Смекни!
smekni.com

Принципи функціонування грошово кредитної політики в транзитивній економіці (стр. 4 из 10)

Відбулося фактичне роздвоєння сфери обороту грошового капіталу, що обслуговує дефіцит державного бюджету і через механізм самозростання скорочує основні фінансові ресурси держави. На думку А. Гальчинського, це значною мірою позбавляє виробничий сектор кредитних ресурсів.

Кредитування ведучих галузей економіки (і зокрема - сільського господарства) цілком зупинилося. Спочатку кредитні ресурси перекачувалися на погашення дефіциту бюджету через пряме кредитування НБУ. Сьогодні ті ж кредитно-фінансові ресурси перекачуються через фондовий ринок. Якщо проаналізувати участь основних банків у приватизації, то можна стверджувати, що наші банки відчужені від нього. У кредитуванні галузей вітчизняної економіки не використовується такий найважливіший фактор, як заощадження населення, що у ведучих країнах виступає основним інструментом інвестиційних вкладень.[11,9-10]

Успішне проведення грошово-кредитної політики можливо лише при її взаємодії із фіскальними інструментами (насамперед, це реформування податкової системи). Можна погодитися з твердженням, що макроекономічна політика, її рішення цілком залежать від інституціональних змін у суспільстві. Якщо не працюють інститути, то реалізувати макроекономічну політику неможливо. На сучасному етапі реальною рушійною силою інституціональних змін можуть виступити трансформація відносин власності й оптимальне співвідношення її різних форм.

1.3. Сучасна структура і функції грошово-кредитної системи України

Сучасна українська економіка еволюціонує в напрямку переходу до змішаної економіки, де ринкове саморегулювання стає одним з ведучих регуляторів суспільного відтворення. За таких умовах гроші починають відігравати роль, істотно відмінну від тієї, котру вони відігравали в плановій економіці. У системі, де відтворення регулюється здебільшого ринковим механізмом, сигнали суб'єктам економіки надходять у формі зміни цін, а всі операції між ними здійснюються за допомогою грошей, що значно підвищує роль останніх. Саме тому досить важливе значення для України має вивчення існуючого світового досвіду, зокрема — країн Західної Європи, при формуванні основних параметрів власної грошово-кредитної політики. Однак при цьому не можна забувати те, що західні країни — це економічно розвинуті країни зі змішаною економікою, де ринок стабільно функціонує вже тривалого часу, а Україна знаходиться на етапі, коли створюються умови для повноцінних ринкових механізмів. Усе це накладає суттєвий відбиток на особливості національної грошово-кредитної політики, що рбить неможливим прямий перенос існуючого закордонного досвіду на наш ґрунт. Потрібна визначена свідома адаптація цього досвіду до наших умов.

Основою структури і функціонування грошово-кредитної політики України є банківська система України, її структура зображена на мал.1. [2,58]

Мал.1 Сучасна структура банківської системи України.

У цілому до основних параметрів грошово-кредитної політики можна віднести величину емісії центрального банку, рівень дисконтної ставки, верхні границі обсягів рефінансування, ставки обов'язкових резервів, обсяги операцій на відкритому ринку й ін. Саме за допомогою зміни цих найважливіших показників держава і здійснює свою політику в цій сфері для недопущення інфляції.

Важливою особливістю української грошово-кредитної політики є активна політика обов'язкових резервів. Це — надзвичайно могутній інструмент грошово-кредитної політики. У Західній Європі навіть невеликі зміни норми резервів спричиняють значні зміни в обсягах кредитування комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. Через це на Заході домінує думка, що зміна норми резервів недоцільно використовувати для невеликого поточного, коригувального регулювання. Про це свідчать не тільки нечасті зміни норм резервування, але і їхнє загальне зменшення в 90-і роки і відмови деяких країн від установлення для банків дотикальних резервних вимог, що відбулося під впливом зростання міжнародної конкуренції в кредитно-банківських секторах національних економік. Так, Бельгія, Данія, Швеція взагалі відмовилися від використання цього інструмента грошово-кредитної політики. Франція відмовилася від резервування по термінових депозитах, зменшивши норму резервів по трансакціоних депозитах до 1%. Низька норма резервів характерна також для Німеччини (2%) і Великобританії (0,35%) [29,13]

Якщо характеризувати законодавчі основи політики обов'язкових резервів в Україні, то можна дістати висновку, що вони лежать у площині існуючого європейського законодавства. Там законодавством чітко визначені граничні межі обов'язкових резервів, що може встановлювати центральний банк. Це, дисциплінуючи центральний банк, надає можливостей кредитним установам стабільно працювати на довгострокову перспективу. У нашому ж законодавстві такій засіб не передбачено, як не передбачена і диференційована норма обов'язкових резервів по різних видах депозитів.[26,9]

Україна поки що лише освоює властиві ринковій економіці методи регулювання грошового ринку. В перші роки незалежності, коли ринок державних цінних паперів тільки формувався, процентні ставки НБУ через гіперінфляцію були негативними і не могли бути інструментом регулювання, а редисконтні операції не здійснювалися через відсутність розвинутого вексельного звертання, НБУ робив головний акцент у грошово-кредитному регулюванні на політику обов'язкових резервів. А це приводило до частої змінюваності не тільки норми обов'язкових резервів, але і складу тих активів комерційних банків, що вони могли зараховувати в обов'язкові резерви. Установлена норма обов'язкових резервів в Україні з лютого 1999 р. дорівнює 17%, а дисконтну ставку було зменшено з 60% у січні 1999 р. до 45% у травні.

Крім того, слід зазначити, що встановлені в Україні норми обов'язкових резервів занадто високі в порівнянні із нормами резервування в Західній Європі. Зрозуміти встановлення норми обов'язкового резервування в 25% (що мало місце в Україні в 1993 р.) можна, з урахуванням гіперінфляції в 10255,6% і відсутності або низкою дієвості інших методів регулювання. Зрозуміти ж політику втримання норми резервів на рівні 15% при зменшенні інфляції до 10,1% і активному використанні механізмів рефінансування і політики відкритого ринку (як це мало місце в 1997 р.) досить важко. У таких умовах грошово-кредитна політика є не тільки зайво обмеженою, але і здобуває вигляд політики боротьби з власними комерційними банками. Оскільки при посиленні взаємозв'язків між Україною і країнами Західної Європи зростає взаємозалежність між їхніми банківськими системами, то при значно меншій нормі обов'язкового резервування (0—2%) банківські установи країн Західної Європи виявляються в кращому становищі; оскільки вони мають менші непрацюючі активи, то і норма прибутку за інших однакових умов у них буде більша. А в міжнародній конкурентній боротьбі це — досить істотна перевага. При зростанні відкритості української економіки погіршується фінансове становище національних банків і зменшується їхня конкурентоспроможність. Крім того, у таких умов закордонні банки зможуть запропонувати своїм вкладникам і більш високий відсоток на вкладені депозити. Отже, наші вкладники будуть зацікавленими здійснювати власні внески не в Україні, а за кордоном. Можна зазначити, що встановлення єдиної норми обов'язкових резервів не стимулює банківську систему працювати на залучення термінових депозитів із значними термінами заощадження, про що піклуються західні банки і що є умовою зростання інвестиційної активності.[29,13]

Важливе місце серед інструментів, що використовується НБУ, займає процентна політика, тобто визначення рівня процентних ставок по облікових і ломбардних кредитах, наданим комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій. Цей інструмент пов'язаний з такою функцією НБУ, як функція "кредитора в останній інстанції". При цьому обліковий кредит надається в порядку переобліку комерційних векселів, а ломбардний — під заставу цінних паперів. У визначенні рівня процентної ставки НБУ має повну волю вибирати такий її рівень, що у найбільшій мірі відповідає існуючій в грошово-кредитній сфері ситуації.

Однак варто пам'ятати, що якщо в Німеччині Бундесбанк до останнього часу кредитував комерційні банки в значній мірі саме через переоблік векселів, то в Україні вексельна оборотність ще не одержала широкого поширення. Отже, обліковий кредит, що передбачає переоблік комерційних векселів, теж не може бути широко розповсюдженою операцією і займати важливе місце в рефінансуванні комерційних банків. Крім того, сам рівень існуючої в Україні дисконтної ставки значно звужує обсяги надання кредитів комерційним банкам. У 1998 р. дисконтна ставка в 2.4 рази перевищувала рівень інфляції, а наприкінці року в - 2.7 рази рівень процентних ставок на міжбанківському ринку. Таким чином, можна вважати, що процентна політика також була досить обмежувальною. Причину цього варто шукати не тільки у світовій фінансовій кризі, що торкнувся й України, а й у забороні в більшості країн Західної Європи прямого кредитування центральними банками урядів, тому значну частину своїх ресурсів вони використовують на рефінансування комерційних банків. В Україні ж практика інша, а тому кредити, надані комерційним банкам, поки що значно менші за кредити, наданих урядам. За таких умов висока дисконтна ставка обмежує попит комерційних банків на кредит і надає НБУ можливість активно працювати з державними цінними паперами на первинному ринку.