Чималими в рефінансуванні комерційних банків в Україні є обсяги ломбардного кредитування (тобто кредитування під заставу державних цінних паперів). Так, частка ломбардних кредитів у загальних обсягах рефінансування в 1998 р. склала 21,5%. При цьому рівень процентної ставки по цих кредитах досягав 54,4% (середня процентна ставка по всіх кредитах НБУ — 52,7%), що також не стимулює зросту кредитної активності, оскільки від кредитів за такою ціною відмовляються підприємства виробничої сфери, у яких рівень рентабельності 5—8%.[29,14]
Політика операцій на відкритому ринку. Під нею розуміється купівля і продаж НБУ цінних паперів на вторинному ринку за власний рахунок. При дефляційній політиці продаж НБУ цінних паперів кредитним установам приводить до зменшення кількості грошей в економіці, так само як і до зменшення здатності банків надавати кредити своїм клієнтам і до подорожчання самого кредиту. І, навпаки, якщо потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папери, що приводить до зросту обсягів грошей в економіці і розмірів кредитування (при зменшенні ставки відсотка).
Об'єктом операцій центрального банку на відкритому ринку є цінні папери, що мають високу ліквідність і користуються значним попитом. Традиційно центральні банки країн Європи впроваджують політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не відноситься покупка центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Такі операції, по суті, є формою кредитування центральним банком уряду. У багатьох країнах (зокрема, у Німеччині) вони заборонені законом. Українське законодавство (зокрема, ст. 53 Закону про НБУ) також забороняє надання прямих кредитів урядові, однак у ст. 42 "Види операцій НБУ" прямої заборони на операції на первинному ринку цінних паперів немає, що і приводить до того, що НБУ продовжує купувати на первинному ринку цінні папери уряду. У такому випадку доцільно було б чітко визначити законодавчі рамки таких операцій, що створило б для них правову основу, оскільки протягом всього перехідного періоду необхідність у них існує.
Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найбільш гнучким інструментом грошово-кредитної політики. По-перше, їх можна використовувати досить часто, а, по-друге, якщо допущено помилку, те її легко виправити, здійснивши операцію протилежного напрямку. Саме тому ці операції починають активно використовуватися НБУ у своїй регулятивній діяльності. Умовою для цього стала поява в 1995 р. ринку державних цінних паперів.[23,20]
Слід зазначити, що в Україні після звісних подій серпня 1998 р. попит на державні цінні папери — облігації внутрішньої державної позики (ОВГЗ) — з боку суб'єктів економіки значно знизився в зв'язку з їх "добровільною" конверсією, що відбулася на настійну вимогу уряду. З цієї причини на окремих аукціонах із продажу даних цінних паперів у 1999 р. НБУ виступав їхнім єдиним покупцем, що і змушувало його підтримувати високу дисконтну ставку. Через це вона перетворилася в значній мірі в регулятор цього ринку, а не кредитного, як у Західній Європі.
Специфічна форма операцій на відкритому ринку це так називані "позики під заставу цінних паперів" на умовах угоди про зворотну покупку (операція РЕНО). У Європі протягом останнього десятиліття ці операції набули надзвичайного значення і відіграють центральну роль у справі "точного настроювання" грошової політики. Такі операції поступово одержують поширення й в Україні. При здійсненні даної операції НБУ купує в комерційних банків державні цінні папери (ОВГЗ) з чіткою домовленістю про їхній зворотний викуп. З матеріальної точки зору мова йде про надання позики за допомогою механізму передачі права власності на цінні папери, а з погляду політики керування ліквідністю — про надання активів НБУ на чітко визначений період Таким чином, ці операції стають однієї з форм рефінансування комерційних банків і використовуються НБУ з метою гнучкого регулювання обсягів грошової маси.[25,110]
У цілому на основі порівняльного аналізу основних параметрів грошово-кредитної політики в Україні й у найбільших країнах Західної Європи можна зробити наступні висновки: 1)в Україні поступово формується ринковий механізм регулювання грошово-кредитних відносин, характерний для країн Західної Європи; 2) основні параметри грошово-кредитної політики України поступово наближаються до характерного для країн Західної Європи, але поки що вони істотно відрізняються від них, що обумовлено особливостями як перехідного періоду, так і української економіки; 3) для стимулювання процесу поновлення економічного зростання в Україні на сучасному етапі необхідне визначене коректування грошово-кредитної політики.
2. Інституціональний аспект аналізугрошово-кредитної політики
2.1. Аналіз монетаристського підходу до визначення грошово-кредитної політики
Кількісна теорія грошей стверджує, що зміна загальної маси фінансових інструментів у економіці спричиняє пропорційну зміну цін. Сама по собі ця теорія сьогодні є досить сумнівною. Її обґрунтовано критикував ще Кунт Викселль. Він вважав, що ми маємо дві основні і фактично незалежні теорії, що пояснюють загальні коливання цін — виробнича (яка пояснює зріст цін витратами виробництва) і грошова (яка пояснює зріст цін зниженням ціни металевих грошей).
Кількісна теорія грошей стала основою для побудови монетаристської (грошової) теорії інфляції, постулатом якої є ствердження, що головною і фундаментальною причиною інфляції є надлишок грошей у обороті. Саме ця теорія, незважаючи на її вузький характер, дотепер залишається основою ідеології багатьох центральних банків і урядів (у тому числі, в Україні).[22,6]
Велика заслуга в цьому належить прихильнику цієї теорії Мілтону Фрідмену, який є визнаним родоначальником монетаризма, як напрямку сучасної економічної науки, лауреат Нобелівської премії 1976 р. за «досягнення в сфері аналізу споживання, історії і теорії грошей і за висвітлення всієї складності стабілізаційних політик».
У першій частині своєї роботи «Інфляція і грошові системи», Фрідмен у якості головної причини інфляції виявляє непомірно швидкий зріст грошової маси, а як засіб проти неї пропонує зменшення кількості грошей. У другій частині («Поновлення грошової політики») він формулює головне правило грошової політики: приріст грошової маси на постійну кількість відсотків (для США він пропонував 3-5% ), а в третій («До реформи міжнародної грошової системи») він також доводить, що гнучкі обмінні курси автоматично виправляють проблеми платіжного балансу.[4,253]
На закінчення першої частини книги Фрідмен формулює чотири ключових тези:
1. Інфляція завжди і скрізь являє собою грошовий феномен.
2. Інфляція не є неминучою в період розвитку.
3. У нормальних умовах інфляція погано сприяє розвитку і навіть якщо сприяє, то лише як тимчасова панацея.
4.У якості податку на готівку інфляція при визначених обставинах може бути найменшим злом, але наслідки у неї завжди неприємні.
Що стосується тез 2-4, те Мілтон Фрідмен не наполягає на їхній універсальності й очевидно, що вони дійсно справедливі за певних умов. Таким чином, предметом дискусії можуть бути лише умови, за яких виконуються ці тези. Однак у головній, першій тезі звертає на себе увагу не тільки категоричність автора, але й абсолютна універсальність тези - тобто її застосовність скрізь і усюди, поза залежністю від умов конкретної країни, ситуації в економіці і т.д. Тобто Фрідмен стверджує, що мова йде про універсальний закон, якби ми мали справу не з економікою, а з фізикою. Ця теоретична універсальність є обґрунтуванням для застосування на практиці стиску грошової маси, як засобу боротьби з інфляцією.[5,401]
У результаті створилася парадоксальна ситуація — перша і головна теза Мілтона Фрідмена у своєму універсальному формулюванні була цілком і багаторазово спростована практикою, але, незважаючи на це, вона продовжує застосовуватися на практиці. Наприклад, у досвіді України інфляцію можна пояснити надлишком грошей тільки у 1992 р., частково у 1993 р. і, з великим застереженням, у 1994 р.
У 1995-1998 р. інфляція в Україні мала, мабуть, немонетарний характер і супроводжувалася найгострішою кризою платежів, тобто явний дефіцит грошей в економіці призводив не до зниження інфляції, а до заміни товарно-грошових операцій бартером і затримці платежів. Пропорційність росту цін і росту грошової маси ніколи і ніде (як антитеза тезі Фридмена) не спостерігається на практиці, які б тимчасові лаги не використовувалися - 3 місяці, 6 місяців або 9 місяців, що, як затверджуються, властиві для України.[6,17]
Встановлено, що пряма (але аж ніяк не пропорційна) залежність інфляції від грошової маси спостерігається завжди у випадках гіперінфляції і, іноді, у випадках галопуючої інфляції. У цих випадках можна говорити, що інфляція має монетарну природу.
На прикладі економічної історії США Мілтон Фрідмен довів пропорційність зросту реальної грошової маси (з урахуванням інфляції) і ВВП протягом тривалого часу. Однак це не доказує залежності інфляції від грошової маси. Як відомо, зростання грошової маси випереджає збільшення ВВП. Логічно зробити прямо протилежний висновок — попит на гроші з боку економіки (через кредитно-грошові механізми) у період розвитку збільшує обсяг грошової маси, а штучне обмеження цього обсягу буде гальмувати зріст.
Прийняття постулату про винятково монетарний характер інфляції не тільки призводить до шкідливих висновків про універсальну корисність скорочення грошової маси, але і позбавляє стимулів до пошуку справжніх проблем інфляції, створює всю систему пріоритетів економічної політики.
Зв'язок грошової маси з рівнем цін дуже часто обґрунтовується формулою МV=РQ (формула І. Фішера), де параметри V (швидкість обігу грошей) і Q (кількість товарів і послуг) визначаються немонетарними факторами. Проблема у тому, що це не погоджується ні з теорією, ні з практикою.