5. Принцип індивідуально-особистісного виховання. Принцип означає визнання кожного вихованця активним суб'єктом виховного процесу. Відповідно до цього принципу закони духовного і фізичного розвитку, процеси, зміни, які відбуваються у внутрішньому світі дитини, слугують головними орієнтирами у виховній діяльності. Усебічне вивчення дитини виступає необхідною умовою успішності виховання, а її саморозвиток - найвищим показником його ефективності. Індивідуально-особистісне виховання виходить з того, що кожна особистість унікальна і головним завданням виховної роботи є формування її індивідуальності, створення умов для розвитку творчого потенціалу. Індивідуальність інтегрує всі соціально цінні властивості особистості, надає їй цілісності. її становлення передбачає творчий пошук варіантів виховання, адекватних її можливостям і особливостям.
Пошук шляхів реалізації цього принципу дозволяє подолати ставлення до учня як "гвинтика" виховної системи, підвищити його активність як суб'єкта виховного процесу, розширити межі життєтворчості, самовизначення особистості.
6. Принцип ціннісно-смислової спрямованості виховання.
Принцип спрямований на створення умов для здобуття кожним вихованцем смислу своєї життєдіяльності. Особистісні смисли, за О.М.Леонтьєвим, виражають пристрасність індивідуальної свідомості, її особливу суб'єктність.
Людина пов'язана з реальністю об'єктивного світу за допомогою значень (предметів, явищ, подій), а з реальністю власного індивідуального життя - смислом. Особистісний смисл - це значення, опосередковане мотивом. До смислоутворюючих мотивів належать мотиви, які впливають на вибір життєвої позиції, світогляду, професії та інші "смислові одиниці життя". Становлення цілісної системи особистісних смислів і є процесом становлення особистості (О.М.Леонтьєв).
Роль виховання полягає в тому, щоб відкрити учням світ цінностей, з якого вони можуть обрати смисли для вирішення власних життєвих проблем. Тому організація виховного процесу в школі повинна бути такою, щоб кожна дитина у спільній діяльності здобувала власні цінності, власні смисли.
7. Принцип діалогічного (полісуб'єктного) підходу. Цей принцип обумовлений тим, що лише в умовах суб'єкт - суб'єктних відносин, взаємодії, співробітництва і партнерства можливий гармонійний розвиток особистості. Педагог не виховує, не вчить, а актуалізує, стимулює учня до саморозвитку, вивчає його активність, створює умови для саморуху.
При цьому він використовує систему форм співробітництва, яку впроваджує у певній послідовності: від допомоги вихованцю у вирішенні проблем до певної саморегуляції у різних видах діяльності.
8. Принцип індивідуально-творчого підходу. Він передбачає створення умов для творчого розвитку особистості в атмосфері співробітництва і співтворчості. Принцип вимагає виявлення (діагностично) творчих можливостей вихованців, створення умов для самореалізації і самоствердження особистості у відповідних видах діяльності, розвитку творчих здібностей.
9. Принцип комплексності передбачає встановлення у вихованні тісної взаємодії і поєднання навчального та виховного процесів, зусиль найрізноманітніших інституцій - сім'ї, школи, громадських спілок, дитячих, молодіжних самодіяльних об'єднань, релігійних організацій, усіх причетних до виховання і самовиховання.
10. Принцип наступності та безперервності означає проходження ряду етапів, протягом яких поступово ускладнюються й урізноманітнюються зміст та напрями розвитку тих утворень, які загалом складають цілісну систему характеристик особистості. Починаючись з перших років життя дитини, процес виховання є безперервним, нескінченним, він триває протягом усього свідомого життя людини.
Принципи виховання спираються на виховний процес. Оскільки виховний процес є системою, то і принципи, які відображають його загальні закономірності, теж є системою. Існувало й існує багато систем виховання. Тому характер, деякі вимоги принципів, а іноді й самі принципи змінюються.
Принципи застосовуються не ізольовано, не почергово, а одночасно, комплексно. Серед принципів немає головних і другорядних, вони всі рівнозначні. Однакова увага до всіх принципів попереджає можливі порушення протікання виховного процесу.
Принципи виховання не є порадою, рекомендацією. Вони вимагають обов'язкового і повного втілення у практику. Грубе порушення принципів не просто знижує ефективність виховного процесу, а підриває його основи. Наприклад, вихователь, який грубо і навмисне порушує принцип гуманізму, повагу до особистості, може навіть притягатися до судової відповідальності.
Водночас принципи не є готовими рецептами, керуючись якими вихователь може досягти високих результатів. Успіх практичної реалізації принципів залежить від спеціальних знань, досвіду, майстерності, особистості педагога.
Гуманістична традиція у вітчизняній педагогіці органічно пов'язана з гуманістичною традицією вітчизняної культури. Вона вирушає корінням в практику виховання і народну педагогіку Русі початковою, в ті зміни в педагогічних виставах, які були викликані "щепленням" християнства до вітчизняної культури. З XVIII століття вітчизняна педагогічна думка розвивалася в руслі західноєвропейської культури: її гуманістичний напрям спирався на гуманістичні філософські, антропологічні, педагогічні теорії європейських мислителів, орієнтувався на стан і тенденції розвитку європейської культури, науки і освітніх систем.
В той же час вітчизняна гуманістична педагогіка була вкорінена в національному менталітеті. Виходила з пріоритету у вихованні духовно-етичних цінностей, з цілісного підходу до особи вихованця, з ідеалів патріотизму, суспільного служіння, боргу, честі і гідності. Гуманістична традиція протистояла офіційній українській педагогіці, затверджувала в педагогічному світогляді ідеї відношення до професійної діяльності як високого боргу "сіяти розумне, добре, вічне" — сприяти зміцненню духовних сил народу, оновленню народного життя. Не випадково, в руслі гуманістичної педагогіки оформилася національна марксистська течія, орієнтована на доступність освіти і культури широким народним масам, на рівність прав в області освіти.
Перемога Жовтневої революції 1917 р. відкрила ідеологам нової течії дорогу до руйнування системи української освіти, що історично склалася, і будівництва нової "соціалістичної школи". Гуманістична педагогічна спадщина була піддана "ревізії" з точки зору класового характеру виховання, партійності педагогічної науки. — Ідеали нового виховання оформилися як відомий синтез марксизму і педагогічного гуманізму, що створило можливість існування в науковому мисленні і педагогічній практиці гуманістичних ідей. Прояви гуманістичної традиції у вітчизняній педагогічній думці радянського періоду опинялися в прямій залежності від ідеологічних і політичних установок тоталітарної влади, що здійснювала "керівництво" радянською культурою. Так, педагогічний досвід С. Т. Шацкого і А. С. Макаренко склався в його гуманістичних основах в 20-і роки з їх романтичною спрямованістю в майбутнє і відомою свободою від директивного керівництва партійних органів. Теоретичні переконання М.А. Данілова і педагогічна діяльність В. А. Сухомлінського могли стати надбанням педагогічної громадськості завдяки суспільно-політичній "відлизі" середини 50-х — середини 60-х років, педагогіка співпраці — під час "перебудови" другої половини 80-х років. Гуманістична традиція не уривалася і в шкільній практиці, бо ніколи не "переводилися" і не "переведуться" вчителі, що люблять учня і свою справу. У гуманістичній традиції торжествує сама гуманістична природа педагогічного процесу.
У реформі освітньої системи України, що оновлюється, проводиться курс на гуманізацію педагогічного процесу відповідно до загального напряму і українського, і світового суспільного розвитку. Така провідна тенденція і сучасних інноваційних процесів в українській освіті. Гуманістичний світогляд сучасних вітчизняних педагогів, гуманістично орієнтовані теоретичні і технологічні пошуки сучасної педагогічної думки мають благодатний грунт — гуманістичну спадщину попередників.
1. Князєв В.М. Філософія. – К.: МАУП, 2001.
2. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. – 2-е вид. – К.: Либідь, 2004.
3. Філософія: Навч. посібник / І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко, І.В.Бойченко, В.П.Розумний та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2005.
4. Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М, 2000.
5. Рудницька Н. В., Лазаренко I.С. "Шляхи гуманізації національної системи освіти." V Мiжнародна конференцiя" Роль науки, релінії та супільства у формування моральної особистості" Україна, Донецьк, 21 травня 1999
6. Боришевський М.Й. Гуманізація між особистісних взаємин в навчально-виховних закладах нового типу // Тези доповідей та виступів – К.:2005
7. Муратов С. Гуманістичні засади комунікативно-педагогічної підготовки вчителя. У зб.: Соціальна педагогіка і адаптивність особистості. – К.: 2003
8. Сухомлинський В.О. Сто порад вчителеві // Вибр. Тв. У 5 т. – К.: 1976.
9. Ващенко Г.Д. Виховний ідеал.