Смекни!
smekni.com

Ціннісна природа культуротворення (стр. 8 из 11)

Нині Захід опинився перед „толерантною загрозою” втратити право говорити замість інших і зайняти місце рівного серед рівних. Толерантність – вимушений сьогодні європогенний стандарт, який навряд чи заживе беззастережного прийняття у світі. Нав’язування тих чи інших світоглядів чи будь-яких цінностей (без спокійно-зваженого творчого засвоєння іншою стороною) може призвести лише до неадекватних наслідків.

Проблема толерантного чи не толерантного ставлення може виникнути лише тоді, коли сюди, принаймні, звернули увагу один на одного, почали діалогізувати. Від форми комунікації, від способу діалогу залежать стосунки між співбесідниками. Форми діалогу можуть бути такі:

Перша найтиповіша, полягає в тому, що відмінність між учасниками комунікації дуже помітна і тому одного з них (хоча б одного) можна назвати „активними”, іншого (інших) – відносно – „пасивним”.

Друга форма – діалог між двома відносно „пасивними” учасниками. Тут активний обмін інформацією має тенденцію до невербальної комунікації.

Третій тип (деструктивна форма) – зустріч двох „активних”: є небезпека, що такий діалог може взагалі не відбутися, бо кожен прагне радше до монологу.

Звісно, абсолютно „активних” або „пасивних” немає. До того ж обидві тенденції завжди присутні в людині. Характер учасника діалогу дуже залежить від культурної системи, до якої ця людина належить. Адже від особливостей структур культур залежать стереотипи поведінки її представника.

У певному сенсі так само можна й самі культури поділити на „активні” та „пасивні”. Можна уявити, що культури мають ті ж самі риси й цілі, що й люди.

Толерантність як спосіб неагресивної зацікавленості у співрозмовникові є однією з умов того стану осмисленого існування будь-якого тексту – від окремої людини до мета-тексту людства – який можна назвати станом діалогу [13; 208 – 218].

Існування усіх знаків (від слова до тексту) як одиниць, що мають значення в певних побудовах, починається в стані діалогу. В слові, за М.Бахтіним, звучать три голоси: того хто говорить; того хто сприймає, і тих чиї голоси звучать у перед знайденому автором слові. Текст є діалогічним уже за фактом існування в певному контексті. А будь-яка культура існує у світовому контексті.

Якщо вважати, що смисл існує, то треба припустити й існування Абсолютного Духу, який творить себе через діалог з метатекстом людства, а отже, через нього і з окремою культурою, і з кожною людиною. Підключення до такого діалогічного потоку дає людині відчуття смислу. Це відчуття ідеальне, бо воно не має прагматичного, раціонального, чи будь-якого іншого пояснення. Це є водночас й існування в смислі, й сам смисл. Але окремі прояви сутності, ще далеко не сама сутність.

Людина повинна прокинутися з відчуттям повноти власного існування, що означає повноту встановлення діалогічних зв’язків. Все починається з діалогу. Аби цей діалог був істинним за Бахтіним і Батіщевим, необхідно, щоб крім двох співрозмовників існував нададресат, найвища і несхибна інстанція – та абсолютна істина, з розрахунку не розуміння якої і здійснюють діалог. Слово, мовлене без розрахунку на нададресата, є неправдивим, а тому мертвим. Над адресат дає можливість здійснюватись всім діалогам, й існувати за власною долею [13; 108 – 110].

Джерелом людської величі є культура, творче її освоєння. „Дерево росте тим вище, чим більший простір воно охоплює своїм корінням. Людина духовно піднімається тим вище, чим більший пласт всієї накопиченої духовної культури вона засвоює, чим глибше пускає своє коріння в цей ґрунт, чим ширше, повніше, інтенсивніше використовує для свого внутрішнього зростання”.

Таким чином, культура прокладає свій шлях через душі індивідів, скеровується їх пристрастями і корегується їх осмисленням, що підносить її щаблями сходження чи наближає до безодні небуття.

Зрозуміти сутність феномену культури людини в усі часи прагнули відомі вітчизняні і зарубіжні дослідники. Існує велика кількість означень культури і з філософських позицій (В.Андрущенко, Г. Батіщев, Г. Біблер, Машардашвілі, В. Келле, Ф. Михайлов та інші), із культурологічних (Ю. Лотман, М. Бахтін та ін.), і у психологічних дослідженнях (Л. Виготський, В. Давидов, В. Зінченко, О. Леонтьев, С. Рубінштейн та ін.), і у педагогіці (Ю. Азаров, Ш. Амонашвілі, В. Сластеніч, І. Ісаєв, В. Лернер, І. Зюзюн, В. Сухомлинський та ін.).

Філософи категорію “культура “завжди” вважали однією із визначальних категорій філософської науки.

Культура — це надзвичайно складне і важливе соціальне, економічне, суспільне, психологічне, історичне явище. З античних часів склалося розуміння культури як цілісної єдності Істини, Розуму, Добра і Краси. Культура як органічна система своєрідно переломлюється у проявах культури особистості і спостерігається у будь-якій формі життєдіяльності людини. Аналіз різних наукових трактувань сутності культури є умова розкриття творчого потенціалу людини становлення і гармонійного розвитку особистості. Найважливішими проявами культури людини, направленість мислення на сприйняття, пізнання і перетворення навколишнього середовища і себе самого, здатність об’єктивно оцінювати явища і події, що відбуваються.

Для повнішого з’ясування сутності сучасного розуміння поняття “культура” зупинимося коротко на історії його виникнення і розвитку. Мислителі XVIст. словом «культура» називали способи обробітку землі. У середні віки існував вираз Culturementis, що означає розумову, духовну культуру. Пізніше поняття культури розкривалося через поняття “цивілізація”, яка вважалася мірою рівня розвитку культури. Французькі мислителі цивілізованими вважали тільки те суспільство, яке функціонує на основі розуму, справедливості, високої моралі.

Аналіз літературних джерел доводить, що слово “культура”, раніше за інших європейських країн, почало вживатися в Німеччині. У книжках воно з’ясувалося у 1744р., а у словнику у в 1783р. Це поняття мало два аспекти. К. Гумбольд (1836р.) розумів під культурою панування людини над природою за допомогою наук і ремесел, інший аспект відображував культуру, як внутрішнє, моральне і духовне багатство людини. У нашій країні слово “культура” вперше з’явилося у “Кишеньковому словнику іноземних слів” М.Кирилова у 1846р., де воно тлумачилося як цілеспрямована діяльність для пробудження “тих, хто дрімають”. У 1855р. німецький історик Г. Клемм в “Загальній науці про культуру” опублікував дослідження розвитку людства як зміну проявів культури: традицій, вірувань, форм правління. У 1871р. англійський вчений Е.Тейлор дав означення культури, а в 1921р. книжка “Первісна культура” розпочиналася означенням: “культура або цивілізація, у широкому розуміння складається із знань, стиль мислення, віросповідань, моральності, законів, звичаїв, що засвоїла людина як член суспільства” [12].

Безумовно, однозначно визначити поняття культури, як і особистості, дуже важко. “Культурні витоки людини лише частково можуть бути визначеними і раціоналізованими, — писав М. Бердяєв. — Таємницю особистості, її одиничність ніхто не може зрозуміти до кінця. Особистість людини є більш таємничою, ніж світ. Вона, фактично, і є цілий світ” [6, 11].

Філософський аспект культури розкриває таке означення: “поняття культури виражає усвідомлення” людиною своєї самостійної ролі у реальному світі, тільки йому притаманної активності, яка не зводиться до дії ні природних, ні божественних сил, що означає народження “культу самої людини, який прийшов на зміну усіх інших культів древності”.

У соціології культура визначається як сукупність способів і методів людської діяльності (матеріальної та духовної), що об’єктивно втілені у предметах, матеріальних носіях (засобах праці, знаках), що передаються наступним поколінням. У цьому означенні висвітлюється діяльна сторона культури. Соціальна природа культури: «культура — це сукупність соціальних норм і цінностей, що склалися історично і притаманні конкретній суспільній системі» [12].

У теорії педагогіки культура як результат досвіду всього існування людства, що передається з покоління у покоління і засвоюється у процесі навчання, містить у собі суспільні правила і норми поведінки, спілкування, прояву емоцій і почуттів, стереотипи мислення, нормативи практичної діяльності. З них позицій освіта являє собою рух по спіралі, що розширюється, “рано чи пізно кожна людина повинна пройти той шлях досягнення досконалості, по якому рухається людство”(Є. Лессинг). “Молодість завжди повинна починатися здалеку і, як кожна окрема особистість, вона мусить пройти через усі епохи світової культури” (Гете). Російський педагог Ю.Сенько вважає, що змістовну основу навчання і виховання повинна складати не тільки “стала” культура соціуму, але й культура, що містить власний життєвий досвід.

[29, 19 - 20].

Я. Щепанський дав дуже змістовне означення культури як цілісної системи ідей і цінностей: “Існують певні ідеї, що передаються із поколінь у покоління. З цими ідеями пов’язані системи цінностей. Вони, у свою чергу, визначають поведінку і діяльність індивідів і груп, їх способи мислення, сприйняття. Увесь цей комплекс називається культурою”[12, 50]. Це означає окреслює такі основні компоненти культури, як знання, духовні цінності, способи мислення, норми поведінки. В.Сухомлинський зазначає, що для багатьох визначень поняття культури є характерними спільні складові такі, як релігія, ментальність наука, мистецтво, освіта, побут, матеріальний добробут тощо [32,14].

Таким чином, аналіз визначень феномену культури з позицій педагогічної науки дозволяє виділити систему загальнокультурних якостей особистості, що стосується узагальнених зв’язків між людьми, між людиною і навколишнім середовищем. Це — гуманізм, соціальна справедливість, свобода, неприйняття насильства в будь-яких його формах, усвідомленість цінності прогресивного розвитку, а до числа цінностей вищого порядку, від яких залежить саме існування людського роду належить дбайливе ставлення до природних ресурсів збереження духовних скарб, повага до історичних традицій.