У такому плані написана його балада "Матільда Аргаманте", події і герої якої взяті з виру великого повстання народу Куби 1895 року проти іспанських колонізаторів. Причини, що викликають народно-визвольні рухи, у всіх баладах виступають одні: народ не може миритися з пануванням над ним іноземців. В баладі "Киртчалі" Федькович підкреслює в першу чергу рабське, ганебне становище Болгарії під ногою турецької султани:
Шабельками турки дзвонять,
А болгари кайданами.
Майже такими словами говорить Грінченко про становище кубинців:
Горді деспоти іспанці
Походжають скрізь панами,
А кубинці мусять бути
Їм покірними рабами.
Що не день - нові догани,
І міцніше все куються
На народ важкі кайдани.
Чужинці, що несуть народові ярмо й кайдани, кров "і пломінь пожару", несуть разом з тим, як сказала Леся Українка, "і темну ненависть", запалюють героїзм, що над усім підносить "веселку надій" і зневагу до смерті. Такі ідейні, морально-етичні настанови стають в центрі кращих балад кінця XIX ст., з них випливають величні риси характеру героя-борця.
А треба сказати, що поруч давніх русалок, трагічних постатей дівчат, що накладають на себе руки, пристрасних закоханих, що зневажають ради любові смерть, перенесених в українську літературу лицарів, королів і т.д. в новій баладі з'являються небувалі досі герої: свідомі борці за волю народу, за його політичні права, за його незалежність від іноземних загарбників. Герой, що свою незвичайну силу, розум, помисли й хоробрість віддає народові в нових умовах соціального життя, - може, найцікавіший, найпривабливіший герой реалістичної балади. Цей новий герой над усе підносить гасло "Воля краєві!" Ради цього - і життя можна віддати.
Найпереконливіші і привабливіші образи такого типу створила Леся Українка. Коли місто замкнула "ворожа облога", на його захист іде увесь народ. Дівчина радо виряджає у бій милого, чіпляє йому "ясну шаблю", подає рушницю,
Цілує, і пестить, і щастя бажає,
І, мов на музики, на бій виряджає:
"Хай наша зоря тебе, милий, веде!"
І милий на смерть без вагання іде.
("Поет під час облоги")
Героїня балади Б Грінченка Матільда Аргаманте в запалі боротьби проти завойовників кидає слова як гасло до рідного народу:
Хай і смерть, але ж свобода
Осіяє рідну Кубу:
Я б собі таку хотіла
До по щасну, долю любу...
Трупи бачити й наругу
Бачить лютого тирана -
Краще вмерти! Мусим жиги
Ми на волі і без пана.
Найбільше щастя для такого героя - умерти за вітчизну. Ідучи в загони повстанців, Матільда благає генерала:
Так прийміть мене до гурту,
Генерале мій, благаю!
Ви побачите, - я вмію
Умирать за волю краю.
Цією ж Ідеєю служіння народові керується герой балади "З папороті квіт" Б. Грінченка, деякі герої Дніпрової Чайки ("Рада б лягти і в могилу... Тільки була б моя сила з лиха людей рятувать"). Такі герої мають різко відтінені в їхньому характері риси: безстрашність, зневажливе ставлення до небезпеки, до смерті, хоча іноді це розкривається і не на тлі соціальних подій. Герой балади І. Франка не страшиться розбурханого моря, він
... спокійно, мов байдужно,
На тривогу хвиль глядить,
Його серця не тривожить
Образ смерті серец хвиль.
("Рибалка серед моря")
Якщо у молодого Франка тут ще відчувається романтична неконкретність, то у Лесі Українки такий герой виступає з ясною метою і в реальній суспільній обстановці. Патріотизм і безстрашність у боротьбі за волю народу - найблагородніша риса такого героя, а най ганебнішим для людини є ренегатство (балада "Ренегат" І. Манжури). Такі полюси персонажів соціальної балади. А між полюсами, звичайно, знайдемо галерею образів різного походження, ідейного переконання й різного стилю їх творення.
Письменники-реалісти другої половини XIX ст. не раз свідомо звертаються до романтизації викладу художньої правди, більше того, намагаються внести нове розуміння, нові відтінки в гасла, підняті романтизмом на початку віку. І нічого дивного в цьому немає. Реалізм і романтизм, за висловом Лесі Українки, "єднаються в лиці одного автора на тисячі прикладів у всіх літературах, і се зовсім законне єднання". У статтях і листах Леся Українка називає письменників другої половини XIX ст., які вдаються до романтики, "новоромантиками". Не будемо говорити, вдалий чи невдалий цей термін, важливо те, який зміст у нього вкладався. Новоромантики, як пише Леся Українка, з великим захопленням сприйняли тезу, "що ні в природі, ні в житті нема нічого, що було б само по собі, так би мовити, по праву народження, другорядним, що кожна особа суверенна, що кожна людина, якою б вона не була, є герой для самого себе і частини середовища стосовно до Інших", а звідси - всі особи повинні бути рівноправними, "суверенними", хоча їх роль у суспільстві може бути неоднаковою. В цих словах ми відразу відчуваємо гасла, проголошені ще романтиками про суверенність особи і народу. Одначе "новоро-мантики" звертаються до них, виходячи з нового розуміння особи і народу. Якщо романтики виставляли (і протиставляли натовпу) героя - незвичайну людину, чимсь вищу, своєрідну індивідуальність, то новоромантики, знову ж за висловом Лесі Українки, протиставляють натовпу не героя чи вибрану особу, а суспільство свідомих осіб, в якому натовп "розчинився б без залишку". Новоромантики не ставлять героя в умови самотності і відмежування від мас, а дають йому можливість підносити до свого рівня Інших, поширюють права особи, яка неодмінно спілкується з іншими. Тобто герой діє у зв'язку з іншими особами і масою. Сказано все це було з приводу західноєвропейських письменників, однак у Лесі Українки і її однодумців багато є спільного з таким розумінням новоромантизму і героя нової української поезії.
Герой до тих пір лишається незвичайним і багатим душею, всіма знаний І поважаний, доки не думає про себе, а всього себе віддає народу Доки наймит, який оволодів даром бачити і знати все, що навколо діється ("З папороті квіт" Б. Грінченка), думав тільки про інтереси юрби, маси - він був щасливий, та ось йому мила нараяла самому стати багачем, попанувати над масами. Він пробує це робити і відразу тратить чарівну силу, дану квіткою папороті. Взаємини юрби й героя у Грінченка змальовуються дещо з старих романтичних позицій. Тут ще немає єдності маси й героя, тут ще сіра юрба, де герой - не звичайний борець за права колективу, а людина, що випадково володіє чарівними здібностями. Одначе тенденція творення образу спрямовується на утвердження ідеї єднання одиниці й колективу, для якого потрібний самовідданий герой, що зрікається панування і живе одним життям з масами. Тут ще немає гармонії почуттів героя і маси, але автор це питання намагається підняти в своїй баладі, сюжет якої бере з народних повір'їв і легенд. Увага до народу і його найпередовіших індивідуумів, що заради інтересу колективу не шкодують себе і свого життя, стає однією з типових рис поезії таких письменників, як Леся Українка. Герой балади кінця XIX ст. має відмінну суспільну фізіономію і нову психологію, нове розуміння світу, відносин між людьми та свого місця в житті. В основі його благородних поривів лежить висока суспільна свідомість і почуття обов'язку перед колективом, вільне життя якого є запорукою суверенності особи. Тому воля народу - найдорожче для героїв баладних творів Лесі Українки, вони, не вагаючись, віддають усе, щоб народ не впав у рабство, а з ними і герой.
Тому поет, рідне місто якого обложили вороги, проголошує знаменний свій девіз:
Волю я в широкому полі пропасти,
Ніж тута, немов у тюрмі, пропадати.
("Поет під час облоги")
Герой нових балад ненавидить не тільки зовнішніх поневолювачів. Він рішуче протестує і бореться проти всякої тиранії. Він захисник суверенності народу й особи. В цих політичних сутичках він виявляється поборником великих громадянських чеснот, людиною з великою витримкою і сильною волею. Він впевнений у своїй і народній правоті, хоча його й переслідують як єретика. Найстрашніші тортури безсилі зламати його волю й переконання. Такий герой чітко вирізьблений у Лесі Українки в її баладному вірші "Було се за часів святої Германдади" (1903) Коли найвправніші і досвідчені кати Торквемади привели на інквізицію "єретика" і завдали йому найбільших мук - він не сказав їм ні слова, мовчки зносив тортури. Навіть кат молиться, щоб єретик зомлів і припинилися тортури. Але
Він не зомлів. І сталось дивне диво:
всміхнулися поблідлії уста,
погаслі очі спломеніли живо,
і мовив мученик: "Ченці, ради Христа,
давайте ще вогню! Вогонь моя відрада.
О, дайте ще, благаю вас, кати!"
("Було се за часів святої Гармандади")
За таких незвичайних, драматично напружених обставин вповні розкриваються риси характеру персонажа, характеру незвичайного, героїчного, але не того сміливого, відважного вояки, що не боїться з шаблею кинутися на переважаючого ворога, а людини переконань, силу яких не може зломити ніякий "ідол", тиран, інквізитор. Такий герой не байдужий до інтересів мас, які в свою чергу його цінують. Мотив єдності діяльної особистості й народу - з одного боку, і єдності в середовищі самого народу як суспільної одиниці - з другого, притаманний баладним творам Лесі Українки. З легким докором кидає вона слова до мас, що байдуже проходять біля тюрми, у якій конає "жива душа" ("В'язень"). Поетеса застерігає, що зрада і розбрат, байдужість до долі борця, героя - найнебезпечніші і підступні сили, що підкошують єдність і силу колективу, народу, нації. Де ворог не може нічого вдіяти зброєю, там усе може зробити зрада.