Пейзажні ескізи також попереджають про наближення нещастя:
Сіється дощик невинний, осінній,
Вітер ридає в гіллі...
Сумно на мокрій та голій землі...
Після такого романтичного вступу розповідається не так про історію зради, як про її наслідки. І знову автор звертається до природи, яка була свідком кохання "бравого хлопця" і "стрункої дівчини". Тоді "благословляло їх небо зірками", ніч покривала їхню любов чистою росою, шовкова трава стелилась килимом, місяць ними милувався, соловей піснею скрашував їхню любов.
Та ось прийшло до дівчини неждане горе:
Милий ізрадив, покинув кохану, -
Сохне і в'яне вона...
Літо минуло, і в осінь погану
Перевернулась весела весна.
Як у романтиків, навіть як у раннього Шевченка, ті ж "люди недобрі", що насміхаються з сироти, ті ж страхи перед людським поговором гонять дівчину до річки. Ріка уже простягла дівчині обійми... "Річко, сестрице, прийми моє горе..." Та тут раптом сталося незвичайне: "Темною хмару прорвав" романтичний буйний вітер, виплив із-за хмари такий же місяць, в "темному серденьку" дівчини засвітився якийсь новий, дивний промінь. Ось він "спалахнув, засяв... ", і від цього навіть "вітер затих... горе затихло...", "щось незвичайне проснулось, росте... Ширше, ясніше... всю душу сповняє...". Під серцем заворушилася дитина, і це перевертає всю душу дівчини, змінює всі її настрої, всю її психіку. "Де я? Що хочу робить?" - запитує вона себе у цей найдраматичніший момент. Невже "за батьківський гріх" я мушу скарати дитину?
"Геть же од річки! Для тебе, дитинко, жити повинная!." Кінчається балада таким апофеозом материнству:
Пізно од річки не дівчина хибка -
Твердая мати ішла,
В серці гарячім великую силу
Миру назустріч, як прапор, несла.
йшла вона - місяць облив її світом,
Вітер поштиво затих,
Мов засоромлена, тихо плескала
Хижа ріка в верболозах німих.
Сюжет, як бачимо, типовий для романтичних балад, але розроблено його зовсім по-новому - в реалістичному плані. Реально зображений також сільський фон, на тлі якого проходить дія ("Вечір вкриває слобідку убогу..." і т.д.). Після великої драматичної напруги, як це буває у баладах, наступає тут незвичайна для романтиків розв'язка. Але психологічно вона цілком умотивована. Автор подає тут не надуману героїню з великими, нестримними пристрастями, які засліплюють усю її свідомість, а звичайну, земну людину, її поведінка і на початку балади, і в кінцевій кульмінаційній частині цілком природна, реальна. До того ж автор вдається до детального опису психологічного стану героїні, особливо в той момент, коли в її настрої проходить такий рішучий злам. Увага до психологізації викладу, до детальнішого розкриття душі, тонкощів настрою героя - також одна з нових рис, що виявляється у авторів балад другої половини XIX ст
Так практично реалізується нове ставлення поетів другої половини XIX ст. До давніх романтичних тем і сюжетів. Може, найвдячнішими ілюстраціями до цього можуть бути балади Дніпрової Чайки, Лесі Українки, П. Грабовського. У баладі "Русалка" Дніпрової Чайки знайомі образи й ситуації: русалка манить до себе у воду хлопця. Але це тільки засіб, щоб таким же чином, як і в "Лісовій пісні" Лесі Українки, зіставити фантастичний світ з реальним і розкрити недосконалість останнього. Русалку дивує, що люди "не хочуть пожити у морі на дні", адже там немає кайданів, "ні мурів, ні ґрат і вільная воля - хоч смійся, хоч плач". Такі речі привертають увагу людей, вони розпитують русалку: "Чи знають там панство? Чи власність там є?", і як там карають. Землю називає русалка брудною, життя на ній - недосконалим, несправедливим. Це, по суті, розмови про соціальні відносини в тогочасному суспільстві, але подані специфічними засобами. Давні романтичні фантастичні образи стають ніби символами, через які проголошуються ідеї новіших часів.
Соціальна несправедливість, голод в селі й місті ("Другий день, як хліба в нас немає", - каже героїня балади Лесі Українки), тюрми, грати, канчуки, борці проти соціальної кривди і їхні кати - це все нове, що з'являється в баладах XIX ст., хоча не раз ці балади й виглядають зовні одягненими в давні романтичні шати.
Мабуть, ніщо так не хвилювало прогресивну громадськість другої половини XIX століття, як проблема взаємин класів, як питання політичної і національної свободи. Боротьба проти тиранії і деспотизму в житті європейських народів набрала великої і невідкладної актуальності та знайшла своє відображення в літературі, зокрема в українській, де вона органічно переплітається з національно-визвольним рухом.
Ідея протесту проти тиранів і тиранії втілена в кількох баладних творах М. Чернявського. Він, як і Леся Українка та інші автори, розробляє сюжети подібного спрямування у формі розповіді про далекі краї і невідомі царства, хоч твори ці легко асоціювалися з російською дійсністю:
Жив король колись на світі
У далекім краю.
Жив у славі, у пошані,
У великій силі;
Не людей кував в кайдани -
Королівства цілі.
("Король")
Та доля цього завойовника-короля приводить у пустелю, де його
Завидющі, заздрі очі Видрали шуліки,
а кістки замели піски. Згинув тиран-завойовник. Цар Ксеркс ("Цар і море"), що наказував рабам своїм накинути залізні ланцюги на бунтівливе море, аби приборкати його волю, згинув, а
Море дар той прийняло і бурхливе й вільне й нині...
Сила тирана не може приборкати природної ходи історії, не може назавжди підкорити народ.
"Цар і море" Чернявського стоїть на грані жанру балади і притчі, але ідейно цей твір споріднений з баладами цього автора і його сучасників.
Якщо, з певними обмовками, зараховувати до баладних творів "Напис в руїні" (1904) Лесі Українки (а підстави на це є), то матимемо оригінально розроблену тему і нову структуру балади в переджовтневій українській літературі Ще романтики, не так в художній творчості, як в історико-літературних роботах, порушували питання про місце і роль народних мас в історії суспільства. М. Костомаров згадує у своїй автобіографії, що, приступаючи до роботи над темами історії України і Росії, він задумувався над питанням, чому історики більше пишуть про царів і обходять народні маси та їхню роль у житті? Вирішальне місце народу як творцю відводилося і в фольклористиці, коли говорилося про поезію і її художні прикмети. Ясної і правильної відповіді на питання про роль мас і їх творчість романтики не змогли дати. Відомо, що розуміння народу романтиками виходило з етнічного трактування терміну, що соціальне розчленування і протиріччя не були предметом їх ближчих заінтересувань. Література другої половини XIX ст. під впливом піднесення класових рухів і соціалістичних ідей акцентує увагу читачів на "класовому антагонізмі" (Леся Українка), в цьому зв'язку в основу літературних сюжетів кладуться все частіше не особисті конфлікти, а суспільні, все частіше в творах зображається не особисте, а "суспільна драма", зіткнення класових інтересів, прагнень народу і тиранів. "Цар царів", як говорить Леся Українка у згаданому вище творі, гордо заявляє, що він, як "сонця син могутній", собі гробницю збудував, "щоб славили народи незчисленні, щоб тямили на всі віки потомні імення... ".
Та напис його імені віки зітерли, і нащадки забули тирана, а народу, що на його кістках тиран побудував гробницю, належить пам'ятник величний і "потужно-гарний". Тиран, будуючи собі піраміду, проголошував: "Хай згине раб!", бо "з його могили хоче цар зробити для себе пам'ятник", вславити ним своє "царське імення". Та царя забули, а будова промовляє до майбутніх поколінь:
"Мене створив єгипетський народ
і тим навік своє Імення вславив".
І тут поетеса підходить до найважливішого - до висновку, який треба зробити з усієї цієї історії. Цар, якому поетеса дає досить чітку і сміливу характеристику ("камінний ідол", "тиран", що їде полем через людські трупи), мріяв на кістках народу збудувати собі монумент, що увічнив би його ім'я. Але сталося інакше: історія поставила народу пам'ятник, а про деспота сказала: "Хай згине цар!"
"Хай згине цар!" - це гасло, в якому письменниця висловила провідну думку часу, художньо реалізувавши її, здавалось би, на далекому від українського життя матеріалі.
Хай згине тиран і тиранія, а народ хай стане вільним творцем величних пам'ятників і власної історії. Ганьба тому, хто величні будови хоче підносити на кістках народу. Такий ідейний зміст твору, якого М. Зеров зарахував до новітніх балад, XX ст. Відсутній у ньому гострий сюжет, але твір драматично напружений. Немає у ньому героя, що підноситься над усім, але є герой - народ, що все ж виходить переможцем. Немає тут всього того, що знайдено в композиції не лише романтичних, а й реалістичних балад, і все ж цей твір своєю драматично напруженою розповіддю, своєю незвичайністю, своїми гострими стиками протилежних сил ближче стоїть до соціальних балад нового часу, ніж до будь-яких інших жанрів. Це балада про роль та історичну долю народу - не того, що його ідеалізували народники, а того реального народу, яким він був за часів написання твору. Про його долю письменниця думає і говорить упевнено, оптимістично, не маючи ніякого сумніву, що згине цар, згине тиран, а народ і його діла залишаться, і ніколи не зітреться його ім'я.
У баладі "Киртчалі" Федькович порушив ще одну тоді животрепетну тему - патріотизму і національно-визвольної боротьби, хоча й не зумів її загострити й зробити баладу досконалою в плані возвеличення героїки боротьби з іноземними поневолювачами. На її змістові і стилі відчутна тінь романтичного ставлення до теми.
Об'ємніше і повнокровніше героїзм національно-визвольної боротьби, патріотичні почуття народу представлені в баладах І. Франка, Б. Грінченка, Лесі Українки. Кожний з цих письменників реалізує свої задуми на різному життєвому та історико-легендарному матеріалі. Іван Франко звертається до літописних оповідань, аби з них вибрати найзначніші факти героїзму в обороні вітчизни і подати їх так, щоб асоціативне вони були пов'язані з сучасним для нього життям ("Данина").Б. Грінченко звертається до героїки боротьби кубинців за свою незалежність, щоб знову ж таки піднести це читачеві як повчальний матеріал, на якому виховувалися б патріотичні ідеї читачів.