("Партквиток")
Далі були: "Заповіти землі" 1978 р. - збірка, за яку Ганна Чубач стає лауреатом премії імені Павла Усенка, "Срібна шибка" 1981 р., "Святкую день" 1982 р.
Збірка "Житня зоря" (1983 р.) відкриває новий етап творчості Ганни Танасівни - це перший підсумок, перша збірка вибраних творів. Озираючись на пройдений шлях, поетеса вибирає із достиглого збіжжя поезій найповніші зерна. Це поезії, які створені, за висловом Івана Дзюби, на автобіографічному "замісі", і на основі яких розвивалися й інші мотиви її поезій. Період зрілої творчості поетеси продовжують книги "Листя в криниці" (1984 р.), "Літо без осені" (1986 р.), "Відкрию таємницю" (1989 р.).
Збірка вибраних поезій поетеси "Небесна долина" (1993 р.) відкриває третій етап творчості поетеси. У передмові до книги Іван Дзюба вдається до детального аналізу інтимної лірики Ганни Чубач: "Мало не кожен вірш Ганни Чубач про кохання - це своя, особлива ситуація, "пригода серця", особливі вдачі героя і героїні (у таких її віршах завжди живуть двоє; це коротенькі драми на дві діючі особи), особливий малюнок їхніх темпераментів і сюжет стосунків, особлива доля почуття…" [48,16]. Автор аналітичної статті запитує: "Скільки облич, скільки доль у її кохання?" [48,16]. І сам відповідає на запитання, торкаючись ліричних струн поезій різних періодів: "Перше, безоглядне у своїй цнотливості й зворушливій красі безпорадності, дівоче кохання…. Незважливе, сторожке кохання на відстані чужих років, кохання швидше із романтичної заінтригованості далеким ідеалом, ніж з пристрасті… Зболене жіноче кохання, в якому жага бореться з гордістю і в боротьбі почуттів перемагає відданість, у якому так невимовно поєднались і пристрасть, і кривда, і ніжність, і жертовність. Запаморочливе кохання спраглого літа, що лишило по собі тоскне сум’яття душі… Кохання, яке, перебувши розлуки, забуття і прокляття, вертається через роки… Пізнє - смутливе й трохи насторожене, зате і чуйно-вдячливе" [48,9].
"Інтимна лірика такого характеру, як у Ганни Чубач, не ізолює ліричне "Я" від світу, а, навпаки, душевніше пов’язує з ним. бо поетично інтерпретована любов - це протилежність егоїзмові" [48,9]. І справді, у вітчизняній літературі важко знайти ще одну поетесу, яка б отак багатогранно оспівала найсвятіше людське почуття.
У 1996 році з друку виходить книга "Очі матері", а згодом - "Етюди рідного міста" (1999 р.), "Дзвінка ріка" (2000 р.)
Третій період творчості Ганни Танасівни характерний тим, що все більше уваги поетеса надає "публіцистичній поезії" (висловлювання Ганни Чубач), поезії філософського узагальнення. Саме в цей період проявляється характер поетеси, який вона вона визначила ще в ранніх своїх віршах: "Я можу бути непривітна, Я можу вдарити грозою" [48,38]. Деякі її поезії досить різко і засудливо висловлюються з приводу негараздів, з якими нам, українцям, доводиться стикатися на шляху сьогоденному. Ганна Чубач захоплюється прогресивними змінами, що сталися в Україні після здобуття незалежності, вона радіє можливості розбудови рідної держави.
Ми піднімаємось з руїни
І в нашу вимріяну волю
Радім словом "Україна",
Немов дощами спрагле поле.
Та в той же час застерігає не захоплюватися надмірною радістю, втрачаючи дорогоцінний час.
І як поет, і як людина
Дозволю ще раз нагадати:
Не заспіваймо Україну -
Її потрібно будувати!
Долає силу - тільки сила.
Чужі обіцянки - примари.
Це вже було, що нас любили
Лиш за гопак і шаровари.
("Не заспіваймо Україну!")
У своїх творах вона розмірковує про суть сьогодення, пропонуючи вирішення проблем через одвічні людські чесноти: любов, правдивість, щирість, мудрість, доброту. Поетеса застерігає сучасників від помилок минулого, бо легко підняти з трави заіржавілі колеса історії, та важко котити їх через життя.
Підвелися колеса історії -
Покотилися в далеч віків.
Обережно! Можливі повторення!
Бо ніхто їх спинить не посмів.
("Колеса історії")
Від малих поетичних форм поетеса все частіше переходить до поем. Свою першу поему "Срібна шибка" Ганна Чубач видала у 1980 році. Тут авторка змальовує переживання ліричної героїні, що одне за одним вплітаються в вінок її років, стаючи її долею, її життям. Але вже наступні поеми носять зовсім інший характер - вони наповнені громадянськими мотивами. Так, своєрідна трилогія "Очі матері" вміщує три поеми: поему-сповідь, поему-роздум і поему-біль.
Авторка у визначенні жанру зумисне розшифровує зміст кожного твору, цим самим організовуючи читача, який має не прочитати, а відчути до глибини душі кожне слово. В поемі-сповіді "Очі матері" поетеса пропонує осмислити сьогодення через призму власного світобачення, власного досвіду - досвіду ментального, високодуховного. І як зразок подає своє власне осмислення світу, споглядаючи його очима матері (очима попередніх поколінь).
Чуже життя
Ніхто не проживе,
Усіх пісень
Душа не доспіває.
Лише Дніпро
До моря допливе,
І хвиля небо
З вічністю з’єднає.
Оце і все!
На відстані руки:
Листок паперу
Та букет із квітів.
І мамин погляд
Крізь усі роки -
Усе єднає
У любові світлій.
Поема-роздум "Вітри історії" - це філософський аналіз сьогодення, пропозиція не споглядати історію, а творити її мудро, виважено, чесно, не забуваючи озиратися в минуле.
Історія - це день новий і люди.
Були початки і нема кінця…
А час - пливе, минає, а не судить.
З усіх правдива істина - лиш ця.
Поема-біль "Чорний рік" печалиться Чорнобильською бідою і найболючішими втратами: розривом поколінь, болем втраченого кохання, людського непорозуміння. Це молитва за мудрість, що допоможе вижити. Це оптимістичний погляд у завтрашній день.
Воскресає вода,
Воскресає…
А простіше
То - лід розтає.
В світі більшого
Щастя немає,
Як вертати
Прозріння своє.
Для українського книговидання знаменними були дві її збірки поезій, які розпочинали розвиток української книги третього тисячоліття.
І серед них була "Дзвінка ріка" (2001), на першій сторінці якої представлений вірш "Кредо", де сконцентроване все те, в ім’я чого живе і творить поетеса, (пригадуються франківські мотиви "Лупайте сю скалу…"). Про "долю поета - роковану світом" роздумує Ганна Чубач в поезії "Шлях до вершин".
Читаючи її, віриш, що це її муза "зійде на вершину ціною сльози". Надзвичайна увага до начебто непомітних деталей дозволяє поетесі часто осягнути сутність явища, поетичними рядками пояснити його читачеві. З якою гіркотою звучать слова:
Біля могили виступали.
Казали пристрасні слова.
І знов до міста поспішали
Співці села.
(вірш "На Шевченкових святах")
Непідкріплюваність "пристрасних слів" відповідною дією непокоїт поетесу. Цю тему Чубач зримо розвинула у вірші "Не заспіваймо Україну":
І як поет, і як людина
Дозволю, ще раз нагадати:
Не заспіваймо Україну -
Її потрібно будувати!
Здається, після святкування чергової річниці незалежності слова ці могли б стати програмовими для нашого суспільства. Адже так багато Україна може запропонувати світові і не обов’язково щоб
"…нас любили
За гопачок і шаровари"
Хоч в самих шароварах гопакові нічого поганого немає.
Поетеса намагається збагнути сутність української душі, відшукати причини наших проблем та негараздів. Можливо, вони і в тому
"…що маєм доброту
І вмієм трепетно любити"
А, можливо, в тому, що коли
" Не доведи, подує в інший бік,
То в інші двері будуть поспішати"
Нелегко творити в умовах, коли
"Дійсність од вимислів - Гірша".
Діапазон тем надзвичайно широкий, лексичні засоби, здається безмежні:
Гаряче літо вусиком вівса
У комірчині тихо висихає.
Філософські мотиви притаманні її поезії:
На зламі двох натомлених століть
Ця рання осінь просурмить крізь мене.
Незважаючи на всі злигодні, скруту, негаразди, поетеса не втрачає віри в майбутнє України та її народу і закликає своїх читачів слідувати за нею:
Стогне рідна земля. Плаче світ немовлям.
Скрутний часе, так більше не можна!
В цю хвилину сумну маю думку одну:
Синьо-жовтому - небо погоже!
Гідну відповідь дає Ганна Чубач панам К. Гнатенку та О. Бузині, які в "барі котячім" 12 квітня 1998 р. насміхались із творчості Тараса Шевченка.
В своєму розчаруванні та незадоволенні поетеса має право на явне перебільшення:
І всі державники народні
За долар батька продають.
Мета поезії - не абсолютне відтворення дійсності. Але дійсність ця, особливо теперішня українська, настійливо проривається в поезію і поет не може бути весь час поза нею. І багатьом поетам, які пішли в політику, не хочеться "вмирати гордо, жити бідно". До яких же пір буде
"Над Україною -
Волі застій".
Нелегко сьогоднішній поезії бути почутою, не кажучи вже про намагання вплинути на зміну дійсності:
Поети викрикують вірші
У душі поснулі.
Місія поета - місія Божа, місія любові:
І, як поет, болючим словом
Цей світ ніхто ще не любив.
Сильною стороною поезій Ганни Чубач є те, що навіть прості та очевидні істини, перепущені через її поетичний "радар", виблискують чудовими рядками:
Підтвердить факт наївне серце,
Явивши сильні почуття:
Що менше жити зостається,
То більше любиться життя.
Процес зростання, долання труднощів часто набагато важливіший, ніж сам кінцевий результат:
Хай на вершину не піднялась.
Не всім до неба дорости.
Зате, коли я піднімалась,
Відчула радість висоти.
Поетесі віриш, коли вона заявляє:
Поети вірші болем серця пишуть.
А люди кажуть: "Писано пером!"
Релігійна тематика органічно вписується в її лірику. Легкістю та пісенністю виділяються "Весняні хмарини", присвячені пам’яті Юрія Селезньова. Поезія Ганни Чубач розрахована не тільки на високочолих інтелектуалів, вона і для "сільських жінок - кровиночок народу". В поезії "Гербери-квіти" просте житейське питання: " Чому навіть квіти маємо завізні, а не свої власні?"переростає в роздум про "власну вину", "цибуляну упертість", "невміння торгувати". І смішне запитання: