та традицій індійського народу. По-перше, сім'я Ліспет прийняла християнство тільки тому, що: "как-то раз у них не уродился маис, и два медведя забрались ночью на их единственное маисовое поле над долиной Сатледжа [24, 25]. Пізніше, після спалаху холери в Котгарській долині і передчасної смерті батьків: "Лиспет стала не то служанкой, не то компаньйонкой жены тогдашнего Котгарского пастора" [17, 25]. Говорили також, що й красунею вона була тому, що "християнство пошло на пользу Лиспет" [24, 25]. В юнацькому віці, крім ігор з дітьми пастора, відвідування недільної школи і читання всіх книг, які потрапляли їй в руки, багато уваги дівчина приділяла вивченню християнства, „и когда выросла, не отвернулась от него, в пример многим другим девушкам с гор" [24, 26].
Також Кіплінг стверджує, що вищезгадана віра не визнає кохання з першого погляду: "Християнству еще немало надо потрудиться, дабы уничтожить в жителях Востока такие варварские инстинкты, как, например, Любовь с первого взгляда" [24, 26]. І тому не дивно, що пастор і його дружина негативно сприйняли ідею Ліспет вийти заміж за "щойно знайденого" англійця. Проте не так склалося, як думалося: коли англієць одужав, він повертається на батьківщину, а "жена пастора, будучи доброй христианкой и ненавидя всякие сцены и скандалы, попросила англичанина пообещать девушке, что он вернется и женится на ней" [24, 28]. Саме цей обман і зруйнував життя бідної дівчини: "Он совершенно забыл её, пока охотился за бабочками. Впоследствии он написал книгу о Востоке, Имя Лиспет там не упоминалось" [24, 28]. Вона ж розчарована у першому коханні, "вскоре вышла замуж за дровосека, который бил её, как это водится у пахарей, и красота её скоро поблекла" [24, 29]. Дружина пастора з цього приводу підсумувала: "причуды этих дикарей непостижимы и я полагаю, что в душе Лиспет всегда оставалась язычницей, так она была принята в лоно англиканской церкви только в зрелом возрасте пяти недель отроду" [24, 30].
Кіплінг ретельно аналізує поведінку своїх співвітчизників по відношенню до жителів колоній, суворо засуджує їхні промахи і невдачі: „англичане, злоупотребляющие доверчивостью и наивностью туземцев, вызывают возмущение у писателя" [17, 315]. Індіанка Ліспет, вихована в християнській вірі місіонерами, значно вища і морально чистіша за англійця, який будучи зобов'язаним їй життям, обманув дівчину, обіцяючи одружитися, і - не повернувся: "Он очень смеялся и заметил, что всё это весьма романтично, настоящая гималайская идиллия... Он находил весьма приятным беседовать с Лиспет, гулять с ней, шептать ей нежные слова, называть её ласкательными именами, пока он набирался сил для того, чтобы навсегда её покинуть" [24, 21].
Зображаючи життя індійської дівчини, письменник неодноразово підкреслював людяність і мужність головної героїні, вірність і щирість її почуттів: "В доме была старая игра-головоломка - разборная карта мира. Она снова разыскала карту и по вечерам складывала её тихо и плакала, стараясь вообразить, где находится её англичанин... позже Лиспет стала ежедневно совершать паломничество в Нарканду, чтобы посмотреть, не идет ли по дороге её англичанин" [24, 21].
Ліспет, наївна дівчина, чекаючи нареченого, перетворюється в трагічну героїню, коли, дізнавшись про обман, вона йде в гори до свого народу, кинувши на прощання презирливі слова: "Вы, англичане, все лгуны"[24, 23].
Індійці не пробачають обману і зради. І Кіплінг з ними солідарний. Вони бувають вкрай жорстокі, його індійці. Проте цей народ вірний батьківським традиціям. І щоразу, коли він пише про індійців, Кіплінг цілком на стороні тих, кого з презирством називають "суспільством туземців" [24, 25]. Так і в "Ліспет", і в оповіданні "За межею", яке нагадує "Тамань" Лєрмонтова, - любовна пригода, яка грайливо почалась, для того щоб закінчитись сумно, а у Кіплінга - навіть трагічно.
Загальновідомо, що кохання - це безмежне почуття, яке поєднує два люблячих серця. У Р.Кіплінга ж кохання має чітко окреслені межі і воно відбувається в Індії, країні з суворими порядками: „Некоторые считают, что в Индии нет романтики. Они неправы. В жизни нашей столько романтики, сколько это для нас полезно. Иногда даже больше" [19, 40].
Герої письменника не можуть просто кохати один одного. Вони обов'язково мають пройти якесь випробування, а тоді вже насолоджуватись цим почуттям. Яскравим прикладом цього є оповідання "Саіс міс Йол".
Поліцейський чиновник Стрікланд є героєм цього оповідання і одним з улюблених персонажів Кіплінга. До нього потрібно придивитися, адже він помітно наділений автобіографічними рисами автора. Цей чоловік намагається дізнатися про місцевих жителів стільки, "сколько они сами о себе знают" [24, 29]. З цією метою він наслідує одну таємничу людину: "Туземцы от Бгор-Катхри до Джама-Масджит боятся и уважают его, а кроме того верят, что он обладает даром превращаться в невидимку и управлять демонами" [24, 29]. І Стрікланд, в свою чергу, на диво освоївся серед корінних жителів. Він опускався в нетрі, проникав на таємні обряди і навіть допомагав фарбувати Бика смерті; апогеєм його подвигів було те, як він завоював руку і серце своєї коханої.
Двоє молодих людей знайшли один одного: "Когда в город приехали Иолы, Стрикланд очень серьёзно, как и всё, что он делал, влюбился в мисс Иол, а она немного погодя влюбилась в него, потому что не могла понять, что он за человек" [24, 40]. На шляху до щастя стали її батьки: "Стрикланд попросил её руки у её родителей, но миссис Йол заявила, что она не намерена бросить свою дочь в самое скуднооплачиваемое ведомство империи, а старик Иол сказал напрямик, что не одобряет деятельности и поведения Стрикланда и просит его отныне не говорить с их дочерью и не писать ей" [17, 41]. Тут Р.Кіплінг подає актуальну тему батьків і дітей: батьки, бажаючи найкращого для своїх нащадків, нав'язують свою суб'єктивну думку.
Головний герой, як порядна людина, поступається своїми бажаннями заради майбутнього коханої: "Хорошо, не буду, ибо не хочу портить жизнь своей возлюбленной" [24, 41].
Кажуть, що кохання штовхає на подвиги. Отож і Стрікланд під чужим ім'ям "служил у старика Йола и был приставлен к арабскому скакуну мисс Йол. Арабський скакун был выхолен так, что просто чудо, смотреть приятно. Родители мисс Йол радовались, видя, что она позабыла о своем глупом увлечении молодым Стрикландом, и называли её хорошей девочкой" [24, 31].
Щодо героя оповідання "Саіс міс Йол", то він є яскравим неоромантичним образом, який прагне і діє як на побутовому, так і на духовному рівні: "старик Йол не успел оглянуться, как родительское согласие было вирвано, и Стрикланд и мисс Иол были обвенчаны..." [24, 33].
У Кіплінга був талант знаходити серед подій звичайного і навіть ззовні нудного життя щось хвилююче, вагоме, помічати у звичайній людині те велике і високе, що робить її представником людства і що властиве разом з тим кожному. Ця своєрідна поезія прози життя особливо широко розкрилась в оповіданнях Кіплінга, у тій сфері його творчості, де він справді невтомний як майстер. В центрі уваги письменника – реальні життєві ситуації, його мова - та мова, якою говорять прості люди.
Оповідання "Ліспет" і "За межею" свідчать про те, з яким глибоким інтересом вивчав Кіплінг життя народів Індії, намагався вловити своєрідність їхніх характерів.
Зображення гурхів, бенгальців, індусів, тамілів у оповіданнях письменника – це не просто данина екзотиці; Кіплінг відтворював живу різноманітність традицій, вірувань, характерів: "Индусы не склонны позволять своим женщинам глядеть на мир. Придерживаясь их взглядов, он был бы сей час куда счастливее, а маленькая Бизеза могла бы по-прежнему замешивать хлеб собственными руками" [22, 79].
Яскравим прикладом змалювання індійських традицій є оповідання "За межею": "Он знал, что на Востоке мужчины не приходят на любовные свидания под окна в одиннадцать часов утра и что женщины там не уславливаются о встрече за неделю до срока" [22, 34].