Смекни!
smekni.com

Правове становище Гетьманщини у складі Російської держави (стр. 6 из 7)

Аналіз змісту документа дає підстави стверджувати, що імператри­цю налякав загрозливий для абсолютистських устремлінь російської корони рівень політичної свідомості козацької старшини. Прохання ж про спадкове гетьманство відсутнє й у чернетці (там мова йде про від­родження права малоросійського народу в разі смерті Розумовського на вільні вибори нового гетьмана з наступним підтвердженням його кандидатури імператрицею), і в чистовику (з нього взагалі даний пункт вилучено). Це прохання у трансформованому вигляді зустрічається в пункті “О вольностях малороссийских казаков», які вірнопіддане про­сять лише для себе права обрання гетьмана та старшини. Чутки ж про наміри Розумовського заснувати гетьманську династію, очевидно, на­родилися у кулуарах імператорського двору.

Для всеросійської самодержиці створював небезпеку не стільки гетьман (цю форму правління можна було завжди замінити на губернаторську форму управління, що й передбачалося в разі смерті К Ро­зумовського), скільки козацька старшина, яка, на думку Катерини II, могла не змиритися з ліквідацією гетьманату. Тому поряд із заходами, які могли б запобігти збройним виступам (приведення у бойову готов­ність розквартированих на Лівобережжі військ, арешт полкової арти­лерії), імператриця шукала засобів заспокоєння української старшини в цілому і нейтралізації провідних представників генеральної старшини, особливо тих, які у період тривалих відлучень К Розумовського до Санкт Петербурга керували Україною та відчули принаду влади.

Свій задум Катерина II реалізувала, повторивши вдалий політичний маневр Петра І. На місці гетьманської системи влади вона створи­ла другу Малоросійську колегію з департаментами і паралельно призначила в Україну генерал-губернатора, який мав виконувати й функції президента колегії. Тут Катерина пішла далі від Петра І, який не зумів захистити президента першої колегії від протистояння генеральноЇ старшини на чолі з Полуботком на підставі протидії Вельямінову як узурпатору влади в Україні. [13, С. 86]

Таким чином, імператриця позбавила Україну державної автономіі, зберігти тимчасово на місцях старі форми політичного самоуправ­ління. Малоросійська ж колегія якраз і стала засобом заспокоєння старшини, створивши видимість широкої участі останньої в управлін­ні, звівши насправді її до мінімуму, а також дала можливість здійснювати на Лівобережжі постійний контроль над потенційними політич­ними опонентами царату.

На наш погляд, занепокоєння Катерини II та особливо проявлена її урядом військова активність були безпідставними. На жаль, ідеї старшини про відродження державної автономії України вже не могли реалізуватися у більш-менш дійових формах. Почавши з традиційної форми чолобитної, якої дотримано в «Прошений», найвищі чини козаць­кого стану найбільше, що собі дозволили, — урочисто звернутися особисто до імператриці у «Комиссии нового Уложения» 1767 р. з публіч­ною заявою про порушення Катериною II тих основ, на яких «малоросийский народ, свергнувшн с себя иго польской республики, добровольно присоединился к Московскому государству». [13, С. 87]

Причину повної відсутності активних форм захисту старшиною національної державності слід шукати в закономірностях соціально–економічного розвитку України, які призвели до відриву старшини від народу. Прагнення останньої до збагачення призвело народні маси до злигоднів. Якби старшина навіть і відважилася на відкриту боротьбу за національні права, то вона не змогла б уже спертися на народ.

Про схильність більшості козацьких старшин до угоди з царизмом свідчить той факт, що у ході обговорення змісту «Прошения» з нього було вилучено три дуже важливих з точки зору розширення державної автономії пункти “О вольном нзбрании гетмана», «О судах и о трибу­нале» й «О генеральной раде». Всі вони йшли зразу ж за другим пунк­том про зрівняння старшини в чинах та правах з російським дворянст­вом. Конкретні прохання козацької верхівки не випадково починаються саме з цього пункту. У ньому, на нашу думку, поєднуються як держав­но-автономістські устремління, так і приватновласницькі інтереси. По­ки козацька старшина жила добре, але в будь-який час верховна влада могла позбавити її привілегованого становища, створюваного протягом цілого століття, точно так, як вона вже позбавила Україну ряду прав та привілеїв.

Старшина складалася з двох груп. Одна не схильна була відділяти свого благополуччя від державності. Автономістськи настроєні пред­ставники старшини пов'язували дворянство з отриманням чину, а отже, їм потрібна була своя держава, яка й забезпечила б їх державними по­садами. Перспектива поширення в Україні російського імперського апа­рату з іноетнічними чиновниками, зрозуміло, їх не влаштовувала.

Представники іншої групи були схильні ігнорувати ліквідацію автономії України за умови, що Їх приватні інтереси залишаться недо­торканими. У цьому разі вони були згодні обміняти автономію на дворянство.

Отже, за умов остаточного оформлення абсолютизму в Росії, готов­ності значної частини старшини обміняти автономію на дворянство і не­здатності решти її реалізувати свою програму через дедалі зростаючу відірваність від українського народу державно–автономістський рух останньої був приречений. Аналіз змісту документа та включення його у комплекс відомих історичних джерел даного періо­ду дасть можливість глибше обгрунтувати зроблений висновок і ширше використовувати джерело при розгляді проблеми Української козацької держави на останньому етапі її існування.

Зазначимо, що документ має заголовок «Прощение малорусского дворянства и старшин с гетманом о восстановлении прав Малороссии, поданное Елизавете 1754 г.» [13, С. 88]

1754 рік був роком «полного здравія» Єлизавети Петрів­ни та Кирила Розум овського, а історія взаємин між булавою і короною не знає прецеденту, щоб за життя царя й гетьмана останній дозволяв собі перегляд «договірних статей».

Висновки

В березні 1654 р з ініціативи гетьмана і старшини україно-московська угода була оформлена законодавче, з української сторони ~ Березневими статтями Б.Хмельницького, з російської — ратифікаційною жалуваною грамотою царя Олексія Михайловича.

За умовами договору Україна зберігала за собою широкий внутрішній державний суверенітет — «давні права та вольності Війська Запорозького» Ратифікаційна грамота московського царя підтверджувала право Війська Запорозького обирати гетьмана та вперше закріпила довічний характер влади гетьмана.

В період правління Брюховецького в 1663 році були підписані “Батуринські” статті де зазначалося примусове постачання їжи війську руському та про передачу міст і населення у володіння царське. Тут же була передача у володіння. На Україні мають бути вислані царські воєводи, очевидно, для прийняття городів на царя і для збирання доходів.

В 1665 році були підписані “Московськи статті”. Вони обмежили внутрішню Автономію В. З., вийнявши з-під влади гетьманського уряду міста й села з населенням некозацького стану підтвердили заборону закордонних зносин без царського дозволу і, нарешті, поставили укра­їнську церкву й духовенство, хоч і умовно, під владу московського патріарха.

При виборі нового гетьмана Мазепи були прийняті Коломацькі статті, які вже традиційно приймалися при обранні нового гетьмана. Статті забороняли Україні торгувати з Кримом, порушували її фінансову си­стему. Ст. 19 без усяких застережень проголошувала Укра­їну частиною Московської держави.

За царювання Петра І Україна зробила останню спробу відновити державну самостійність. Ця спроба пов'язана з іменем Івана Мазепи, який за двадцятирічне гетьмануван­ня доклав багато зусиль, щоб вивести Україну з "руїни", припинити тут політичне безладдя.

"Решительные статьи" Данили Апостола мали фор­му наказу царського уряду гетьманові. В цілому статейні пункти Данила Апостола були витримані в дусі ствердження автономії української державності. Росія відповідала на них цілою системою обмежень і ударом саме по цій дер­жавності.

Таким чином, після приєднання до Московської держа­ви Україна досить довго розвивається як самостійна, неза­лежна держава. В той же час царизм розпочинає ціле­спрямований наступ на "права та вольності" українського народу. Спочатку в українських містах запроваджується посада воєводи, створюється Малоросійський приказ, а зго­дом царські урядовці починають прямо втручатись у ви­бори гетьмана, полковника і сотників. На початку XVIII ст. цей наступ стає відкритим: зруйнування Запорізької Січі (1709р.), утворення Малоросійської колегії (1722— 1727 рр.), заборона обрання гетьмана.

У 70 — 80-х роках XVIII ст. в результаті політики цар­ського уряду, спрямованої на скасування будь-якого міс­цевого самоврядування, в Україні було остаточно лікві­довано гетьманство (1774 р.), зруйнована Запорізька Січ (1775 р.), скасований полковий, віськовий та адміністра­тивно-територіальний устрій (1783 р.), закріпачено селян­ство (1783 р.).

У 90-х роках XVIII ст. до складу Російської імперії ввійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Західноукраїнські ж землі, Північна Буковина і Закарпаття, залишилися під владою Австро-Угорщини.

Але і у XVIII ст., в час, коли українські землі все більш підпадають під зверхність іноземних держав, не припи­няється розвиток окремих елементів української держав­ності. Опираючись на давні демократичні традиції, розви­вається місцеве самоврядування.