За поезією закріпилася назва "сповідальна лірика". Сам Гете у своїй автобіографічній книзі писав про те, що все життя він дотримувався єдиного принципу перетворювати все те, що примушувало його радіти чи страждати, у поезію; тому все, що ним опубліковане - це уривки єдиної великої сповіді[17]. Водночас Гете створює зразки високої поезії гімнів. Це твори, наповнені глибоким філософським змістом, але у них також присутня бурхлива емоційність та пристрасність, притаманна рухові "Бурі і натиску".
Здавалося б абстрактні питання буття, мали б мати форму спокійну, медитаційну, але у Гете ці проблеми переживаються бурхливо, з темпераментом "бурхливого генія". І тут бачимо фрагменти життя, думок поета. Для інтимної лірики особливе значення мав фольклор та давньогрецькі гімни, насамперед Піндорова ода. Від неї походять вільні ритми поезії гімнів Гете, які яскраво передавали пафос "Бурі і натиску".
Гімни Гете - це видатне явище. Чи не найраніший серед них "Пісня мандрівника під час бурі" (1771-1772), з цього твору власне починається поезія гімнів. Вона є патетичним монологом, зверненим до сил природи, що персоніфікуються в міфологічних образах. За словами автора, цей твір виник під час нічних блукань поета на лоні сонної природи, коли він "сам собі наспівував диковинні гімни-дифірамби… у той час, коли навколо бушувала буря, якій я йшов назустріч"[18]. Перед нами "бурхливий геній", що розкриває в екстазі своє "я" і своє відношення до світу, але лише в абстрактних формах[19].
Ко мне слетайтесь, музы,
Сестры граций!
Это - влага,
Это - суша,
Это - сын текучих вод и суши.
Я - над ними ступаю,
Брат богам (göttergleich).
Цей суто "штюрмерський" твір нерідко вважають надто "хаотичним", безформним як для Гете, він видається лише в перспективі подальшої еволюції поета, у співвідношенні з "веймарським класицизмом"[20].
Роки перебування у батьківському домі були напруженою підготовкою до творчого злету. Тут Гете знайомиться у подругою своєї матері Сусанною фон Клеттенбер, яка належала до секти гернгутерів. Представники секти займалися "таємними науками", навіть алхімією. За два роки він серйозно захоплюється "пансофією" (батьком пансофії вважають Парацельса), яка проявлялася у великому зацікавленні до всього "дивного", ірраціонального, трансцентричного. Це закарбувало у творчій душі поета особливий потяг до магії.
Страсбург став новою сторінкою у творчості Гете. Остаточний розрив із пансофськими ідеями стався при зустрічі із Гердером у Страсбурзі. Саме Герде прищепив любов до національних здобутків німецької поезії. Під впливом цих ідей у 1771 р. він зібрав у Ельзасі 12 народних пісень. Цей факт біографії знайшов свій відбиток у ліриці, народна творчість мала великий вплив на ранню лірику поета, вони "допомогли йому в пошуках найпростіших, разом з тим виразних засобах художньої мови"[21]. Ці народні мотиви мали місце лише у 70‑і роки. Прикладом може бути вірш "Дика троянда", основою якого є народна пісня.
Мальчик розу увидал,
Розу в чистом поле
К ней он близко подбежал
Аромат её впивал
Любовался вволю.
Он сорвал, забывши страх,
Розу в чистом поле
Кровь алела на шипах
Но она - увы и ах
Не спаслась от боли
Роза, роза, алый цвет
Роза в чистом поле.
Цей вірш сприймається як народна пісня. Піднесена простота народної пісні ввійшла в живу тканину гетівського вірша, надавши йому незвичайної чарівності[22].
В основі лірики особливе філософське сприйняття дійсності, розуміння світу, як вічного встановлення, який не може зупинитися ні на хвилину, яскравим прикладом є його твір "На озері".
И жизнь, и бодрость, и покой
Дыханьем вольным пью
Природе сладко быть с тобой
Упасть на грудь твою.
1775 рік. У житті Гете з’явилася жінка. Широко відома елегія Гете "Парк Лілі". Крім цього твору, поет присвятив їй ще багато творів: "На морі", "Осіннє почуття".
Зустріч Гете з Лілі Єлизаветою Шекеман відбулася у 1774 році в домі її батьків. Вперше поет побачив Лілі за роялем, коли вона грала сонату. Дівчині було тоді 16 років. "Ми глянули одне на одного, - говорить Гете у своїй біографії, - й, не хочу обманювати, мені здалося, що я відчув притягальну силу найприємнішої якості". В цей час написав твір, в якому передав свої палкі почуття:
Серце, серце, что с тобой?
Что стесняет так тебя?
Лілі була дівчиною легковажною, мала багато залицяльників, вона спочатку не відчувала кохання, але згодом він все ж полонить серце молодої дівчини[23].
В поезію, яка складала цикл "До Лілі", Гете втілив усі свої почуття, переплетення блаженства і розгубленості, неземної радості та глибокої пригніченості. Ці вірші так тісно були пов’язані з життям поета тих місяців, що декотрі вірші як документи Гете включить потім в "Поезію і правду". В них більше немає манери гімнів в "Бурі і натиску", патетичних фраз, безсмертних бажань і почуттів. В цих творах Гете втілює своє реальне душевне становище, ця поезія швидше запитання, ніж відповідь[24]. Прикладом цього є ніжна чуттєва поезія "Белінді": [25]
Я ли тот, кто в шуме света вздорном,
С чуждою толпой,
Рад сидеть хоть за столом игорным,
Лишь бы быть с тобой.
Нет, весна не в блеске небосвода,
Не в полях она.
Там, где ты, мой ангел, там природа,
Там, где ты, весна.
Не лише любов, краса та природа можуть виразити почуття поета до дівчини, в чиїй владі опинився Гете:
"В этой власти есть колдовская сила", "Жить в плену, в волшебной клетке…"[26]
Ах, смотрите, ах, спасите,
Вкруг плутовки, сам не свой,
На чудесной тонкой нити
Я пляшу, едва живой.
Жить в плену, в волшебной клетке,
Быть под башмачком кокетки,
Как такой позор снести?
Ах, пусти, любовь, пусти!
Вірш "Звіринець Лілі" сповнений різкої насмішки, у ньому поет уявляє себе прирученим ведмедем:
Ведь именно так из чащи ночной
Прибрел к ней медведь - мохнатый верзила,
В какой же капкан его залучила
Хозяйка компании сей честной!
Отныне он, можно сказать, ручной.
Але в душу Гете вривається вихор волі, сила якого пробуджує бунтаря:
А я?. О боги, коль в вашей власти
Разрушить чары этой страсти,
То буду век у вас в долгу…
А не дождусь от вас подмоги,
Тогда… тогда… О, знайте, боги!
Я сам помочь себе смогу!
Юна Лілі змогла справити на поета сильне враження своєю освіченістю, вмінням спілкуватися. Але чи хоче Гете пожертвувати своєю волею заради Лілі? Щоб хоч якось полегшити своє страждання, Гете відправляється у Швейцарію.
Але перша подорож не полегшує душевних страждань поета, його серце і далі розривається між прагненням до волі та коханням до Лілі:
Если б я тобой не грезил, Лили,
Как меня пленил бы горный путь!
Но когда бы я не грезил Лили,
Разве было б счастье в чем-нибудь?
У Швейцарії він не зумів розібратися у своїх почуттях. Повернувшись, Гете знову із Лілі. Цей зв’язок міг привести до шлюбу, але на перешкоді стали батьки. Велику роль зіграли релігійні мотиви, бо походила вона з протестантського оточення.
У листі до свого друга Гете пише, що незабаром покине Франкфурт, але продовжує ще з’являтися на людях із Лілі.10 вересня 1775 року на весіллі кальвіністського священика ситуація прояснюється. У кінці святкового вірша Гете натякає на розрив[27]:
Все дальше шагом смелым
Куда-то жизнь спешит
И от родных пределов
Все взоры вверх стремит.
И вот уж долго-долго
Родной не видим круг,
И кто-то втихомолку
Слезу обронит вдруг.
Но пусть нас боль утраты,
Друзья, не удручит.
Когда судьба собрата
Навеки вас лишит:
Душою будет вечно
Ваш образ он хранить -
Ведь в памяти сердечной
Любовь не угасить.
Переклад Гучніна
Розрив стосунків стався на ярмарку. Лілі у 1778 році одружилася з банкіром.
Наприкінці свого життя Гете визнав, що ці дні були най нещасливішим моментом його життя. Після розриву в ньому ще довго живе біль розлуки. Про це говорять повні суму вірші, яких до того ще не було. В одному з віршів "Стелли" в 1776 р. поет пише присвячення[28]:
В тени долин, на оснеженных кручах
Меня твой образ звал:
Вокруг меня он веял в светлых тучах,
В моей душе вставал.
Пойми и ты, как сердце к сердцу властно
Влечет огонь в крови
И что любовь напрасно
Бежит любви.
Переклад Гучніна
Ще одна подія, яку не можна залишити непоміченою - це подорожі до Швейцарії. У 1775 р. Гете здійснив першу з них. Поет був вражений безмежно багатою природою гірської Швейцарії. "Перша подорож до Швейцарії відкрила мені широку панораму світу". Хоча пізніше він засудив ці подорожі. Це, звичайно, знайшло свій відбиток у творчості. Під час перебування на озері разом з друзями народилася прекрасна поезія:
Посредством пуповины я
Теперь вкушаю вкус земной.
И яств земных вокруг меня
Неисчислимый рой.
Качает наш челнок волна,
В такт качке - взмах весла.
Наш путь далек, но цель видна -
Пусть тучам несть числа.
Взор мой взор - ты что в печали,
Золотые сны сбежали,
Прочь мечта, хоть ты красива,
В жизни есть любовь и диво.
На волнах блистают
Сонмы звезд золотистых,
И туманы съедают
Виденье далей чистых.
Утренний ветер резвится,
По заливу рябь несёт,
В озеро не наглядится,
Как в зеркало, зреющий плод.
Поет глибоко розуміє природу, відчуває себе її невіддільною частиною. Щасливе відчуття безпеки на лоні природи, спогади, що турбують, які зараз і тут врачають свою силу, повний спокій і надія, відчуття контакту з пейзажем[29]... Але навряд чи твір був створений повністю і записаний там, різні фрази вірша об’єднані одна з одною змінним розміром вірша. Подібно як віддалені рядки об’єднують протиріччя в одному творі, так авторське "я" являє собою об’єкт змінного настрою.