Смекни!
smekni.com

Фрагменти великої біографії (лірика Гете) (стр. 5 из 8)

... В "Erotica Romana" і враження життя в Римі, і спроба активно освоїти античну елегійну спадщину зливаються в художньо значиму єдність під впливом любові Гете до Кріс тіни. Кохання до Кріс тіни пробудило спогади про Рим і змусило їх набрати ліричної форми. У Римі поетичний геній не прокинувся. Приїхавши з Італії, він відчув себе розкріпаченим, у циклі з’явилася невідома нікому чуттєвість[39]. У них також відображені почуття Гете від початку спільного життя із Вульпіус. Можливо, стосунки із римлянкою дали поету внутрішню свободу, але атмосфера елегій зв’язала спогади із коханням до Крістіни Вульпіус. Ці твори багатогранні за змістом, але тут чітко помітні два мотиви: мотив Риму, "вічного міста", та мотив кохання. Ці два, здавалося б, протилежні мотиви утворюють гармонійну єдність.

Гете вимальовує своє нове розкріпачене бачення кохання. Воно у "Римських елегіях" земне, чуттєво-тілесне, але таке, що здатне оживити, "вдихнути життя в римські руїни" і "оживити душу античного класичного мистецтва".

Перша елегія - це палке звернення поета:

Камені, змовте до мене! Озвіться, високі палаци!

Вулиці, слово скажіть! Генію, ти пробудивсь?

Так, все наповнює дух у мурах твоїх священних,

Риме правічний, але ти ще для мене мовчиш.

Гете не переймався археологічними інтересами, він не обмежував древніх римських руїн... Поет прагнув над усе вдихнути у них душу, воскресити те життя, яке колись наповнювало їх[40]. Це, на думку поета, могла зробити любов, але не сентиментальна, а "язичницька", яка найкраще виражала чуттєво-плотську суть античного мистецтва. Такими рядками завершується перша епіграма:


Риме! В тобі - цілий світ,

але ж і ввесь світ без любові

Світом не був би -

отак Римом не був би і Рим.

Такий же мотив тягнеться і у п’ятій елегії, яку можна віднести до найбільш оригінальних і сміливих творів світової літератури. У ній йдеться про духовне проникнення у світ античності, що здійснюється за допомогою вивчення пам’яток античності і про проникнення чуттєве, властиве любові, про гармонійну єдність, так би мовити, двох форм пізнання таємниць і закону античної пластики.

Радість в собі відчуваю,

натхненний цим грунтом класичним.

Чути мені голосніш нинішні й давні часи.

Тут підкоряюсь порадам,

тут розгортаю я звично

Утвори Древніх, щодня маючи втіху нову.

Але всі ночі займає

Амур мене іншим заняттям,-

Вчусь вдвічі менше,

проте вдвічі щасливіший я.

Справді, хіба не навчаюсь,

коли я досліджую форми

Персів коханки й веду руку униз до стегна?

Ліпше тоді я вчуваю мармур, його розумію,

Дивлячись зором чутким, чуючи зіркістю рук.


"Мистецтво і природа, античне творення і вільний прояв чуттєвості, роблять зрозумілою закономірність природи, але тим же законам підкоряється і мистецтво, перед яким вклоняється і герой поезій"[41].

Саме це взаємопроникнення природи і мистецтва міститься в таких рядках поезії:

Навіть вірші не раз я творив, її обнімаючи,

Стопам гекзаметра рахунок вів, у неї на спині

Пальцями перебираючи.

У даному циклі Гете відроджує один з провідних жанрів античної поезії, але у нього він набув відмінного від сучасного звучання медитаційно-сумовитого. Він пішов значно далі. До Гете жодному з європейських поетів, що писали національними мовами, не вдавалося так глибоко проникнути в дух і лад античної поезії, так органічно її відтворити, водночас надавши їй сучасного звучання[42].

"Римські елегії" так глибоко пройняті духом античності і так природно його відображають, що деякі дослідники минулого століття писали, що його "Римські елегії" здаються античнішими за саму античність. Поету вдалося з воістину античною прямотою та ясністю висловити дійсно "язичницьке" чуттєво-плотське переживання. Рішуче відстоюючи "попівське гніздо" - католицький Рим (шоста елегія) - Гете виступає в своїх елегіях з палкою апологією права людини на земне щастя. Елегії спочатку були визнані непристойними і засуджені. Гете відмежувався від своїх суддів у другій елегії, але це завадило "Римським елегіям" увійти до шедеврів німецької та світової поезії. Белінський назвав їх "одкровенням духу життя, що віє свіжістю і здоров’ям".

Новою сторінкою в поетичній творчості стали "Венеціанські епіграми", які були наслідком другої подорожі до Італії в 1790 р. Приводом була згода зустріти в Італії герцогиню і провести через північну область країни. Але герцогиня запізнилася, що змусило затриматися в Італії. "Італійський настрій" на цей раз не відвідав поета. Поет говорить: "На цей раз я без вагання покидаю свій дім" - писав у 1790 р. він Гердеру. На цей раз поет бачить Італію під іншим кутом. "... Взагалі я повинен по-секрету зізнатися вам, що в цю поїздку моїй любові до Італії був нанесений смертельний удар"[43]. Серце поета переповнювала туга за дружиною та маленьким сином. "Ніскільки не ввійшов я в коло італійського життя". Безхмарне минуле бачить він тепер по-новому: "Учит молитве нужда - в Италии этому учат / Путник туда поспешит - и ту там найдет".

Край, что сейчас я покинул, - Италия: пыль еще вьется,

Путник, куда ни ступи, будет обсчитан везде.

Будешь напрасно искать ты хоть где-то немецкую честность:

Жизнь хоть ключом и кипит, нету порядка ни в чем.

Каждый здесь сам за себя, все не верят другим, все спесивы,

Да и правитель любой думает лишь о себе.

Чудо-страна! Но увы! Фаустины уж здесь не нашел я…

С болью покинул я край - но не Италию, нет!

"Життя, яке кипіло ключем" - як Гете насолоджувався, як захоплювався нею лише кілька років назад, а тепер, через рік після штурму Бастилії у Парижі він схильний її засуджувати[44].

Але далеко не все може бути висвітлене перед публікою, надто вже відверті були ці твори. Певною мірою "Венеціанські епіграми" були продовженням "Римських елегій", в них теж знайшли вираження філософсько-матеріалістичні тенденції у світосприйнятті поета, тема чуттєво-плотської любові.

"Ці епіграми, то афористично лаконічні, то розгорнуті в вірші описаного типу" і всіяні делікатними еротичними натяками і відкрито чуттєвими картинами:

То, что я дерзок бывал, не диво. Но ведают боги -

Да и не только они - верность и скромность мою.

Гете в повний голос розказував про те, що побачив, те, що подобалося йому або, навпаки, не подобалося. Коли він звертався до свого життя, тут одночасно проявлялася і скромність і впевненість у своїх силах. Вслід за першою епіграмою, в якій критика німецької мови, йде друга - в якій поет захищає своє пристрасть до наукових досліджень, а третя - полемічне слово проти Ньютона.

Что от меня хотела судьба? Вопрос дерзок!

Ведь у нее к большинству нет притязаний больших.

Верно, ей удалось бы создать поэта, когда бы

В этом немецкий язык ей не поставил препон.

Что ты творишь? То ботаникой ты, то оптикой занят.

Нежные трогать сердца - счастья не больше ли в том?

Нежные эти сердца - любой писака их тронет.

Счастьем да будет моим тронуть, Природа, тебя!

(1, 210)

Тисяча сімсот дев’яностий рік. В цей час Гете, враховуючи досвід першого веймарського десятиліття, відмовився від високої посади, а також від завдань в галузі політики і адміністрації, а більше часу присвятив науці і культурі, навіть взяв офіційні функції в цих сферах, але герцог, які і раніше, постійно звертався до нього за порадами.

У 1786 р. Гете відправився в Італію, це було пов’язано з кризою. Він швидко знайшов коло своїх завдань, роль вільного художника вже більше його не влаштовувала. "Венеціанські епіграми" - порив внутрішнього "я", демонстрація самосвідомості, що проявлялася в критиці та оцінці різноманітних явищ. Ці твори позначені різною тематикою, але подекуди просто лунає хвала богам за дарований талант і успіхи в житті[45]. Хоча співвідносити поетичне вираження з життям поета потрібно завжди обережно, все ж у венеціанських двовіршах безпосередній зв’язок їх із життям, ділами і мисленням Гете настільки відкритий, що в цьому випадку сумніви зайві.

У своїх епіграмах поет виступає з насмішкою над церквою та її символами віри:

Был я всегда терпелив ко многим вещам неприметным

Тяготы твердо сносил, верный завету богов.

Только четыре предмета мне гаже змий ядовитых:

Дым табачный, клопы, запах чесночный и V.

Дванадцять епіграм з 37 по 48 присвячені юній вуличній акробатці Бет тіні; вона належала до однієї з труп, які розважали вулиці Венеції[46]. "Беттіна зачарувала своєю легкістю, невинним лукавством і неусвідомленою еротичністю". Закриває цей цикл віршів Гете так:

Ну, а пока я пою Беттину, нас тянет друг к другу

Ибо от века сродни были фигляр и поэт.

У 1800 р. Гете додав ще дві поезії. Перша - подяка богам, друга - прославляє герцога.

Поезія, присвячена богам, не є чимось новим, але спершу поет просить лише найелементарніше для життя: "дім йому дайте затишний, і стіл найсмачніший, і вина, дайте пристойний костюм, і друзів для приємної бесіди, на ніч - подружку, щоб їй він був бажаний і милий". Дали все те, що потрібно поету для його життя: знання древніх і сучасних мов, "дайте мені ясним осягнути чуттям мистецтво людей, дайте похвалу у народу, і серед владних - вплив".

У кінці поет дякує богам:

Впрочем, спасибо вам, боги! Меня вы уже раньше успели

Сделать счастливым, послав самый прекрасный ваш дар.

Друга поезія - прославлення веймарського герцога, покровителя і друга. Гете, як і попередники, що працювали у цьому жанрі, ідеалізує героя[47]. А веймарський герцог не король і не кесар, став для поета і "Августом і Меценатом", подібно як колись римський імператор Август і покровитель поезії Меценат підтримували Вергілія і Горація: