6. Суміш багатьох традиційних "високих і низьких" жанрових різновидів, щоправда "перелицьованих", модифікованих автором: побутовий психологічний роман, притча, готичний роман, фантастична оповідь, байка, анекдот, елегія, трагедія, казка...
7. Сюжет цих творів – це легко замасковані алюзії на відомі сюжети літератури попередніх епох (від античної до модерністської). Запозичення, перегуки (інтертекстуальність) спостерігаються не лише на сюжетно- композиційному, а й на образному мовному, версифікаційному рівнях.
8. Як правило, у такому творі присутній образ оповідача (теж видозмінене відживлення давньої літературної традиції). Переповідаючи різні історії, постмодерніст підкреслює суб’єктивність показу, відносність своїх оцінок, відчужує від читача побутову реальність, увиразнює її ілюзорність розглядає її на тлі досвіду попередніх епох. Постмодерніст вдається до цитат і алюзій з метою не переконувати ними когось, а переоцінити та спародіювати їх.
9. Іронічність та пародійність є, власне, найхарактернішими прикметами цього стилю.
Корені такого підходу у "романтичній іронії", тобто неприйнятті реального стану речей, життєвого ладу, а також у намаганні оголити примітивність, несправжність, а то й безглуздя ідей, кумирів, істин, смаків, які обожнювалися вчора чи обожнюються й нині у масовій свідомості.
Поєднуючи інтелектуальне й масове, елітарне й кітчеве, переплітаючи різнорідні мотиви та оповіді техніки, постмодерн стирає соціальні й психологічні кордони у творенні та сприйнятті мистецтва. Тому він з’являється там, де існує основоположний плюралізм ідей, моделей поведінки, приймається багатоголосся стилів, світоглядний й мистецький синкретизм. [ 68, c. 4].
Хаотична й неврегульована культура постмодернізму, що йде поверхнею, виникла і стала такою, напевно, невипадково.
"Постмодерністський поворот", або, як полюбляють говорити на Заході, "постмодерністська ситуація", має своїх духовних батьків і наставників. Це, передовсім представники філософської школи французького постструктуралізму – Ф. Барт, Ж. Батай, Ж. Бодріяр, Ж. Делез, Ж. Дерріда, Ж. Лакан, Ж-Ф. Ліотар, М. Фуко. [11 c. 50-51].
Розквіт цієї філософії, викликаної кризою цінностей і банкрутством ідеологій, в основу світорозуміння кладе набір досить неміцних, розсипаних каменів нігілізму, самодеструкції та самопародіювання. Серед відомих теоретиків постмодернізму Ж. Делез і Ф. Гуатарі, яким людство зобов’язане появою вельми симптоматичного неологізму "Хаосмос", поєднання Космосу і Хаосу. Мабуть, для постмодерністського хаосу передбачається космічний масштаб, а постмодерністський космос стає дедалі більш хаотичним. Може, тому постмодерністи уявляють культуру далеко не ієрархічно впорядкованим цілим. Образи й метафори постсучасної культури інші. Це "архів" М. Фуко, "вавилонська бібліотека" Х.Л. Борхеса або дивний "нескінчений лабіринт" У. Еко: лабіринт, в якому нема ні входу, ні виходу, ні центру, ні меж, а тільки простір "нескінченних можливостей", що складаються з безлічі перетинів, тупиків і пунктирів.
Відчуття хиткості світопорядку, невизначеності, непостійності, невиявленості ідеалів та орієнтирів забарвлює в меланхолійні відтінки суперечку про постмодернізм у західній культурі. Його учасники – П. Віріліо, Ю. Хабермас, Р. Гаше, Ф. Джеймісон, Н. Вейкфілд, П. Фейєрабенд, Р. Рорті, О. Марквард, М. Фінок’яро, А. Роб-Гріє, Поль де Мен та багато інших. У їхніх концепціях більше відмінностей ніж схожості. Споріднює їх, мабуть одне: духовний незатишок, відчуття руйнування цілісності, девальвації всіх цінностей, розірваності й розкладу світу на скалки й безладні фрагменти.
1.2 Глобалізаційні трансформації у становленні постмодерного суспільства
Останнім часом явище глобалізації та глобалізаційні процеси привертають пильну увагу політиків, журналістів і вчених-суспільствознавців. Спочатку глобалізацію розглядали, зокрема Дж. Рітцер, як позитивний процес проникнення західного (західної моделі розвитку, західного способу життя, західних цінностей як найкращих і найпрогресивніших) у всі сфери життя різних країн світу, під час якої відбувається зміцнення зв’язків і взаємозалежностей між ними. Німецький соціолог У. Бек стверджує, що глобалізація – це, насамперед, утворення і поширення змішаних форм соціальності – створення множини різнопорядкових локальностей, які взаємодіють між собою, що спричинює одночасні процеси гомогенізації і гетерогенізації. Е. Гіденс трактує глобалізацію як процес зміцнення міжнародних соціальних відносин і відзначає, що головною її ознакою є здатність просторово віддалених подій впливати, нерідко миттєво, одна на одну. Вітчизняні соціологи, зокрема, А. Арсенко, Є. Головаха, А. Ручка, В. Танчер, Н. Бойко, А. Малюк, Н. Толстих, М. Паращєвін, О. Рєзнік, також приділяють певну увагу вивченню глобалізаційних процесів та дослідженню їхнього впливу на деякі сфери життєдіяльності українського суспільства.
Внаслідок глобалізаційних процесів, суспільства модерну (індустріальні суспільства), які підпорядковувались національним державам, що зараз руйнуються, зазнають суттєвих змін, які призводять до виникнення нового суспільства – суспільства постмодерну.
У 80 – 90-х роках ХХ століття для найпроникливіших соціальних аналітиків, стали очевидними якісні перетворення суспільного життя в індустріально-розвинених країнах Заходу, спричинені процесами глобалізації та інформатизації, які призвели до революційних змін в економічному, політичному і культурному житті західної людини й суспільства, які ознаменували початок нової культурної епохи та зумовили появу нових, кардинально відмінних від попередніх соціокультурних реалій, що дає підстави говорити про фундаментальні зрушення у відносинах між людьми, у ставленні людини до самої себе й до всього довкілля.
Унаслідок прискорення інтеграційних процесів, насамперед в економічній сфері, як у середині національних держав, так і у межах усієї Західної Європи та Заходу загалом, образ модерного суспільства починає швидко змінюватись. Інтеграційні процеси в економіці були спричиненні посиленням конкуренції та розширенням міжнародного поділу праці, які відбувалися за умов зростання обсягів торгівлі між західними країнами. Збільшення залежності країн і регіонів одних від одних від одних у питаннях ввезення і вивезення товарів і послуг зумовило регламентацію торгівлі в масштабах Західної Європи, коли у 1957 році п’ять європейських країн – Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург – підписали так звану Римську угоду (до якої згодом приєдналися ще кілька країн, зокрема Велика Британія, Данія, Ірландія) про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), головною метою якого, як проголошувалося, було запровадження вільної торгівлі між членами ЄЕС і поступове усунення всіх обмежень у торгівлі. Відповідно до цієї мети передбачалися: введення єдиного митного тарифу в торгівлі з "третіми" країнами; усунення перешкод на шляху вільного переміщення "осіб, капіталів і послуг"; єдина політика у сфері транспорту і сільського господарства; створення валютного союзу й уніфікація податкових систем; узгодження законодавств країн-учасниць; і нарешті, розроблення принципів узгодженої економічної політики. Так, власне, в результаті зростання торгових операцій і намагання регламентувати їх та впорядкувати конкуренцію розпочався процес створення спільної європейської економіки, процес, який призвів до посилення потоків виробництва, інвестицій, індивідів та інформації, інакше кажучи – до підвищення мобільності капіталу, робочої сили та ідей, а згодом – до інтеграції та взаємопов’язаності всіх економічних аспектів (сировини, праці, інформації, транспорту, фінансів, розподілу маркетингу) у все європейському, а згодом й у всесвітньому масштабі. Глобалізація – це, власне, сукупність усіх сучасних соціальних, економічних, політичних, інформаційних, торговельних, фінансових, транспортних, трудових, культурних, комунікаційних змін і процесів, які відбуваються під впливом економіко-технологічних та інформаційно-технологічних чинників, насамперед у країнах Західної Європи, США та Японії.
Особливістю сучасного етапу інтеграційних економічних процесів є перехід від моно капіталізму до мультинаціоналізму, пов’язаний з інтенсифікацією планетарної діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК), які з’явилися у Європі у великій кількості після Другої світової війни. З метою отримання максимальних прибутків за умов жорсткої конкурентної боротьби керівництво ТНК впроваджувало і впроваджує на своїх підприємствах передові наукомісткі виробничі технології, поряд із застосуванням нових технологій управління та організації праці. На виробничих підприємствах ТНК завдяки широкомасштабній комп’ютеризації, роботизації та застосуванню мікропроцесорних технологій з’являються постфордистські методи виробництва, на яких ґрунтується економічна система індустріально розвинених суспільств, що характеризується в соціології як постіндустріальна.
Вважають, що модерні суспільства перебувають фордистських методів виробництва та маркетингу, що виникла на основі великомасштабних підприємств, які продукували товари масового споживання, тобто стандартизовану продукцію, для масових ринків, і до речі, за ціною, яку породжує масове споживання. До того ж виробництво товарів масового споживання ґрунтувалося на негнучких виробничих процесах та жорстких ієрархічних і бюрократичних управлінських структурах. При цьому допускалося використання некваліфікованої або напівкваліфікованої праці для виконання рутинних повторюваних операцій. На підприємствах фордистського типу досить широко впроваджувалися прийоми наукового менеджменту, а при розробленні угод стосовно заробітної плати значну роль відіграли профспілки. На відміну від фордизму, що об’єктивно сприяв розвитку національних ринків, матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. В результаті технологічних змін значно збільшується частка висококваліфікованих робітників, які займаються процедурами вимірювання, контролю, й управління, що зближує їх за характером праці та роллю в процесі виробництва з інженерно-технічним персоналом; при цьому висококваліфіковані робітники, як правило мають середню технічну освіту, а їх заробітна платня в кілька разів перевищує офіційний мінімум. Водночас зростає чисельність "білих комірців", як називають робітників не ручної праці – професійних, технічних, управлінських та інших службовців сектори послуг, які звичайно працюють на чистій роботі в офісі чи у магазині; вони як правило мають середню освіту, більшість із них становлять жінки, тому говорять про фемінізацію багатьох процесів праці.