У будь – якому сільському районі України налічується не більше сотні підприємницьких структур, а фіскальний контроль здійснюють понад 40 працівників податкової служби, 10 працівників контрольно – ревізійної служби галузевих підприємств і стільки ж працівників державної служби. Чисельність контролерів тільки у 1999 році зросла ще на 5 тис. чоловік (27, с.65). Попри такий потужний контрольно – ревізійний аппарат, несплата податків має масовий характер. Правда, часта податки не сплачуються з об’єктивних причин – через відсутність коштів. Цим же пояснюється і те, що з додатково нарахованих податковою інспекцією сум після контрольних перевірок у бюджет надходить лише третина недоїмки, а решта перетворюється у податковий борг. Проте навіть екстраординарні заходи податкових служб щодо стягшення податків не дали оцікуваних результатів. (Пригадаємо учбово – цивільні збори керівників найбільших підприємств – поржників, котрим дозволялося покинути табір лише в обмін на сплату податків або письмове зобов’язання сплатити борг).
Одним із факторів, що негативно впливають на фінансовий стан підприємств, є неспалата за борговими зобов’язаннями. За 1998 рік дебіторська і кредиторська заборгованість зросла в 1,4 раза. Загальна сума дебіторської заборгованості на початку 1999 року складала 107 млрд грн., а кредиторської – 148 млрд. грн. Отже, для вирішення проблеми своєчасної і у відповідних розмірах сплати податків, необхідно не тільки зміцнити податкову дисципліну, а й оздоровити фінансовий стан підприємств, що може бути забезпечене лише на основі стабілізації розвитку виробництва.
В Україні в цілому податки знижуються, і вони не вищі, ніж за кордоном, але доходи, які з них сплачуються – мізерні. Наприклад, у кінці 80 –х – на початку 90 – років у США частка податків у ВВП була в межах 30%, у ФРН – близько 40, Франції – 44, Італії 38, Англії – 36, Данії – 54, у Швеції – 57%. У середньому для західної Європи ця величина коливалася від 40 до 42%. В Україні ж найбільшою частка ВВП у доходах зведеного бюджету була у 1994 році (43,5%), а у 1999 році не перевищувала 25%. Але навіть таке значне скорочення не вплинуло позитивно на інвестиційний клімат в країні, не збільшило кількість робочих місць та воробництво продукції. Це свідчить про те, що податкове послаблення наші товаровиробники використовують непродуктивно, не для розвитку виробництва і зміцнення йього матеріально – технічної бази, а для власного збагачення і отримання прибутків.
Подібна ситуація склалася у нас і з податковими пільгами – існує їх багато, а результат мізерний. У розвинених країнах податкові пільги широко використовуються для стимулювання виробництва, зміцнення його матеріально –технічної бази, застосування нових технологій, нових видів електроенергії. Зокрема у США податкові пільги на початку 80 – х років мали на меті стимулювання капіталовкладень, оновлення виробничих фондів. Корпорації які збільшували інвестиції зменьшували на 30% податки. У 1986 році податкова реформа скасувала ці пільги, бо вже не було особливої потреби нарощувати виробничий потенціал за рахунок бюджету. Але підприємствам надається знижка, яка стимулює економію енергоресурсів і використання нетрадиційних видів енергії. Корпраціям надано право відраховувати від сум податків 15% вартості устаткування, яке використовує сонячну і вітрову енергію. Система податкових пільг використовується і в інших розвинених країнах, щоб направляти зекономлені кошти на стимулювання НТП. Держава пильно контролює ці процеси.
Податкове законодавство України також надає виробникам (юридичним і фізичним особам) за певних умов пільги. Їх мета – стимулювати інноваційні і інвестиційні процеси розвитку виробництва, залучати до цього іноземний капітал шляхом створення СП. Але коли пільги використовуються для збагачення окремих осіб, збільшення доходів корпорацій, то вони завдають велиї шкоди бюджету країни, позбавляючи його ресурсів. Проаналізуємо ситуацію, яка склалася в Україні.
На початку 1999 року загальна сума наданих фізичним та юридичним особам пільг складала 30 млрд. грн. , а протягом року зросла ще на 3,4 млрд. У загальній сумі це перевищує суму бюджетних надходжень за весь 1998 рік (28,9 млрд. грн.). Кількість суб’єктів пільговиків перевищує 100 тис. Особливу щедрість Уряд виявляє, надаючи пільги щодо сплати мита, митного оформлення товарів, використання нулової ставки за користування податковим кредиком, видання дозволів на взаємозаміну сплати податків та зборів. У 1999 році аппарат Кабінету Міністрів опрацював 19 тис. документів про надання пільг чисельним підприемницьким структурам, фізичним особам. Звичайно, найбільше їх достається тим, хто ближчий до влади. Платникам податків Києва в 1998 році було надано майже третину всієї річної суми пільг, Дніпропетровськой області – 18%, Донецькій області – 6%. Подекуди сума податкових пільг значно перевищує обсяги надходжень до бюджету: У Дніпропетровській області – в 3,5 рази, В Києві – в 2,5 рази, у Запорозьській області – в 2 рази, У Донецькій – в 1,7 рази.
Кожна з наданих пільг могла б сприяти розвитку виробництва, зростання його ефективності і капіталовкладень, оновленню матеріально – технічної бази , впровадженню науково – технічних розробок тощо. Насправді ніхто не контролює використання прибутків підприємств, джерелом яких є податкові пільги, і ці кошти направляються на виплату дивідендів, на зарплату, нагромадження індивідуального капіталу, який частково вивозиться за кордон. Про низький рівень їх продуктивного використання свідчать мізерні суми капіталовкладень у країні. В 1999 році підприємства всіх форм власності на капіталовкладення у виробничу сферу з усіх джерел використали лише 10,4 млрд. грн., що у 3 рази менше від сум, зекономленим протягом року внаслідок полегшення податкового тягаря. Мала ефективність пільгових коштів, використання їх не за призначенням викликали пропозиції скасувати пільги взагалі. Але таке рішення проблеми було б помилковим, бо нераціональне використання податкових пільг зумовлене відсутністтю належного контрольного механізму. Ситуація може змінитися на краще, коли владні структури переглянуть існуючі пільги. Ті з них, які не виконують стимулюючих функцій, використовуються не за призначенням, слід скасувати, а ті, які сприяють нарощуванню виробничого потенціалу, появі нових робочих місць, використанню передових виробничих технологій, збільшенню виробництва товарів, - залишити. Кошті, отримані завдяки пільгам доцільно аккумулювати на спеціальних інвестиційних рахунках підприємств, стимулювання НТП. Такий механізм використання одержавного завдяки податковим пільгам доходу існує в ряді країн Західної Европи.
Дотримання податкової дисціпліни, виконання вимог закону мають бути обов’язковими не тільки для платників податків, а і для владних структур, які розпоряджіються зібраними ресурсами. Регулює ці процеси Закон про Державний бюджет, який щорічно розлядається і затверджується Верховною Радою України. У ньому конкретно зазначається як і у чиїх інтересах використовуються податкові надходження. Мають бути забеспечені прозорість у використанні бюджетних коштів і контроль громадськості за ними. У країнах з розвиненими ринковими відносинами контроль здійснюється громадянами у прямій формі, тобто відомості про доходи і видатки Державного бюджету доступні кожному члену суспільства (принцип гласності). Влада періодично звітує перед представницькими органами про виконання бюджету, і у разі порушення законодавства повинні притягвтися до адміністративної чи кримінальної відповідальності. Нерідко Уряди, які допустили порушення податкового законодавства йдуть у відставку.
В Україні виконавча влада успадкувала від колишнього тоталітарного режиму знеуважливе ставлення до законів. Наслідком цього стали зловживання і порушення у формуванні бюджетних коштів. Нераціональне їх використання або розкрадання набули великих масштабів. Щоби вивести бюджетний процес у законне русло, Верховна рада у 1997 році утворила Рахункову палату, до функцій якої входить виявлення фактів відхилення від бюджетного законодавства, з’ясування причин втрат доходів і неефективного використання бюджетних коштів, розробка пропозицій щодо включення додаткових доходів у державні фонди, боротьба з розкраданням бюджету. Останнє викликане об’єктивною необхідністтю, бо порушення закону про бюджет, недержавне використання бюджетних коштів стали у нас, на жаль, майже нормою. Найбільші суми із незапланованих видатків ідуть на утримання владних структур і покриття кредитів, узятих під гарантії Уряду суб’єктами господарювання. Якщо у 1993 році заборгованість за позиками, наданими іноземнимии державами, в тому числі під гарантії Кабінету Міністрів України становила 0,4 млрд. дол., то у 1998р. – 3,9 млрд. дол., з них під гарантії Уряду – 2,9 млрд. дол. І якщо проблема повернення кредитів, наданих під державні гарантії ставиться досить жорстко, то мови про ефективність їх використання взагалі немає. Наслідки цього – низька або нульова ефективність запозичень, а то і прямі втрати через їх розкрадання. Тим часом іноземні кредити під гарантіїї Уряду в кожному разі повинні мати цільовий характер і окуповуватися. Проте більше як половина з них не повертається кредиторам, і держава – гарант змушена повертати цю заборгованість із своїх ресурсів. У 1998 році на це використано 1,8 млрд. дол. Не поліпшилася ситуація і у 1999 році: хоча і закон про держбюджет і вимагав від Уряду не залучати кошти під державні гарантії, загальна сума таких кредитів зросла з 2,5 млрд. дол на 1 січня до 3 млрд. дол. У середені року. Ці та інші приклади свідчать, що закон про держбюджет не став обов’язковим для виконавчої влади. Урядові структури нехтують ним, приймаючи рішеня про використання фінансових ресурсів. Таке свавілля є одним з факторів тінізації і корупції економіки України. Адже за будь – яке порушення норм бюджетного законодавства ніхто не несе особистої відповідальності.