регистрация / вход

Роль професіоналізму в утворенні гумористичних ситуацій в художньому творі (за творами О. Вишні)

Життя і творчість Остапа Вишні. Сатира та гумор у творчості українських письменників 20-30-х р. ХХ століття. Гострі проблеми сучасності крізь призму сміху Остапа Вишні. Цикл "Мисливські усмішки" як вищий прояв професіоналізму та таланту письменника.

Роль професіоналізму в утворенні гумористичних ситуацій в художньому творі (за творами О. Вишні)

Курсова работа


«Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба любити людину. Більше, ніж самого себе. Тоді тільки маєш право сміятися... із себе, із своїх якихось хиб, недоліків, недочотів і т. д. І буде такий дружній, такий хороший сміх...»

О. Вишня

«Коли ходить про сатиру, то замість Гайне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п'ят, - знаходимо Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок “літературного обивателя”, як казав Щедрин, “непреклонного облічітєля ісправніковской неосновательності і городніческого заблуждєнія”, протестанта проти «маленьких вад механізму»

Д. Донцов.

«Гумор Остапа Вишні низькопробної культури. О. Вишня – це криза нашого гумору... Гудити О. Вишню з його “прийомами” - це значить фактично писати рецензію на читача... Ми констатуємо факт величезної популярности і успіху серед читачівської маси Вишневих “усмішок”. Цей факт примушує нас сказати, що тільки низький культурний рівень або справжня “культура примітивізму” може продукувати Вишневий гумор і живитися ним. Недалеке майбутнє несе забуття Остапові Вишні!»

Б. Вірний (К. Антоненко).

Вступ

Остап Вишня

Під таким ім'ям увійшов у літературу незрівнянний сміхотворець Павло Михайлович Губенко, видатний майстер слова і великий громадянин. Народна любов до письменника була безмежна. Цього не могли заперечити навіть найзавзятіші літературні недруги гумориста.

Прикладом, один з них, - ім'я розкривати не хочеться, просто огидно! - на початку 30-х років у цілковито доносницькій статті всеж-таки змушений був визнати: «Популярність Остапа Вишні на сьогодні досягла ні з чим не зрівнянних розмірів: загальний тираж його творів вже сягнув семизначного числа, вже виліплено бюста письменника; коли десь виступає з промовою або з читанням своїх творів наш автор – аудиторія починає реготати, ледве встигнувши зачути його прізвище; нарешті, як вінець усьому, серед «народу» зафіксовано чимало легенд, що їх героєм є розглядуваний письменник... Треба відверто констатувати, що такої слави не зажив жоден з українських письменників, за винятком хіба Тараса Григоровича Шевченка, отже, коли зважити лише на наведені зовнішні дані, є всі підстави вважати Остапа Вишню, коли не за геніального, то принаймні за грандіозного письменника, одного з тих, хто є джерелом спілки масового читача з вершками сучасної української (а через неї і світової) культури». Остап Вишня – одна зі справжніх вершин у художній літературі, зокрема в жанрі сатири та гумору, це громадсько, духовно, художньо багата творча індивідуальність. Недаремно ледве не кожна його гумореска, усмішка, фейлетон (а вони день від дня друкувалися в періодичній пресі 20-х років) сприймалися читачами як свіже, нове слово про людину та обставини, як відкриття найрізноманітніших людських типів і життєвих обставин, змальованих щоразу оригінальним вишнівським словом. У цьому розумінні Остап Вишня – письменник-відкривач (стосовно негативних типів, явищ, тенденцій соціального буття тощо), письменник-новатор (стосовно найрізноманітніших сторін дійсності та художнього їх осягнення, трактування тощо). Мета даної роботи – показати самобутність, велич таланту та роль професіоналізму в утворенні гумористичних ситуацій, що так гарно вмів великий письменник-гуморист на прикладі циклу «Мисливські усмішки», та довести, що його твори не втратили своєї цінності і є актуальними і в наш час! Робота складається з вступу, трьох основних розділів, висновків, списку використаної літератури, та посиланнь в тексті на літературу.

I. Сатира та гумор у творчості українських письменників 20-30-х р. ХХ століття

Розвиток сатири та гумору перших пожовтневих років літературознавці пов'язували з двома факторами: художньою творчістю народних мас, покликаних революцією, та з сатиричними, здебільшого політично-агітаційними виступами В. Маяковського і Дем'яна Бєдного, які стосовно української гумористики оцінювались як спонукальний приклад. Протягом десятиліть такі ствердження стали певними штампами і сьогодні потребують уточнень.

Так, на сторінках червоноармійських і цивільних газет друкувалися сатиричні вірші, гуморески, байки, спрямовані проти білогвардійщини й зовнішньої контрреволюції. Водночас у пресі протилежного табору з'являлися сатиричні публікації, пройняті антибільшовицьким і антиінтервенціоністським пафосом. Вони засвідчували сподівання тої частини народних мас, яка соціальне визволення й національне відродження України, її вихід із сфери імперської, колоніалістської політики великодержавницького центру пов'язувала з утвердженням самостійної Української держави. Цей масив не брався до уваги і не вивчався.

У 1919 р. свої перші фейлетони, спрямовані проти денікінщини та зовнішньої контрреволюції, публікує в Кам'янці-Подільську в газетах «Трудова громада» та «Народна воля» П. Грунський (Остап Вишня, письменник, про якого далі буде у нашої работі). Тоді ж із байками, сатиричними віршами, документальними віршованими фейлетонами виступає В. Блакитний (псевдонім, справжнє ім’я сатирика - Валєр Проноза). Його злободенні сатиричні твори склали збірки «Нотатки олівцем», «Червона гірчиця» (1924) та «Державний розум» (1925). До різних форм віршованої сатири звертаються Микита Волокита (В. Поліщук), В. Ярошенко, С. Пилипенко, - саме їм, як і Остапові Вишні, випало вдовольняти спрагу періодичної преси на критичні, сатиричні твори. Вони ж зтверджували у правах літературного громадянства сатирико-гумористичні форми, зокрема байку.

Сергій Пилипенко (1891 - 1934), як і В. Блакитний, був на журналістській і видавничій роботі, виступав одним з організаторів культурного будівництва, - прагнув політизувати байку, дещо оновити її форму. В полемічному вірші «Демонстрація», в основу якого взято розгорнуту метафору – демонстрація всіх літературно-жанрових сил, «соціалізмові корисних», автор згадує й малопримітну Байку, що «вкупі зі всіма Червоний прапор підійма».

М. Зеров, упорядковуючи антологію «Байка і притча в українській літературі XIX - XX в.», і добором імен і творів (В. Блакитний, С. Пилипенко, В. Ярошенко, М. Терещенко, М. Годованець), та розглядом байкарства в цей період засвідчує процес відродження цієї класичної в українському письменстві форми та її зтвердження в системі інших жанрів сатири та гумору.

Схвалюючи політизацію байки, С. Пилипенко та його однодумці-побратими дбали передусім про надання нового дихання «старому» й консервативному щодо змін жанру. Орієнтуючись на оновлення байки, відзначав С Пилипенко, що дорогу цьому процесові успішно прокладав і В. Блакитний. У статті про І. Батрака, автор, маючи на увазі збірку «Державний розум» та інші, зазначає, що багато зроблено для оновлення змісту байки (використання газетної хроніки, заміна алегоричних масок реальними персонажами, пропагандування нових норм моралі тощо) і що тепер завдання вбачає в «зреформуванні» «віршованого оболону байки». С. Пилипенко насправді відступав від канонічного байкарського вірша – написав кілька творів чотири-, шести- і восьмирядковою строфою, але це зовнішньо-технічне новаторство зашкодило неповторності, закладеній у формі байки («Рівність», «Новий Ваверлей»).

Зрештою, формальне новаторство (у царині форми і змісту) призвело до того, що окремі байки С. Пилипенка сприймалися як гумористичні вірші або ж як притчі, а В. Блакитного – як публіцистичні вірші, фейлетони, а то й памфлети. Можна, таким чином, стверджувати: вчинки байкарів, панівній у суспільстві пропаганді, що спрощено трактувала таке поняття, як злоба дня, мали певні свої плюси для розвитку алегоричного жанру, але принесли й відчутні недоліки.

І все ж з'являлися сатиричні твори, що виходили поза коло прикладного значення, а відкривали щось істотно важливе і для сучасного, і для майбутнього. Такі сатиричні вірші та байки друкував В. Блакитний (вірш «Попередження»). Авторові чужа логіка опонента, він не хоче співати «на шпальтах газети, що все гаразд, мовляв, і всі раді...». Сатирик проголошує:

«...Не можу на рими наводити лак

(Така більшовицька натура).

Не заздрю лаврам писак

І прилизаним трубадурам.

Коли що не гаразд

(Я — не гордий.)

Р-раз! Р-раз!

Віршем по морді!..»

У вірші 1923 р. він відстоює не лише свою громадянську позицію, - йдеться тут і про право сатири, й ширше, письменства, на принципове ставлення до негараздів у суспільному житті, і про неприйнятність позиції митця-лікувальника.

І саме в роки 20-ті сатира та публіцистика, - нехай вони лише збирались з силами, - могли гостро й відверто ставити проблеми загально-народного, загально-національного звучання. Сатиричний вірш, байка В. Блакитного вимагали оперативного реагування на факт чи негативне явище.

Сатиричні вірші та байки здебільшого мають документальний характер на місці епіграфа подається інформація про факт чи подію або ж відповідна документальна «посвята», хоча автор часто, не обмежуючись оцінкою якоїсь життєвої конкретики, виводить розмову на рівень художніх узагальнень («Про СІК, РИК і ОКРИК», «Слава» та ін.).

Саме про це писав видатний російський письменник К. Г. Паустовський, коли розповідав у своєї книзі про життя в Одесі:

«Иванов заказал Ядову фельетон о рубке мебели, поместил его в очередном номере, а постановление райкомвода напечатал петитом в виде эпиграфа к этому фельетону.

Я запомнил только один куплет из этого фельетона:

Печать в стране – могучий фактор.

Блюсти ее – мой долг прямой.

Не допущу я, как редактор,

Чтоб замерзал сотрудник мой!»

(рос. мов.)

Звертаючись до традиційного жанру байки, письменники розробляли новий її тип з суцільною відкритістю форми для нового змісту (робота держапарату, органів радвлади і навіть конкретних її службовців); із введенням у байку замість традиційно звичних персонажів – реальних. Тут доводиться констатувати, що були не тільки персонажі «з людським обличчям» (такі є у Леоніда Глібова), а й маємо безалегоричне представлення всього ситуаційного антуражу, супутного таким, діючим у байці, особам..

Сатира поета В. Блакитного та прозаїка Остапа Вишні визначили й змістові обшири та критичний пафос, і художній рівень тогочасної сатири та гумору. Поряд з ними виступали й інші талановиті майстри. П. Капельгородський у 20-ті та на початку 30-х років активно виступав із сатиристичними віршами та гуморесками, в яких подав колоритні сценки та епізоди з сільського життя («Перевибори на селі», «По-божому, по-хорошому»). З життєвою достовірністю та художньою вмотивованістю показав він у вірші «Брат» «слуг народу», їхню байдужість до потреб людини.

Позитивну роль у розвитку сатири відіграли сповнені критичного пафосу, часом і веселого та гіркого сміху, твори майстрів несатиричного жанру. Маємо на увазі публіцистично гострі, іронічно-сатиричні віршовані послання, памфлети П. Тичини і В. Сосюри, М. Бажана та М. Рильського, оригінальні, художньо-сатиричні обсервації з тогочасної дійсності М. Хвильового та інших прозаїків.

Оглядаючи основні художні явища тієї пори, О. Білецький поставив на перше місце книжки М. Хвильового «Сині етюди» та «Осінь» і розглядав їх як найбільш яскраві та оригінальні художні явища, говорив про три основні жанри української белетристики.

До першого відносив твори, в яких зображена «героїка революції». «Другий – революційна сатира: зображення обивателя, що до цього часу ще безсмертний, пристосовується до умов нашого життя, заражає очищене грозою повітря своїм смердючим диханням, несе в новий побут сморід старої тривіальності» [3]. Тут малися на увазі оповідання М. Хвильового «Завулок», «Свиня», «Шляхетне гніздо» та інші, але цікаво, що автор статті ставив у генетичну від них залежність твори О. Копиленка (оповідання «За пустелями сел», «Будинок, що на розі», «Сальто-мортале»); П. Панча («Калюжа», «Зелена трясовина», «Мишачі нори»), О. Вражливого («Паштетня»).

Особливо важливе спостереження О. Білецького щодо третього жанру: «І третій, нарешті – сатиричне, що іноді переходить в елегію - "горьким смехом моим посмеюся" - зображення внутрішнього неладу в середовищі колишніх ідейних борців, розпаду, що веде до смутку, до зміщанення, до того самого обивательського багна, до моральної смерті. Але цю третю, широко зачеплену Хвильовим царину його наслідувачі розробляють порівняно рідко і, крім оповідання "Ессе homo" О. Копиленка тут можна назвати небагато інших» [4].

Наведені розмірковування та узагальнення дослідника мають принциповий характер. Йшлося тут про новаторські твори прозаїка, які відкривали нові, сформовані й зрощені вже новою системою явища. До того ж «чиста» сатира, що послуговувалася короткими, мобільними формами (гумореска, вірш, фейлетон, байка), не подавала так активно на всезагальний огляд і осуд громадськості такі явища, як прислужництво, лицемірство, переродженство кадрів у партійному й державному середовищі, - як це з вбивчою іронією та сарказмом зробив М. Хвильовий в оповіданні «Свиня» та повісті «Іван Іванович».

Проте громадянські й естетичні позиції, на яких мала розвиватися сатира, уже в середині 20-х років треба було не лише декларувати й зтверджувати, а й захищати від диктатури пролетаріату. Майстри сатири і гумору, як і об'єктивні поцінувачі художнього слова В. Блакитний, С Пилипенко, Остап Вишня, Юрій Вухналь, Кость Котко, В. Чечв'янський, П. Капельгородський, С. Чмельов, Юх. Гедзь, В. Ярошенко, Л. Чернов, Мих. Бондаренко, П. Нечай, О. Ковінька, М. Годованець, відстоювали право цього жанру на життєдіяльність, правдивість та художність творів. О. Білецький, наприклад, торкаючись питання комічного, мимохідь зауважував: «Проте доброзичливий, недошкульний гумор, очевидно, не справжня царина Панча. Час вимагає не гумористики, а сатири» [5].

На захист сатири і, конкретніше, видатного її майстра Остапа Вишні, виступив М. Хвильовий, надрукувавши в журналі «Пролітфронт» (1930. № 4) статтю «Остап Вишня в світлі .«лівої» балабайки» - аргументовану пристрасну відповідь на голобельну, всуціль вульгаризаторську публікацію О. Полторацького «Що таке Остап Вишня» [6]. М. Хвильовий показав непрофесійне розуміння автором статті художньої специфіки гумору та сатири, вульгарність вимог до цього жанру і загалом заперечив необ'єктивний і погромницький характер подібної критики.

Напевне, не було нічого випадкового в тому, що переконливі голоси на захист позицій сатири й сатириків чулися із середовища ваплітян – адже тут згуртувалися талановиті письменники, які розуміли і обстоювали значення таких літературних реалій, як свобода творчості і художня самобутність митця. М. Куліш, ведших полеміку в основному з В. Коряком, рішуче заперечував «гартянським критикам», які приписували ваплітянам «шкідливі тенденції і хибну ідеологію» на тій підставі, що ті, мовляв, спрямовують свої списи проти всіляких негативних типів. «Боротися з бур'янами революції хіба це занепадництво і шкідливі тенденції?! - риторично запитував М. Куліш і аргументовано продовжував. - Чи, може, гартянські критики хотіли, щоб показувати негативні сторони, перед тим зачесавши та прилизавши їх. ВАПЛІТЕ, я думаю, ніколи не стане школою літературних парикмахерів». [7]

Примітним у складних умовах міжгрупової боротьби став виступ у журналі «Вапліте» М. Христюка. Він зосередив увагу на аналізі оповідання Г. Епіка «Восени» (Вапліте. 1927. № 3) та вірша В. Сосюри «Знову місто моє» («Життя й революція». 1927. № 5): «Через суд і через пресу, ведемо ми з цими Бризгуновими й компанією сувору боротьбу. В „Правде" маємо спеціальний відділ „Каленым пером", де без страху перед буржуазією викриваємо і випікаємо наші болячки» [8]. Й основне, підсумкове слово автора: «Розпеченого пера нам треба, а не урапатріотичних «дзеньок-бреньок» [9].

Але ці міркування не могла сприйняти офіційна пропаганда, що оберігала інтереси партійних і радянських службовців, фундаторів і діючих осіб командно-адміністративної системи, як не могли погодитися з такими міркуваннями й літературні опоненти ваплітян. Останні в міжгруповій боротьбі навіть сформулювали думку про шкідливу теорію «розпеченого пера», приписавши з часом її авторство М. Хвильовому.

Виступи М. Христюка й М. Куліша збігаються в часі з відновленням журналу «Червоний перець». Часопис було засновано 1922 p., але тоді вийшло тільки два його номери (квітень-травень). Вихід журналу в 1927 р. був гарантований вже тим, що на цей час у сатирично-гумористичному жанрі працювала чимала когорта професійних письменників.

У колі уваги червоноперчан були конфлікти й комічні ситуації, побачені на виробництві та в держустановах, а особливо всілякі недоліки та негаразди в побуті. З'являлися й твори, в яких ставились особливо гострі соціальні проблеми, як, скажімо, оповідання Г. Епіка «Сторінка із щоденника Степана Івановича Курочки», надруковане в 1933 – у рік страшного голодомору на Україні...

Саме в ту пору найяскравіше проявив себе сатиричний талант та ліричний гумор видатного українського письменника двадцятого століття Остапа Вишні(Павло Михайлович Губенко, 1889-1956)

II. Остап Вишня. Життя і творчість в час перших десятиріч СРСР

Хто такий Остап Вишня? Хто ця Людина, яка не може бути пересічною, адже вона дарувала іншим радість – радість світлу, сонячну, ту, яка здатна підтримувати людей у важкі часи, надавати їм сили.

Він – лірик, сатирик і просто людина з іскрометним почуттям гумору.

У чому ж полягає його ліричність? Та, мабуть, у його світосприйманні. Вишня не просто милувався українською природою, він зачаровувався нею. Коли я читаю його твори, мені здається, що він навіть розумів її. Його прикраси, душевно-ніжні ліричні відступи присутні майже в кожному його творі, в кожній усмішці. Це невеличкі за розміром уривочки, як промінчики весняного сонечка, зігрівають читача, а сам текст роблять світлішим та теплішим.

Остап Вишня – сатирик. На жаль, про Вишню-сатирика відомо не так багато, як хотілося б. Його сатиричні твори існують, але можна тільки уявити, скільки б міг висміяти цей письменник, скільки б він міг викрити, якби не комуністична цензура. Сьогодні не таємниця, що на його твори рецензії давав сам Йосип Сталін! На мій погляд, одним із найцікавіших його сатиричних творів є «Усипка, утечка, усушка й утруска». Цей твір дуже вміло й дотепно розкриває бюрократичне безладдя того часу, те "казна-що", яке творилося в українській економіці. Та й не тільки в український...

Але саме гумор Остапа Вишні є найцікавішою частиною творчості. Його гумор справді безсмертний, адже він примусив нас посміхнутися через стільки років. Більш за все мені сподобались ті усмішки Остапа Вишні, в яких описується життя та побут українського селянства. Цей гумор не злий, а добрий, теж самісеньки сонячний. Герої усмішок не соромляться своїх вад, але бажають стати кращими.

Звичайно ж, найголовнішою заслугою Остапа Вишні є те, що він започаткував в українській літературі жанр усмішки. Він змушував людей посміхатися, відчувати себе щасливими, незважаючи на все те, що коїться навкруги. А чи не є це найголовнішою заслугою будь-якого письменника?

Остап Вишня – письменник унікальної (не тільки для України) популярности, рекордних - мільйонових! - тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори – із життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він «усміхатись» аж до смерти.

Остап Вишня народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській родині. Навчався в початковій школі, у 1903 року закінчив Зіньківську двокласну школу, отримав свідоцтво поштово-телеграфного чиновника. Через чотири роки закінчив військово-фельдшерську школу в Києві, працював в хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Склавши екстерном екзамени у гімназії, у 1917 року вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак залишив навчання, майже не почавши, й зайнявся журналістською та літературною діяльністю.

Через два роки П. Губенко, як і чимало ентузіастів відродження національної культури, діячів, урядовців УНР, потрапив до Кам'янця-Подільського, де написав свій перший твір – «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)», який за підписом «П. Грунський» був надрукований у газеті «Народна воля».

У 1920 року він повернувся до Києва. Восени був заарештований органами ЧК, і як «особливо важливий контрреволюціонер» (!) відправлений на додаткове розслідування до Харкова.

Не виявивши нічого «криминального», як говорять зараз, в діях П. Губенка, у 1921 року його випустили із в'язниці. У квітні цього же року він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК» (редагував її тоді В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше – відповідальним секретарем «Селянської правди» (ред. С. Пилипенко), на сторінках якої 22 липня 1921 року під фейлетоном «Чудаки, їй-богу!» вперше з'явився підпис Остап Вишня.

Слово гумориста користувалося великою популярністю. Виходили одна за одною збірки усмішок: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927); двома виданнями (1928 та у 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.

За два-три роки праці гумориста Вишня став найбільш знаним після Шевченка і поруч із Леніним ім'ям. Задля того, щоб читати Вишню, не один селянин ліквідував свою неписьменність, русифіковані робітники й службовці вчились читати українською мовою.

До Вишні щодня приходили сотні листів з подяками, з проханнями допомогти проти різних кривд, різних бюрократів і органів влади. Мов до сучасного президента, пробивались до нього із найдальших закутків країни. Він нікому не відмовляв і надокучав представникам влади і фейлетонами, і особистими клопотаннями. Голова ВУЦВК Григорій Петровський півжартома запитував гумориста: «Хто, власне, є всеукраїнським старостою – Петровський чи Остап Вишня?»

Протягом тривалого часу Остап Вишня офіційно не був членом письменницьких організацій. Лише наприкінці 20-х pp., після ліквідації ВАПЛІТЕ, він став одним із організаторів Пролітфронту. Приятелював із М. Хвильовим і М. Кулішем. У 1930 - 1931 pp. письменник створив повноцінний драматургічний твір комедію «Вячеслав», де порушив проблеми виховання. Твір був опублікований лише після смерті письменника в 1957 року у книзі «Привіт! Привіт!».

Погром селянства і України (30-ти роки) обірвав цей розгін Остапа Вишні. Він перестав писати в газетах, зник як фейлетоніст. Його лаяли і за те, що писав, і за те, що мовчав. Зрідка лише появлявся в журналах («Червоний перець», творцем якого був, «Літературний Ярмарок», «Пролітфронт», «Культура і побут»), пишучи на більш нейтральні чи дещо дальші від політики теми: «Мисливські усмішки» (Вишня був пристрасний мисливець і аматор природи; цей твір ми розглянемо окремим чином), «Театральні усмішки», «Закордонні усмішки». Вишня згадав, що починав свій шлях в УРСР як автор літературних пародій, що з'явилися за підписом Павла Грунського у першому і восьмому номерах журналу «Червоний шлях» (1923 р.). Він доповнив ті початки новими пародіями й шаржами («Вишневі усмішки літературні», 1931), які напевно остануться довше жити, ніж деякі твори, що він шаржував і пародіював.

З добрим усміхом, але не уникаючи й іронічних клинів над недоліками, Остап Вишня відтворює окремі епізоди з літпроцесу («Плуг», «Понеділок», «Вісті»); друкує добірку шаржів на М. Хвильового («Синя трясовина»), Г. Косинку («Однокутний бій»), М. Зерова («Воскресла») та ін. У театральних усмішках, мистецьких силуетах та дружніх шаржах (в останніх знов використовуються засоби пародійного жанру) влучно відтворюються індивідуальні особливості митців, атмосфера тогочасного літературно-мистецького життя.

26 грудня 1933 року Остап Вишня був зарештований. Абсолютно безпідставно звинувачений у спробі вбивства секретаря ЦК КПУ Постишева, зазнає численних тортур і допитів, і зізнався в усьому, чого домагалися від нього слідчі. 23 лютого 1934 року судова «трійка» визначила міру покарання розстріл, а з березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув'язненням. Таким чином, засудженого за «терор проти вождів партії», Вишню перекинули в ізолятор на Кожву (коло Воркути), а звідти 1937 року - саме в час масових розстрілів політв'язнів по концтаборах, - відправили пішим етапом (800 кілометрів! сніг! пурга! морози!) назад до Чіб'ю для додаткового «слідства», а фактично на розстріл. По дорозі Вишня, без того хронічно хворий на улькус і ревматизм, захворів на гостре запалення легенів і був покинутий в непритомному стані на якійсь таборовій цегельні, за дротом. Доки Вишня дужав смертельну хворобу, минула масова єжовська операція розстрілів в'язнів. Тільки це врятувало йому життя!

Письменник відбував строк в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта. У в'язниці він виконував різні роботи, працював фельдшером, плановиком у таборі, у редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк», де написав 22 нариси про трударів, які мріють завоювати суворий північний край.

У 1943 року Остап Вишня кінчає десятий рік тюрми й концтабору, тим часом як Україна, - тероризована, зруйнована, але неупокорена - активним і пасивним спротивом зустрічала і проводжала брунатних і червоних окупантів, виростаючи з трагедії терору і війни на міжнародний фактор. Недомучений Вишня вийшов на волю, наступного року із арештантського барака на Печорі повернувся в письменницький кабінет у Києві. Він мусить своїми гуморесками спростовувати наклепи «націоналістів», нібито улюбленця цілої України – Вишню, - закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів» та насамперед УПА. Так 1945 - 1946 рр. появилась «Самостійна дірка» – голос гумориста з могили. Як на лихо, ці самі «буржуазні націоналісти» й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні, заслуги в якому цілком приписали собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі проінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться! надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо.

Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін. Він працював над перекладами творів російських та світових класиків – М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, ОТенрі, Я. Гашека, П. Неруди. Проводив велику громадську роботу: був членом редколегії журналу «Перець» і одним з найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України.

Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею і мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в «усмішках» Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завжди давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства. Мав Вишня усі підстави записати слова любови і вдячности отаким читачам у щоденнику: «Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві... І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: “Я люблю вас! ...Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, ч е с т ь належати до свого народу».

У 1955 року Остап Вишня був реабілітований судовими органами, а 28 вересня наступного року письменник помер.

Лiризм, гумор i сатира у спадщині Остапа Вишнi

Літературна спадщина Вишні – це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня, це – твори у різноманітних жанрах малої прози (гумореска, фейлетон, памфлет, автобіографічне оповідання), це – своєрідний тип фейлетону, якому він давав назву «усмішка» або ще «реп'яшок».

Народились вони з праці Вишні у редакціях перших українських радянських газет «Вісті ВУЦВК» (куди його просто з підвалу ЧК виринув Василь Блакитний навесні 1921) і «Селянська правда». В «усмішках» Вишні віддзеркалився своєрідний тодішній «ренесанс» селянства як соціального стану України, який, скинувши в революції російсько-поміщицьке ярмо, не дався поки що накинути собі нове російсько-колгоспне ярмо, а змусив Москву до НЕП-и і політики українізації. «Вишневі усмішки сільські», з одного боку, народились з вікової селянської відсталости, темноти, анархічного егоїзму й асоціяльної роздрібнености, а з другого – пускали гострі сатиричні стріли на розплоджуваний Москвою паразитарний бюрократизм нової панівної верхівки імперії. Селяни відчували у Вишні свого друга і речника. Вони розуміли цього гумориста, що сам народився і виріс у сільській родині, не тільки з того, що він пише, а ще більше по тому, як він пише.

Під тиском вимог читачів значна частина газетних «усмішок» Вишні видавалась окремими збірками великими тиражами і по кілька разів. Мусимо обмежитись тут лише статистикою: на 1928 рік вийшло коло 25 збірок «Вишневих усмішок», а 1928 року було видано чотиритомове видання вибраних «усмішок». До початку червоного розгрому і колективізації села (1930 р.) тираж книжок Вишні доходив до двох мільйонів – нечуваної для тих часів цифри!

Немале важливо, що частина «усмішок» Вишні грали роль скорострілів у запеклій битві 20-их років проти агресивного російського імперіял-шовінізму. Пригадується, яку сенсацію вчинила в Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. На зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки пропонують російському наркомові зробити те, що запорожці пропонували турецькому султанові. Вишня вже давно сидів у віддаленному концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей «ворог народу» посмів посміятися над російським «султаном». Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало.

Але найбільше Вишня атакував слабості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Особливо нещадно висміював Вишня слабкість в українцях громадської та національної єдности, їх анархічний псевдоіндивідуалізм, їхню інертність, всі риси в психології і думанні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні на суворому іспиті доби перемін. Нібито по-сільському «примітивний» Вишня був справжнім борцем за європеїзацію і модернізацію українця, давши своєрідну гумористичну типологію хиб українського національного характеру.

Засоби Вишні були прості. Насамперед свіжа, дотепна, багата мова, у якій Вишня (учень самого Модеста Левицького!) був неперевершеним майстром. Вже через це одно його «усмішки» не можна назвати «губановськими» (московський письменник Губанов прославился виданням лубочних «малоросійських анекдотів»). Це була мова насамперед народна, селянська, хоч Вишня показав добре володіння також мовою літературною та навить міськими жаргонами.

Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, но комізмом більш тонким – комізмом с л о в а , гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він вмів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого соціалізму. Найбільше користувався нехитрим прийомом «зниження» і допік режимових галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм, планів, проектів – до голої дійсности, до діла, до сущого. У цьому наче наново відновлювався гумор села, що за століття своєї гіркої соціальної і національної біографіі нагромадило свій мудрий і добродушний скептицизм.

Традиція ліпших творів Вишні лежить також у барокковій добі вертепу і бурлеску, коли так любили охоплювати “високе” і “низьке”, анекдоту і дотеп. Одночасно Вишня володів мистецтвом “блискавичного” короткого гострого діалогу та - зовсім щось протилежне! - найтоньшого ліричного нюансу. Він був проникливий психолог, вмів скупими засобами уловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх, заздрість, задавакуватість, брехливість, наівність, цікавість, жорстокість, любов... Все те будувалось у прозовій мініатюрі, творило новий, чисто Вишневий тип фейлетону – своєрідного коментаря сміхом. У цьому Вишня важав себе спадкоємцем Котляревського, до якого ставився з найбільшим пієтизмом. Дуже любив Гоголя і дав прекрасний переклад його «Ревізора» українською мовою.

Грамодянська позиція та самосвідомість письменника

Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити..?», - пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Гоголь, ні Твен і яке найбільше давило і різало його талант: «Зло найбільше космополітизму в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони... позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!» [10]

Може статися, що тут Вишня завуальовано пише про розстріляне Відродження рідної країни, а серед зрубаних паростків літературних він бачить і себе. СРСР в 30-их роках знищила українську радянську літературу за «націоналізм», змішуючи у цьому терміні явища патріотизму і шовінізму. «Оті дурні, - пише Вишня в згаданому щоденнику, - що кричать “націоналісти!”, не розуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!» І далі: «Як буде комусь соромно за мої страждання!»

Точно в п’ятнадцятирічницю оголошення в пресі про розстріл двадцяти восьми українських письменників виїзним судом у Києві (18 грудня 1949 року), Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: «Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за “провалля” в літературі... Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував... А потім читав».

Загадка поразок і перемог Остапа Вишні – це проблема спонтанного гумориста в пеклі, в умовах рабського суспільства СРСР. Адже за його «усмішки» йому дали кару за статтею КК 54-8: про терор! І його ж, з цівкою револьвера при скроні, змушували робити «усмішки» над трупами мільйонів синів його народу, що впали жертвою сталиньского терору. Як далеко ця жахлива вимога лишає позаду царицю Катерину II, що насаджувала специфічно російський жанр гумору – «улыбательную сатиру»!

Сміх можна вважати за синонім свободи — принаймні внутрішньої свободи людини. Очевидно, Вишня володів секретом внутрішньої свободи за всіх ситуацій, свободи від «нечистої сили» і своєї, і чужої. Тому в його душі міг завжди жити сміх - не «шибеничний гумор» і не жовчна злість, - це йому було чуже, а соняшний гострий добрий гумор!

Вишня був бездоганно вірний друг і товариш. Його знайомі розповідають, що він так само, як тифозних у війскових потягах УНР, рятував своїх товаришів у підвалах ЧК, де, як писалося вище, він сидів десь із кінця 1919 по весну 1921 року. І в тюрмі НКВД у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 по весну 1934 року, і в концтаборі на Печорі... Коли був зарештован Максим Рильський, з яким письменник дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВД, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми, забрав його до себе в Харків на кілька тижнів. На такі вчинки мало хто зважувався в той час загального страху, бо Сталін нікому в Україні не прощав лицарської прикмети. Самогубство Хвильового Вишня пережив як жахливу катастрофу три дні і ночі бився у своїй кімнаті, з вікон якої перехожі на вулиці чули крики і голосіння. Думали, він збожеволів.

Ці риси лицарської самовідданої вдачі дещо промовляють і за природу гумору Вишні. Він вмів бути нещадним і убити сміхом. «Ворога треба бити!», - писав він і цитував Гоголя: «Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі». Але головним джерелом його гумору була любов до життя, насамперед – свідома любов до людини. Ніби виправдовуючись, що так багато кепкував за своє життя і українських людей, Вишня пише в згаданому щоденнику: право сміятися зі своєї, рідної людини дає любов. «Треба любити людину. Більш ніж самого себе». І лукаво додає: «Любити, між іншим, це дуже тяжка робота».

Що ж його штовхало на цю «важку роботу» люблячого гумориста? Ось його відповідь: «Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!».

У цьому зв’язку яскравим прикладом є «Моя автобіографія». Це – оригінальний твір письменника, який має кілька мистецьких пластів: інформаційний (наче відповідь на запитання анкети – дата народження, навчання, входження у літературу); образ ліричного героя (Ю. Лавріненко писав, що «Вишня залюбки маскувався під "простачка", який здебільш з усім погоджується, але від нього повівало казковим "дурником", перед яким пасують мудреці і королі» [12]); саркастичне ставлення до літературознавчих та критичних публікацій, у яких йшлося про впливи, нахили, формування письменника («Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа...» [13]); такі складники, як традиції українського народного гумору, іскристий сміх «Енеїди»; сатирично-тумормстичні повісті Квітки-Основ'яненка, інтонації Шевченка («Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білніі. як білі бувають у нас перед зеленими святами хати...»).


III. Цикл «Мисливські усмішки», як вищий прояв професіоналізму та таланту письменника

Коротка історія створення циклу

«Їздили полювати. Це – не вперше і не востаннє. Нічого!

І як радісно, що я нічого не вбив!

І як радісно, що я ще поїду (обов’язково!), щоб щось убити!

І як радісно буде, що я нічого не вб'ю».

О. Вишня. Щоденник

Епіграф, взятий із щоденникових записів Остапа Вишні, є ключем до розуміння його «Мисливських усмішок». Радісно, що нічого не вбив! Це найвищий вислів гуманізму – оберігати, пильнувати і любити все живе і корисне, все, що прикрашає людське життя. У цитованих вище рядках, сила любові гумориста до рідного краю, природи – до озер та рік, лісів та гаїв, безмежних степових просторів. У них – поетична схвильованість та романтична піднесеність оповіді, філософські роздуми та народна мудрість, дотепність та простота і щирість, які є визначальними рисами всього мисливського циклу. Не випадково саме «Мисливські усмішки», безперечно, привертають найбільшу увагу серед творів Остапа Вишні!

Рубрика «мисливські усмішки» вперше з'явилася на сторінках журналу «Дніпро» в 1945 pоку. У 8 - 9-му номерах цього видання було опубліковано усмішку «Лисиця», із визначенням жанру «із мисливських усмішок». Під таким підзаголовком гуморист друкує усмішки «Бекас», «Ведмідь», «Відкриття полювання» та ін.

У 1946 pоку письменник хотів видати ці твори окремою збіркою «Мисливські усмішки», але плани його не здійснились. Невеличкий цикл «мисливських усмішок» входить до збірки «Весна-красна» (1949 р.), 26 творів було включено у «Вишневі усмішки» (вибрані), що вийшли, наступного, 1950 pоку.

Окремим виданням «Мисливські усмішки», які він складав протягом тривалого часу, вперше з'явилися в 1954 p., a найбільш повне видання було здійснене вже після його смерті – в 1958 pоку з чудовими ілюстраціями заслуженого діяча мистецтв УРСР, художника В. Г. Литвиненка.

Майже всі «Мисливські усмішки» друкувалися у російській періодичній пресі, виходили окремими виданнями і включались в «Избранное» гумориста.

«Мисливські усмішки» є найбільш поетичними творами Остапа Вишні. Вони стоять у одному рядку з «Записками мисливця» І. С. Тургенєва, пейзажно-мисливськими етюдами Н. С. Лєскова та оповіданнями М. М. Пришвіна. «Мисливські усмішки» по праву можна назвати лебединою піснею письменника...

Ліризм «Мисливських усмішок» Остапа Вишні

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літературі – явище унікальне: в них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту та пейзажної лірики. Взагалі, природа була для письменника воістину джерелом життя і натхнення. Усією душею відчував він її красу, любив її чудові створіння. Протягом багатьох післявоєнних літ Остап Вишня створював невеличкі за розміром, поетичні за звучанням, наснажені ласканою лірикою твори. Вони нагадують більше вірші у прозі, ніж жарти гумориста, хоча блискітки сміху раз у раз поблискують на їх поверхні. «Лисиця», «Відкриття охоти», «Заєць», «Про мудрого зайця», «Бекас», «Вовк» та інші діїсно розповіді і склали «Мисливські усмішки», які посідають центральне місце у творчості письменника.

У цих маленьких шедеврах особливо яскраво виявилося органічне злиття двох граней незвичайного, професіїного з великої букви таланту Остапа Вишні – гумору і лірики.

У «Мисливських усмішках» немає прямих закликів любити природу, але навчають не нищити, не вбивати, а - навпаки, - дбати про неї, берегти для нащадків. Для самого автора, головним є не полювання на звірів чи ловля риби, а сам процес перебування на природі, спілкування з нею. І потім, як справедливо сказав М. Рильський, у Остапа Вишні «в душі поезія цвіла», а справжня поезія не буває прямолінійною або декларативною.

Природа в «Мисливських усмішках» одухотворена. Письменник наділяє її почуттями і мудрістю, глибоким всепроникаючим розумінням таємниці Всесвіту.

Пейзажі Остапа Вишні – це ліричні малюнки, сповнені змін, руху, оновлення, настроїв, то радісних, то журливих. «Осінь... Ось палає кленовий лист – умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч ііа землю – ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і мліти серед завмерлих собратів своїх... Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі... Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься...» [15].

Або це: «Золота осінь... Ах, як не хочеться листу з дерева падати, - він аж ніби кров'ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й "раскудря-кудря-кудрява", - ген там, на узліссі, білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає... Золота осінь...» [16]. Таку картину могла побачити тільки людина з тонкою, чутливою душею. Через такі пейзажі письменник висловлює своє філософське бачення проблеми буття.

Але пейзажі ці досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою. Усмішки «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ведмідь», «Ружжо», «Як засмажити коропа», «Дика гуска», «Екіпіровка мисливця» перейняті по-справжньому щирим, життєствердним настроєм. Письменник разом зі своїм героєм, - людиною дотепною, оптимістичною, яка завжди у життєрадісному настрої, і за звичай є й оповідачем, - радіє довколишньому світові, милується природою. Він по-дитячому зворушливий і сентиментальний. Він не прийшов на полювання когось вбивати чи «добувати харчі». Він прийшов торкнутися якогось іншого, чистого світу, відчути й себе його часткою. Герой-оповідач Остапа Вишні трохи лукавий, трохи дивакуватий у своєму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненні здебільшого без здобичі або і без рушниці чи шапки, але завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина.

Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, що вже само по собі створює веселий настрій, примушує посміхнутися. І, звісна річ, чимало мисливських усмішок пересипані розповідями невдах-полювальників (як і сам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любить письменник обігрувати якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту горілку), яка вносить комічний струмінь у ситуацію.

«Як варити і їсти суп із дикої качки» – одна з найдотепніших і найліричніших «Мисливських усмішок» Остапа Вишні. Присвячена вона нещасному Максимові Рильському, та вперше надрукована в журналі «Перець» 1945 pока, вже після повернення письменника із концтабору.

Від самого початку оповідач веде читача на тихе плесо рідного лугового озерця, де виявляється, як спостеріг «всесвітньовідомий орнітолог», теж водяться дикі качки. Збираєтеся, «берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...» [16].

За цим описом збирання на полювання – неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, відчуття чоловічої свободи, розслаблення від клопотів і метушні, умиротворення! Далі пояснюється сенс вечірньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої «зорьки» – час, коли дика качка з'являється на воді. Спізнення на вечірню «зорьку» – своєрідний ритуал, можливість «посмакувати», насолодитися довколишнім світом.

Отож у «Мисливських усмішках», які, незважаючи на назву, навчають людину не знищувати природу, а навпаки – охороняти, берегти все живе, автор замислюється над такими одвічними проблемами, як єдність людини і природи, людина і вічність буття. Саме через це деякі твори Вишні називають, як ми писали вище, поезією у прозі. Він ходив на полювання з однією метою – помилуватися лісами, полями, луками, послухати спів птахів, подивитись на сіре осіннє небо, на лежачих у сіні горілиць. Письменник з великою любов'ю описує живі картини природи, передає внутрішній стан, психологічний настрій мисливця перед відкриттям полювання, детально описує сам процес вистежування тварин. А з якою точністю автор передає процес підготовки до рибної ловлі! Виявляється, головним тут є не самі вудки, а те, що покладено в торбу для обіду.

Осібно із усіх стоїть усмішка «Каченята плачуть», що вчить любити свою рідну землю, край, де народився і виріс. Остап Вишня наділив селезня патріотичними рисами. Птах поселився біля Києва, де глибокий Дніпро, сине небо і зелені очерети. Приходять браконьєри, - гине качечка, під загрозою життя малят. Селезень вимагає, щоб браконьєри виправили те, що накоїли: «Хай оті два, що вбили мою качку, хай по черзі приходять, сідають на моє гніздо й вилуплюють мені каченята...» [18].

Крім того, «Мисливські усмішки» з усею підставою можна назвати зооенциклопедією. Автор не тільки розповідає нам про ту чи іншу тварину, а й висловлює своє ставлення до них. Так, наприклад, до «братів наших менших» він звертається, як до людей, називаючи їх не білка, а «білочка», не лисиця, а «лисичка». І ми вже бачимо їх активними героями, що сміливо діють поряд із мисливцями. Ось що пише Остап Вишня про дику козу: «Благородна тварина – дика коза. Благородна і своєю постаттю, коли струнка й ніжна, стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого чарівного, чи, коли, спустившись до Сули, до Росі, до Горили, граціозно нахилившись, стулену воду п'є. Благородна і в стрімкому вихорільоті, коли, налякана, не біжить, а стелеться над чагарником, над кущами чи поміж дубово-ясеневими стовбурами» [19].

У «Мисливських усмішках» багато ліричних і в той же час гуморичтичних відступів, у яких ми бачимо лише доброзичливий сміх у ставленні до мисливців, милуємося прекрасними картинами нашої мальовничої України, замислюємося над болючими проблемами екології. Чи зоології будемо навчатися тільки з книжок? Чи зможуть наші діти, онуки ось так, як колись Остап Вишня, поїхати до лісу, побачити справжнього вепра, качку, білочку?

Отже, «Мисливські усмішки» можна справедливо назвати шедеврами гумору і лірики, яскравою сторінкою не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, а і в усій українській літературі!

Характери головних героїв «Мисливських усмішок»

У «Мисливських усмішках» виведена ціла галерея добрих і цікавих людей. Кожен з них – особистість, чітко окреслена індивідуальність. Давній і досвідчений убийвовк Кіндрат Калістратович Моргниоко аж ніяк не схожий на Кузьму Дем'яновича, що полюбляє полювати на дикого кабана або вепря, дід Махтей - майстер лову перепілок, - абсолютно різниться від мисливця на дичину Йосипа Євдокимовича, а дід Лука, - любитель полювати з крякухою, не подібний до свого ровесника Кирила Івановича і т. д.

Але всіх їх єднає любов до рідного краю, дотепність і балакучість. Вони справжні майстри мережити тонке плетиво мисливських вигадок та «серйозних, - як пише гуморист, - без жодних перебільшень» оповідань.

Ось, наприклад, дід Лука, герой усмішки «З крякухою на озері», розповідае: «Я пустю, було, крякуху й сидю! Коли ось – хмара! Сіла біля крякухи сила-силенна крижня! Може, тисяча, може, дві, може, п'ять тисяч! Я задивився та як попхну з обох стволів разом! Як же ж вони знялися, ну, я вам кажу, як буря! І ні одної не лежить! А я й не туди, що попхнув я з обох стволів не в качок, а в очерет! Заворожили вони мене! Так!» [20].

Скільки тут безпосередності, щирості і добродушності. Письменник на серйозі передає мову свого героя, довірливо, разом із читачем слухає її і безтурботно сміється з дивовижних пригод. Саме з пригод, а не з оповідача – доброї і веселої людини.

Не меньш привабливий образ мисливця-оповідача, намальованого в усмішці «Лебідь». Поважно, спокійно, з гордістю і достоїнством розповідає Кирило Іванович про свої рибальські пригоди, про поєдинок із коропом: «Воно й брало потихеньку! Так тільки ледь-ледь на світ заблагословилося. Смик! І тихо... потім ще раз – смик! І знову – тихо. А потім повело, повело, повело, до того он, - бачите? - кущика по-о-овело! Дай, думаю, підсікну! Сіп! Е, воно ж як і рвонуло! Ех же, ж, як і рвонуло! А волосінь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Із Рицаря, з племінного, орловського рисакаї Там така волосінь, що на одну волосинку можна бузівка іналигати! Вудилище – дугою! Я – попускать! А воно рве, а воно рве! Я – держу. Коли ось — викидається! Їй же богу, як ночви!» [21].

Яка в цьому уривку чудова мовна характеристика героя! Вона дає точну уяву про темперамент героя, про його вміння спостерігати і порівнювати, про його манеру розповіді. Перед читачем зримо встає картина підсікання, ми бачимо ту волосінь, якою можна бузівка налигати і коропа.

Надзвичайно збуджений і піднесений у своїх розповідях досвідчений убийвовк Кіндрат Калістратович. Він пристрасно, із жаром розповідає про вовчі облави, про вміння пізнати вовка не тільки на око, а й інтуітивно, за метрів сто відчути його наближення. І як тільки між кущами мельк - «вважайте, що вовка нема. З першого пострілу». Як же комічно виглядає цей досвідчений убийвовк, коли замість вовка він «тарахнув» собаку.

Читач щиро, від усієї душі посміявся і ще більше полюбив Кіндрата Калістратовича. Та як же його й не любити, коли він «аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому блищать! Почервонів увесь!» [22].

Людиною великої душі, дотепним фантазером виступає дід Панько. Він щиро переконаний, що в Осколі є такі соми, що могли б проковтнути паровий катер, коли б не боялися його торохтіння. До пари Панькові рибалки дід Круча і Гордій Іванович. Піймані ним щуки найбільші. Письменник тонко вложив характери своїх героїв, правильно і повно показав психологічний стан їх.

Ось Гордій Іванович розповідає про впійману ним двадцятиоднокілограмову щуку. Та дідові Кручі це видається дрібничкою. Він спокійно кидає «Щупель». Гордій Іванович ображений.

А тим часом дід Круча почав своє. Він розповідає про щуку отамана Сірка, яка була справді щукою, а не якимось щупелем. Вона навіть позначку мала, і з Чорного моря переселилась у тиху річку Басанку.

Читача підкупляє щирість і переконаність оповідача у достовірності сказаного. Тому проймаєшся вірою, що справді діди бачили й виловлювали «карасі, як вагони», «окуні, як постоли», «лини, як підсвинки» та «щуки, як човни-довбанки». І водночас невідповідність почутого і реального викликає щирий задушевний сміх.

Надзвичайно теплий, лірично схвильований образ мисливця створив Остап Вишня в усмішці «Олекса Іванович». Перед читачем на всю широчінь постає «простий собі чолов'яга», що «мав благороднее серце мисливця-спортсмена і ніколи по сидячих не стріляв» [23]. І почалося це з раннього дитинства, з того саморобного пістоля, до якого трудно було дістати пороху. Йшли роки. Олекса Іванович став справжнім мисливцем-спортсменом. Тепер йому сімдесят шість, та він вірний собі: «Все життя з рушницею! До останнього подиху!» [24].

Такі чудесні і романтичні люди населяють усі «Мисливські усмішки» Остапа Вишні. Письменник розкриває їх думи, характери, уподобання. Назавжди запам'ятовується Іван Петрович і його розповідь про Петра Івановича, Пилипа Федоровича та старенького бухгалтера, що замість зайця поцілив у кішку тощо.

Кожен з них – це завершений мистецький тип, привабливий образ, що чарує нас своєю простотою, закоханістю в рідну природу, звеселяє нас своїми дотепами і побрехеньками. Крім того, герої Остапа Вишні – люди високих і благородних поривів, чистої моралі та душевної краси. Вони вміють побачити і оцінити велич і звабність природного світу.

Неповторність та оригінальність стилю Остапа Вишні

«Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не лакействувать перед народом, а служити йому, народові, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну честь належати до свого народу... Ніколи я не зрадив інтересів свого народу! Ніколи!».

В цих словах весь Остап Вишня, його громадське і письменницьке кредо, його радощі й болі, жагуча любов до народу і пристрасна ненависть до відкритих та замаскованих ворогів. Він все життя був з народом і народові віддав свій невтомний труд і світлий талант, сердечну любов і душевну щирість, його твори – зразок високої художньої майстерності.

Остап Вишня – національний, самобутній український письменник. У його творчості правдиво відтворені риси характеру українського народу, його своєрідний психологічний склад. Його герої мудрі і працьовиті, дотепні і кмітливі, щирі і добродушні, схильні до філософських роздумів.

Багата різноманітна жанрова і стильова палітра Остапа Вишні. Він звертається до фейлетону та памфлету, до музичного гротеску і музичної комедії, до гуморески-нарису і усмішки-жарту, до усмішки-оповідання і усмішки-статті та рецензії. Улюбленими прийомами гумориста є інтимна розповідь від першої особи, персоніфікація, контрастне порівняння, доказ від зворотного, добродушна, нерідко приховані іронія та вбивчий сарказм.

Український сатирик і гуморист зріс на грунті усної народної творчості та кращих здобутках світової і української класичної літератури. Він підніс і творчо розвинув її славні традиції, ставши письменником-новатором, творцем якісно нового, оптимістичного та лікувально-виховного сміху.

«Мабуть, з часів Котляревського, - писав Олесь Гончар на сторінках «Літературної газети», - не сміялась Україна таким життєрадісним. таким іскрометним сонячним сміхом, яким вона засміялась знову в прекрасній творчості Остапа Вишні».

З погляду художності усмішки Остапа Вишні являють собою щедрі розсипи гумористичних, сатиричних, іронічних засобів, різнобарвних сатиричних деталей, що відіграють неабияку роль у характеротворенні (стосовно персонажів) і в змалюванні та художній оцінці негативного. Неодмінна ж ознака цієї гумористично-сатиричної палітри – її художня яскравість і оригінальність.

Усмішки Остапа Вишні порушують багато і загальних, і конкретних, практичних питань. Він відкривав конкретні факти браконьєрства – згадаймо його документальні фейлетони «Каченята плачуть. Відкритий лист до прокурора УРСР», «Варварство», закликав дбайливо доглядати парки, розводити рибу в ставках, про що йдеться в усмішках «Рости, рости, клен-дерево», «Як засмажити коропа», навчав школярів пізнавати і любити природу (оповідання для дітей «Чудесні пташки», «Слов'яча яєчня»). Твори це дійові, художньо довершені, написані на потреби життя, і сучасний читач не може не відчувати вдячності письменникові, який вже в другій половині 40-х - у 50-х роках підняв свій голос на захист природи.

Особливо ж яскраво і талановито виявилась творча концепція Остапа Вишні стосовно людини й природи у неповторних мисливських усмішках. Тут оповідач постає як досконалий знавець живого світу лісів і степів, рік і озер, постійних змін у цьому світі. Він же, оповідач, вміло послуговується жартом, дотепною вигадкою, колоритним народним словом, численними «бувальщинами» з різними, перебільшеними, фантастичними випадками, - все це допомагає в яскравому поетичному світлі показати природу і людину.

З погляду сюжетно-композиційних, структурних особливостей в усмішках виділяється кілька, що найменше три, групи.

По-перше, написані у «формі» ознайомлювального характеру; тут автор, вдаючись до гумористично-жартівливих та іронічних порад, дотепно та вигадливо відкриває «секрети» полювання, відзначає різні особливості мисливської зброї тощо («Заєць», «Ружжо»).

По-друге, становлять інтерес усмішки, в яких відтворюється поезія не так власне полювання, як самого виходу на природу, пізнавання її до кінця незбагненного буття («Вальдшнеп», «Перепілка» та ін.).

Третій тип усмішок – це ті, в яких мисливські успіхи не досягаються, а лише імітуються чи передбачаються як можливі. В них озиваються сатиричні тони, звучить викривальний пафос, спрямований проти браконьєрів («Дика коза»), владоможних звіроловів-колонізаторів та ін. («Бенгальський тигр»).

Характерна особливість оповіді в мисливських усмішках – її здебільшого зумисно «ділове», настановче звучання. Прикладом в усмішці «Заєць» читаємо: «Коли полюєте компанією, тобто колективом, краще йти так званим «котлом», такою ніби дугою, щоб фланги були спереду від центра...» [25].

До того ж тон ділового, повчального мовлення автор часто підкориговує жартом, іронічним висловом, надаючи розповіді комічного звучання. Ось як у тій же усмішці деталізується характер групового полювання (йдете «котлом»): «Заєць як вискочить, приміром, в центрі, то вже йому інакше, як на сковорідку, бігти нема куди» [26]. Якщо ж постає питання, як краще полювати - одному чи колективом, - оповідач має належну, дотепно-іронічну відповідь: «Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом» [27].

Ця работа була присвячена розгляду «Мисливських усмішок», визначальним елементом яких, без сумніву, є тонкий гумор їх, щирий незлобивий дружній сміх. Комічного ефекту гуморист досягає багатьма і багатьма засобами. Це, перш за все, вміння говорити на повному серйозі про те, що цього аж ніяк не потребує, пояснювати те, що так усім ясне і зрозуміле. Це використання іншомовності та самозаперечень, виняткових сюжетних ходів і ситуацій, тавтологічних виразів і двозмістовних слів, дотепів в народно-розмовної стихії з широким використанням професіонально-мисливської термінології, мистецької та побутової лексики тощо.

Розглянемо надзвичайно поширену, згадувану вище, усмішку «Як варити і їсти суп із дикої качки». Ми бачимо тут лаконічну експозицію, яка відразу полонить та насторожує читача. Виявляється, що на підставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень один славнозвісний орнітолог довів, що «дикі качки, крім базару водяться ще на лугових озерцях та по очеретах...» [28].

Так, скаже допитливий читач, це давно всім відомо, що дикі качки водяться по озерах і по очеретах, а вже потім на базарі. Але для гумориста потрібен саме такий алогічний хід. Він інтригує, наводить його на добрий, лагідний гумор.

У аналогічному плані, з поясненням усім зрозумілого йде дальший розвиток сюжету. Виявляється, що для полювання потрібно взяти рушницю, а це така штука, наче ненароком, у дужках пояснює автор, що стріляє, треба взяти набої та інший мисливський реманент. Тут і далі Остап Вишня звертається до сільськогосподарської і побутової термінології, словом, надає іншого значення, несподіваного, алогічного змісту. Мисливський реманент, без якого не можна правильно націлитись, це: рюкзак, буханка, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць, стопка. «Навіщо ж стопка?» - запитує зразу читач. Гуморист не гається з відповіддю: «...щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...» [29].

Як бачимо, про все це Остап Вишня говорить в серйозному тоні. Так створюється невідповідність між ствердженням і суттю явища. А вже вона, ота невідповідність, викликає сміх.

Наведений приклад не поодинокий. Тут пояснення “горлушка”, яке за мисливською термінологією означає те, що на морських суднах «просто руля», і твердження, що «качка, як відомо, птах. Вона літає», і порада: «цільтесь обов'язково в око. І бахкайте». Та «старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар» [30].

Коли б твір тримався тільки на одних оповідях про неймовірне і вигадане, він не мав би художньої цінності. Остап Вишня, як видатний майстер гумору, добре це розуміє. В композицію твору він щоразу вводить все нові й нові елементи. Слідом за поясненням, що таке «горлушко», подано в такому ж іронічно-гумористичному плані пейзажну картинку. «Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнулося з вечірнього пругу, минуло кривавобагряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спати...» [31].

Далі йдуть перенесення побутово-технічної лексики на пташиний світ: «качки повиключали мотори, почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спати...» [32].

От такі авторські чи ліричні відступи підсилюють емоційну наснагу і естетичний вплив твору на читача. Подібний прийом знаходимо в усмішці «Бенгальський тигр», «Ведмідь», «Дикий кабан». Здається, зовсім неймовірною є розповідь про порошок, який допомагає заполювати бенгальського тигра, і про матеріал для того порошка – кігті, і про дикт, яким мисливець повинен захиститись і потім легенько загинати молоточком кігті, і про лоскоти тигра в ямі-схованці. Те ж саме в усмішці «Ведмідь». Виявляється, щоб заполювати ведмедя, потрібно на дикті великими літерами написати математичну формулу «2 х 2 = 5». Ведмідь, побачивши таке вирішення задачі, «хватається лапами за голову й починає ту голову ламати». Він ламає до того часу, аж поки не успокоїться. А «ви, - дає гуморист пораду, біжіть по підводу, під'їздіть, навалюйте ведмедя на гарбу, урочисто везіть додому».

У «Мисливських усмішках» Остап Вишня досягнув високого рівня побудови своїх творів. Він надзвичайно винахідливий у розгортанні експозиції та сюжету, у використанні народнопоетичної творчості, у завершенні кожної композиційної частини.

Отже, слід наголосити, що визначальними особливостями гумору Остапа Вишні є багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо-неповторні діалоги – один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність.

Образ оповідача у творах Остапа Вишні

Вище ми вже стосувалися розкриттям образу оповідача у творах, тому до сказаного залишилося додати зовсім небагато. Він, - оповідач, - присутній майже у кожному творі: мудрий і дотепний, усміхнений та іронічний, життєлюбний оптиміст, який уособлює позицію Остапа Вишні, підкреслює єдність автора з його героями, та передає ставлення автора до всього, про що розповідається у творах.

Оповідач неабиякий філософ, начитана людина, адже знає творчість Антуана де Сент-Екзюпері, читавши «Маленького принца». З любов'ю і захопленням він малює серпневий зорепад і нічне небо: «Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчисько зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги...»

До живої природи оповідач ставиться особливо трепетно, персоніфікує її: «До озерця ви підходите вже тоді, коли качки "повиключали мотори", почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну зарядку з холодним обтиранням, і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спать...».

Ласкавими, пестливими словами розповідає автор про красу природи в «Мисливських усмішках», ніжно називає птахів та звірів: перепілочка, веприк, лисичка, дає їм яскраві і точні характеристики. Про те ми вже казали, але вважаемо, що про це потрібно казати знову, настільки це важливо.

Оповідач усмішок Остапа Вишні – це людина з ніжним серцем, чий внутрішній світ розкривається завдяки численним ліричним відступам. З любов'ю до природи, з повагою до читачів виступає оповідач. Він вчить не полювати, а охороняти все живе, він примушує замислитися над нашим ставленням до навколишнього середовища, виховує почуття любові до рідної землі.

Тонкий гумові, любов до природи, до людей наскрізно проймають твори Остапа Вишні. Його сміх не ображає, а виліковує, виховує людину. І в цьому допомагає ніжність, душевність і поетичність оповідача усмішок.


Висновки

Гострі проблеми сучасності крізь призму сміху Остапа Вишні.

Остап Вишня прийшов у літературу цілком зрілою і сформованою людиною, коли йому було вже за тридцять. 1922 рік, як нам вже відомо, став роком його могутнього і стрімкого злету в українській гумористиці.

Багатющий творчий досвід світової сатири й гумористики переконливо засвідчує, що живучими, вічними стають лише ті твори, творці яких, окрім літературного таланту, вміють бачити, вміють помічати те, чого не бачать і не помічають інші.

Остап Вишня володів цим даром – він дивився глибоко, дивився далеко. Найхарактернішою його рисою як письменника було те, що він, за словами Рильського, органічно поєднував у своїй творчості «новий соціалістичний зміст з глибоким національним характером». Він прийняв Радянську владу і щиро сподівався, що на рідній йому землі, де люди стали господарями своєї долі, будівниками першого у світі соціалістичного суспільства, нарешті починається світле і чудесне життя.

У своїх дотепних і завжди розумних фейлетонах літератор-гуморист підносив важливі питання сучасного йому громадського і політичного життя, спрямовував вістря сміху проти організаторів і натхненників антирадянських походів і блоків.

Остап Вишня був завжди нещадний і непримиренний, коли бачив порушників порядків, законів, етики і моралі. Він суворо висміював і суворо засуджував все погане, що заважало будівництву світлого майбутнього його рідного народу. Мабуть, краще за все свою творчу програму окреслив письменник. Ф. Маківчук у своїй статті, присвяченій творчості Остапа Вишні, згадував, що в робочому кабінеті письменника біля письмового стола висів приколотий до стіни звичайною канцелярською кнопкою аркуш машинопису, який і став своєрідним живим маніфестом найбільшого гумориста України, його «святцями».

Як свідчить цей «маніфест», «заклятими друзями» видатного гумориста були «бюрократи, вельможі, перестраховщики, підлабузники, замасковані паразити, одверті мерзотники, сутяги і склочники, халтурники, пошляки, хами, здирщики, хабарники, спекулянти, окозамилювачі, хапуги, зажимщики критики, круглодобові патякали, дрімучі дурні, чваньки, браконьєри, грубіяни, задаваки...та інші... прохвости».

Звичайно, у той час сатирик не міг спрямувати своє гостре перо проти всього, що заважало народові будувати щасливе майбутнє, не міг сказати вголос усієї болючої правди, але він майстерно робив те, що дозволяли обставини. На сторінках його творів постала вся Україна тих років, яка мовби дивилась в дзеркало і всміхалася, пізнаючи себе.

Тематика творів Остапа Вишні завжди була пов'язана із злободенними проблемами українського народу. Другий період його творчості, на який прийшлися роки Великої Вітчизняної війни та роки післявоєнного оновлення, також був родючим і яскравим, наступальним і напруженим. Письменник весь час був у роботі, у творчих пошуках, у служінні своєму народові.

Письменник сміливо критикував недоліки в діяльності будьяких установ і організацій, дотепно, влучно висміював ледацюг, дармоїдів, халтурників, нещадно бічував бюрократів і хапуг, його називали сатириком «оперативної дії». Та всеж -таки значне місце у творчості Вишні завжди займала політична сатира.

У 1945 році вийшла збірка памфлетів і фейлетонів Остапа Вишні «Самостійна дірка», яка з'явилася внаслідок його поїздки в західні області України наприкінці війни, і в якій він розвінчував антинародну суть і мораль «холуїв золотого мішка». Він своїми очима побачив закатованих безвинно людей, спалені оселі, сум і горе матерів, - усе це дало письменникові великий заряд сатиричної люті, і до останнього свого дня він продовжував рішучий бій з паліями війни та їх поплічниками. Політичні памфлети і фейлетони видатного гумориста взагалі відзначаються могутнім викривальним характером, високим сатиричним пафосом, влучним словом, їдкою іронією і спопеляючим сміхом.

Ідким сміхом сатирик вскриває минуле та його представників у гуморесках на політичні теми («Спеціально дворянський», «У школі», «З царями нехарашо» тощо). В усмішках «Українізуємось» провідний мотив – відродження національної гідності народу. В них ставляться проблеми розвитку національної мови, культури, вільного й повного впровадження мови в державне користування, виховання освіченої особистості, причетної до художніх надбань народу.

У гуморесках «Зоре моя вечірняя...» та «У ніч під Новий рік» Вишня з неабиякою вигадливістю створив сюжети, які сатирично компрометували хибну практику опікування колгоспів чималим штатом уповноважених із району та роздування штатів в окремих колгоспах.

Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором, першим, хто прокладав шлях українській сатирі та гумору за нових умов, часто для цього жанру вкрай несприятливих. Визначальними особливостями його гумору були багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми.

Критики здебільшого пов'язують майстерність письменника із «секретами» застосування в них лексичного гумору, адже мова його творів близька до народно-розмовної, з усіма її найрізноманітнішими особливостями, але автор усмішок — насамперед майстер відтворення комічної ситуації, комічного конфлікту, комічних зіткнень персонажів, комічного сюжету. Цими сюжетами, взятими з самого життя, злободенною тематикою, простотою і зрозумілістю широкому загалу Остап Вишня заслужив глибоке визнання й популярність у свого народу.

«Я – слуга народний! І я з того гордий, я з того щасливий!» - писав він у щоденнику, прохаючи у долі надати йому сил, уміння, талану, аби він зумів «...хоч що-небудь зробити таке, щоб народ... у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях... усміхнувся!»

Тобто, на закінчення, ми мушемо признати, що Остап Вишня був українським народним гумористом у повному розумінні цього слова: і темами, і сюжетами, і образами, і засобами комізму – в цьому причина його прижиттєвої популярності й посмертної невмирущості. Він, здається, єдиний з геніїв нашої літератури, який за життя не був удостоєний жодної офіційної відзнаки, навіть найскромнішої премії. Остап Вишня таки мав рацію, коли записав у щоденнику, що нема вищого гонорару, як веселий блиск в очах народу. Прикро, що народне око здатне випромінювати блиск і від непроханої сльози...

Письменник любив свою рідну землю і свій народ так сильно, що це відчуваєш у його творах навіть тоді, коли в них йдеться про речі, здавалося б, дуже віддалені від цього високого поняття. Бо він завжди жив радощами і бідами свого народу, прислуховувався до тривожного биття його неспокійного серця.

І Україна любить його незрадливою любов'ю. Цієї любові не потьмарили ні літературні злостивці, що істерично оголошували Вишню не багатством, а бідністю нашої літератури, ні поодинокі творчі невдачі великого сміхотворця, ні роки важких випробувань. Де воно, все те надумане, фальшиве, нерозумне?

Спливло в небуття. А ми, казав Остап Вишня, сміємося і будемо сміятися разом із своїм дотепним, талановитим народом!


Список використаних джерел

Бурляй Ю. Зброєю слова. – К., 1965.

Вишня Остап. Твори: В 7 т. – К.: Держвидав, 1963 - 1965.

Дзеверін І. Остап Вишня. – К., 1957..

Живий Остап Вишня // Збірка спогадів про письменника. – К., 1966.

Зуб І. Остап Вишня. – К., 1991.

Історія української літератури ХХ ст. – К., 1994.

Котко К. Червоний сміх. – К., 1961.

Лавриненко Ю. Остап Вишня. // Українське слово. Кн. 1. – К., 1994.

Несторенко П. Великий сміхотворець // Урядовий кур’єр. 1999.

Олійник С. Ми всі його любили // О. Вишня. Вибране. – К., 1981.

Про Остапа Вишню. – К., 1989.

Семенюк Г. Великий правдивий // Українська мова і література. 2000.

Цехов Ю. О. Вишня – відомий і невідомий // Українська мова і література.1989.

Цехов Ю. Остап Вишня. – К., 1989.

Посилання в тексті на літературу

[1] В. Блакитний, «Попередження». К. 1920.

[2] К.Г. Паустовский, «Время больших ожиданий», М. 1969.

[3] О. Білецький, «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року», К.1936.

[4] Там само.

[5] Там само.

[6] жур. «Нова генерація». 1930. № 2-4.

[7] «Критика чи прокурорський допит?». жур.«Червоний Шлях», 1928.

[8] «Розпеченим пером (3 нотаток на сторінках прочитаного)». жур. Вапліте. № 8. 1927.

[9] Там само.

[10] «Моя автобіографія». Харків, “Книгоспілка”, 1927.

[11] Там само.

[12] «Твори. Бібліогр. довідка В. Яременка». Українське слово: Хрестоматія. К., 2001.

[13] Там само.

[14] «Моя автобіографія». К.,1955.

[15] Вишня Остап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Вальдшнеп» – К., Держвидав, 1963 - 1965.

[16] Вишня Остап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Як варити і їсти суп із дикої качки» – К., Держвидав, 1963 - 1965.

[17] Вишня Остап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Заець» – К., Держвидав, 1963 - 1965.

[18] Вишня Остап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Каченятки плачуть» К., Держвидав, 1963 - 1965.

[19] Вишня Остап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Дика коза» – К., Держвидав, 1963 - 1965.

[20] Вишня Остап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. З крякухою на озері» – К., Держвидав, 1963 - 1965.

[21] Вишня Остап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Лебідь» – К., Держвидав, 1963 - 1965.

[22] Вишня Остап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Убийвовк» – К., Держвидав, 1963 - 1965.

[23] Вишня Остап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Олекса Іванович» – К., Держвидав, 1963 - 1965.

[24] Там само.

[25] Вишня Остап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Заець» – К., Держвидав, 1963 - 1965.

[26] Там само.

[27] Там само.

[28] Вишня Остап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Як варити і їсти суп із дикої качки» – К., Держвидав, 1963 – 1965.

[29] Там само.

[30] Там само.

[31] Там само.

[32] Там само.

[33] Вишня Остап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Ведмідь» – К., Держвидав, 1963 – 1965.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий