Картина виконана реалістично, постаті людей і рід їхнього заняття відображають суспільні та конкретно-історичні реалії. Написи та зображення на ящиках містить натяк на ідеологію, яка особливу симпатію декларувала до «людей робочих», «трудящих мас», «пролетаріату».
На картині (іл. 16)зображена група із чотирьох дівчат, які прополюють буряки. Ввод у композицію – це поле з рослинами. Дівчата у вишитому, ледь не святковому одязі, з підкачаними спідницями, так що видно їхні повні, дужі ноги. Двоє з них злегка сапають буряки, одна підливає капусту, а ще одна, старша жіночка, читає газету.
Рослини розташовані орнаментально, детально промальований кожен паросток. Гіперболізовано зображений ріст рослин: ті рослини, що їх поливає жінка, зображені більшими й вищими, неначе виросли на очах від цілющої води, порівняно з тими, що їх ще прополюють дівчата. Мабуть, центром зображення на картині все-таки є рослини, а не люди. Людська праця – виснажлива праця полільниць – подана художником настільки легкою, що її взагалі, мабуть, не варто виконувати. Такого легкого подання вимагала комуністична ідеологія для ілюстрації думки, що в країні Рад жодна людина не працює важко.
На другому плані зі збереженням перспективи змальовано людські городи, чисті й виполені, з детально промальованими рівними рядами рослин, а також світлі садки живописних плодових дерев та охайні хатинки. Такий собі комуністичний лубок.
Попри явне розходження з реальністю (справжні полільниці під час прополки навряд чи знайшли б час читати газету) постаті дівчат змальовані життєподібно й реалістично. Реалістично змальовано й оточуючий їх простір – сільський краєвид із охайними хатками й доглянутими городами. Проте реалізм у картині поєднується з орнаменталізмом у зображення рослин, а також із геометричністю їхніх форм і розташування.
Ця картина (іл. 17)створена в догоду комуністичному мистецтву й відображає тогочасні реалії. Перед нами – школа лікнепу, тобто школа, в якій ліквідували не писемність, навчаючи писати безграмотних дорослих людей. Слід зауважити, що безграмотність після революції була досить поширеним явищем.
Простір у картині розподілений геометрично. Ввод у композицію являє собою гарна, чиста підлога. На ліву половину картини припадає основне смислове навантаження, в той час як права являє собою «зарисовку із маси».
На лівій частині картини зображений повнуватий лектор у світло-сірому костюмі, який повчає, вказуючи пальцем на слово «Революція». Це слово написала на дошці гарно одягнена селянка двадцяти з лишком років. З усього видно, що вона тільки почала вивчати грамоту, бо пише друкованими літерами без чіткого зв’язку, як сучасні трирічні діти. Вона одягнена як на свято: в рясну спідницю, біленький фартушок, нові чоботи, святковий рясний плащ; голова пов’язана новою хусткою. З нахилу голови та напруги в постаті видно, що дівчина намагається старанно писати, та поки що незвикла до письма (художник знав про те, що людське тіло, виконуючи незвичні рухи, спочатку напружує всі м’язи, а згодом, коли рухи вже засвоєні й доведені до автоматизму, тоді будуть напружуватися тільки потрібні групи м’язів).
Права частина картини являє собою зображення тих, які добровільно забажали ліквідувати свою неписьменність і зараз сидять за вельми зручними партами: і дівчат, і жінок старшого віку, і парубків, і дорослих чоловіків, і навіть одного старенького дідуся. Обличчя всіх виказують напружену увагу; всі, особливо жінки, одягнені по-святковому, в найновіший одяг. Така-от різнорідна масовка, об’єднана спільною ідеєю.
Загальний сенс картини ідеологічно вмотивований. Із позиції комуністичної ідеології її задум прочитується так: варто навчитися писати в будь-якому віці, щоб виводити слова: «Ленін», «революція», «світле майбутнє»… Сучасні історики можуть продовжити перелік цих слів: «КДБ», «ЧК», «ЦК КПРС», «неблагонадійність», «класовий ворог», «донос» тощо… Проте в загальнолюдському сенсі ця ідеологія програє християнській щодо проявів людяності, добра й милосердя.
Що ж до авторського стилю, то на картині чітка, графічна прорисовка об’єктів і постатей поєднується з насиченою колористикою – теж чіткою, відмежованою лініями, причому кольори не зливаються й не накладаються один на один. Обличчя і фігури людей зображені чітко, реалістично, з тонким передаванням внутрішнього світу, зосередженості людей. Написи на картині виконують ідеологічну функцію і теж відображають життєві реалії.
Творячи цю картину, митець виходив із настанови бойчукізму: творити задля народу. Ідеологія комуністичної партії, яка теж декларувала, нібито функціонує для народу, в цій картині відобразилася, що посилило її реалістичність, а у пізніших часах – історизм. Але зображений факт залишається фактом: партія вчила людей писати з єдиною метою: поробити з них донощиків і дрібних функціонерів.
Проаналізовані роботи бойчукістів, попри всю їхню різноманітність, вражають внутрішньою єдністю та синкретизмом. У них характерним є поєднання народного мистецтва та салонної техніки, що стало безумовним новаторством в українському та світовому живописі.
РОЗДІЛ ІІІ. ОСОБЛИВОСТІ СТИЛЮ МИХАЙЛА БОЙЧУКА – ЗАСНОВНИКА НЕОВІЗАНТИЗМУ
3.1. Михайло Бойчук і мистецькі настанови соцреалізму
Соціалістичний реалізм сформувався не стільки як мистецький, скільки як ідеологічний засіб, яким політичний режим досягав відразу двох цілей. З одного боку, влада ламала творчу індивідуальність митців, штовхала їх на шлях брехні, творення казочок, що кричущо суперечили правді життя. З другого боку, руками покірних художників влада примушувала й народ вірити у вигадку, ніби ніякого голоду не було, а лише «тимчасові труднощі».
Каменем спотикання з 2 пол. 1920-х рр. стала проблема національного стилю та національної форми в концепції розвитку українського мистецтва. Цю проблему першим порушив М.Бойчук, європейськи освічена людина, митець і деякою мірою космополіт (більшість митців узагалі є космополітами в тому сенсі, що сповідують розвиток загальнолюдських цінностей). Ця проблема заперечувала сталінську національну політику, сталінську концепцію «соціалістичної культури» — «пролетарської за змістом та національної за формою». Втім, від національної форми радянський «вождь» залишав лише зовнішні, поверхові, гопачно-шароварні риси, що ніяк не відображали особливості сприйняття «картини світу» українським народом та його художньої творчості.
Як відомо, у створенні мажорних соцреалістичних картин на тему «щасливого радянського життя», взяли участь бойчукісти І. Падалка, В. Седляр і сам М. Бойчук. Проте не варто закидати митцеві сліпе наслідування соцреалізму. З картин, які дійшли до нас, на нас дивляться вдумливі очі людей, зображений у стилі народного примітивного мистецтва, що, за задумом художника, ще більше підкреслює та увиразнює їхню простоту й дає уявлення реципієнту про те, чим живуть близькі його серцю типажі. Ця прикметна риса його стилю впадає в очі дослідникам: «Бойчук взяв за основу до розписів фігурні композиції візантійсько-романського примітиву» - вважає І.Свєнціцький.
3.2. Стильові особливості робіт Михайла Бойчука
Розглянемо джерело (іл. 1). Картина (малярська робота) була створена у 1910-х роках. Увагу глядача привертає фіолетово-бузковий колір, нанесений за принципом симетрії – з лівого та правого боку картини. Робота (іл. 1) являє собою жіночий портрет у профіль. Постать жінки розташована зліва й займає рівно пів картини; вона виписана в сірій одежі, фіолетовій хустці на золото-коричневому тлі. Праву половину картини займають гармонійно поєднані контрастні по суті фарби: оранжева, жовта, бузково-фіолетова, блакитно-зелена, шоколадно-коричнева, аквамаринова й чорна, нанесені мазками. Чоло жінки схилене в задумі, погляд спрямований кудись униз, а руки підняті в жесті доторку й, отже, зображені в русі. В такому випадку ці «малозмістовні» на перший погляд кольорові мазки символізують вітраж, до якого жінка хоче доторкнутися.
Штрихи, якими зображена жіноча постать (іл. 1), - чіткі, прямі або ж злегка заокруглені, форми тяжіють до геометричності. Вся прорисовка портрета вказує на те, що автору імпонує монументальний стиль. Обличчя жінки нагадує лики святих у візантійській традиції. Це враження ще більш підкреслюється тим, що воно зображене у профіль, як обличчя молільниці, й має колір старої монети (рідкісний відтінок бруднувато-жовтого), що свідчить про її віддаленість від земного життя.
Натомість джерело (іл. 2) розгортає перед нами вже іншу історію. Це продовгувате полотно, на якому також зображена жінка. Колористика картини спокійна, притишена, тому її споглядання навіює майже веселий настрій. Гармонійне поєднання соковитих відтінків жовтого з бірюзово-блакитними та бірюзово-зеленими тонами є вдалою творчою знахідкою художника. Фон картини утворюють стрункі стовбури сосен, які завершують картину оксамитовими вибухами своєї крони. Зеленавий, щедро посипаний глицею грунт, по якому ступають сонячно-тілесні босі ноги жінки, допомагає глядачам зосередити увагу на самій постаті та зменшує візуально її важкість, обтяженість, тілесність.
В стилістиці цього твору проглядає щире захоплення майстра мистецтвом народного примітиву. Лінії, якими зображена постать жінки, прямі або ж плавно заокруглені, проте тіло її виписане не у монументальному стилі, не штрихами, а м’якою грою соковитих барв. Груди, живіт, ноги, руки, обличчя – все вимальовано з портретною точністю, і передає не відірваність від життя, як у монументалізмі, а тілесність. Жінка одягнена в білу сорочку та пов’язана білою хусткою. Цей одяг має ніжно-голубий відтінок через те, що на нього падає густа тінь від сосен дрімучого лісу. Нижче вона одягнена в спідницю з грубої, дешевої матерії, яка грубими складками прикриває її коліна. В руках жінка тримає щось на зразок коромисла, з обох сторін якого причеплено по три глечики молока. Жінка ступає по землі босоніж великими плескатими ступнями. Обличчя її виражає спокій, задуму, зосередженість і душевну врівноваженість. Губи міцно стиснуті, на щоках делікатно, по-живописному виписаний рум’янець, що свідчить про фізичне здоров’я героїні.