… Бринить струна у теплім літі,
Чомусь подібна до плачу.
Чи то від того, що страждаю?
Чи то від того, що люблю?
Чи вже такий я голос маю -
увесь із пісні і жалю? …
Через спомини і згадки дитинства з його "голосними бджолами" відновлюється у її пам’яті людській вимір минулого життя:
…От: я між квітами стою.
А от: матуся просо в’яже.
Сідає сонце за межу.
Щось мамин голос мені каже.
Не відбиваюсь від бджоли -
Тоненьке жало випускає.
Ну,що ж? Кусай!
Ну,що ж? Жали!
Солодкий біль в душі
Коли дитинство спогад повертає.
І хочеться ще і ще відчувати особливий світ Ганни Чубач, де "світанки синьоокі", де "маки радістю цвітуть", де "вітер віє, дощик трусить і перепілки гнізда в’ють", де "пелюсткові весни" і "плакучі верби". Це її світ любові і краси, добра і співчуття. А світосприймання Ганни Чубач, поетеси, Жінки, Матері визначають ті щасливі моменти, коли "сонце-соняшник знову цвіте: // Не в уяві, а тут на городі, // Де хлоп’ятко моє золоте // За донькою красивою ходить":
Кажуть, щастя нема на землі.
Кажуть, важко зробилося жити.
Коли тупають ніжки малі,
Я не можу цей світ не любити….
Звеличення жінки на цій Землі, у цьому світі і утвердження через неї високої духовності, Мудрості і Любові - найважливіше кредо Ганни Чубач. А Іван Дзюба так і зазначив, що в її ліриці відчуваєш перш за все "правду жіночого серця" [48,11]. В жіночій творчості Ганни Чубач відсутні банальні і примітивні теми й сюжети, а навпаки, поряд з надмірною емоційністю звучить сильний голос поетеси. Цей голос, який сьогодні, "в вік двадцятий - мудрістю обжитий", вступає в гостру суперечку з самими великими філософами, з їх пророчими настановами. Є така мить у цьому Світі, підкреслює поетеса, яку може впіймати й відчути тільки жінка, з її всеосяжнішою любов’ю до того, що має назву - життя, бо сама вона дарує життя на цій землі:
Але про це
Філософи не знають.
Вода незнань -
Під камінь не тече.
То тільки Жінка
Завжди відчуває,
Як світ під серцем
Ніжками січе…
Філософи,
З яких це дивних див
Ви вашу вищість
Стали рославляти?
Ніхто із вас
У муках не родив.
Ніхто не знає, як дитину мати ….
Так стверджує поетеса в поемі "Спіймана світом". Саме чесність й відкритість у вираженні внутрішніх переживань, довірливі інтонації у спілкуванні зі своїми сучасниками, філософсько-творчий пошук сенсу життя є ведучою рисою поезії Ганни Чубач, а її твори - органічною часткою великого українського поетичного слова. Саме почуття, а не афекти, є основним фактором душевного життя ліричної героїні цієї поезії. Вони ж, на відміну від афектів, - стійкі, сталі види емоційного ставлення людини до явищ дійсності, свого роду гармонізація суб’єктивного та об’єктивного. Тому поетові почуття підвладний і суб’єктивний, і об’єктивний тон, тоді як поет афекту користується переважно суб’єктивним.
У виразно ліричної героїні Ганни Чубач знайдемо й елементи об’єктивного, епічного письма. Мабуть, точніше було б назвати її поезію ліро-епічною. Їй вдаються фабульні вірші, вона вміє вимальовувати подію, постать, вдачу. Особливо - народну вдачу, відчутну насамперед у матері, сестрі, бабусі, інших рідних. Залюбки вводить у вірш діалог, вдається до розмовних мазків. Наприклад, один із зразків - невеличка поезія "Найрідніші голоси":
Дозвольте вас, бабуню,
Як є намалювати.
У вас красиві очі і руки вузлуваті!
"Авжеж", - бабуня мовить.
малюй, моя дитино!
Дивилась в небо довго -
Та й маю очі сині.
Робила всю роботу -
Та й руки вузлуваті.
Сідай тамо, навпроти,
Та й будеш малювати.
Охоту, як роботу,
Не можна відкладати!
Проте, об’єктивний зміст у неї майже завжди суб’єктивно-емоціоналізований - завдяки отій "приналежності" матеріалу поезії особистій долі ліричної героїні, завдяки безпосередності і високій інтенсивності переживання. Тут варто відзначити цінність безпосередньої емоційності за умов зростаючої деемоціоналізації, раціоналізації життя, розпорошення чуттєвого потенціалу людини - цінність не лише внутрішньо - естетичну, а й загальнокультурну.
Поетична образність, метафорика, афористичність і картинність мови -
все це може мати різне джерело і характер. В одних поетів жанр інтелектуальної напруги запалює душу і надихає пристрастю слово, у других художня воля громадить когорту образів, у третіх мовна тканина вільно підлягає пластиці безпосереднього почуття. Це останнє маємо і в кращих поезіях Ганни Чубач.
У почутті як такому є щось художнє. Воно промовляє не інформацією, а образами. Найбільше ж із почуттів - любов - і є найбільшим художником. Недарма Ганна Чубач упевнена: "Жінки стають поетами з любові”. Принаймні щодо неї самої - це безумовно так. На любов для неї доля не поскупилася, відміряла щирою мірою. Є в неї така поезія - "П’ята пора" із збірки "Ожинові береги". У ній вона кидає свій жіночий виклик безутішному поділові року на чотири пори:
А я собі наміряла (нівроку!)
Ще п’яту пору з назвою - кохання.
І ця п’ята пора року для неї найблагодатніша. В сучасній українській поезії Ганна Чубач - природний лірик кохання, з найбагатших.
У ліриці кохання, інтимній ліриці Ганни Чубач відчуваєш правду жіночого серця. Поетеса далека від бажання здаватися значимішою, прибирати виграшну для стороннього споглядання позу, приміряти театральний реквізит пристрасті. Нею рухає лише потреба висловити почуття, яке її переповнює.
Справляє враження багатство образів кохання, сюжетів кохання у Ганни Чубач. Здебільше жіноча інтимна лірика розробляє мотив однолюбства, різні грані стійко заадресованого почуття, невичерпність образу коханого. Мінливість і невловимість об’єкта кохання, "перебір варіантів" бувають привілеєм певного роду чоловічої любовної лірики; при цьому нерідко почуття втрачає свою патетику і набуває більше артистизму, аж до грайливої іронії. Трохи інакше у Ганни Чубач. Тут головне - невтоленність серця, "нескінченність" кохання або й недосяжність: його здійсненню заважають то житейські обставини, то його власна невідповідальність своїй мірі, ідеалові. Воно немов би щоразу починається заново й заново, і щоразу це нове життя, нова доля. Скільки облич, скільки доль у її кохання? Перше, безоглядне у своїй цнотливості й зворушливій красі безпорадності, дівоче кохання, про яке не говорять, лиш по багатьох роках ностальгічно згадують:
Твої очі ясніючи,
Твоїх весен розлив
Я любила не вміючи -
Так ніхто не любив.
Ремінісценція із Сосюри свідома, оговорена в епіграфі. Незважливе, сторожке кохання на відстані чужих років, кохання швидше із романтичної заінтригованості далеким ідеалом, ніж з пристрасті:
Я вам написала листа.
Не знаю: простіть чи пробачте.
На літечко - злива густа,
На вас - моя юність невчасна.
Зболене жіноче кохання, в якому жага бореться з гордістю і в боротьбі почуттів перемагає відданість, у якому так невимовно поєдналися і пристрасть, і кривда, і ніжність, і жертовність:
Жену і кличу.
Жду і проклинаю.
А ти - помовч.
А ти - прости мені.
Я не люблю - до рани прикладаю.
Згадавши дні веселі та сумні.
Запаморочливе кохання спраглого літа, що лишило по собі тоскне сум’яття душі:
І відкрив гарячу душу,
Серце навпіл розколов.
І повірити примусив.
А повірила - пішов.
Він пішов.
Сльози не витер.
Слід згубився на землі.
Серед літа такий вітер!
Серед літа, серед лі.
Кохання, яке не відбулося і вічно болітиме втраченою можливістю щастя:
І ніхто нам в світі не простить,
Що раніше не зустрілись ми.
Кохання, яке, перебувши розлуки, забуття і прокляття, вертається через роки:
Сто раз тебе Забуду і згадаю.
Сто раз тебе Навіки прокляну.
В сто перший - Знову ніжно обіймаю,
Ховаючи під хустку сивину.
Пізнє - смутливе й трохи насторожене, зате і чуйно-вдячливе:
З напливом смутку ця моя любов -
На тиху радість напливають тіні.
І я кажу тобі слова осінні: -
У тебе, любий, руки збайдужілі,
В твоєму серці охолола кров.
А ти мені прощаєш і мовчиш.
А ти мене і слухати не хочеш.
Лише на землю опускаєш очі.
Мало не кожен вірш Ганни Чубач про кохання - це своя, особлива ситуація, пригода серця, особливі вдачі героя і героїні, у таких її віршах завжди живуть двоє; це коротенькі драми на дві діючі особи, особливий малюнок їхніх темпераментів і сюжет стосунків, особлива доля почуття.
З цього зрозуміло, що йдеться не про емпіричну біографію авторки, а про життя жіночого серця взагалі. Не про житейську достеменність, натуральний факт, а про "можливе", що стало правдою душі як реалізація в поетичній уяві її потенцій. Коли ж порушується цей естетичний закон, тоді на перший план виступає випадковість особистого, що тягарем факту пригнічує і здрібнює свободу самобуття ліричного "Я". Але це трапляється у Ганни Чубач (в інтимній ліриці) рідко. Здебільше ліричне "Я" перевищує емпіричну особистість, сила почуття робить авторку більшою за саму себе:
В мені багато є любові,
Багато.
Більше, ніж мене.
У цьому чудовому вислові - ключ до розуміння "невичерпності" лірики кохання Ганни Чубач. Усі ці десятки образів, "облич", сюжетів кохання - це одне, не до кінця втілене "почуття," яке не може себе остаточно виразити; може, одне незнайдене кохання. Це одна мука, яка не дістала втілення. Та висока міра, якої не сягнулося, мрія, що не здійснилася, хоч на раз так справдешньо торкалася серця. Це не втишатиме бажання бути впізнаною в житті отим одним-єдиним і тим самим знайти саму себе:
Впізнай! Гукаю крізь усі роки.
Бо як мені невпізнаною бути?
Таке однолюбство, така вірність - не менші, ніж у ліриці, яка оперує чітким і незмінним іменним адресатом, навіть юридично оформленим.